Юрисдикція судів держав ЄС у цивільно-правових спорах із суб’єктами третіх держав
Власюк Владислав Вікторович
Студент 4 курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Нині можна помітити, що чимало ускладнень виникає стосовно розмежування юрисдикції судів у спорах за участі доміциліїв країн, що не є сторонами європейського законодавчого регулювання. Зокрема, це такі проблеми: (1) юрисдикція суду держави-члена ЄС на відповідачами, які не є доміциліями кранїни ЄС, і (2) вплив судочинства і рішень судів третіх країн на доміцилії держав ЄС.
Нині Брюсельське Регулювання [2] разом із Лугано Конвенцією [3]: (А) переважно делегує вирішення питання юрисдикції стосовно відповідачів-недоміциліїв тій країні, громадянином (підданим) якої він є; (Б) передбачає визнання і виконання судових рішень у відношенні до таких відповідачів на таких самих умовах, як і для доміциліїв ЄС; (В) визнає можливість виникнення конфлікту між судовими рішеннями країн ЄС і третіх країн, але (Г) не передбачає можливості визнання чи виконання судових рішень з-за меж ЄС.
Основна підстава саме такого трактування – рішення Європейського Суду Справедливості по справі Owusu v. Jackson [7], за яким: “ст. 2 є обов’язковою за своєю природою, і, відповідно їй, не може бути виключень із встановленого нею правила, окрім спеціально передбачених Конвенцією випадків”. Очевидно, що відповідного виключення forum non conveniens (принцип, за яким суд може відмовитись від поширення власної юрисдикції у випадку існування більш підходящого сторонам суду, за критерієм найтіснішого зв’язку) Конвенція не містить, та й навряд могла б [1].
Аналогічний ефект справляє рішення і у ситуації, коли сторони справи не є доміциліями однієї країни ЄС, натомість один суб’єкт є доміцилієм ЄС, а інший – третьої країни, і відповідний юридичний факт трапився в останній. Тобто, ситуація містить відносини між судами держави ЄС і третьої країни, і, за логікою Суду, стаття 2 так само застосовувана. Позивач і один із відповідачів є доміциліями держави ЄС, а спір пов’язаний із третьою державою. Конвеція не дозволяє судові країни-сторони Конвенції відмовити у поширенні юрисдикції на тій підставі, що суд третьої держави був би більш підходящим [4].
Для належного функціонування внутрішнього ринку Співдружності, необхідним є рівний доступ до правосуддя, на основі ясного і чіткого регулювання питань міжнародної юрисдикції, що забезпечується також і суб’єктам, які не є доміциліями ЄС. [9]
Розглядаючи можливі реформи даної сфери, слід оцінювати також і потенційний вплив такого реформування на стосунки із третіми державами-партнерами ЄС. Слід надзвичайно тонко і акуратно підходити до вирішення питання поширення юрисдикції над суб’єктами таких держав, необхідно враховувати і діючі двосторонні конвенції, адже вони у своїй сукупності можуть просто дублювати перспективні всезагальні правила для нових членів ЄС [5].
Так само, у ситуації, коли і позивач, і відповідач не є доміциліями ЄС, необхідною є пов’язаність із функціонуванням внутрішнього ринку. І справді, загальне регулювання є виправданим ледь не перш за все саме як інструмент підтримки внутрішнього ринку, тому у зазначеній ситуації застосування Регулювання може видатись невиправданим.
Однак, слід визнати, що таке звуження сфери застосування Регулювання не надто вірогідне, і радше Суд Справедливості вдастся до більш лояльного підходу у визначенні внутрішньої компетенції Співдружності [8].
Беручи до уваги вищевикладені міркування, і вважаючи реформування в даній сфері достатньо вірогідними, пропонуємо на розсуд наступні зміни до Брюсельського Регулювання:
Розширити правила спеціальної юрисдикції у ст. ст. 5, 6 на ті позови, що подані стосовно недоміцилія ЄС;
та
трактувати рішення Суду Справедливості в Owens Bank v. Bracco [6] у такий спосіб, щоби судове рішення країни ЄС про визнання судового рішення третьої країни могло б легко застосовуватись в судочинстві усіх країн ЄС.
Таким чином, будь-які реформи стосовно регулювання юрисдикції судів країн ЄС і судів третіх країн, повинні бути послідовними, максимально враховувати межі компетенції ЄС та інтереси третіх держав.
Перелік використаних джерел та літератури
1. Брюсельська Конвенція, Brussel Convention on jurisdiction and the recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters, 1968, http://www. jus. uio. no/lm/ec. jurisdiction. enforcement. judgements. mercial. matters. convention. brussels.1968/doc. html.
2. Брюсельське Регулювання, Council Regulation (EC) No 44/2001 on jurisdiction and the recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters (Brussel I Regulation), 2000, http://europa. eu/legislation_summaries/justice_freedom_security/judicial_cooperation_in_civil_matters/l33054_en. htm.
3. Лугано Конвенція, Lugano Convention on jurisdiction and the enforcement of judgments in civil and commercial matters, 1988, http://curia. europa. eu/common/recdoc/convention/en/c-textes/lug-idx. htm.
4. Conflict of laws, John O'Brien, Raymond Smith, Oxford University Press, 2009
5. Green paper on the review of Council Regulation (EC) No 44/2001 on jurisdiction and the recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters, 2009.
6. Owens Bank Ltd. v. Bracco, ECR 1992
7. Owusu v. Jackson, ECR I-1383, 2005
8. Private International Law, James Fawcett, Janeen M. Carruthers, Sir Peter North, Oxford University Press, 2008
9. Treaty of Maastricht on European Union, 1992, http://europa. eu/legislation_summaries/economic_and_monetary_affairs/institutional_and_economic_framework/treaties_maastricht_en. htm.
Радченко Лілія Іванівна
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
