Ольга Розгон,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ СПАДКУВАННЯ
за наявності іноземного елемента ВІДНОСНО ЗДАТНОСТІ ДО СКЛАДАННЯ ЗАПОВІТУ ТА ФОРМИ ЗАПОВІТУ
В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

На практиці виникають питання, пов’язані із застосуванням колізійних норм щодо спадкування з іноземним елементом, які потребують теоретичного уточнення.

Дослідження колізійних норм щодо спадкування цікавило таких науковців, як М. Богу­славський, В. Буткевич, Г. Дмитрієва, Е. Ейдінова, Л. Лунц, А. Рубанов, І. Лукашук, Р. Мюллерсон, С. Фурса і Є. Фурса.

Колізія — це слово, яке походить від латин­ського collisio, що означає «зіткнення». Колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома чи більше національними системами права, що шля­хом взаємодії здатні їх регулювати [2, с. 189].

Вирішення різних спадкових спорів, як правило, породжує майнові відносини, що входять до системи відносин власності однієї держави, і взаємодіють із системою власності іншої дер­жави. Це дає під­стави кожному з правопорядків претендувати на врегулюван­ня цих відносин.

Згідно зі ст. 316 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) пра­вом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник на свій розсуд володіє, користується та розпо­ряджається належним йому майном, вчиняє щодо свого май­на будь-які дії, що не суперечать закону.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Коли ж майном виступає спадок, то можуть з’явитися певні проблеми правового регулювання. Наприклад, коли спадкові відносини виникають або за кордоном, або з іноземцем. Тобто іноземним елементом, яким може виступати і суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб; національність — щодо юридичних осіб), і об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави або юридичний факт, що мав чи має місце за кор­доном.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства» іноземці та особи без гро­мадянства в Україні мають право мати у власності будь-яке майно, спадкувати та заповідати його.

Наприклад, після смерті громадянина України Ю., який прожи­вав у Польщі, залишилися спадкоємці: дружина (громадянка України), син (громадянин США) та дочка (громадянка Польщі). Очевидно, що у випадку виникнення подібної ситу­ації, законодавство визначає коло спадкоємців, якщо цього не зробив спадкодавець у заповіті, їхні частки у спадщині, вжи­ваються заходи щодо охорони спадкового майна тощо [1, с.72]. Але слід з’ясувати, правом якої держави будуть регу­люватися ці відносини.

Регулювання спадкових відносин у міжнародному приватно­му праві здійснюється декількома шляхами: застосуванням колі­зійної норми та норми національного матеріального права, до якої вона відіслала; використанням норм, що містяться в міжнародних договорах.

З метою врегулювання приватноправових відносин, які хо­ча б через один зі своїх елементів пов’язані з одним або кілько­ма правопорядками, іншими, ніж український, в Україні прийнято Закон «Про міжнародне приватне право», де колізійним спадковим нормам присвячено розділ X «Колізійні норми щодо спадкування» (статті 70–72).

Правовий режим спадкування визначається статутом спадку­вання. У доктрині міжнародного приватного права під статутом спадкування розуміють право країни, яке необхідно застосувати для врегулювання всіх спадкових відносин з іноземним елементом, чи їх основної частини.

Істотною особливістю регулювання спадкових відносин з іноземним елементом є те, що норми спадкового права в міжнародному приватно­му праві України не містять прямого припису щодо того, як вирішити справу. Оскільки норми лише вказують, яке законодавство треба застосувати.

Основними видами правових колізій за Законом України «Про міжнародне приват­не право», що регулюють спадкування в міжнародному приватному праві є колізії відносно здатності до складання заповіту та колізії відносно форми заповіту.

За ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини з іноземним елементом регулюються правом держави, в якій спад­кодавець мав останнє місце проживання (lex domicilii). Тобто в ос­нову регулювання відносин міжнародного спадкування покладено принцип останнього місця проживання спадкодавця, а не громадян­ства (lexpatriae) [3, с. 280].

Місцем проживання фізичної особи згідно із законодав­ством України є житловий будинок, квартира, інше примі­щення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, го­тель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізич­на особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ст. 29 ЦК України).

Необхідність з’ясування місця переважного проживання спадкодавця виникає тоді, коли він проживав у двох чи де­кількох державах, і жодне з них не може із впевненістю бути місцем його постійного проживання. У цьому випадку потріб­но насамперед виключити з числа місць переважного прожи­вання ті держави, де спадкодавець тимчасово перебував, а з тих місць, що залишилися, віддати перевагу тій державі, з якою у нього склалися найбільш тісні зв’язки — насамперед з точки зору тривалості проживання спадкодавця та наявності в ній «осілого» характеру проживання (проживання разом із сім’єю, наявність роботи, житла тощо).

За допомогою права держави останнього місця проживання спадкодавця вирішуються, зокрема, такі питання спадкуван­ня, як: підстави спадкування (за заповітом, за законом, за спадковим договором), порядок відкриття спадщини, склад спадщини, час відкриття спадщини, заповідальний відказ, за­повіт з умовою, виконання заповіту, а також черговість спад­кування за законом та визначення часток у спадщині спад­коємців за законом, особливості спадкування окремих видів рухомого майна, зокрема вкладів у банку, страхові виплати тощо.

Проте із загального правила про регулювання спадкових відносин правом держави останнього місця проживання спадкодавця у Законі України «Про міжнародне приват­не право» перед­бачено виняток: спадкодавець у заповіті має право обирати право держави, громадянином якої він був. Такий вибір права буде недійсним, якщо спад­кодавець після складання заповіту змінив громадянство.

Для застосування колізійної норми потрібно встановити ос­таннє місце проживання спадкодавця. У даному випадку «ос­таннє» означає останнє місце проживання спадкодавця на мо­мент відкриття спадщини. Таким останнім місцем проживання може бути держава, де спадкодавець мав місце проживання, яке відповідає вищезазначеним критеріям. Держава, яку він відвідав перед смертю, чи в якій помер, не може розглядатися як держава, у якій спадкодавець мав останнє місце проживан­ня, за умови, що він не проживав у ній постійно чи переважно.

Відсилка до права держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання, потребує правової кваліфікації цього по­няття відповідно до права України.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнародне приват­не право» при визначенні права, що підля­гає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не пе­редбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій ква­ліфікації також ураховується право іноземної держави.

Визначення останнього місця проживання спадкодавця ускладнюється у тих випадках, коли смерть не може бути під­тверджена медичними документами, наприклад, фізична осо­ба пропала безвісти, а засвідчується тільки публічними орга­нами (в Україні — судом), бо існує висока вірогід­ність смерті особи.

Оскільки строки відсутності особи в місці проживання, інші умови та порядок оголошення фізичної особи померлою в законодавстві різних держав істотно відрізняються, не виклю­чено, що україн­ському суду для кваліфікації поняття «ос­таннє місце проживання спадкодавця», оголошеного за кордо­ном померлим, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародне приват­не право» потрібно буде врахувати право іноземної держави.

Щодо громадянства як колізійного критерію, то воно само по собі не спричинює зв’язку спадкодавця із системою власності певної держави, не є тим чинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місця проживання спадкодавця є більш обґрунтованим.

Відносини, пов’язані зі спадкуванням нерухомого майна, по-іншому врегульовано у ст. 71 Закону України «Про міжнародне приват­не право». Об’єктом спадкових відносин може виступати майно — рухоме й нерухоме, що зумовлює різні колізійні прив’язки для його спадкування.

Поняття «нерухоме майно», а також поняття «місце знаходження майна» розкривається з урахуванням ст. 38 Закону України «Про міжнародне приват­не право» та ст. 181 ЦК України.

Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що його об’єкти, а також права на них підлягають спеціальній державній реєстрації (ст. 182 ЦК України, Закон України «Про державну ре­єстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Закон приписує в питаннях спадкування нерухомого майна керуватися законом місця знаходження речі (lex rei si­tae). Так, відповідно до ст. 71 Закону України «Про міжнародне приват­не право» спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знахо­диться це майно.

Зазначена спеціальна колізійна норма стосується спадкування речей, на які поширюється законом режим нерухомої речі.

За ст. 181 ЦК України до нерухомості на­лежать, по-перше, об’єкти природного походження — зе­мельні ділянки, ділянки з надрами, водні об’єкти, а по-друге, всі об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни цільового призна­чення.

Об’єкти визначаються як нерухомість, поки існує зв’язок із землею. У випадку відокремлення від неї, вони вважаються рухомими речами. Проте до нерухомого майна згідно з ч. 1 ст. 181 ЦК України належать повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Необхідно зазначити, що ці об’єкти, зазначені в ч. 1 ст. 181 ЦК України, не є власне об’єктами нерухомості, тому що в прямому розумінні слова вони не розташовані на земельній ділянці (проте в деяких державах такі об’єкти прямо віднесені до нерухомості).

Відповідно до ст. 38 Закону України «Про міжнародне приват­не право» положення про те, що право власнос­ті визначається правом держави, в якій це майно знаходиться, стосується рухомого і нерухомого майна. Якщо ж розглядати цю норму в контексті спадкового права, то вона може бути сприйнята як ви­никнення колізійно-правового розщеплення статуту спадкування, коли через неоднакове місцезнаходження рухомого і нерухомого майна до спадкових відносин застосовуються різні правопорядки.

Таким чином, спадкування різних категорій майна може бути підпорядковане різним правопорядкам — вітчизняному чи іноземному.

А в результаті звернення до різних правопорядків такі категорії, як «місце проживання», «останнє місце проживання», «рухоме і нерухоме майно», можуть призвести до розбіжностей в їхньому тлумаченні.

Застосування до нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, права України має практичне значення тіль­ки для тих видів майна, яке незважаючи на його державну реєстра­цію в Україні, може знаходитися не на території України.

Вирішення колізійного питання щодо цих об’єктів на ко­ристь права України як закону держави їхньої реєстрації по­винно відбуватися з урахуванням ст. 40 Закону України «Про міжнародне приват­не право». Перед вирішенням питання щодо права, яке буде застосо­вуватися до спадкування майна, на яке поширюється законом режим нерухомої речі, право на яке не підлягає державній реєстрації на території України, потрібно здійснити (згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародне приват­не право») правову кваліфікацію цього майна за правом тієї держави, з якою відповідні спадкові правовідносини найбільш тісно пов’язані. Найімовірніше, що таким правом буде право держави місця проживання чи громадянства спад­кодавця.

За своєю природою ці об’єкти можуть переміщатися у просторі, тобто перебувати не на території України. Цим і пояснюється закріплення до спадкових відносин не принципу lex rei sitae, а закону місця державної реєстрації. Слід також зазначити, що закон місця державної реєстрації може збігатися із зако­ном їхнього місцезнаходження.

Як було зазначено раніше, спадкові відносини з іноземним елементом регулюються правом держави, в якій спад­кодавець мав останнє місце проживання (lex domicilii). Складнощі на практиці виникають у зв’язку з тим, що спадкодавці можуть мати спадкоємців у різних країнах, вони можуть залишати своє спадкове майно в кількох країнах.

Якщо спадкодавець проживає за кордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які, зазвичай, включаються в систему власності певної країни, та після смерті спадкодавця відносини сто­совно переходу майна до спадкоємців є майновими відноси­нами, які входять в систему власності певної держави.

Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: у країнах континентальної Європи спадкування є універсальним правонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загаль­ного права спадкове майно спершу потрапляє до особистого представника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедури очищення від боргів, тобто після розрахунків з кредиторами.

Частина 1 ст. 1277 ЦК України встановлює випадки виз­нання спадщини відумерлою, а саме: відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прий­няття. Крім того, цією статтею ЦК України передбачено передання спадщини у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Зважаючи, що відповідно до ст. 70 Закону України «Про міжнародне приват­не право» спадкові відно­сини регулюються правом держави, в якій спадкодавець мав останнє місце проживання, то відповідний орган місцевого са­моврядування України стане власником відумерлої спадщини спадкодавців, останнім місцем проживання яких була Украї­на.

Зазначимо, що за ст. 1277 ЦК України, перехід відумерлої спадщини не є спадкуванням у повному розумінні цього слова, а передбачає, що територіальна громада отримає все відумерле майно, яке знаходиться в Україні. При цьому територіальна громада, не претендує на відумерле майно, яке перебу­ває на території іноземної держави.

Однією з форм переходу спадкового майна є спадкування за заповітом.

У ст. 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» містяться колізійні нор­ми щодо здатності осіб на складання і скасування заповіту, форми заповіту та акта його скасування.

Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент скла­дання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасуван­ня не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержан­ня форми, якщо остання відповідає вимогам права місця скла­дання заповіту, або права громадян­ства, або права звичайного місця перебування спадкодавця в момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, в якій знаходиться не­рухоме майно.

Отже, за правом держави, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання заповіту чи акта його скасування або в момент смерті, вирішуються питання щодо здатності особи складати та скасовувати заповіт, а також фор­ма заповіту та акта його скасування.

Це положення має дві колізійні норми, які начебто схожі між собою, але в дійсності належать до не пов’язаних між собою питань спадкування за заповітом. В одній з них визначається право, за яким вирішується питання щодо заповідальної дієздатності, тобто про визнання за громадянином, з точки зору закону, права складати, змінювати та відміняти заповіт.

Здатність особи на складання та скасування заповіту є наслідком здатності фізичної особи укладати односторонній правочин, яким є заповіт (ст. 1233 ЦК України). Заповідальна діє­здатність особи є одним із проявів цивільної дієздатності фізичної особи, для визначення якої
у колізійному праві України встановлено декілька загальних правил (ст. 18 Закону України «Про міжнародне приват­не право»). Проте застосування цих правил до визначення заповідальної дієздатності фізичної особи усувається встановленим у ст. 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» спеціальним правилом: здатність особи на скла­дання та скасування заповіту завжди визначається за правом дер­жави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті.

Таким чином, для визначення заповідальної дієздатності фізичної особи не мають значення такі обставини, як те, що заповіт складений не в тій дер­жаві, де заповідач мав місце проживання, а в державі його тимча­сового перебування або навіть поза межами якої-небудь держави (наприклад, на кораблі під час плавання у відкритому морі); право держави місця проживання заповідача в момент складання заповіту може не збігатися з його особистим законом у цей момент тощо.

У тих випадках, коли здатність особи складати чи скасовувати заповіт відповідно до ст. 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» визначається за україн­ським правом, потрібно брати до уваги перш за все норми щодо цивільної діє­здатності фізичної особи, які містяться у статтях 1233, 1234, а також 30, 35, 36, 39 ЦК України.

Друга складна колізійна норма питань спадкування за заповітом визначає право, вимогам якого повинна відповідати форма заповіту, і форма акта, яким заповіт змінюється чи скасовується.

Загальні вимоги до форми заповіту викладені у ст. 1247 ЦК України. Форма заповіту — це спосіб висловлення, фіксації і засвід­чення волевиявлення заповідача щодо розпорядження своїм майном на випадок смерті в односторонньому правочині (у заповіті).

До питань, які виникають щодо форми заповіту, належать, зо­крема, такі: чи можливо складати заповіт в усній формі за допомогою технічних засобів, чи він повинен бути складений тільки в письмовій формі; хто має право за заповідача написати заповіт, і в яких випадках; чи обов’язково до заповіту включати які-небудь певно визначені слова; які особливі вимоги повинні бути дотримані щодо форми заповіту особи, яка має фізичні вади або неписьменна; чи необхідно і ким посвідчувати заповіт тощо.

Якщо спадкові відносини ускладнені іноземним елементом, то форма заповіту (у тому числі і форма акта його відміни) повинна відповідати вимогам хоча б одного з перелічених у ст. 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» правопорядків: праву місця складання заповіту, або праву гро­мадянства, або праву звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, чи праву держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Необхідно зазначити, що за допомогою права держави останнього місця проживання спадкодавця вирішуються, зокрема, такі питання спадкування, як: підстави спадкування (за заповітом, за законом, за спадковим до­говором), порядок відкриття спадщини, склад спадщини, час від­криття спадщини, заповідальний відказ, заповіт з умовою, вико­нання заповіту, а також черговість спадкування за законом та визначення часток у спадщині спадкоємців за законом, особливості спадкування окремих видів рухомого майна, зокрема, вкладів у банку, страхові виплати тощо.

Зако­нодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту: публічний акт, таємний і власноручний за­повіти.

Неоднаковими є правила, що стосуються запо­віту в різних країнах. Наприклад, законодавство Німеччини дозволяє спільні заповіти між по­дружжям; взаємні заповіти відомі в праві Англії, США. Для права Італії та Польщі заповіт — одно­сто­ронній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався.

Спадкове право України визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інсти­тути спадкового права, як заповіт подружжя, шість черг спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт тощо.

Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодав­чих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє в за­повіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина).

Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім’ї спадкодавця, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язкову частку дітям, онукам, правнукам спадкодавця та його дру­жині (чоловіку), а також (у другу чергу) — батькам. Розмір обов’язкової частки складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування за відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову частку мають діти та їх нащадки.

Питання про наслідки недодержання вимог, яким має від­повідати форма заповіту, тобто про дійсність чи недійсність заповіту, потрібно вирішувати згідно з правом, яке застосо­вується відповідно до норм, передбачених у цій статті. Зміст вимог, які висуваються у статті 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» до форми заповіту, полягає в усуненні сумніву щодо дійсності заповіту.

Зауважимо, що одні держави (Греція, Італія, Німеччина, Угорщина) ви­рішують колізійні питання спадкування шляхом установлення єдиної колізійної прив’язки (lex domicilii) для врегулювання всіх спадкових від­носин (проте такий підхід не виключає наявності додаткових колі­зійних норм щодо окремих питань, наприклад, форми заповіту), а інші (Росія, Румунія, Україна, Франція) передбачають застосування різних колізійних прив’язок: для спадкування рухомого майна — особистий закон спадкодавця (lexpatriae чи lex domicilii), для неру­хомості — закон місцезнаходження майна (lex rei sitae). Статут спадкування не застосовується для вирішення питань щодо запо­відальної здатності осіб, а також форми заповіту.

Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна держава самостійно визначає межі дії влас­них законів і законів інших країн до спадкових відносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід прав і обов’язків померлого до його нащадків чи держави.

Тому будь-яку колізійну норму, що стосується міжнародного спадкування, можна визнати та­кою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкових відносин, допускаючи чи ні дію іно­земного спадкового права на своїй території. Як видається, такий допуск іноземного права може мати місце лише тоді, коли іноземні норми відповідатимуть цілям і характеру норм власної правової системи для забезпечення відповід­ного переходу прав і обов’язків у процесі міжнародного спад­кування і для забезпечення недоторканності належним чи­ном придбаних спадкових прав.

Підсумовуючи викладене, зазначимо:

1. В основу регулювання спадкових відносин з іноземним елементом Законом України «Про міжнародне приват­не право» покладено принцип останнього місця про­живання спадкодавця. Але із цього загального правила є виняток: дозволено спадкодавцю у заповіті обрати право держави, громадянином якої він був (lex patri­ae), замість права місця проживання (lex domicilii).

2. Щодо питань спадкування нерухо­мого майна в Законі України «Про міжнародне приват­не право» застосовується двостороння колізійна норма, яка дозволяє застосувати до нерухомого майна, незалежно від того, де це майно знаходиться, одну колізійну прив’язку — право держави, на території якої знаходиться це майно.

3. Оскільки спадкові відно­сини регулюються правом держави, в якій спадкодавець мав останнє місце проживання, то відповідний орган місцевого са­моврядування України стане власником відумерлої спадщини спадкодавців, останнім місцем проживання яких була Украї­на.

4. За правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання заповіту чи акта його скасування або в момент смерті вирішуються питання щодо здатності особи складати та скасовувати заповіт, а також фор­ма заповіту та акта його скасування.

5. Якщо спадкові відносини ускладнені іноземним елементом, то форма заповіту (у тому числі і форма акта його відміни) повинна відповідати вимогам хоча б одного з перелічених у ст. 72 Закону України «Про міжнародне приват­не право» правопорядків.

Список використаних джерел

1.  О. Міжнародне спадкове право: Науково-практичний посіб­ник. — К.: Видавець  Я.: КНТ, 2007. — 328 с.

2. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонского, В. П. Жушмана — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 367 с.

3. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону / За ред. д-ра юрид. наук, проф. А. Довгерта. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008. — 352 с.