Ярослава Мєшкова, член клубу “Джерела толерантності”, студентка Київського славістичного університету, учасник семінару “Історія Голокосту на теренах Західної України та Східної Польщі”
Навчально-методична діяльність Українського центру вивчення історії Голокосту. Семінари. Польові школи. Освітні проекти
Науковий семінар для українських студентів на теренах Західної України та Східної Польщі
14-19 квітня 2008 року Український центр вивчення історії Голокосту провів науково-освітній семінар “Історія Голокосту на теренах Західної України та Східної Польщі”. У семінарі взяли участь відомі фахівці з даної тематики: доктор педагогічних наук, завідувач кафедрою політичних наук Рівненського державного педагогічного університету Максим Гон, директор музею м. , а також студенти з різних регіонів України. Лекції також читали українські та польські історики й науковці: Жанна Ковба, Анатолій Подольський, Томаш Кранц, Даріуш Лібіонка, Мажена Баум, Михайло Тяглий, Томаш Ханейко, Ярослав Йонец, Адам Копшівські. Перед усіма учасниками постало завдання - віднайти нові аспекти, відмінні від тих, що були представлені на попередньому семінарі весною 2007 року, які б дали нам можливість проаналізувати тему Голокосту глибше, детальніше; згадати сторінки історії, що завдали людям стільки болю і страждань, ненависті до тих, хто цей біль спричинив. Також учасники мали осмислити власні висновки щодо проблематики Голокосту в Західній Україні та Східній Польщі, його наслідків та подальшої рефлексії наступними поколіннями. Хочеться сказати, що всі ці завдання виконані.
А тепер ближче до самого семінару. Розпочався семінар 14 квітня в полікультурному своєю історією Львові. Відбулася дуже цікава екскурсія старим Львовом, його місцями, пов`язаними з українською, польською та єврейською культурами. Важко було відчути й те, що ти стоїш біля пам’ятного знаку жертвам Янівського табору, де 30 червня 1941 року спалахнув єврейський погром, під час якого було вбито понад 7000 осіб. Атмосфера була напружена. Здавалося, ніби фотографуєш усю цю картину й бачиш на власні очі. А сьогодні на місці колишнього Янівського табору розташована в`язниця, і міська влада, мабуть, ніколи й не подумає зробити з неї пам`ятне місце! Потім у конференц-залі почалися лекції та обговорення. Першим, кому надалося слово, був д-р Максим Гон із досить цікавою темою доповіді “Історія Західної України до Голокосту”. Ним зазначалося, що не існували de jure єврейські комуністи, але вони існували de facto, ППС (Польська партія соціалістична) виявляла інтерес до розгляду “єврейського питання”, а прихід радянської влади вважався панацеєю. Апогеєм дискусії між Максимом Гоном і Жанною Ковбою стало питання про статтю єпископа Бучка, зміст якої приписується митрополиту Андрею Шептицькому. Увагу як автора, так і слухачів лекції привернули наступні формулювання Максима Гона: “Польський антисемітизм базувався на світській ідеології й католицькій ідеї... Польська церква вела пропаганду проти євреїв...”; “Андрей Шептицький, митрополит Греко-католицької церкви, на всі свята дарував євреям мацу, те, що в християн називається паскою... Єврейські організації надсилали йому вітальні листівки за прояви толерантності, ставлення до людей інших національностей...” Жанна Ковба розпочала лекцію “Історія Голокосту в Західній Україні” з джерел літератури, поділивши їх на дві групи: документи ОУН, місцевої адміністрації, радянські документи, спогади євреїв, поляків, українців; матеріали окупаційної преси (польські з Кракова), українські, німецькі (залишилося мало) газети), пострадянські джерела. Крім того, Жанна Ковба розповіла аудиторії про фільм “Андрей Шептицький” Янчука, а також нагадала всім про створений 1941 року Янівський табір у Львові. У цьому таборі чекали своєї смерті українці, поляки, євреї, громадяни Франції, Чехословаччини, Югославії, Італії, США та Великої Британії, про юденрати (від нім. Judenrat – єврейська рада) у Львові, Тернополі, Чорткові. Усім запам’яталися наступні сентенції та уточнення відповідно: “Чому євреї не хотіли їхати з України? – Бо вони мали конструктивне бажання працювати в соціальних групах”; “У Галичині було на той час 258 єврейських містечок, із них 58 - розгромлені”. Чесно кажучи, після такої захоплюючої та емоційної промови Жанни Ковби наступний доповідач д-р Роберт Кувалек не знав, із чого розпочати свій власний виступ. Темою доповіді була “Гетто та Голокост у Західній Україні: погляд із Польщі”. У слухачів виникало чимало питань, що свідчило про серйозну й продуктивну підготовку учасників семінару. Після лекцій на всіх чекав сімнадцятихвилинний відеоролик, переданий із Мюнхенського архіву. Цей фільм є на сьогодні цінним свідченням того, що відбулося 30 червня 1941 року, коли у Львів ввійшли передові частини німецької армії (початок “Тюремної акції”, єврейський погром). Ось таким напруженим, але також і цікавим, пізнавальним був перший день семінару.
Зранку, 15 квітня, ми попрямували до Любліна (Польща). Варто відмітити, що цей семінар слід називати “на колесах”, бо майже кожного дня ми опинялися в різних містах Східної Польщі. Таким чином, група студентів і викладачів ближче знайомилася між собою й розуміла, що перед нею стоять єдині спільні завдання. Цього разу лекції також були пізнавальними. Д-р Роберт Кувалек розповідав цікаві історії. Далі цитую його слова: “Багаті євреї й поляки не спілкувалися між собою, проживаючи в центрі Любліна. А бідні євреї й поляки жили на околицях міста й допомагали один одному, так як вони мали хороші зв’язки… Ксьондза Табачковського розстріляли німці. Він був антисемітом. Євреї уникали зіткнень з ним на вулицях. Але його засудили за те, що він допомагав євреям”. Крім того, він наголосив що не комунізм був революцією в Польщі, а Голокост. Д-ру Анатолію Подольському випала нагода говорити про українсько-єврейські взаємини в історичній перспективі. Він зосередив нашу увагу на особах, які працюють над проблематикою Голокосту, видають свої книги, як-от: Гвідо Кнопп («Холокост. Неизвестные страницы истории»), Карел Беркгоф, Ілля Альтман, Дітер Поль (“Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі”), Венді Лауер. Роберт Кувалек, висвітлюючи тему “Польсько-єврейські взаємини в історичній перспективі”, розтлумачив функції колишнього концтабору Майданек (резервуар робочої сили, місце знищення євреїв, грабіжництво одягу, коштовностей, масові розстріли, газові камери (циклон-Б, вихлопні гази)), нагадав присутнім про операцію “Райнхард”, а також надав нову інформацію про копію 100 радіограм статистика, відповідального за транспортизацію євреїв із гетто Редгера Хефлера, що зберігаються в Белжеці, про англійську розвідку, що розшифрувала фрагменти цих радіограм.
16 квітня вся група вже була на місці – у Державному музеї “Майданек”. За круглим столом відбулася зустріч із директором музею Томашом Кранцом. Багато цікавих запитань лунало з аудиторії. Одних цікавила операція “Райнхард”, інших – національна приналежність й ідентифікація більшості вязнів концтабору. Після промови директора на студентів чекала екскурсія по музею “Майданек”. Невже євреї та представники інших національностей жили в таких умовах?! Газові камери, бараки, крематорії – усе це певним чином вплинуло морально і психологічно на учасників семінару. Чудовою практикою для всіх було використання архівних документів з історії табору Майданек. Вечірні лекції давали всім можливітсь осмислити те, чого не знали, а також розглянути кожне питання в датах, деталях, використовуючи політичний, економічний, релігійний, соціокультурний аспекти Шоа. Назавжди, мабуть, запамятається твердження д-ра Анатолія Подольського “Я проти трикутника „Жертви-Кати-Спостерігачі”. Даріуш Лібіонка підсумував, що польська історіографія характеризується тим, що повністю відсутня цензура, проблемою залишається те, що чимало документів знаходиться за кордоном: два архіви в Лондоні, інші – в Ізраїлі. “Зараз, - як зазначив Даріуш Лібіонка, - ці джерела стають доступнішими”. Не менш цікавими були й лекції про Праведників народів світу в Польщі (Мажена Баум) й Україні (Михайло Тяглий).
17 квітня ми опинилися в Травніках, де Роберт Кувалек провів екскурсію, розповівши про колаборацію з нацистами в “остаточному розв’язанні”. Наступним об’єктом був концтабір Собібор. Нам пощастило зустрітися з Юліусом Шелвісом, Томашом Блаттом, Регіною Желінські, бо саме цього дня в Собіборі відбувся День памяті. Звісно, всі відчули, що читати спогади цих людей, які пережили Собібор, - це одне, а бачити їх і спілкуватися з ними – це зовсім інше. Цього разу протягом вечірніх лекцій ми обговорювали опір євреїв політиці геноциду, наводячи приклад повстання на чолі з Олександром Печерським, а також нацистську політику та долю ромів (циган) у мережі таборів смерті (Михайло Тяглий). Саме доповідь про ромів під час Другої світової війни викликала жваві дискусії, яка доволі яскраво продемонструвала, що доля ромів цікавить український народ. Варто зазначити, що ця тема залишається поки що малодослідженою.
17 квітня студенти й викладачі мали змогу зустрітися з православним священиком отцем Володимиром Ходаком у Влодаві, який розповідав про українську громаду в повоєнній Польщі. Цікаво відмітити, що містечко Влодава виявилося полірелігійним, а, отже, і полікультурним, бо тут знаходяться (майже поряд) як синагога, так і православна й католицька церкви. Потім ми змушені були попрямувати до Белжеця, що зустрів нас доволі гостинно. І кому, як не Роберту Кувалеку, знати про це місце? Адже він – директор музею м. Белжец. Чесно кажучи, трішки моторошно було там знаходитися, бачити каміння чорного кольору як символ трагедії, яким вистелена вся територія колишнього концтабору. Відбулися вечірні лекції з польськими істориками й науковцями Томашом Ханейком, Ярославом Йонецом, Адамом Копшіовські.
Останній день був дійсно напруженим. По-перше, це був день відїзду назад до Львова. А по-друге, то був день, насичений лекціями, дискусіями, враженнями від поїздки, обговореннями, сподіваннями на подальше співробітництво і співпрацю, обміном емоціями, думками, почуттями. Троє наших колег – Анатолій Подольський, Роберт Кувалек, Михайло Тяглий – провели лекції, підбили підсумки. Усі були нагороджені сертифікатами й цінними книгами. Ось так швидко і промайнув тиждень.
На жаль, як би не хотілося це констатувати, ситуація збереження пам’яті про Шоа, Катастрофу, Голокост у Польщі й Україні має вагомі відмінності. Адже в Польщі до створення таких осередків памяті жертв Голокосту була причетна не лигше закордонна сторона, а й влада Польщі, що виділила певні кошти на добру справу. А нам, українцям, доводиться бажати тільки кращого, бо державним органам України, як бачимо, характерна тотальна бездіяльність у зберіганні пам’яті про Голокост.
Я погоджуюся з думкою д-ра Анатолія Подольського про те, що в Україні й досі існують доволі міцні стереотипи стосовно Польщі, як “вічного експлуататора України”, як країни з постійною й міцною традицією антисемітизму. Згадуючи лише декілька відомих усьому світові прізвищ – Юліана Тувіма та Бруно Шульца, можна зазначити, що вони свідомо й упевнено обирали польськість. Якраз те, що єврейських інтелектуалів, які обирали українську сторону, можна перелічити по пальцях, вказує на загрозливу хворобу української культури, яка не бажає бачити іноземців у своєму місті.
Ще б хотілося нагадати про внесення до наступних семінарів окремої теми “Повоєнний антисемітизм”, встановивши чіткі аспекти, за якими б ця тема була на належному рівні висвітлена й проаналізована.
Тож сподіваюся на подальшу співпрацю з Українським центром вивчення Голокосту.
Мєшкова Ярослава, член клубу “Джерела толерантності”, студентка Київського славістичного університету, учасник семінару “Історія Голокосту на теренах Західної України та Східної Польщі”
