ВІДДІЛ ОСВІТИ, МОЛОДІ І СПОРТУ

ДЕРАЖНЯНСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

БОЖИКОВЕЦЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ

Україна, як і великий

наш Кобзар, - вічні

Учениця 10 класу

Божиковецької ЗОШ І-ІІІ ступенів

іївна

Керівник: вчитель історії

Сосідко Вячеслав Іванович

2013 рік

ПЛАН

Вступ

1.Складний шлях українського народу до незалежності.

2.Юридичне оформлення незалежності України.

3.Великий Кобзар – символ України.

Література

Ми живемо на землі своїх предків. Це була їхня земля, тепер вона наша. Вони вели осідлий спосіб життя, хіба що мігрували в межах своєї території, господарювали. Не їхнім покликанням було завойовувати, грабувати, а хіба що вести визвольну боротьбу, або вимушено служити чужим інтересам. Наша національна історія складна і драматична. Давні українці жили в оточенні войовничих народів, які часто спустошували наші землі, встановлювали свій порядок.

Мої батьки родом із Божиковець. Корінні божиківчани певні, що вони вихідці із літописного міста Божська, яке вщент зруйноване і спалене в боротьбі між монголо-татарами, яких очолював Бурундай та Д. Галицьким. Боротьба за незалежність позначена могилами. На одному із найвищих горбів на околиці села є могила. Пам’ять не зберегла, хто там похований, очевидно там проходили жорстокі бої за свою землю.

Існує версія, що після зруйнування м. Божська частина уцілілих жителів, які добре знали околиці свого міста, так як займалися полюванням, бортництвом, збиранням грибів, ягід вимушені були переселитися в нове місце. Вони взяли з собою зброю, знаряддя праці і, безумовно, не могли не взяти рідну мову, назву своєї батьківщини. І назвали своє нове поселення Божиківці.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

В нашій сім’ї відома згадка про одну із битв 1916 року, яку розповідав мій прапрапрадід Сорока Фелікс Семенович про багнетову атаку, в якій один із воїнів, смертельно поранений, захрипів «мамо» українською мовою. Така була доля, що українці вбивали один одних, воюючи одні за Троїстий союз, інші за Антанту, рясно поливаючи рідну землю кров’ю. Такі бої проходили на нашій землі між національно-визвольними загонами та більшовицькими арміями.

В другій світовій війні загинув мій прадід по батьківській лінії , а прапрадіда і прадіда по материнській лінії вбили фашисти в 1944 році, як помсту партизанам. Вони віддали своє життя за незалежність України.

Прикро, що невдалося сформувати Українську державу Б. Хмельницькому, під час української революції рр., воякам УПА. Однак, прекрасно, що я і моє покоління вже народилося в незалежній державі Україна. Як це все відбувалося слід пам’ятати мені, моїм ровесникам, адже незалежність – головна подія української історії.

В 70-80 рр. ХХ ст. СРСР охопила економічна та політична криза. В економіці панував екстенсивний шлях розвитку. Національний дохід скоротився в 2.5 раза, доходи населення - в 2.6 раза, зріс дефіцит товарів народного споживання. Розгортався політичний та ідеологічний таталітаризм. Вирішити протиріччя між потребами суспільства в реформах і намагання влади зберегти без змін існуючі порядки не вдавалося.

Ні Конституція СРСР (1977 р.), ні Конституція УРСР (1978 р.), ні прихід після смерті Л. Брежнева, Ю. Андропова, а потім К. Черненка проблеми не вирішили.

В березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства - еконо­міку (перехід, від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовншню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільного європейсь­кого дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільний вияв дум­ки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду сформувати механізм суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керів ництво України на словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівницт­ва, а насправді певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. - перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»; 1987— 1988 рр. — «більше демократії»; 1989— 1990 рр — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р — перемога реформаторів, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогії до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої критики перших партійних керівників. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно - політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екслогії, гострій критиці були піддані особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.

У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які по економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова тодішньому партійному керівництву.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростанні і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії (Українська республіканська партія, Демократична партія України, «зелених», Партія демократичного відродження України та ін.).

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.

У середині 1980-х рр. у СРСР розпочалася «перебудова». Ініціатива перебудови належала невеликій групі нерівних діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Сьогодні, коли політична Горбачова закінчилася, можна зробити висновок, що реформатори від початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Реформи не були чітко окреслені. Йшлося про «прискорення», «повернення до «ленінських принципів», «нове обличчя соціалізму».

Перебудова починалася з інформації. Виник суто радянський феномен «гласність». Гласність означає своєрідний перехідним періодом від мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність це право знати, що відбувається в країні та у світі.

У другій половині 1980-х — на початку 1990-х рр. у державі, де вся інформа ційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали старе мислення, отримували змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робили власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Першими у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали вертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із 5 засновників Української гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника».

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна рада, голод 1921 — 1922 рр., Голодомор 1932—1933 рр. насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН-УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційнії історіографія писати уникала або які висвітлювала необ’єктивно. Найбільшою відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було прове дено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати Горині та інші. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці

У червні 1986 р. українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, виступили проти витіснення з ужитку у школах республіки української мови. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис, учнів українською мовою навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не хвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.

У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем «Товариство Лева», «Зелений світ». Швидка політизація суспільства проявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим із яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди святкуваннн річниці Акту злуки УНР і ЗУНР.

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла Закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської мови та мов інших народів України

16 липня 1990 року прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

Основні положення Декларації.

• народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

• закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і не­подільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівно­правність у зовнішніх зносинах;

• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

виняткове право народу України на володіння, користування і розпоряджен­ня національним багатством;

• самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, науки, культур­ного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

• миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; .

• визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

• гарантія права на вільний національно-культурний розвиток усіх національ - ностей, що проживають на території України;

• необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність дій більшості народних депутатів Декларації

не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обе - режна більшість народних депутатів погодилася на внесення до Конституції УРСР І статті, що проголошувала верховенство законів Української PCP над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації; визначено основні напрямки діяльності щодо досяг­нення реального суверенітету.

У 1989—1990 pp. в СРСР поряд із соціально-економічними проблемами гос­тро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Сою­зу. В Україні під час його проведення Верховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про держав­ний суверенітет України?»

Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, було очевидно, що гро­мадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський про­цес» — переговори керівників дев’яти республік, включаючи Україну, із президен­том СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання до­говору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горба­чова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного переворо­ту. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайно го стану (ДКНС, рос.— ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віцепрезидент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючком, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонувалося організувати підтримку дій ДКНС.

Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни повинні відбуватися на основі закону і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиційні представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з про позицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку,

24 серпня 1991 р. їнської PCP прийняла історичним документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «їнської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава — Україна. Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення до національної її суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїн­ський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум відбувся у намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження Акта відпо­віли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Президента своєї самостійної держави. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включе­но шість кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голо­сувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата:

Рух висунув голову Львівської обласної Чорновола, однак його лідери

І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук’яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної ради в парламенті України, академіка І. Юхновського, та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.

Збулася споконвічна мрія українського народу – Україна стала незалежною державою. Українці в Україні та по всій планеті з великим національним піднесенням сприйняли цю звістку. Повстали завдання розбудови держави Україна. Сьогодні, коли нашій державі пішов 23 рік, вже багато чого досягнуто:

· назавжди відкинуто сумнів, що на незалежність України може хтось зазіхати;

· виховалося ціле покоління молодих патріотів, які вже народилися при незалежності;

· налагоджуються відносини з іншими державами на принципах рівноправ’я;

· формуються три основні гілки влади: законодавча, виконавча і судова, вони постійно вдосконалюються;

· сформувалася багатопартійна система, основа на демократії;

· 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла Конституцію України, йде процес підготовки нової редакції Конституції;

· статею 20 Конституції України встановлені державні символи: Герб, Прапор та Гімн;

· в вересні 1996 року введено національно-грошову одиницю – гривню;

· стаття 35 Конституції України надає право на свободу світогляду і віросповідання;

· українці все більше повертаються до національних традицій, розвивають їх.

Підготовка і проведення чемпіонату Європи по футболу в 2012 році всьому світу продемонстрували, що українці – щирі, порядні, роботящі люди. Міста Київ, Львів входять в першу десятку міст європейського туризму.

Звісно, хочеться, щоб негайно всі існуючі проблеми було ліквідовано, однак, враховуючи що українська нація змогла здобути незалежність і досягла успіхів у державотворенні, вона зможе перебороти всі труднощі і перешкоди, що будуть траплятися на її шляху.

Важко зустріти людину, яка б не знала . Він залишив нам збірки поезії «Кобзар», драми «Назар Стодоля», фрагменти двох незакінчених драм, дев’ять повістей, щоденника, автобіографії, близько 250 листів і 835 картин, малюнків та ескізів. Його твори перекладені понад 100 мовами світу. Важлива не лише кількість його творів. Вражає його поетична мова, яка базується на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковно-слов'янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Шевченком нових слів, визначається природністю і милозвучністю. Він заклав міцну основу сучасної української національної літератури. Його поезія не оплакувала героїчне минуле, а будила національні почуття і давала бачення майбутнього. Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. До нього ніхто не протестував проти російського поневолення. Він зміг в своїй творчості поєднати два окремих напрями козацької традиції – простолюдну і старшинську. Ненавидів соціальну несправедливість, вболівав за волю і гідність простої людини, закликав до національного і соціального визволення.

Геніальна творчість Шевченка, його мученицьке життя зробили поета одним із найпривабливіших символів українського національного руху. Перепоховання Шевченка 22.05.1861 року із Смоленського цвинтаря у Петербурзі в Україну на Чернечу гору біля Канева перетворилося на одну з перших масових національних маніфестацій. Його творчість стояла вище всяких критик в свою адресу, його не могли викреслити з народної пам'яті. Більшовики, переформатувавши його творчість, намагалися заглушити національно-визвольні мотиви його ідеї.

Однак, найсправедливіша оцінка життя і творчості геніального українського поета скоріш за все може відбутися лише в умовах незалежності України.

Від прабабусі, колишньої вчительки, я в спадок отримала книги. Бувають холодні осінні, зимові дні, коли не хочеться займатися комп’ютером, дивитися телевізор. Хочеться почитати. Я вже в такому віці, що мені пора мати свою точку зору, спрогнозувати своє майбутнє.

Витираючи від пилу одну за одною давні книги з подарованої бібліотеки наштовхнулася на ІІІ том повного зібрання творів . Вразило слідуюче. В 1861 році він написав лише 7 листів. Читаю лист 155 до Ф. Ткаченко від 12 січня «Сьогодні посилаю тобі, Федоте 1000 букварів і оцю квитанцію. Коло 15 февраля получиш ти посилку і зроби з неї так, як я тобі вже писав. Або знайди 10 чоловік добрих людей та роздай їм по сотні книжечок по 3 карб. сотня. Та забравши оті сердешні 30 карб., оддай на воскресну школу. А тимчасом роби як сам здоров знаєш…» 12 генваря 1861 року.

Вражає, що перед самою своєю смертю Великий Кобзар думав про майбутнє України, носіями якого мали бути діти, які торкалися струн його серця, листаючи його букварі. З семи останніх листів в кожному, крім останнього, він піклувався про розвиток освіти в рідній України.

Лише в останньому листі до І. Мокрицького пише: «…Я болен другой месяц, не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится моё затворничество?» 24 февраля 1861. Він дійсно не знав тоді як завершиться його життя. Зате ми знаємо тепер. Він став генієм і пророком нашої нації.

В світі з-поміж геніїв людства нашому Тарасу Шевченку споруджено найбільше пам’ятників. Їх 1384 у 35 державах. З них в Україні - 1256 і 128 - за кордоном. Так вдячні нащадки висловлюють свою пошану до Великого Кобзаря.

В сьогоднішній, уже незалежній, Україні з її проблемами становлення пророче звучать Шевченкові слова з далекого 1859 року:

«…правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древнє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе…»

Почитавши «Кобзар», став мені ближчим, ріднішим. Я відчула від нього духовну підтримку. Давній ІІІ том його творів, думок, картин, починаючи від «Назара Стодолі» до останнього листа адресованого в Україну, вже ніколи не припаде пилом, він буде найбільшою моєю цінністю.

Шевченка в тому, що він пройшов шлях від кріпака до найшановнішої людини світу, в тому, що він боровся і вірив в перемогу Правди і Добра. Його творчість, життєвий подвиг вселяє віру в неминучість розквіту України.

ЛІТЕРАТУРА

1.Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. Асоціація народних депутатів України. – Житомир… Рута, 2010. – 868с.

2.Слободянюк Тетяна. Подільські вісті. 10 грудня 2013 року №№ 000-) стор.8.

3.Шевченко . – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. – 480с.

4.Шевченко ІІІ. Драматичні твори. Журнал. Листування. Київ, 1949.