Міжнародне спадкування — це складно і просто

Данило Курдельчук,

голова Громадської Ради при Міністерстві юстиції України, заслужений юрист України

Тетяна Момонт,

радник президента Укрінюрколегії

Міжнародне спадкування — це складно і просто

В останні роки актуальними для більшості нотаріусів стали справи з т. зв. іноземним елементом.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV предметно розмежував юрисдикцію в справах про успадкування нерухомості, встановивши нормою ст. 71 компетенцію застосування закону держави місця знаходження нерухомості незалежно від останнього місця постійного проживання спадкодавця — власника нерухомості. Ще одним винятком із цього загального правила — останнього місця проживання як визначального місця відкриття спадщини (ст. 1221 Цивільного кодексу України; далі — ЦК України) — є положення тієї ж ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка передбачає виключну українську юрисдикцію успадкування належних іноземним спадкодавцям прав на активи, що підлягають державній реєстрації в Україні (наприклад, акції, транспортні засоби тощо).

Практикуючому нотаріусу, однак, важко визначитись в конкретній ситуації щодо кола спадкоємців, порядку і необхідності їх формального повідомлення щодо успадкування в Україні нерухомості, котра належала особі, що постійно проживала в іншій державі. До уваги слід взяти в цьому випадку наявність чи відсутність норми міжнародного договору з країною проживання/громадянства спадкодавця.

Аналіз практики таких справ дає підстави вважати оптимальним такий алгоритм дій нотаріуса в справах з успадкуванням в Україні належних іноземним спадкодавцям нерухомостей. Український нотаріус започатковує справу за заявою спадкоємця/спадкоємців, що особисто звернулись до нотаріальної контори у встановлений законом строк (статті 1269, 1270 ЦК Украї­ни). Надаючи нотаріусу свідоцтво про смерть спадкодавця-нерезидента, спадкоємець у своїй заяві вказує на наявність або відсутність інших спадкоємців за заповітом або за законом. У випадку отримання даних щодо наявності інших спадкоємців та їх адрес нотаріус зобов’язаний надіслати їм відповідні повідомлення. Це особливо актуально для випадків, коли йдеться про повідомлення малолітніх, неповнолітніх, недієздатних, а також осіб з обмеженою дієздатністю, котрі вважаються такими, що прийняли спадщину з огляду на свій статус (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).

Важливо те, що документи, котрі надаються з-за кордону, повинні бути легалізовані/апостильовані, якщо інше не встановлено міжнародним договором.

Як правило, спадкоємець/спадкоємці, що зголосились до нотаріальної контори, стверджують у своїх заявах, що інших спадкоємців в справі немає. Якщо в нотаріуса інші дані відсутні, то з прагматичної точки зору він, український нотаріус, за місцезнаходженням спадкового будинку, квартири, земельної ділянки тощо повинен видати відповідне свідоцтво про право на спадщину спадкоємцю/спадкоємцям, які подали заяву про видачу такого свідоцтва і надали необхідні документи.

Видається невиправданою і такою, що не базується на правових приписах, практика деяких нотаріусів направлення в країну останнього місця проживання спадкодавця-нерезидента запиту щодо факту відкриття там спадкової справи і з’ясування кола спадкоємців, відомих органу іноземної юрисдикції, якщо там відкрито судову чи нотаріальну спадкову справу.

Зрозуміле бажання українського нотаріуса отримати вичерпну інформацію так чи інакше об’єктивно призводить до порушення права спадкоємця, що вже звернувся до нотаріуса і котрий не зможе отримати свідоцтво про право на спадщину зі спливом шести місяців з дня відкриття спадщини, тому що запити нотаріуса до зарубіжних юрисдикційних органів практично не можуть бути виконані в межах згаданого строку. З іншої точки зору, спадкоємець, що стверджував у своїй заяві про відсутність інших осіб, котрі мають право на спадщину, несе відповідальність перед потенційними співспадкоємцями, котрі зможуть реалізувати своє право, звернувшись до суду на підставі ч. 3 ст. 1272 ЦК України.

Проблемним є також питання визначення компетенції щодо видачі свідоцтва про право на спадщину між нотаріусом та консулом України у тому випадку, коли український громадянин помирає за кордоном.

Наведемо характерний прикрий випадок, коли громадянка України Н. марно намагається оформити свої спадкові права після свого брата, який помер у серпні 2008 року у ФРН, де мав постійне місце проживання. У жовтні 2009 року державний нотаріус у м. Д відмовив заявниці Н. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Така правова позиція була підтверджена у листі-роз’ясненні Головного управління юстиції в Д області, яке з посиланням на норми ст. 1221 ЦК України (місце відкриття спадщини за останнім місцем проживання спадкодавця), ст. 38 Закону України «Про нотаріат», п. 3 ч. 1 якої покладає на консула обов’язок видавати свідоцтва про право на спадщину, а також на ст. 44 Консульського статуту України, п. 3.11 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України скерувало пані Н. для оформлення спадкових прав до Генерального консульства України в м. Гамбурзі, в консульському окрузі якого мав останнє місце проживання спадкодавець.

Варто вказати, що спадкоємиця за кілька місяців до такої фактичної відмови в оформленні спадкових прав від нотаріальних органів та органів юстиції в Україні вже зверталася до консульської установи України в Гамбурзі та отримала відповідь, в якій консульство компетентною установою в цьому випадку фактично визначило нотаріальний орган в Україні.

За таких обставин пані Н. вирішила оскаржити до суду постанову державної нотаріальної контори про відмову в оформленні спадщини та спонукати нотаріальну контору видати свідоцтво про право на спадщину, проте суд не задовольнив цю скаргу спадкоємиці, знову-таки пославшись на компетенцію консульської установи.

Очевидно, своє вагоме слово скаже Міністерство юстиції, позиція якого буде вирішальною для формування правозастосовчої діяльності у визначенні компетентної інституції для видачі свідоцтва про право на спадщину спадкодавця-нерезидента.

Інша не менш складна проблема, з котрою стикаються нотаріуси, — визначення місця проживання спадкодавця для видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном. Ідеться про специфічну форму свідоцтва, яка була сформульована і апробована ще в радянський період. У кінці 60­х років минулого століття після зняття двадцятирічної заборони, встановленої властями США на переказ спадкових активів громадянам колишнього СРСР та соцтабору, з’ясувалось, що значна кількість спадкоємців пішла з життя, не отримавши «американської» спадщини. Колізійні норми статутів Нью­Йорка та Каліфорнії, провідних штатів, що формують правову політику і практику в США, передбачають відсилку до закону країни місця смерті спадкоємця, що не встиг оформити і отри­мати спадщину із США.

У більшості випадків ні розмір, ні точний склад та місцезнаходження активів, що належали померлому спадкоємцю, не могли бути визначеними до того, як компетентний суд США на підставі нотаріального (судового) акта органу держави померлого спадкоємця визнає право його правонаступників і визначить їх конкретні частки в «американській» спадщині. Тому у співпраці з американськими юристами колишня союзна Інюрколегія, яка мала тоді монопольне право на ведення спадкових справ за кордоном, підготувала форму свідоцтва, яку вперше було затверджено Міністерством юстиції СРСР, і така форма, що залишається чинною і донині (форми 16 і 17 додатка 25 до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Мінюсту від 22.12.2010 р. № 3253/5), була введена в практику Інструктивним листом Мін’юсту СРСР від 15.10.1971 р. «Об оформлении документов для действия за границей».

Рутинні справи по видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном — «до всього майна, де б воно не знаходилось і в чому б не виражалось» — стали звичними для більшості нотаріусів. Одночасно зі свідоцтвами на конкретне відоме майно у власній юрисдикції нотаріус на вимогу спадкоємця видає і згадану «загальну» форму на майно, котре знаходиться за межами України і вартість та склад якого на момент видачі свідоцтва не відомі.

Як приклад можна згадати ситуацію, коли український громадянин, що заявив претензію до спадщини у Канаді та Ізраїлі, помирає в Україні до закінчення судової чи нотаріальної процедури за кордоном. Іноземному органу необхідно представити український документ, що вкаже легітимних правонаступників померлого в Україні претендента на зарубіжну спадщину спадкоємця на підставі українського закону.

Ще раз зауважимо, що на цей момент зарубіжний юрисдикційний орган ще не визначив вартості активів, не розподілив їх по долях і не затвердив померлого в Україні претендента в статусі спадкоємця. Тому можна і слід говорити про рамковий характер свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном як документа, що визнаний багатолітньою практикою в основних юрисдикціях світу.

Надалі не так важливо, що, скажімо, в ФРН таке свідоцтво є підставою для додаткового клопотання про видачу німецьким судом т. зв. «предметно-обмеженого» свідоцтва про право на спадщину, хоча в більшості юрисдикцій воно слугує достатньою правовою підставою для визнання вказаних українським нотаріусом осіб спадкоємцями на конкретні активи, що належали б їх родичу — українському громадянину, померлому в період розгляду справи, скажімо, в канадському чи американському суді.

У цьому сенсі є показовою справа громадянина Австралії І. Д., померлого в ФРН в лікарні, куди він терміново вилетів з України, де протягом останніх 5 років мав переважне місце проживання.

Складність справи в сенсі визначення юрисдикції українського нотаріуса в цьому випадку умовна, оскільки спадкодавець був власником квартири та іншої нерухомості в Україні та й за даними міграційної служби перебував в Україні щороку від 280 до 320 днів, маючи тут переважне місце проживання.

Сумнів щодо визначення останнього місця проживання виник лише тому, що в свідоцтві про смерть, складеному в ФРН, де він помер під час проведення хірургічної операції, адміністрація вказала місцем проживання Австралію, тому що на день смерті він мав громадянство цієї країни. Одразу ж зауважимо, що в Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-екс­пертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009 р., прямо вказано про безпідставність визначення місця останнього проживання особи на підставі запису в свідоцтві про смерть, якщо таке місце проживання не підтверджується іншими документами. Отримана ж з Австралії декларація експерта-юриста спростовує факт його реєстрації та проживання в Австралії протягом останніх п’яти років. Фактично І. Д. проживав сім’єю з українською дружиною в Україні з 2005 року, виїжджаючи кожні 90 днів на кілька днів за межі України з метою оптимізації податкових платежів. Іншого місця проживання в нього не було.

Український нотаріус зрештою видав свідоцтво про право на спадщину на нерухоме «українське» майно, але відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном з мотиву недоведеності переважного місця проживання спадкодавця в Україні: запис у свідоцтві про смерть щодо місця проживання в Австралії виявився переконливішим, ніж надані вдовою документи і докази.

Судовий розгляд цієї справи виявився перед­бачуваним: апеляційна інстанція в Одесі підтвердила, що оскільки І. Д. мав ділову візу типу «В», перебував на території України в межах строків, передбачених законодавством для цього типу візи, та посилаючись на визначення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» про те, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні, підстав вважати його перебування на Україні як по­стійне немає, і тому підтвердила висновок суду першої інстанції про статус перебування І. Д. на території України як тимчасовий.

Певна передбачуваність цього вердикту випливала з того, що заявниця чомусь вимагала встановити факт постійного проживання покійного чоловіка в Україні, тоді як у відмові нотаріуса йшла мова про невизнання переважного місця проживання, на що суди уваги не звернули.

Таким чином, відмова української юстиції визнати свою повну юрисдикцію у цій справі призвела до того, що вдова уже 2 роки не може реалізувати своє право на рухоме майно спадкодавця-чоловіка у США та Гонконгу, законодавство яких передбачає отримання українського нотаріального свідоцтва або рішення суду.

До речі, тут ідеться і про фіскальний інтерес: податки на спадкові активи у випадку визначення української юрисдикції повинні бути сплачені в Україні, а не в США та Гонконгу.

Ця історія поки що не отримала свого завершення, судову справу буде розглядати касаційна інстанція. А можливо, доцільно було б передбачити перегляд рішення нотаріуса про відмову з огляду на додатково отримані документи з Австралії?

У цілому, на наше тверде переконання, ситуа­ція дещо надумана, а тому необхідним є нове узагальнення практики, з тим щоб уникати подібних помилок у майбутньому. Поживемо — побачимо.