Василь КРАТ,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
ПРОБЛЕМИ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ
НА РУХОМЕ ЗАСТАВЛЕНЕ МАЙНО
Інтенсивне застосування для забезпечення виконання зобов’язань застави зумовлює виникнення значної кількості проблем, пов’язаних із зверненням стягнення на таке майно. Регулювання звернення стягнення на заставлене рухоме майно здійснюється, зокрема, нормами Цивільного кодексу України (далі — ЦК), Закону України «Про заставу»[1] і Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»[2]. Однак сформувалася суперечлива судова практика щодо застосування вказаних законодавчих положень.
Наприклад, Вищий господарський суд України при розгляді справи про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишив в силі рішення суду першої та другої інстанції та вказав, що нормами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не передбачено звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, оскільки таке звернення може бути вчинено лише на підставі рішення суду.[3]
У контексті викладеного виникає необхідність обговорення двох проблемних питань щодо:
• критеріїв вибору судового чи позасудового порядку звернення стягнення на рухоме майно, зокрема і конкретного способу позасудового звернення стягнення;
• можливості вчинення виконавчого напису при зверненні стягнення на заставлене рухоме майно.
Перш за все, у контексті відповіді на поставлені питання слід відзначити, що основи звернення стягнення на заставлене майно, зокрема й рухоме, визначені у ч. 1 ст. 590 ЦК, відповідно до якої звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто законодавець презюмує загальним судовий порядок звернення стягнення на будь-яке заставлене майно. Однак при цьому допускає можливість існування інших правил, що можуть бути встановлені на рівні: 1) закону або 2) договору.
1) Такі правила дійсно встановлені і містяться в:
– Законі України «Про заставу» (ч. 6 ст. 20), яким передбачається можливість звернення стягнення на заставлене майно за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
Таким чином, на підставі аналізу цієї норми можна зробити висновок про допустимість звернення стягнення на заставлене майно на підставі вчинення виконавчого напису нотаріуса, окрім випадків, коли це заборонено законом або договором.
Окрім цього обов’язковість звернення стягнення тільки за рішенням суду встановлюється щодо заставленого майна державного підприємства (підприємства, не менше п’ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності);
– Законі України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (ст. 24, 26), відповідно до якого звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Причому обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:
• передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом;
• продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах;
• відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги;
• переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.[4]
Таким чином, тлумачення наведених законодавчих норм припускає висновок, що обтяжувач має можливість самостійно, на власний розсуд обрати судовий чи позасудовий порядок звернення стягнення, і в рамках останнього відсутній виконавчий напис як позасудовий спосіб звернення стягнення на заставлене майно.
Враховуючи наявність таких законодавчих колізій і для вирішення того, який із законів підлягає застосуванню, необхідно їх положення проаналізувати крізь призму:
а) сфери дії. У статті. 2 Закону України «Про заставу» визначаються основні положення про заставу. Тобто Законом України «Про заставу» встановлюються загальні норми щодо регулювання застави рухомого і нерухомого майна, в тому числі й стосовно порядку звернення стягнення на заставлене майно.
У свою чергу, Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна[5], встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна (ст. 1). Таким чином, Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» навпаки містить спеціальні норми про заставу рухомого майна, зокрема про звернення стягнення на рухоме заставлене майно.
Як відомо, при колізії загальної та спеціальної норми пріоритет надається спеціальній нормі. Такою нормою виступає ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», що виключає поширення ч. 6 ст. 20 Закону України «Про заставу» щодо звернення стягнення на рухоме майно шляхом виконавчого напису нотаріуса. До такого ж висновку приводить тлумачення й самої ч. 6 ст. 20 Закону України «Про заставу», що передбачає можливість встановлення спеціальних правил звернення стягнення на заставлене майно у Законі.
б) дії в часі цих законодавчих актів. Досить часто у прикінцевих положеннях того чи іншого закону спостерігаємо наявність «стандартної» фрази українського законодавства — «до приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність із цим законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону». Наявне подібне правило і в п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», згідно з яким законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Зважаючи на те, що Закон України «Про заставу» був прийнятий 2 жовтня 1992 р. (останні зміни до ст. 20 вносилися законом від 15 травня 2003 р., тобто пізніше Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), має застосовуватися принцип, що наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх. Таким чином, і в цьому випадку необхідно констатувати відсутність можливості звернути стягнення на рухоме майно на підставі виконавчого напису нотаріуса.
2) Внаслідок чого постає питання про співвідношення положень ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ст. 590 ЦК, якою допускається визначення інших правил звернення стягнення на заставлене майно у договорі. За такої ситуації необхідно використовувати ст. 4 ЦК, відповідно до якої основним актом цивільного законодавства України є ЦК, а інші закони приймаються відповідно до ЦК і мають йому відповідати. Наведене тлумачення ЦК як основного акта цивільного законодавства знаходить підтвердження і у судовій практиці. Прикладом цього може слугувати позиція ВСУ, висловлена щодо співвідношення положень Закону України «Про кооперацію» та ЦК, який вказує, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому Закон України «Про кооперацію» застосовується у тій частині, у якій не суперечить ЦК.[6]
Тобто, враховуючи це правило, вбачається за допустиме проводити звернення стягнення на заставлене рухоме майно на підставі вчинення виконавчого напису у випадку, якщо такий спосіб звернення був встановлений договором і незважаючи на відсутність такої можливості у Законі України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
Додатковим аргументом щодо можливості звернення стягнення на заставлене рухоме майно шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса слугує ст. 6 ЦК, згідно із змістом якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. При цьому такий підхід допускається не лише тоді, коли норма сформульована таким чином, що в ній безпосередньо про це зазначається (наприклад, коли в статті закону є фраза: «якщо інше не передбачено договором чи законом»), а в будь-якому випадку.[7] Тобто однією із характеристик імперативної норми є пряма заборона договірного регулювання, а у випадку, коли така заборона відсутня, норму слід вважати диспозитивною. Окрім цього важливою та необхідною характеристикою імперативної норми виступає її обов’язковість, що витікає зі змісту актів цивільного законодавства або сутності правовідносин між сторонами. Враховуючи викладене, ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» навряд чи можна тлумачити як норму імперативну, що допускає встановлення виконавчого напису як позасудового способу звернення стягнення на заставлене майно у договорі.
[1] Про заставу: Закон України від 02.10.92 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. — Режим доступу: http://zakon. rada. /cgi-bin/laws/main. cgi.
[2] Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень: Закон України від 18.11.2003 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. — Режим доступу: http://zakon. rada. /cgi-bin/laws/main. cgi.
[3] Постанова Вищого господарського суду України від 14.03.2008 р. по справі № 22/228/07 // Офіційний сайт Вищого господарського суду України. — Режим доступу: http://arbitr. /docs/28_1884895.html. — Заголовок з екрану. Аналогічна правова позиція була висловлена Вищим господарським судом України і в іншій справі. Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 11.02.2009 р. у справі № 6/113-08 // Офіційний сайт Вищого господарського суду України. — Режим доступу: http://arbitr. /docs/28_2244480.html. — Заголовок з екрану.
[4] Слід відзначити, що Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не містить певних правил як обрання порядку (судового чи позасудового) звернення стягнення на предмет застави, так і конкретного способу в рамках позасудового порядку. Єдиним критерієм при цьому виступає тільки власне переконання обтяжувача, який на власний розсуд обирає, в першу чергу, порядок звернення стягнення (судовий чи позасудовий), а в межах останнього той чи інший спосіб визначений ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». При цьому використання позасудових способів звернення стягнення на предмет обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду.
[5] Відповідно до ст. 21 Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до забезпечувальних обтяжень відноситься застава рухомого майна.
[6] Ухвала Верховного Суду України від 15.11.2006 у справі № 6-11168ск06 // БД «НАУ – ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.
[7] Спасибо-Фатєєва І. Різдвяний подарунок або проблематика двох кодексів — Цивільного та Господарського // Мала енциклопедія нотаріуса. — 2004. — № 1. — С. 8.
