Ідея Соборності України
як провідний мотив боротьби за незалежність нашої держави
та єдності народу
... народ український має право
сам порядкувати своїм життям.
Перший Універсал
22 січня 1919 року у Києві на Софійському майдані сталася визначна подія в історії нашого народу – урочисте проголошення Акту Злуки: в одну самостійну українську соборну державу об’єдналися Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка. Це день першого в новітній історії проголошення незалежності Української держави. Адже саме від IV-го Універсалу Центральної Ради починається новітня історія України, суверенність якої на той час визнали 42 держави світу.
Отже, щорічно 22 січня в державі офіційно святкується День Соборності та Свободи України.
Прагнення українців створити сильну своєю єдністю національну державу з'являється разом із виникненням Київської Русі. Розповідь про спроби знищити нашу державність можна починати від монголо-татарської навали, яка так вигубила народ, що він став легкою здобиччю сусідів, потрапив до них у неволю.
Історично склалося, що з давніх часів територія України знаходилась у складі різних держав - Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Румунії. У XVI віці виникла ідея соборності, об'єднання всіх наших земель, але реалізувати її було важко. В оточенні могутніх агресивних сусідів (Туреччини, Польщі, Росії) нашій державі не вдалося вибороти незалежності за часів Богдана Хмельницького. Україна звернулася до Москви по допомогу як рівноправний партнер, проте обидві сторони вкладали в Переяславську угоду цілком різний зміст. Наша держава намагалася, спираючись на допомогу північного сусіда, урятуватися від знищення, Росія - поширити свої володіння, скориставшись нагодою. Уже через деякий час, у 1667 році, було підписано Андрусівську угоду, згідно з якою Україну поділено між Польщею та Москвою. На ці переговори українську делегацію навіть не було допущено. Починається нищення, руйнування культури - освітньої системи, друкарень, бібліотек тощо. У жовтні 1720 року Петро І видає указ, націлений проти україномовних видань і будь-яких натяків на незалежність української церкви. Хто б після Петра І не приходив на російський престол, він продовжував справу нищення етнічних особливостей українців. Внаслідок бездержавності, ліквідації різними засобами інтелектуальних сил, патріотів, руйнування національної освітньої системи, підпорядкування церкви Москві та впливові інших факторів серед українців насаджувалася, формувалася, ширилася психологія меншовартості.
Події 1917 року знову дали можливість українському народу побудувати власну державність. Режим революційної демократії був дуже сприятливий для розвитку українського руху: воля слова, друку, спілок, зборів, організацій відкрила перед українством ту браму свободи, яку раніше охороняла Москва. За кілька місяців організаційної праці українство виросло у велику політичну силу і почало активно змінювати режим неукраїнської демократії на свою користь. Після падіння царського самодержавства демократичним шляхом була сформована Центральна Рада, яка стала повноважним легітимним органом управління в Україні. Її існування й функціонування цілком відповідало проголошеній більшовицьким урядом "Декларації прав народів Росії", що стверджувала право поневолених народів на створення самостійних держав. Але це не завадило Росії розпочати війну з демократичним урядом, а відтак - з Українською Народною Республікою як державою. Звідси починається нова хвиля боротьби нашого народу: участь у громадянській війні, протистояння іноземним окупантам.
У грудні російський уряд надіслав Українській Центральній Раді лист-вимогу. Визнаючи Українську Народну Республіку, він одночасно висунув такі умови, що їх Рада не могла прийняти та виконати. Зокрема, вимагалося не роззброювати російські війська, які виступали проти Центральної Ради на стороні більшовиків.
Переконуючись у тому, що самостійність України визнається російським урядом лише на словах, Центральна Рада у січні 1918 року видала Четвертий Універсал, у якому проголосила незалежність, самостійність України, відокремлення її від Росії.
Переслідуючи армію Центральної Ради, більшовики швидко рухалися на захід. Існування Української Народної Республіки опинилося під загрозою. У лютому 1918 року в Брест-Литовському (нині Брест) представники Ради підписали з Німеччиною та її союзниками мирову угоду.
Для України перша світова війна закінчилася. Крім того, за цією ж угодою німецько-австрійські війська зобов'язувалися подати Українській Народній Республіці допомогу. Навесні 1918 року армія Української Народної Республіки та німецько-австрійські війська витіснили червоногвардійців з України.
Однак полегшення в житті України не сталося, оскільки й німці повелися як завойовники. Німецьке командування роззброїло українські полки, сприяло також поміщикам відбирати в селян землі (які вони розділили) і повертати їх у свою власність, а на протести не звертало ніякої уваги. Нарешті німці розігнали й Центральну Раду та допомогли прийти до влади Павлу Скоропадському, який, як вони сподівалися, буде іменуватися гетьманом усієї України. Його наказом землю на селі було повернуто панам.
Загальне невдоволення гетьманом викликало його рішення про приєднання України до Росії. Це, а також перебування німецько-австрійських військ спричинило повстання, центром якого була Біла Церква. Німецька армія залишила Україну, з німцями виїхав і Скоропадський. В Україні відновлено Українську Народну Республіку. Новий уряд називався Директорією, і очолював його спочатку Володимир Винниченко.
Бурхливі події розгортались і в українських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини. Восени 1918 року спалахнуло повстання українців у Львові, які проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Сформувалось і військо ЗУНР - Українська Галицька Армія. Саме вона протистояла полякам, дії яких проти мирного населення набирають брутального характеру вже з початку грудня 1918 року. Непримиренність обох сторін випливала з відмінності їх психологічних позицій. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольного руху поляків, але лише за умови, що ці бойові дії не вестимуться на українській території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме продовження "варварських бунтів", "гайдамацької різні" ХУІІ-ХУШ ст. А українське військо було для них лише "бандою", яка не заслуговувала ні на помилування, ні на людське ставлення. Покинувши Львів, український уряд разом із командуванням переїхали до Тернополя, а наприкінці грудня - до Станіслава. У Тернополі розгорнулася робота з реорганізації Української Галицької Армії. У середині січня в її лавах нараховувалося 50-60 тисяч військових. Розширення армії стало можливим завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною.
Не маючи змоги протистояти ворогам поодинці, Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка домовилися про злуку (об'єднання) в єдину державу. Ще 10 листопада, у розпалі боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд (Державний секретаріат) ужити необхідних заходів щодо об'єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 року у Фастові делегація Західноукраїнської Народної Республіки разом із Директорією Української Народної Республіки ухвалила попередній договір про злуку двох держав. 3 січня у Станіславі Українська Рада затвердила цей договір. А 22 січня 1919 року у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що "від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу". Від моменту проголошення "Акта про злуку" Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована в Західноукраїнські області.
Таким чином, уперше за шістсот років було зроблено вагомий крок до об'єднання більшості етнічних українських земель у єдине державне утворення. При цьому Західноукраїнська Народна Республіка, увійшовши до складу Української Народної Республіки на федеративних правах, зберегла власну адміністрацію, уряд, армію і навіть мала певну самостійність під час проведення зовнішньої політики. Дипломатичні представництва Західноукраїнської Народної Республіки існували в країнах колишньої Австро-Угорщини, а також у Німеччині та Ватикані.
Віковічне прагнення українського народу жити в одній державі, одною родиною збулося. Однак і ці здобутки український народ повинен ще був захищати протягом тривалого часу.
Заключна ратифікація Акту Соборності планувалася на засіданні українського парламенту. До того часу Українська Народна Рада припинила своє існування. Уже через два тижні після проголошення Акту Соборності уряд України (Директорія) змушений був під натиском Червоної Армії залишити Київ, а трохи пізніше й територію України взагалі. Потенціал, закладений в Акті Соборності, так і не був до кінця реалізований. Цьому причиною був ряд обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх. Позначилися суттєві розбіжності історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру, що виникли внаслідок роз'єднання сходу і заходу України. Об'єднання України так і не змогло примирити між собою різні політичні партії, стосунки між якими нерідко набували характер відкритої ворожнечі.
Через велику кількість випробувань довелося пройти нашому народу. Великий Голодомор, розкуркулення, колективізація, репресії, переселення, територіально-адміністративна сваволя, Друга світова війна, русифікація - увесь комплекс фізичного та морального терору призвів до того, що український народ зазнав непоправних втрат. Але вистояв. Мабуть, у нашого народу виробився своєрідний захисний механізм, який протягом всієї історії допомагав українцям у боротьбі за виживання. Немає у світовій історії більше нації, яка могла б стільки часу боротися за свій суверенітет, терпіти стільки утисків і поневірянь і змогла вистояти. Історичний досвід доводить: хто свідомо обмежує себе в прагненні до свободи, той втрачає її назавжди. Так, не кожна нація зможе існувати незмінною під тягарем насильницької влади, і навряд чи зможе залишитися загалом.
Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року стало ще одним кроком до фактичного й юридичного утвердження незалежності України. Декларація визначила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Нею було окреслено засади народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин.
24 серпня 1991 року на підставі Декларації про державний суверенітет України, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення їни проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. З цього моменту на території нашої країни, що визнавалася неподільною і недоторканою, є чинними виключно Конституція і Закони України.
Акт проголошення незалежності України був підтверджений волею українського народу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Його результати виявилися настільки переконливими, що світове співтовариство одразу підтримало існування незалежної України. За лічені тижні десятки країн оголосили про дипломатичне визнання нової держави.
Швидко спливає час бурхливого сучасного життя. Змінюється політична карта світу, знову стає вартісним те, що вважалося пережитком минулого.
Сьогодні, як ніколи, відчувається, що дуже довго Україна була поділена на дві частини. Але ми - єдиний народ, який має одну соборну державу. Територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Лише в єдності дій та соборності душ можна досягти величної мети – економічно й духовно багатої, вільної й демократичної держави, якою пишатимуться наші нащадки. Давайте працювати на ідею загальнонаціональної єдності, повсякчас пам’ятаючи про незліченні жертви, принесені на вівтар незалежності, соборності, державності.
