«Чигирин – столиця козацької держави»
(до 365-річчя з часу утворення української козацької держави і визнання Чигирина її столицею (1649)
Чигирин – перша столиця Української держави, гетьманська резиденція, яка розбудовувалася безпосередньо Богданом Хмельницьким. Це була його батьківщина. До того ж, місцевість мала вигідне географічне положення і мала привабливість в усі часи. Археологічні дослідження свідчать, що ця територія на правому березі річки Тясмін була заселена здавна. Тут виявлено могильники ямної культури та скіфського часу, поселення та могильник епохи бронзи, ранньозалізного віку та черняхівської культури, а також археологічні знахідки часів Київської Русі та козацької доби.
Найдавніші згадки про Чигирин належать до першої половини ХVI ст. Про нього говориться як про один із козацьких зимівників, який мав невелику фортецю. Походження назви міста найчастіше пов’язують із чудодійною, водночас отруйною й цілющою рослиною – чигир-травою. Є й інші цікаві версії. Чигир-богатир – прізвисько деякого татарина. Ще слово «Чигир» – тюркська назва шляху. В давнину цієї місцевістю проходив торговельний шлях з Києва до Криму, яким кримські татари потрапляли в Україну. За іншими переказами, на місці, де перехрещувалися шляхи, була криниця, біля якої висів чигир – дерев’яний черпак для води.
Вибір Чигирина як столиці обумовлено перш за все тим, що місто розташоване у зручній для оборони місцевості, в центрі споконвічних козацьких земель, неподалік від Дніпра, по якому було легко дістатися до Запорозької Січі.
Свого часу Чигиринська фортеця на Замковій горі витримала чимало облог та відбила неймовірну кількість штурмів турків. Але все такі головна її історична цінність пов’язана зі становленням української державності. Саме в цьому місці вирішувалися політичні питання мало не всієї Східної Європи. «Даний з міста столичного Чигирина» – так візували численні козацькі листи й документи, що розходилися тоді по всій Україні.
У Чигирині розміщувався Чигиринський полк, який складався з 19 сотень та військова старшина. Сама гетьманська резиденція містилася не в замку, а на території міста, під горою і під захистом замку. У своїй резиденції гетьман приймав послів іноземних держав, видавав потрібні універсали, які стосувалися найважливіших сторін внутрішньої і зовнішньої політики.
Однак після смерті Богдана Хмельницького в 1657 році внутрішні протиріччя, посилені втручанням іноземних держав – Польщі, Росії і Туреччини – призвели до згасання визвольної боротьби, а відчайдушні спроби гетьмана Петра Дорошенка переломити хід подій не дали бажаних результатів. Внаслідок турецької агресії 1678 року Чигирин зруйновано, і він втратив своє значення.
Великій гетьман України знайшов вічний спокій в тихому Суботові – родинному маєтку, куди і досі тягнеться натовп українців, щоб вклонитися своєму національному героєві. Руїни палацу Хмельницького та Іллінська церква, де покоївся прах гетьмана, – зриме нагадування про велику епоху пробудження України.
Згадаймо, яким чином все відбувалося.
Визвольна війна років під проводом Богдана Хмельницького ліквідувала політичний режим Речі Посполитої в Україні, внаслідок чого значну частину українських земель було звільнено з-під польської влади, що сприяло утвердженню Української козацької держави під назвою Військо Запорозьке, відомою ще як Гетьманщина. Це сталося внаслідок перемог повсталих мас під Жовтими водами, Корсунем та Пилявцями в 1648 році.
Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив завадити польським дипломатам створити антиукраїнську коаліцію, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого – на початку березня 1648 року було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами, ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 році.
Уряд зумів уникнути загострення стосунків із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні стосунки з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали взаємини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду, що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії.
Польща не була готовою до продовження війни. намагався схилити Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути скарги Війська Запорозького й створити так, щоб козаки «не мали над собою багато панів». Під час переговорів вдалося досягнути рішення про перемир’я. Король і гетьман повідомили про це своїми універсалами. Після цього Військо Запорозьке – повсталі козаки, міщанство і селянство – повернулося в місця свого зосередження.
По завершенню Західного походу відбувся урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва наприкінці грудня 1648 року. До давньої княжої столиці Русі козацький зверхник в’їжджав як тріумфатор через браму Золотих Воріт. Там його урочисто зустрічали городяни, представники православного духовенства, студенти Києво-Могилянського колегіуму. Київ вітав Хмельницького передзвоном у церквах, пострілами гармат на замку та декламаціями написаних на його честь київськими спудеями віршів, в яких його було проголошено «Руським Мойсеєм», спасителем, визволителем народу з лядської неволі.
Зустрічав гетьмана особисто єрусалимський патріарх Паїсій разом з київським митрополитом, посадив його на санях праворуч від себе, нагородив титулом «світліший князь».
У Святій Софії Київській Паїсій провів урочисте богослужіння, під час якого Богдану було відпущено не лише всі наявні, а й майбутні гріхи. Така процедура була необхідним елементом коронації європейських володарів і наочно демонструвала ставлення тогочасного українського суспільства до неординарної особи українського гетьмана. Під впливом київських зустрічей і розмов з вищим українським і вселенським православним духовенством Хмельницький уперше в історії української суспільно-політичної думки висловлює ідею створення окремої Козацької держави.
Здобуті козацьким військом упродовж 1648 року грандіозні перемоги до невпізнання змінили Україну. Змінилась не лише модель влади, а й стосунки «пан-підданий». Пануючі позиції врешті-решт повернула собі православна церква. Разючі зміни стались у сприйнятті козацтва і його історичної визвольної місії.
Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, велику місію козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман враховував не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського королівства, пам’ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного – і серед козаків. Про велику силу ідеї утвердження козацької держави добре знали в Західній Європі ще задовго до 1648 року. Зокрема, семигородський князь у 1628 році говорив, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора».
Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин ( роки), засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося так зване Дике Поле.
У лютому 1649 року до Переяслава прибула польська мирна комісія. Але з самого початку переговорів виявилася принципова розбіжність між Військом Запорозьким і представниками шляхетської Польщі. Богдан Хмельницький виступив перед польськими послами не лише як гетьман Війська Запорозького, а ще і як представник усього українського народу. Він заявив, що Україна відокремиться від Речі Посполитої й проголосив: «Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновладцем, самодержцем руським». Хмельницький говорить про свої наміри «вибити з неволі лядської весь народ руський».
Він передав королю вимоги: 1) скасування унії; 2) щоб київський воєвода «був руського народу і грецького закону»; 3) щоб київський митрополит мав місце в Сенаті; 4) вивести з Києва єзуїтів; 5) протестував проти призначення великим коронним гетьманом Вишневецького та ін.
Це викликало збурення в польському стані, й Ян Казимир виступив війною проти українського народу.
Тоді єдиною союзною силою, здатної надати Війську Запорозькому військову допомогу, виявився Кримський ханат. 9 липня 1649 року відбулося об’єднання української армії з ордами хана Іслама Ґерея ІІІ (всього близько 40 тис. вояків). 17 липня союзники розпочали штурм Збаразької фортеці, за мурами якої знайшли прихисток коронні війська князя Вишневецького. Із початком серпня становище обложенців стало по справжньому критичним. Від остаточного розгрому захисників Збаража врятувало те, що Ян Казимир зумів мобілізувати на допомогу коронну армію та посполите рушення (понад 20 тис. жовнірів і шляхти та близько 15 тис. обозних і військових слуг, при 30 гарматах). Утім Хмельницькому та Ісламу Ґерею вдалося майже блискавично вийти назустріч Яну Казимиру й атакувати його армію15 серпня 1649 року, коли військо переправлялось через річку Стрипу в районі м. Зборова.
Передовим загонам козацьких і татарських військ вдалося зім’яти польські дозори, покликані захищати переправу, та завдати відчутних втрат полкам, кинутим королем на ліквідацію прориву. З підходом основних сил українського гетьмана і кримського хана розгорілась відчайдушна січа. А за її результатами на вечір Річ Посполита опинилася в край важкому стані. Проте польський уряд, перебуваючи під загрозою повного розгрому й ганебного ув’язнення короля, зумів схилити хана на свій бік. Найбільше, що українському керівництву вдалось здобути із такого вражаючого початку кампанії 1649 року – це закріпити положеннями Зборівського договору права автономії для козацької України у складі Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Чисельність реєстру обмежувалася 40 тисячами козаків.
Зборівський мир став вимушеним кроком як для однієї, так і другої сторони. За його укладення нещадно критикувала опозиція короля в Речі Посполитій. Немало гострої критики вилилось за це і на голову Хмельницького в Україні. Втім, отримана в такий спосіб мирна передишка дозволила гетьманському уряду розпочати більш-менш системну роботу з формування політико-адміністративної структури Козацької держави. Уже реалізація заходів із впорядкування реєстру дозволяє збалансувати структуру козацького війська. Відтепер, хоч козацькі полки і надалі залишалися різними за чисельністю, проте, в них уводилась чітка структурна побудова, уніфікувався командний склад тощо.
Паралельно проходить формування адміністративного устрою території держави. В його основу покладається військово-мобілізаційний принцип. Унаслідок чого на землях Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств постає 16 козацьких полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (згодом Вінницький) і Київський – на правому березі Дніпра; Переяславський, Кропивнянський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський – на лівому.
З реєстрів Війська Запорозького 1649 року видно, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Каменобрід, Коростишів, Івниця, Борщагівка, Погребище, Прилуки, Садківці, Чернівці, Стіна, Ямпіль. Кордон з Польщею пролягав від Поділля по річці Мурафа, а на Волині підходив до Случі. В тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької лінії». Кордоном із Великим князівством Литовським служила колишня межа воєводств Київського та Чернігівського. Вона проходила на Правобережжі притокою Прип’яті, річкою Словесною; на Лівобережжі – вздовж річки Інуті, включаючи Стародубський повіт. Із Московською державою Україна межувала по лінії давнього російсько-польського кордону. На півдні кордон з Молдавією проходив Дністром. Кордон з Туреччиною – «дикими полями», а з Кримом – нижнім Дніпром. Тут, на півдні, в період визвольної війни українське населення просувалося в основному до лінії Рашків–Умань–Чигирин–Полтава. В цілому територія автономії займала 200 тис. кв. км. Її ще називали Україною, Старою Руссю, Руською землею.
З того часу Богдан Хмельницький почав створювати адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці: полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу в своїх районах. В «Актах Юго-Западной Руси» (т. III, с. 101) читаємо: «Руські купці купують поташ у черкаських полковників і сотників, які володіють тими містами і повітами».
До генеральної старшини належали: обозний (відав артилерією, постачанням війська), два осавули (складали козацькі реєстри, вирішували питання боєздатності й дисципліни війська, розглядали апеляції, що надходили з полкових і сотенних судів), писар (очолював військову канцелярію, виконуючи обов'язки державного секретаря), підскарбій (керував фінансами й організацією збору податків).
Однак поволі діяльність генеральної й полкових рад згортається; на чільне місце виходить гетьман, якому належала вища законодавча, виконавча й судова влади. Він же очолював державний апарат. Водночас зростає роль старшинської ради, до складу якої входили генеральна старшина й полковники. Спираючись на заслужений авторитет, Богдан Хмельницький неухильно зміцнював прерогативи гетьманської влади, висловлюючись про неї не як про виборну, а як про самодержавну. Поступово склалася практика вшанування Хмельницького як українського монарха.
Вчені відзначають, що новостворена українська держава мала перспективи самостійного розвитку, причому як буржуазна республіка. Монархічна форма правління не мала твердої соціально-політичної опори в тогочасному суспільстві, тримаючись переважно на авторитеті Богдана.
Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армію. Її було створено зусиллями самого Хмельницького й досвідченої козацької старшини в перший рік війни об’єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. Ця армія налічувала 80-100 тис. досвідчених вояків-козаків і 40-50 тис. селян і міщан, які переважно використовувалися для виконання обозної служби. Ударну силу армії становила піхота, що вважалася однією з кращих у світі й була озброєна найсучаснішою вогнепальною зброєю.
Армія була організована за полково-сотенним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об’єднувалися в полк. Ядром армії було реєстрове й запорозьке козацтво. Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювалися за традиціями Війська Запорозького.
З ініціативи гетьмана під час Національно-визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 року успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства.
Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, й передусім – земля, що перейшла в користування Гетьманщини, сільськогосподарські промисли (млини, броварні, гути тощо) та плата за їх оренду. Чимало коштів надходило від внутрішньої та зовнішньої, а також транзитної торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки, причому вони були набагато меншими, ніж у Речі Посполитій, і це відкривало широкі перспективи розвитку промисловості й торгівлі в Україні, сприяло піднесенню добробуту жителів Гетьманщини, які у своїй більшості збагатилися за рахунок конфіскованих у магнатів і шляхти Речі Посполитої, католицької церкви маєтностей. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами.
Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 року розпочалося карбування державної монети, на якій нібито було зображено на одному боці – меч, а на іншому – ім’я Богдана Хмельницького.
Із відродженням Української держави герб Війська Запорозького – козак з мушкетом та шаблею – став гербом усіх визволених українських земель. В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, прагнучи наголосити на миролюбному характері незалежної України, її вірності християнським ідеалам, запровадив на деяких документах зображення голуба з оливковою гілкою у дзьобі – символ Святого Духа, що несе людям мир. Проте миролюбний голуб не закріпився в тодішній Україні, яка мусила безупинно провадити оборонні війни.
Спеціального прапора як символу держави не було. Частково його роль виконували гетьманські прапори, яких було кілька й різних кольорів. Першим із них став прапор років – полотнище білого кольору з колом, усередині якого розміщався хрест в обрамленні восьми (по чотири з кожного боку) золотих та двох червоних зірок; під хрестом знаходився півмісяць, обернений рогами догори. Полки і сотні мали військові корогви з різними емблемами та багатим поєднанням барв (із переважанням жовтої, синьої, білої, червоної).
Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати в козаки. Переважна більшість селян скористалася цим правом і почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею.
Проте умови Зборівського договору перекреслили програму гетьмана домогтися створення незалежної держави. Козацька Україна отримала лише автономію у складі Речі Посполитої.
Однак і таке становище України не задовольняло польську корону. Було вирішено ліквідувати автономію Козацької республіки, і в лютому 1651 року розпочалися проти неї військові дії. 20 травня сталася трагедія під Берестечком внаслідок зради кримського хана. Лише ціною великих зусиль І. Богуна й значних жертв вдалося вберегти козацьку армію від повного розгрому. Брацлавщину і Чернігівщину окупували польські війська, й сюди поверталася адміністрація Речі Посполитої.
Укладений 18 вересня 1651 року Білоцерківський договір значно обмежив автономію Української держави:
– козацький реєстр – 20 тис. осіб;
– територія – Київське воєводство;
– столиця – м. Чигирин;
– запорозьке військо дотримується грецької віри;
– вимога поляків розірвати угоду з кримськими татарами;
– автономія у складі Речі Посполитої.
Лише здобуття у травні 1652 року блискучої перемоги над польським військом під Батогом привело до відновлення влади українського уряду над територією Брацлавського і Чернігівського воєводств, закріпивши умови Зборівського договору.
