Адміністративні стягнення

Міністерство юстиції України

Миргородське міськрайонне управління юстиції

«Адміністративні стягнення»

Миргород 2013

Зміст

Вступ

Поняття адміністративного стягнення

Види адміністративних стягнень

Накладення стягнення

Висновок

Література

Вступ

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності, правовим наслідком адміністративного правопорушення. Воно застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст.23 КпАП).
Головна мета адміністративного стягнення – виховання порушника, тобто формування у нього звички законослухняної поведінки. Виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і спеціальні виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень. Так, наприклад, під час відбування виправних робіт здійснюється трудове виховання порушника; з особами, підданими адміністративному арешту, проводяться різні бесіди тощо.
Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки настрашці, яка утримує нестійких осіб від вчинення адміністративних проступків.

Поняття адміністративного стягнення

Адміністративне стягнення — це захід адміністративної відповідальності, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

Адміністративне правопорушення (проступок) — протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність - це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Головна мета адміністративного стягнення – виховання порушника, тобто формування у нього звички законослухняної поведінки. Виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і спеціальні виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень. Так, наприклад, під час відбування виправних робіт здійснюється трудове виховання порушника; з особами, підданими адміністративному арешту, проводяться різні бесіди тощо.

Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки настрашці, яка утримує нестійких осіб від вчинення адміністративних проступків.

Адміністративні стягнення є каральними, "штрафними" санкціями, вони, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні певних прав, благ. Цим досягається мета покарання порушника. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним засобом), або обмежується його правосуб’єктність (адміністративний арешт), або на нього покладаються спеціальні "штрафні" обов’язки. Крім втрат та обмежень адміністративне стягнення тягне для порушника ще й стан так званої "адміністративної покараності" (аналогічної судимості в кримінальному праві), який існує протягом одного року з дня закінчення виконання стягнення. Правове значення зазначеного стану полягає в тому, що вчинення до закінчення цього строку нового правопорушення тягне підвищену відповідальність, а інколи змінюється навіть його характер – воно визнається злочином.

Види адміністративних стягнень

Попередження (ст. 26 КаАП) застосовується як самостійна міра покаран-ня за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційно-му, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні май-нових, ні інших прав порушника.

Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає вимогам ст. 283 КпАП. Поряд із цим законодавець передбачає можливість фіксації попере-дження в іншій установленій законом формі. Так, ст. 306 КпАП визначає, що за вчинення порушень, передбачених статтями 116, 1162, 117, 125, ч. 1 ст. 127 КпАП, адміністра-тивні стягнення у вигляді попередження на місці офор-мляються способом, установленим Міністерством внут-рішніх справ або Міністерством транспорту. Однією з та-ких форм є "Талон попереджень", у якому фіксуються порушення водіями транспортних засобів правил дорож-нього руху.

До попередження, як і до будь-якого основного стяг-нення, може бути приєднане додаткове стягнення. Усні попередження, які посадові особи роблять громадянам, не можуть розглядатися як стягнення.

Попередження як адміністративне стягнення треба від-різняти від попередження - запобіжного заходу протип-равного поводження.

Суть попередження як запобіжного заходу полягає в то-му, що порушнику роз'яснюють протиправний характер його дій, зобов'язують їх припинити, усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування більш суворих примусових заходів. Це провадиться пи-сьмово компетентним державним органом. Одночасно мо-же бути встановлений конкретний термін виконання обов'язку.

Попередження про припинення протиправної поведін-ки є самостійним запобіжним засобом, якщо закон уста-новлює, що спочатку до порушника повинна застосовува-тися ця міра, а у випадку подальшого невиконання право-вого обов'язку - більш сувора. Так, знести самовільно зведену будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження громадянин продовжує порушу-вати закон.

Попередження про припинення протиправної поведін-ки провадиться, коли правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної поведінки й у встановле-них законодавством випадках є обов'язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний проступок компетент-ним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24 КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх за-стосовується на підставі постанови у відповідній справі про адміністративне правопорушення, що виноситься згід-но зі ст. 284 КпАП. Ця стаття визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути винесена од-на з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбаче-них ст. 24'; 3) про закриття справи. Таким чином, попере-дження, винесене в порядку ст. 24', не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від імені держа-ви особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Штраф (ст. 27 КпАП) - це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністра-тивні правопорушення у випадках, установлених законо-давством України.

Штраф - адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (орга-нами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218-220' і ), або в судовому (адміністративно-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприк-лад, натуральний штраф).

У адміністративно-юрисдикційній практиці штраф - домінуючий вид стягнення. Насамперед це пояснюється тим, що він передбачений як єдиний або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.

Адміністративний штраф не відшкодувальне (компен-саційне) стягнення. За даною ознакою його необхідно від-різняти від цивільно-правового штрафу. Перше (адмініст-ративний штраф) - це захід впливу на психіку і майнове становище правопорушника. Друге - компенсація матері-ального збитку, що заподіяний внаслідок порушення дого-вірних зобов'язань.

За одиницю обчислення адміністративного штрафу, відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу" від 7 лютого 1997 p., прийнято неоподатковува-ний мінімум прибутків громадян.

Як адміністративно-правова санкція штраф характеризується:

1) державним примусом;

2) обмеженням майнових інтересів тих, до кого він застосовується;

3) одночасним (разовим) стягненням.

Штраф повинен бути сплачений порушником не пізні-ше 15 днів з дня вручення йому постанови про накладення даного стягнення, а у випадку оскарження або опротестування - 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостій-ний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.

У випадку несплати штрафу у встановлений термін по-станова про накладення стягнення направляється для ут-римання відповідної суми з грошових прибутків правопо-рушника. Якщо утримати штраф із цих прибутків не має можливості, посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника. Якщо такого не виявляється, за даним фактом складається акт, що затверджує суддя.

З тексту ст. 258 КпАП випливає, що незначні адмініст-ративні правопорушення, такі як пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, стекол у пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невста-новлених місцях у поїздах місцевого і далекого сполучен-ня, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внут-рішнього обладнання морських суден і куріння у невстановлених місцях цих суден (ст. 115); керування річковими або маломірними судами, які зареєстровані в установлено-му порядку або не пройшли технічного огляду; переви-щення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в забо-ронених місцях, недотримання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подача звукових сигна-лів, несення бортових вогнів і сигналів (ст. 116, ч. З, 5); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки пасажирів під час висадки і посадки при користуванні річковими і маломірними суднами, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ст. 117, ч. 1, 3) тощо допуска-ється накладення і стягнення штрафу на місці їх учинення.

Накладення і стягнення штрафу на місці вчинення пра-вопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, 90, 91, 153 допускається у випадках, коли його розмір не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян (ст. 258 КпАП). При стягненні штрафу на місці правопо-рушнику видається квитанція встановленого зразка, що є документом суворої звітності.

Таке стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

Оплатне вилучення (ст. 28 КпАП) застосовується тільки щодо предметів, які стали знаряддям вчинення або безпо-середнього об'єкта адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його на-ступній реалізації і передачі колишньому власнику вируче-ної суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться про примусову реалізацію майна, що знаходилося в особистій власності правопорушника. Це стягнення мо-же бути основним або додатковим. Оплатне вилучення вогнепальної зброї і боєприпасів не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існу-вання. Це стягнення міститься в санкціях статей 121', 130, 133, 1661, 191, 193.

Мета оплатного вилучення - виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж використовуваним з порушенням установлених правил. Дана міра більш м'яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї сплатним характером.

Конфіскація (ст. 29). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністративної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органами, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46'; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тіль-ки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).

Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не належить до цілей даного стягнення. Не пов'язана конфіскація і з задоволенням будь-яких державних або громадських інтересів, її мета як адміністративного стягнення полягає в примусі особи до виконання покладе-них на неї обов'язків.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що кон фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіска-ція провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза-них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

Позбавлення спеціального права (ст. 30 КпАП), наданого даному громадянину, полягає в тому, що відповідно до закону громадянин обмежується (на певний строк) у праві користуватися деякими суспільними фондами (наприклад, мисливським, рибним) або займатися визначеною діяльністю.

Зараз такі обмеження встановлено щодо полювання та управління транспортними засобами. Причому, в обох випадках йдеться не про конституційні права, що відповідно до закону є невід’ємними і невідчужуваними (ст. 21 Конституції України), а про спеціальні права, надані громадянинові в дозвільному порядку уповноваженими на те державними органами.

Надання спеціального права пов’язане з низкою встановлених законом обов’язкових умов, без дотримання яких надання і використання цього права неможливе.

Позбавлення спеціального права, як адміністративне стягнення, спричиняє значні обмеження: для фахового водія — заборону на певний строк займатися професійною діяльністю, а для водія-любителя — позбавлення можливості керувати належним йому транспортним засобом. У зв’язку з цим закон встановлює, що позбавлення громадянина наданого йому спеціального права, можливе лише на певний строк за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом. Отже, термін позбавлення спеціального права не може перевищувати трьох років. Статті КпАП, що формулюють конкретні склади адміністративних правопорушень конкретизують це правило у відносно визначених санкціях.

Особи, які порушили правила полювання, як і водії транспортних засобів, вважаються позбавленими відповідних прав із дня винесення постанови про позбавлення. Документи на реалізацію цього права (мисливський квиток, водійське посвідчення) у таких осіб вилучається.

Оскільки розглянуте адміністративне стягнення пов’язане зі значними правовими обмеженнями порушника, закон передбачає низку умов, що обмежують його застосування. Так, відповідно до ч. 3 ст. 30, позбавлення права полювання не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Позбавлення права на управління транспортними засобами не може застосовуватися до осіб, які користуються транспортними засобами в зв’язку з інвалідністю. Із зазначеного правила є винятки, що вичерпно перераховані у (ч. 2 ст. 30 КпАП).

Відповідно до чинного законодавства, застосування адміністративного стягнення, що полягає в позбавленні спеціального права, наданого громадянину, є компетенцією різних органів: органів внутрішніх справ, суду (ст. 221 КпАП), органів мисливського господарства (ст. 242 КпАП) і органів рибоохорони (ст. 240 КпАП), органів річкового транспорту і Державної інспекції по маломірних судах України (ст. 317).

Порядок виконання постанови про позбавлення спеціального права регламентується ст. ст. 317–321 КпАП. Обчислення строків починається з дня винесення постанови, а якщо особа ухиляється від здачі документа — з дня здачі або вилучення документа (ст. 321)

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — одне з найбільш суворих адміністративних стягнень матеріального характеру. Застосовується до осіб, винних у скоєнні адміністративних правопорушень підвищеної суспільної небезпечності, і полягає в примусовому, тривалому за часом впливі на матеріальні інтереси правопорушника. Перелік адміністративних правопорушень, за вчинення яких може застосовуватися це стягнення, невеликий. До їхнього числа належать правопорушення, передбачені ст. ст. 51, 51–1, 173, 173–1, ч. 2 ст. 178, ст. ст. 185, 185–1, 185–7, 185–9.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення. Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, відбуває його за місцем постійної роботи — на підприємстві, установі чи організації, незалежно від форми власності. Граничний термін виправних робіт — два місяці.

Основним із правообмежень, що супроводжують виправні роботи, є утримання до двадцяти відсотків заробітку правопорушника в дохід держави. При цьому до суми заробітку включаються: заробітна плата на основному місці роботи і за сумісництвом, гонорари, одержувані за договорами і трудовими угодами. Відрахування провадяться незалежно від наявності інших претензій до працівника по виконавчих документах, які можуть досягти максимум 70% заробітку. Мінімальний відсоток заробітку, що може утримуватися з винного, законом не визначений. У тих випадках, коли особі, яка відбуває виправні роботи, не призначений твердий заробіток, утримуваний відсоток заробітку визначається, виходячи з його середньої заробітної плати.

Не допускаються утримання з пенсій і допомог, одержуваних у порядку соціального забезпечення і страхування, із виплат одноразового характеру.

Для застосування виправних робіт, як виду адміністративного стягнення, встановлені певні обмеження. Згідно із чинним законодавством, вони не можуть призначатися непрацездатним особам — пенсіонерам за віком, по інвалідності, вагітним.

Початком терміну відбування виправних робіт вважається день одержання адміністрацією підприємства, установи чи організації, де працює порушник, копії постанови по справі про адміністративне правопорушення. Якщо до дня отримання адміністрацією копії постанови правопорушник перебував у відпустці, то початком обчислення відбування виправних робіт вважається перший день після повернення на роботу. Порядок обчислення терміну відбування виправних робіт визначається ст. 323 КпАП.

У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, невідбутий термін виправних робіт постановою судді може бути замінений штрафом у розмірі, встановленому КпАП, чи адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більше ніж на п’ятнадцять діб (ст. 325).

У період відбування стягнення у вигляді виправних робіт забороняється надання чергової відпустки. Це випливає зі змісту ст. 322 КпАП, у якій установлено, що постанова про застосування виправних робіт направляється органу внутрішніх справ на виконання не пізніше, ніж наступного дня після її винесення.

Виправні роботи призначаються лише постановою районного (міського) суду, не тягнуть судимості і не є підставою для звільнення з роботи.

Адміністративне видворення іноземців та осіб без громадянства — адміністративне стягнення, яке застосовується до зазначених суб’єктів за порушення режиму перебування в Україні на підставі рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України, яке полягає в добровільному виїзді іноземців та осіб без громадянства за межі України, а у разі ухилення від добровільного виконання рішення — в примусовому фізичному випровадженні зазначених суб’єктів за лінію Державного кордону України. Чинне законодавство не дає нормативного визначення цьому адміністративному стягненню, а лише окреслює коло іноземців та осіб без громадянства, які можуть бути видворені, систему органів, які мають право приймати рішення про видворення та порядок виконання видворення.

Нормативні акти в концентрованому вигляді не містять переліку категорій іноземців, до яких може бути застосоване адміністративне видворення. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «...іноземець та особа без громадянства... може бути видворений за межі України». Ст. 1 цього закону визначає, що іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Водночас цей закон згадує в контексті видворення тільки одну категорію іноземців та осіб без громадянства, які користуються дипломатичними правилами та імунітетом — працівників дипломатичних представництв (ст. 34). Зазначені особи відповідно до Віденських конвенцій про дипломатичні зносини 1961 р. і про консульські зносини 1963 р. у разі порушення законодавства країни, в якій перебувають, можуть бути оголошені «регкопа поп §га! а». У такому разі вони набувають юридичного статусу простих іноземців і підлягають видворенню за відмови виїхати самостійно.

Окрім дипломатичних працівників, не можуть бути видворені такі категорії осіб:

1. емігранти, які мають близьких родичів з числа українських громадян (батьки, дружина/чоловік, діти), перебувають на утриманні громадян України, мають на утриманні громадян України (ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»);

2. біженці (ст. ст. 10, 15 Закону України «Про біженців»);

3. іноземці, які прибули в Україну, навіть ті, які змушені були незаконно перетнути Державний кордон України з наміром набути статусу біженця і звернулися до відповідного органу із заявою про надання такого статусу — протягом всього терміну з дня подання заяви до прийняття рішення щодо надання статусу біженця (ст. ст. 9–14 Закону України «Про біженців»);

4. іноземці, яким надано притулок (ч. 2 ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»). Спеціального закону про надання притулку у нас немає і Україна жодному іноземцю притулок не надавала, але, згідно з нормами міжнародного права, зокрема Декларації про територіальний притулок, держава, яка надала політичний притулок, зобов’язана не видавати особу, яка дістала такий притулок.

Зрозуміло, що адміністративне видворення за межі України не застосовується до її громадян, на що прямо вказує ч. 2 ст. 25 Конституції України: «Громадянин не може бути вигнаний за межі держави або виданий іншій державі». В Україні немає таких кримінальних покарань, як заслання чи вислання.

Підстави адміністративного видворення іноземців

Ч. 4 ст. 24 КпАП передбачає можливість адміністративного видворення іноземних громадян і осіб без громадянства за вчинення тяжких адміністративних правопорушень. Конкретні підстави видворення передбачені ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Першою підставою для видворення іноземця або особи без громадянства за межі України, згідно з ч. 1 ст. 32 Закону, є вчинення особою злочину чи адміністративного правопорушення. Рішення про видворення його за межі України після відбуття нею покарання чи виконання адміністративного стягнення приймає орган внутрішніх справ за місцем її перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ, видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком до п’яти років. Строки заборони подальшого в’їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Порядок виконання рішення про заборону подальшого в’їзду в Україну визначається законодавством України.

Друга підстава видворення передбачена ч. 2 ст. 32 Закону: іноземця або особу без громадянства може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (щодо осіб, яких було затримано у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетину державного кордону в Україну) або Служби безпеки України.

Видворення іноземців та осіб без громадянства, які були затримані за таких умов, здійснюється органами охорони державного кордону, а в інших випадках — органами внутрішніх справ. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про видворення здійснюється органом, який його прийняв.

Третьою підставою для видворення є дії іноземця чи особи без громадянства, які грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства (ч. 2 ст. 32 Закону). До таких дій належать неодноразові або систематичні порушення режиму перебування, зокрема відмова добровільно залишити територію України після скорочення терміну тимчасового перебування у відповідності до ст. 31 Закону.

Четвертою підставою для видворення іноземців та осіб без громадянства є їхні дії, які загрожують інтересам безпеки України чи охорони громадського порядку. Зокрема до таких дій можна віднести:

1. розвідувально-підривну діяльність (збір інформації візуальним шляхом, неявне одержання відомостей через зв’язки з громадянами України або шляхом схилення окремих осіб до надання інформації за винагороду; здійснення вербувальної обробки громадян України, а також використання таких контактів з іншою розвідувально-підривною метою; участь в агентурних та інших розвідувально-підривних акціях іноземних спецслужб; збір та поширення тенденційної та наклепницької інформації про життя України; інспірування та стимулювання антигромадських проявів з боку окремих громадян України та окремих осіб; розпалювання національної або релігійної ворожнечі; стимулювання еміграційних настроїв з метою відпливу інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; контрабанда; нанесення шкоди економіці (порушення технології і строків монтажу імпортного устаткування, створення конфліктних ситуацій на виробництві), ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, їх впровадження, розповсюдження тощо);

2. діяльність, що суперечить інтересам охорони громадського порядку (скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст. ст. 173-183 КпАП)), зокрема дрібне хуліганство, поширення неправдивих чуток, організація та участь в азартних іграх; скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління, зокрема, злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185-1); вияв неповаги до суду (ст 185-3); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції (ст. 185-7); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника транспорту, який здійснює контроль за перевезенням пасажирів (ст 185-9); самоправство (ст 185-6); незаконні дії щодо державних нагород (ст. 186-1); порушення законодавства про об’єднання громадян (ст. 186-5) тощо, а також підбурювання до скоєння цих адміністративних правопорушень або їх стимулювання; ведення аморального, антигромадського способу життя тощо.

П’ята підстава для видворення іноземців за межі України — наявність обставин, що суперечать інтересам охорони здоров’я, захисту прав, свобод та законних інтересів громадян України, зокрема:

1. наявність у іноземця ВІЛ-інфекції або хвороби на СНІД.

2. наявність у іноземці особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Крім того, своєю поведінкою з реалізації наявних або удаваних прав іноземці всупереч ч. 4 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» можуть завдавати шкоди правам, свободам та законним інтересам громадян України. Зокрема, до цих дій можна віднести місіонерську діяльність всупереч ст. 24 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»; порушення особистих і майнових прав іншого з подружжя (громадянина/-ки України), якщо спір не вирішений судом, або всупереч рішенню суду (намагання відібрати дитину і вивезти її за кордон, відібрати і вивезти майно); втручання в особисте життя громадян України тощо. Цей перелік можна продовжувати, але слід мати на увазі, що в діях іноземців не обов’язково має бути склад адміністративного порушення, що передбачає юридичну відповідальність, та передбачені заходи державного примусу, як, наприклад, позбавлення батьківських прав, накладення арешту на спірне майно тощо.

Водночас слід зазначити, що коли іноземець добросовісно дотримується своїх прав, то їх законна реалізація не може завдати шкоди законним правам та інтересам громадян України.

За третьою-п’ятою підставами іноземця або особу без громадянства може бути видворено за рішенням Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення.

Іноземець та особа без громадянства зобов’язані покинути територію України у строк, зазначений у рішенні про видворення. У разі прийняття рішення про видворення у паспортному документі особи негайно анулюється віза і вилучаються документи на право перебування в Україні. Такій особі може надаватися строк до 30 днів для виїзду з України після прийняття зазначеного рішення.

За санкцією прокурора підлягають затриманню органами внутрішніх справ та органами охорони державного кордону і адміністративному видворенню в примусовому порядку іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду після прийняття рішення про їх видворення, або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що вони ухилятимуться від виїзду.

Відповідно до пп. 12.2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України орган внутрішніх справ чи органи охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі рішення адміністративного суду. Таку постанову суд ухвалює на підставі звернення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України.

Іноземці та особи без громадянства, затримані за незаконне перебування на території України (в порушення заборони щодо в’їзду в Україну, за відсутності визначених законодавством та міжнародними договорами України підстав для перебування в Україні (транзитного проїзду через її територію), у тому числі перебування за чужими, підробленими, зіпсованими або такими, що не відповідають встановленому зразку, візою (дозволом), паспортним документом), розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з регламентованим внутрішнім розпорядком на період, необхідний для підготовки їх видворення за межі України у примусовому порядку, але не більше ніж шість місяців.

Типове положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про видворення іноземця та особи без громадянства з України може бути оскаржене до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Іноземці та особи без громадянства, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов’язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо вони не мають коштів, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в’їзд, проживання, працевлаштування, сприяли ухиленню від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців та осіб без громадянства.

Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП). Даний захід відповідальності встановлено за адміністративні правопо-рушення, що за ступенем громадської безпеки наближа-ється до злочинів. Він є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому законодавець прямо за-значає, що адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється ви-користання даного стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори військо-возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор-ганів внутрішніх справ (ст. 15).

Винятковість адміністративного арешту означає, що можливість застосування до правопорушника альтернативних заходів впливу старанно вивчена і визнана недо-цільною. У цьому зв'язку характерними є санкції ст. 173 "Дрібне хуліганство"; ст. 178 "Розпивання спиртних напо-їв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді"; ст. 185 "Злісна непокора законному роз-порядженню або вимозі працівника міліції, члена громад-ського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовцям; ст. 185' "Порушення порядку орга-нізації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій". У них підкреслюється, що дані проступки тягнуть адміністративний арешт лише в тих випадках, ко-ли з урахуванням обставин справи й особи правопорушни-ка застосування до нього інших заходів впливу визнається недостатнім.

За чинним законодавством адміністративний арешт передбачається за вчинення таких видів правопорушень:

• незаконні вироблення, придбання, зберігання, пере-везення, пересилання наркотичних засобів або психотроп-них речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);

• дрібне хуліганство (ст. 173);

• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді (ч. З ст. 178);

• злісна непокора законному розпорядженню або вимо-зі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185);

• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185');

• прояв неповаги до суду (ст. 1853).

Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий строк ви-правних робіт може бути замінено адміністративним арештом із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.

Попередження.

Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом.

Ознаки:

-осуд правопорушника;

-виховний характер;

-не стосується майнових прав порушника.

Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження виконується органом (посадовою особою), який виніс постанову, шляхом оголошення постанови порушнику.

Якщо постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження виноситься під час відсутності порушника, йому вручається копія постанови в порядку і строки, передбачені статтею 285 КпАП.

При винесенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення порушень, передбачених статтями 116, 116-2, 117, 125, частиною першою статті 127 КпАП, воно оформляється способом, встановленим відповідно Міністерством внутрішніх справ України або Міністерством транспорту України.

Накладення стягнення

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених КпАП та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються:

1)характер вчиненного правопорушення;

2)особа порушника, ступінь його вини;

3)майновий стан;

4)обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

-щире розкаяння винного;

- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

-вчинення правопорушення неповнолітнім;

- вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими і обставини, не зазначені в законі.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються: - продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

- повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

-втягнення неповнолітнього в правопорушення;

-вчинення правопорушення групою осіб;

- вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

- вчинення правопорушення в стані сп'яніння.

Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених.

До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню. Має значення для повторності.

Оголошення постанови по справі про адміністративне правопорушення і вручення копії постанови .

Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той же строк вручається або висилається потерпілому на його прохання. Копія постанови вручається під розписку. В разі, якщо копія постанови висилається, про це робиться відповідна відмітка у справі.

Висновок

Усі існуючі види адміністративних стягнень тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як самими правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальності, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідальності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Література

1. Кодекс про адміністративні правопорушення України від 7 грудня 1984 року ( зі змінами)

2. Административное право Украины. — 2-е изд., перераб. и доп. [Учебник для студентов высш. учеб, заведений юрид. спец./ , , и др.]; Под ред. проф. . — Харьков: Право, 2003. — 576 с.

3. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: 'янов (голова). — К,: Видавництво «Юридична думка», 2004. — 584 с.

4. Адміністративне право України: Підручник/ , , та ін.; За ред. . — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 544 с.

5. Копєйчиков : Навчальний посібник / В. І.Бобир, , ій та інші. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 704с

6. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, , ій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. єйчиковаї ія. — К: Юрінком Інтер, 2004. — 752 с.