В 1921р. вийшла у Львові друга книжечка Костельникової поезії під назвою «Померлій донечці», яка є роздумом-розпачем Батька над недолею втраченої дитини, донечки Славці.
Помершій Донечці
(поезії)
І.
Дитино! хтож міг сподіватись сього
Нещастя? Сього звороту сумного?
Ще лялька, що в останнє ти зробила,
Неткнена, як стояла, так стоїть,
Тебеж від тижня обійма могила –
Ах, так зівянув наш рожевий цвіт!
Дитино! як нам се переболіти?
Не може серце сього зрозуміти,
Що між живими вже тебе немає,
Й не буде, поки сонце з неба сяє...
В могилу мама кинутись хотіла,
З жалю і я під землю западався –
Й від тої хвилі світ инакший стався:
Куди не глянем, там твоя могила!
ІІ.
Хто знав тебе, життям той називав
Тебе живу; а хто тебе лиш бачив,
Той вітром звав тебе, тай подивляв –
А якжеж Господь се переиначив!
Замовкли ті уста – ті говірливі,
Погасли очи – ті живі, сміливі,
Закостеніли ті рухливі руки –
О чорний смутку вічної розлуки!
Вже між дітьми не будеш старшувати,
Й співати пісні для своїх ляльок,
Щораз новую піснь видумувати –
Ах, так розбився срібний наш дзвінок!
ІІІ.
Така дитина, й мусіла померти!
Миж думали, що вирветься й з огня –
Ах, видко, небо потребує жертви,
І звідси наша нагла западня!
Прийшла із школи, й смерть принесла в собі –
Лиш неділь пять школяркою була,
Й лиш дві неділі з смертю бій вела,
Лиш дві неділі – і знайшлася в гробі!
Неділя перша сном її дусила,
І виссала всі соки з її тіла
Та люта горяч – та страшна недуга,
А з муками прийшла неділя друга.
Замовк дзвінок наш срібний, невсипущий,
Стиснув його проклятий ворог злющий,
І тільки стони й зойки безнастанні
Він видавав, бо в ньому були рани.
Їїж ті муки – й наші були муки!
На світ увесь чиж раз підніс я
Щоб все пірвати? Та не було сили!
Моєж диття точили люті сили!
І так в тих стонах – так вона сконала;
А нам – миж вірили аж до кінця,
Що маєм в ній побідного борця –
Вона в той мент нам серце розірвала!
Як деревину буря вириває
З землі, й в землі там яму полишає,
Так в наших серцях яму полишила
Та хвиля, що дитя нам задусила!
ІV.
О, горе, горе! – та кому сказати?
Чи людям добрим, щоб тужили з нами?
Чи небесам? Чи тій землі – тій ямі,
Що в темрі криє наш рожевий цвіт?
Ніхто не зможе втрати нам віддати!
Безсильний став увесь широкий світ!
Не зможуть люди втрати нам віддати,
Бо хоч і хочуть, так не мають сили,
Й земля не може оживить могили –
А небеса? – моглиб, колиб хотіли:
Колиб инакшу долю присудили!
О, горе, горе! – а кому сказати?
Ніхто не зможе втрати нам віддати!
Ридайте з нами, плачте, добрі люди –
Між вами й з вами й нам полекша буде!
V.
Остались, доню, вулиці і місця,
Де ти ходила та з котрими зжилась –
Остались мури, де наш дім міститься,
Й порожне в ньому ліжочко твоє,
Де вечерами Богу ти молилась:
Тій Тайні, що здоровля й смерть дає –
Осталось, доню, й зеркало в куті,
Де так любила ти вистоювати,
В діточому натхнінні й в забутті
Щораз инакше, дивно убиратись,
Щораз инакше штуки виправляти,
І всі ми з тебе мусіли сміятись –
Усе осталось, що було з тобою: -
Остались люди – з долею такою,
З якою й ти між ними пробувала –
Ах, як се сталось, що лиш ти пропала
Із лона сього нашого гнізда?
Мов день вчорашній, так ти проминула:
Неначеб тут ніколи і не була!
Лиш сон, лиш казка – вельоном жалоби
Обвинена – осталась нам по тобі!
Облуднаж людська доля – та й тверда!
VI.
Що сон? що ява? що є ? що не є?
Чи те, що люди «родженням» вважають?
Чи те, що люди «смертю» називають?
Дитино люба, я на роздорожжі:
На хрест розпяте все життя моє –
Бо з людських рук пішла ти в руки божі!
Знайшовся я на роздорожжі світа,
Де боресь явна сила й сила скрита:
Гляди, тут людський світ в обіймах днів,
Що кличуть: «Діти, наші ви – ми ваші!
Для вас лиш стільки дійсности й буття,
Як довго ссете теплі груди наші»
І йде війна о щастя, о життя –
Й не устає турбота, сміх і спів –
А там святий, глибокий супокій,
Що тихо шепче: «Тайна я велика!
Не сон, а правда я для чоловіка,
А дні обман, весь їх доробок – мій!»
Дитино, Славцю! Я й тебе там бачу!
Дрожу, паду – і молюсь, стогну, плачу - :
Що сон? що ява? що є? що не є?
На хрест розпяте все життя моє!
Як ти пішла, й мене ти за собою
Пірвала, - спішно ти пішла до Бога,
А я посеред темної дороги
Остався сам – і йду, не знать кудою –
А серце точать жаль, печаль, трівога
І всі нещастя темної дороги.
VII.
Чиж мало тих, що просяться в землицю:
Старих, калік, усяких виродків?
Хай бралаб їх земля в свою темницю,
Для них вона – святочне визволення
З тяжких кайдан – з тюрми понурих днів...
А тут – о диво! – гріб не хоче їх!
І лазять світом тільки з вимушення
– Тягар для себе й для людей усіх!
Чомуж так легко гинуть молоді,
Цілі, здорові – цвіти в людськім роді,
Що легкі в ході, справні при роботі?
Чому так легко мруть якраз оті?
Куди подівся розум Провидіння?
Яке неясне боже володіння!
Чи знаєш, Славцю, хто переганявся
З тим караваном, де німа лежала
Не ти – лиш образ, що марний остався
По тобі, й той ще трумна накривала?
Хлопчина той, що зроду він каліка
На обі ноги – ти його видала
Нераз, як бідний на дощинці їде,
Відштовхуючись двома патичками –
Який нещасний примір чоловіка!
У нього тіло майже неодіте,
По вулиці товчесь цілими днями,
А ні мороз, ні порох, ні бакцилі,
Його життя підборкати не в силі!
Куди подівся розум Провидіння?
Яке неясне боже володіння!
Як я се бачив в тій жалобній хвилі,
Я гірко сплакав: Чом мою дитину
Здорову й гожу в тую домовину
Звалив? А хто? – якіїсь там бакцилі!
О, тайно люта! тайно незбагнута!
Усі тут людські немічні Сибілі!
VIII.
Журились рожі на весні в городі,
Що передчасно люди їх зривають:
Чому життя найкрасшим відбирають?
Чому садять їх люди й доглядають,
Коли життя найкрасшим відбирають?
А соловейко в листі на калині
Співав: «Сестрички, се лиш люди знають!
Вони садять вас – і в своїй хатині
Вони для вас якуюсь тайну мають
– Та тяжко се тій рожі зрозуміти,
Що передчасно тратить свої діти!
ІХ.
Як ти лежала, й з болізни не спала,
Зривалась з ліжка, й з болізни стогнала –
(Така як тінь, а з ліжка ти здригалась:
Так – передчасно – в другий світ збиралась...)
Як ночами тебе я доглядав,
Коли знемоглу маму заступав –
(Святеє серце мамине і руки,
Що з забуттям коїли твої муки!)
Мов Ізраель я з Господом змагався
О тебе, доню – : Стань, Пусти! Не дам!
О, не бери мені дитини, Боже!
Не дам! Пусти! Гляди: я тут не сам!
Зо мною й Син Твій – Він мені поможе!
Він вчить: «На сильну віру хто поклався,
Той вірою і гори переставить!» –
О Творче! Вірю, молю і благаю,
Тебе самим Тобою заклинаю:
Остав мені дитину! Хай оставить
Мені її Твоя велика ласка!
Я вірю, що слова Твої – не казка!
Поглянь! Я в світі без рідні, без дому –
Мій дім далеко – родичі й рідня,
А їх покинув я по слові Твому,
Що за Тобою кличе – каже йти –
Ти свідок мій до нинішнього дня!
Весь дім мій в світі – діточок тих двоє,
Вони мене з дорогою моєю
Звязали – ах, а щож задумав Ти?
Нараз їх вдарив пошестю обоє!
О Боже! Боже! – О, не забирай
Дитяти мого, бо умру душею!
Пусти! Віддай мені дитя – віддай!
Коли я так змагався з Господом,
Крізь болещі ти дивно усміхалась –
Чей вже тоді ти тайні приглядалась:
Як Божий Дух тебе, обняту сном,
Розбуджує – із темрі викликає,
Й вінцем небесним як тебе вінчає..?
Та як мені сей дивний хід збагнути?
Лиш стільки знаю, скільки нарід знає,
Що тисячлітний розум посідає:
«Се божа воля!» - «Так се мало бути!»
Х.
Як ми вернули з похорону твого,
Від гробу твого – мешкання нового,
Так темного – о Боже! – й так вузького –
У лоні твого мешкання давного
На крісло сіла мама у жалобі,
Й сказала сумно: «В нас вже буде тихо!»
І знаючи тяжкеє наше лихо,
Обоє ми заплакали по тобі...
І стало тихо... А в тій тишині
Ми чули плач – мов в серці десь на дні:
Се хатні мури плакали по тобі –:
«Куди поділась наша душечка?
Куди поділась наша лялечка?
– Вона у гробі – ах, а ми в жалобі!
Куди поділось наше сонечко?
Куди поділось наше очечко?
– Уже не встане – на нас не погляне!
Вірвалась наша струна, що найкрасша!
Замовкла наша радість – пісня наша!
– Мертва лежить – вже нас не звеселить!
Остались ми порожні та убогі –
Лиш в забуття шукати нам дороги!
– Життя, життя пішло нам в небуття!»
А як твій братчик, Славцю, пробудився,
Про тебе й він питався: Чи ти в ямі?
І що там робиш? – він таке питався;
І знову дух наш знехоття змішався,
І знов слізний той срібний блеск зявився
В моїх очах і на повіках мами.
ХІ.
(в бачванському діялекті)
Бабов плач
«Черкотко[1] наша»
Черкотко наша, баба будзе плакац,
Кед дозна ше, же уж це нєт на швеце –
Черкотко же нам уж нє черкаш вецей –
Ах, як жалошнє баба будзе плакац –
Як швичка капе, з жалю зосце скапац!
«Яй Боже, Боже! Чи сом подумала?
Яй Славко, Славко! Чадо мойо миле,
Як яке квице червене и биле!
Чи я ше кедик тому сподзивала?
Яй, дзеци мойо у тим швеце ширим,
До шмерци я ше нїґда уж нє змирим!
Та чом ши, сину, пошол гет до швета,
Дзе анї орел за дзень нє долєта!
Долєта там лєм дума мацерина –
Ша то за мацер мало – так барз мало!
Бо як мам дознац, цо ше у вас стало?
Чи добра у вас, чи смутна годзина?
Яй Славко, Славко! Тидзень сом думала
О тебе: Чи ши велька? Чи знаш читац?
Чи нє забуваш за бабу ше питац?
– А ти тот тидзень в гробе уж лєжала!
Лєм жиц ци було – такей, як ши була,
Лєм жиц! – а ти уж до гроба спаднула!
Та чом я стара остала на швеце,
А ти умарла – нєрозквитле квеце?
Чом я нє могла умрец место тебе:
Чи Бог нє волєл мнє вжац там ґу себе?
Яй Славко! – жалю ти мой превелїки!
Та чом сом голєм нє була зос тобу,
Кед зос живота ишла ши до гробу
На вики вични – ах, на вични вики!
Там люцки людзе були – я нє була!
Та чом сом таку смутну висц дочула?
Уж шерцо мойо нє на своїм месце,
Уж нє мам места на широким швеце!..»
На гроби баба пойдзе: глєдац драгу,
Цо там провадзи, дзе души биваю –
И так ше будзе жалїц пред шицкима,
Пред тима, цо дакеди жили з нїма:
«Дзивчата мойо цо сом вас страцела!
Мамочко моя! Мой брацику мили!
Ах, уж и Славка ґу вам одлєцела –
А якже сце ю – як сце ю прияли
Там, дзе ви здавна, уж одавна жили?
Чи барз сце ше єй – чи барз зрадовали?
Поздравце ви ю крашнє, пребарз крашнє!
Най яр єй млада нїґда єй нє згашнє!
Поздравце ю, поздравце ю одо мнє,
Од єй бабочки – най там о мнє спомнє,
И най ме скоро ґу себе завола!
Бо уж ми шерцо нє на своїм месце,
Бо за мнє нєт уж места на тим швеце!
– Най будзе така свята божа воля!»
ХІІ.
В падолисті, як листя облітає,
Коли ціла природа в гріб кладеться, -
Тоді й тебе в могилу ми зложили!
Знова природа вийде із могили
З весною, та весело заспіває –
Життяж твоє із нею не зірветься!
Розминетесь!.. А в літі ще здавалось,
Що світ з тобою, ти з зеленим світом,
Мов цвіт великий із маленьким цвітом,
На віки вічні серцем повінчались...
Як ваше серце спільно радувалось!
Як ваші очи з радости блищались!
Дитино люба, світ тебе забуде!
Бо зрадник він: думає лиш про себе...
Як рік до року неподібний буде!
Оден зі серцем – а без серця другий:
Оден з тобою – другий вже без тебе:
Новії він знайде собі подруги!
Як на селі ми в літі пробували
Там на горбку між темними лісами,
Що із горбка вінцем у діл спадали,
В тім памятнім – твоїм останнім літі
Що дня, весь день зеленому по світі
Ходила ти зо мною та з усіми,
Котрі братались з пільськими стежками.
«Вони ідуть, і я піду із ними!»
«Я з татом піду!» - так ти впрошувалась,
І завсіди ти свого добувалась
(Твій братчик тільки коний пильнував,
Весь день він на подвірі пробував) –
Гриби збирати ми що день ходили,
І по лісах та по горбах блудили;
Як тішилась ти голубіночками:
«Яка червона голубіночка!»
Як тішилась ти всіми квіточками!»
«Які дзвіночки! Мушка в них сиділа!»
Що дня ти повно цвітів назбирала,
Пестила їх – до себе притуляла,
І мамі їх до хати приносила!
Облудний світе! вже я не забуду
Твоєї зради! – Знов як процвитеш,
Як знов красу і чар свій розвинеш,
І всю свою ти розведеш принаду,
Вже я з тобою ликувать не буду!
У всьому чорну бачити-му зраду!
ХІІІ.
Остання піснь, яку ти заспівала
Й не доспівала, - так пророкувала
Про тебе: «Через гори, долиноньки». –
Дитино люба, хтож тоді міг знати,
Яку хотіла тайну нам сказати
Ся піснь – її слова ті коротенькі
Й неясні: «Через гори, долиноньки»? [2]
Як першу ніч в горячці ти лежала,
Й журилась так турботами своїми
– Турботами діточими шкільними,
Тоді вкінці сю піснь ти заспівала,
Що в школі до твоєї головоньки
Дісталась: «Через гори, долиноньки» -
Хоч ти богато ріжних пісний знала,
Отсю собі в останнє заспівала!
О, вірвана ти пісне нещаслива!
Так вірна – й так підступна та зрадлива!
Зачала наша доня сю дорогу,
Що через муки й смерть доводить к Богу –
Як се твої слова ті коротонькі
Звіщали: «Через гори, долиноньки» -
О, вірвана ти пісне нещаслива!
Весь вік мене вже будеш спроводжати:
Усяка піснь – весела чи тужлива –
Мені одно лиш буде повторяти:
Що вже твої слова ті коротонькі
Сказали: «Через гори, долиноньки» -
Як листя десь зашелестить, - як птичка
Десь защебече, чи десь головоньки
Діточі вздрю – і їх рожеві личка,
Згадаю: «Через гори, долиноньки» -
ХІV.
Осталась, доню, табличка твоя
Й на ній твоя остання лєкція:
Пять перших букв – як вчителька вас вчила,
Пять перших букв – ціла твоя наука,
Мала наука, невелика штука,
А ти за неї, смертю заплатила!
Маленька праця, штука невелика –
А чиж вона тебе не пережила?
Яка траґедія для чоловіка!
І нас вона готова пережити
І многі, многі людські покоління,
Й усім про тебе з роду в рід свідчити –
Отся школярська табличка твоя,
Отся твоя остання лєкція –
Довічний слід дочасного створіння!
О, овоче огнистий, що з огня
Ростеш: із «дерева добра і зла!»
Ти крови хочеш, щоб із праху дня
Ліпить віки – щоб память так зросла!
Життя віддали бідні людські діти,
Й по них остали вічні піраміди!
А деж вони? Лиш штука їх остала –
Довічний слід дочасного створіння!
Й мертва ся вічність плаче за живою:
За тою, що без вороття пропала:
За серцем руху, жизни й розуміння –
Так плаче й буде плакати до віка,
Й тужити буде скритою тугою –
Яка траґедія для чоловіка!
Мала школярко – донечко моя!
За жизню плаче – плаче за тобою
Засипана ся табличка твоя –
Тужить по тобі скритою тугою
Як плаче мушля, що життя згубила,
За тою жизню, що її зродила –
І довго ще про тебе не забуде!
І довго, довго плакати так буде!
ХV.
Шукаю за тобою, й не знаходжу,
Хоч думкою по всіх усюдах ходжу!
І в гробі твому думкою я був –
Та щож? – Тебе ніде, ніде немає!
Бо чиж се ти, що гріб твій укриває:
Ті кости й порох? – Ні, не ти! не ти!
Твій гріб мовчить, твій гріб не заспіває –
А скільки пісний я від тебе чув?
Куди нещасний маю ще зайти?
Проклят весь світ, проклята вся вселенна,
Коли тебе ніде, ніде немає!
Коли твоя душа, так вимучена
Останніми терпіннями, скінчилась –
І вже в бутті ніде не пробуває!
Проклята жизнь, котраб нам так глумилась!
По всіх дорогах кличу за тобою,
Зову тебе по імени твойому:
Славусю, Славцю! Де пішла ти з дому?
Занепокоєний журою і тугою
Увесь наш дім!.. Так кличу, та дарма!
Тебе нема – і відклику нема!
А я все жду, що ти ось-ось озвешся,
Й до мене, як бувало, прибіжиш –
Мов вітер легко й сміло розженешся,
Й розпалена до мене прилетиш,
І обіймеш мене, і засмієшся,
І скажеш «тату! тату!» - як бувало –
А невмолимий світ кричить: Пропало!
ХVI.
Забути! – Де нема вже вороття,
Там лиш одно лікарство – забуття!
Забути! – Доню, як тебе забуду?
Дитино люба, як без тебе буду?
Ах, легко діти забувать пташині,
Що лиш вчорашню днину памятає –
Та тяжко діти забувать людині,
– Вонаж душею вічність обіймає!
Забути! – око й вухо позабуде,
Забуде й серце – те, що з тіла й крови,
А серце, що із світла та любови:
Душа, що тямить вічність, - не забуде!
З минулим вічні вести-ме розмови
І з тим таємним, що колись ще буде...
Забути! – Доню, як тебе забути!
Як позабути шість останніх літ?
Шість літ твоїх – заразом і моїх,
Шість літ тяжких, яких не знав ще світ?
Як цвіт на згарищі в літах от сих
Ти розвивалась вільно, - хоч закуті
В кайданах жили родичі твої
І весь народ твій... як тебе забути?
Зрослись з тобою всі думки мої!
Минають тижні – місяць вже доходить,
Як ти у гробі, а не в нашій хаті –
А мама нишком плаче та зітхає,
По хаті наче по пустині ходить,
Де ні дороги, ні людий немає...
Як тяжко людям діти забувати!
Як страшно діти смерти дарувати!
ХVII.
Благословенний, хто сильніший смерти,
Хто з пащі смерти добич видирає –
Хто в час грози на поміч поспішає:
В час розбиття у темряві на морі –
Хто з мук смертельних робить Богу жертви,
Що розбивають мури і окови,
І відчиняють брами до нового
Життя – до царства правди та любови –
Благословен, хто всі рішає спори
Могучостю святого слова свого!
Благословен, хто більший від природи,
Хто завертає всі її течії,
Що в пропасть сунуть: смерти щоб служити,
І каже їм нове життя творити
З останків смерти – й слід її затерти!
Благословен, хто зпід землі виводить
На ясне сонце чистії лелії –
Хто так ще й нам обітує процвисти,
Засвідчуючи: що із пащі смерти
Душі виходять мов лелії чисті –
Благословенний, хто з небес зійшов,
І добру вість від Бога нам приніс
Про божу правду, ласку і любов –
Хто дав потіху сій долині сліз!
Благословенне світло, що засяло
У тьмі глибокій – і метою стало
Для всіх думок, що блудять по вселенній –
Ісусе-Спасе, будь благословенний!
Живеш, дитино! тільки мур нас ділить!
Живеш ціла, як була, і щаслива –
І як лиш Господь двері нам відхилить,
Знова ти з нами будеш – з родичами,
Зустрінеш нас жива і говірлива,
І вже не будеш розлучатись з нами!
Святая віро! Кораблю спасенний!
Спасає всіх твоя надземська сила –
Тобі і я віддався у покорі!
– Нещасні ті, що блудять по вселенній,
По тьмі безмежній, по страшному морі
Без тебе – без кормила і вітрила!
ХVІІІ.
Як день і ніч ідуть на переміну,
Життя свої дві пісні так співає,
Свої слова і голос свій зміняє –
Як день і ніч ідуть на переміну.
Співає день: «Я радість і утіха!
Пахучі цвіти в мене процвитають,
Щебечуть пташки – світ мій вихваляють,
Безпечні й щасні люди пробувають
В моїй хатині і в моїй родині –
Так дорога моя ще й бідна стріха!
О, сонце чудне, боже, одиноке!
Ти всю красу й краски всі відкриваєш,
Всі річи, всі дороги розясняєш,
І кажеш: що високе, що широке...
Ти божа ява – одинока ява,
Дяка тобі – дяка і вічна слава!»
Співає ніч: «Я для землі могила
Гроза й туга у тьмі моїй зітхає,
А тьма моя із небуттям рівнає
Красу землі – і яву в сон зміняє –
В могилу зводжу землю, а виводжу
На яву небо і його світила!
О, зорі чудні, божі, таємничі!
Вас тьмою й нічю лиш земля вважає,
Вселенна ясним днем вас називає,
Що розясняє божі пути й річи...
Ви божа ява – ви найвисша ява,
Дяка вам, зорі! й вічна, вічна слава!»
ХІХ.
Два тижні мук і болів невимовних,
Щораз нових – огня страшного повних,
Що прожегли тебе і освятили,
Як золото огненні чистять сили –
Терниста путь – всі горя подорожі
По тій незвісній, кінцевій дорозі,
Що завела тебе у світ спокою
Із сього світа дикого пробою –
Ся мить, коли з очий спадає злуда,
Й вже перед ними Бог – не земська груда –
Усе, усе – конець вже за тобою!
Малий герою, мій малий герою!
У божій школі ти вже іспит здала,
Своє посольство ти вже виконала,
Й у «вічну память» ти вже увійшла...
Земля тобі віддала, що могла:
Для мук предсмертних – ліжочко твоє,
А для опіки – рідну маму й тата,
Батьківську хату – для твойого скону,
Знайомих всіх – для твого похорону
І чесний гріб з хрестом, з вінцем, з імям –
Днесь мало тих, котрим так Бог дає!
Найвисша се остання земська плата –
Отак з землі пішла ти к ангелам!
Щож нас чекає? Тільки Господь знає!
На людський світ тяжке прокляття спало –
Так сумно, страшно й нечестиво стало
На світі – а надія не свитає!
Пропала святість і святеє право,
Душа у світі признання не має:
В тяжкій неволі вік свій коротає –
А дикий звір панує так кроваво!
Душам він ворог – вигубить їх хоче,
І в людській крови шерсть свою полоче...
Ах, гинуть люди, як звіря в пустині:
Без права, без могили, без хреста,
Без памяти... Пропала власть свята,
І лютий терор судить людям нині,
Як судить він і звірам на пустині!
Князь всіх гріхів ликує і лютує:
Все обіцяє – а весь світ руйнує...
Змагаєсь гра сліпа, кровава, дика:
Гра обезбожування чоловіка.
О, доню люба у обняттях Бога,
Не забувай, що на землі тревога!
Коли що можеш, так проси з завзяттям:
Щоб нас небесні хоронили сили –
Як перед лютим земським сим прокляттям
І ми тебе тут в світі хоронили!
ХХ.
Над пропастями вишу, і хитаюсь –
Пірвалась – ах, пірвалась сіть моя!
Сіть сил моїх, сіть людського життя –
І в безвістях повис я, й колихаюсь.
Пірвалась – ах, пірвалась сіть моя!
Сіть сил моїх, сіть людського буття,
В котру людина, як і той павук,
Усяку добич для поживи ловить,
І на котрій так сміло бій заводить,
Собі життя – а другим смерть готовить,
І по котрій так певно він проходить
Над пропастю непевности і мук...
Пірвалась – ах, пірвалась сіть моя!
І вшир і вглуб я пропасти лиш бачу
Без всіх границь... І бачу, що моя
Ся сіть марна – неначе павутина,
І що вірвалась.. і що сили трачу
Удержатися... і що вже земля
Не є моя підпора і родина...
І я стаю неначе вже не я,
І розуміння людських слів вже трачу...
О, у яких ми тайнах живемо,
А ми й про їх буття не знаємо!
Як хищна смерть в мою закралась сіть,
Моє майно – диття моє забрала,
Й сю павутину – сіть мою пірвала,
Пірвала з нею весь мій людський світ!
Уже не розумію, що тут бачу...
О, доню, доню! роздягаюсь з тіла,
Душа злетіти преться за тобою –
Ах, але ще не поросли їй крила,
Й ні в людський, ні у божий світ зо мною!
З моїх очий вже земська злуда спала,
Та щож? – лиш темря, темря їх обняла!
О, доню, доню! роздягаюсь з тіла,
Душа так преться світ твій оглядати,
І про його життя й звичаї знати –
Та ще вона для неба не дозріла!
Куди нас, Творче, хочеш забирати?
Не знаємо – а так хотілиб знати!
Так плачу, доню, що тебе не бачу!
За всіми, всіми, що померли, плачу!
ХХІ.
Так люблю слухать, що голосять дзвони
– Сі ангели, сі божії пророки,
Що знають тайну неба і душі,
Її тугу і радість і пороки –
Й душам сумним розраду шлють з вежі,
А Богу в небо шлють від душ поклони...
«Чи Бог питав вас, як на світ вас слав,
Куди вас шле? – І добре він зділав!
Не ви за себе – Бог за вас подбав!
І тут і там за вас Він сам подбав!
Родина люба тут вас привитала,
Диття на руки добра мати взяла,
І доглядала і ходити вчила –
Не ви то їй, вона то вам служила!
Долини, гори і небесне сонце
І день і ніч і хатнєє віконце
– Усе, що з вами, так вам любе стало,
Що жах бере вас: землю покидати –
А тут так мало щастя – ах, так мало!
Чиж Бог не силен більше щастя дати?
А там вас добрий Батько привитає,
Що й тут за вас подбав – і там подбає –
Усе при Ньому стане для вас любе –
Так є, так є, так було і так буде!»
Так люблю слухать, що голосять дзвони,
Що знають тайну неба і душі,
Коли душам розраду шлють з вежі,
А Богу в небо шлють від душ поклони.
ХХІІ.
Ти бачила народ твій у неволі
З пятном неслави й з сумом на чолі,
Ти бачила паношення чужинців
На нашій так скровавленій землі –
Чиж раз співала ти о красшій долі?
О повороті бідних Українців?
«Хай вже ідуть! Чому вже не ідуть
Ті..? – Хай прийдуть Українці!
Чому не йдуть! Чому не наженуть
Тих... недобрих тих чужинців?
Бо... лиш все від нас беруть,
А Українців бють та бють та бють!
І Українці бідні, дуже бідні –
Бо... грошей їм не дають!
І перед склепом, де то люди ждуть
На хліб, на цукор, - ще і там послідні
Ті Українці – бідні, дуже бідні!
Не хочу я, не люблю...,
Я люблю лиш стрільців та козаків
Бо... не хочуть говорити
По українськи – хочуть нас лиш бити!
Упав стрілець – а хтож його убив?
Його недобрий... застрілив!
Ой, застрілив, ой, застрілив! убив!
Тут наша Україна, наш тут Львів –
Прийдіть, стрільці! прийдіть і наженіть
Тих... – недобрих..!
Гей, Українці, та вже раз прийдіть!»
Тебе ми, доню, того не учили;
Так говорити ми ще й боронили
Тобі сміливій, – бо ми так боялись
За тебе! – Звідкиж тії пісні взялись?
Німе каміння, кровію полите,
Ґранати, що ревіли над тобою
І тріскали з пекольною грозою
Довкола тебе, а тебе щадили –
Невольників лице сумне, прибите,
Побідників бундючнії лиця,
Театер жизни – мійська вулиця –
Вони тебе тих пісний научили!
Ах, так хотіла ти дожити зміни:
Побіди й слави нашої Вкраїни!
А не дожила! – Многі так хотіли
Дожити сього, – але не дожили!
Та ти, дитина, – ти могла дожити
Як ми до нині сильно віримо:
Що, хоч самі ми не доживемо,
То волі заживуть хоч наші діти!
ХХІІІ.
Твій братчик, Славцю, ще землі належить,
Ти до небес, а родичів твоїх
Світ попосередний, що обняв всі межі,
І лучить він розлучених усіх.
Твій братчик, Славцю, лиш туди глядить,
Куди йому глядіти позволяє
Земля, - і що на сцені виступить
В її театрі, тільки се він знає.
Було тобі поглянути на нього,
Як він вставав – так радий – з ложа свого,
Де тижнів шість в недузі пролежав
(Чому й тобі не довелось так встати?),
Весь земський світ, усю свою будучність
Він радісний нараз хотів обняти!
Твою рухливість і твою співучість
Так дивно він від тебе переняв.
«Мариню![3] Мамо! Тату! я вже ходжу!
Глядіть! Всілякі штуки вже виводжу!
Татусю! Я богато коний хочу!
Так мало маю: два й дно лошатко –
Я хочу більше, більше! Купить тато?
Богато коний і візків богато!
Одно телятко і одно ягнятко
Таке біленьке і таке маленьке,
Як в бабці було, і так лагідненьке!
Желізницю й маленький молоток
І автомобіль і малий дашок
І аероплян, жовнірів богато!
І кулі, шаблю, ґвер – чи купить тато?
Тут ґвер, тут шабля – буду козаком!
А тут на шапці знак, як у стрільців,
Він не такий, як той у Поляків, -
І вйо! Так буду їздити верхом!..
Тебе він слухав, як з тобою жив,
І за той час – у чотирох роках –
Він так богато слів не вимовляв,
Як ось тепер у чотирох лиш днях;
І по дорогах, по котрих гуляє,
Ще й нас він за собою пориває...
Як знудиться у самоті своїй,
До мене він звертається сумний:
«Чому то тато Славку закопав?
А з ким тепер я буду бавитися?
От ліпше: тато Славку щоб призвав,
Бо я без неї буду нудитися!»
До тебе так він каже написати:
«Як знов мене захочуть хлопці бити,
Хай Славка прийде Ренця боронити,
Як все мене малого боронила,
І як я кликав, вибігала з хати..»
Тож памятай жеж, наша Славцю мила,
Що братчикови маєш помагати!
ХХІV.
Вже знаю, чом так ходять на цминтар
Вдови й мами, що ходять у жалобі –
Бо відчахнувся серця їх конар,
Бо половина серця їх у гробі!
– Вже знаю, а так довго я не знав!
Байдужно я нещасних тих стрічав,
Що що неділі ходять на цминтар.
Прийшлось самому серце поділити,
І половину в гріб похоронити;
Вже розумію – ах вже розумію
Цілу сю тайну – думи людські й божі,
Що в ній укриті, - й другим се відкрию:
Memento се людської подорожі...
Развраз у пристань мати та приходить,
Що геть за море вирядила сина –
Сумна очима геть по морі водить,
І лиш одно душею розважає:
Коли прийде та днина, та година,
Котра знова розлучених зєднає?..
Чи син до мами, чи до сина мати –
Одному треба подорож відбути!
А брамою – ся пристань мусить бути
Тому так любо з нею розмовляти,
І разураз її відвідувати.
Здається серцю, як сюди зближаєсь:
Неначе сьому статися вже нині,
За чим так дуже серце побиваєсь –
Що станеться, сам Бог вість, в котрій днині!
ХХV.
Як гріб твій, Славцю, буде заростати,
І ми тебе так мемо забувати –
Бо на землі такії вже права:
Що смерть забрала, вже того немає
Тут на землі, й нове тут виростає –
А знову прийде смерть і жизнь нова!
Дитино, йнакше се не може бути!
Живим про себе думать, а забути
Мерців, – Творець такі надав закони!
Привикнуть наші очи до заслони,
Яка з тобою вже нас розділяє,
Признасть і серце, що говорять вічи,
Зживемся з тим, що вже тебе немає,
І думать-мем – о якійнебудь річи...
Як гріб твій, Славцю, буде заростати,
І ми тебе так мемо забувати –
Та ми не камінь, не трава – а люди!
В душі глибоко, де престол для Бога,
Де в божу вічність брама і дорога,
Й твоя там, Славцю, вічна память буде!
Прийдуть ті дні, і станеш мов живою
Між нами, – світ весь кинем ми душею,
Щоб говорить про тебе і з тобою –
Аж стрінемося з вічностю твоєю!
Епільоґ.
І
Літ десять взад на тій самій землі
– О, журавлі! О, віщі журавлі! –
Подібні вірші брат ваш укладав,
До тих подібні – ах, а як відмінні![4]
Їх мова инша, їх инакший світ:
Їх світом був найкрасший земський цвіт –
Які в житті доводяться нам зміни!
Чому мені ніхто з вас не сказав,
Що я ще раз співати-му дівчати,
Знова співати любому дівчати
За десять літ, за десять повних літ?
Тому літ десять мамі я співав,
Тому літ десять молодій дівчині –
О, журавлі! О, браття журавлі!
Чому мені ніхто з вас не сказав:
Що по літах на тій самій землі
Знова мені прийдесь співать дівчати:
Моїй доньці, що вяне в домовині?
Прийдесь співати любому дитяти!
О, журавлі! о, віщі журавлі!
Чужі ви всюди, всюди на землі,
Бо ви у світі з двома вітчинами –
Я брат ваш – долю вашу ділю з вами!
Тому літ десять – як я жалував,
Що я для тої вітчини співав,
Котру покинув! – Чомжеж не для тої
Замученої вітчини нової,
Коли живу вже на її землі?
О, журавлі! о, браття журавлі!
А якжеж Господь ударом подбав,
Щоб я й новій сій вітчині віддав,
Що божим даром виросло в душі:
Сю ніч звіздисту й сонішні лучі...
О, журавлі! о, віщі журавлі!
Хай сум мій буде в радість тій землі,
Що сталася моєю вітчиною
– Новою вітчиною і судьбою!
ІІ.
Спочить хотів я від огнів душі
Й від филь, що серце в молодости рвали –
Мій дух став світлом, і його лучі
Мене по всій вселенній провожали.
О, доню люба! Як тебе я слухав,
Як ти співаєш і видумуєш,
Пригоду кожду співом віддаєш –
Як серце в тобі віщий дух розрухав,
Я думав втішно: ось заступник мій!
Ось він звершить, чого ще не звершила
Моя душа, що десять літ згубила
В накиненій їй німоті нудній![5]
Та Бог забрав тебе, щоб ти співала
Між ангелами в небі, – так пропала
Тут на землі моя заступниця!
Й моїм огням не буде вже кінця!
Ах, бачу, знову дзвоном мені бути,
Що голос шле по долах, по горбах,
І проповідь його далеко чути,
Що мов жива, так ходить по хатах,
І з віч всім людям слези обтирає...
Так дзвін усіх скріпляє, потішає,
Себеж самого нищить, розбиває...[6]
[1] Калатавка (в знач. щебетушки).
[2] Пісня, з якої сі слова вирвані, так звучить:
Гоп, гоп, гоп!
Гей сивий, в Ґальоп!
Через гори, долиноньки
Неси мене в родиноньку!
Гоп, гоп, гоп, гоп, гоп!
Гей сивий, в Ґальоп!
[3] Служниця.
[4] «Trenuci» написані хорватською мовою, в 36.віршах.
[5] В тому часі не міг я віршувати по українськи, бо ще не володів свобідно українською мовою. Займався фільософією.
[6] Цілий сей образ з дзвоном взятий з моїх хорватських «Trenutk-ів», де він приходить в 26.вірші.
