Пошукова робота за напрямом «Що ти знаєш про свого прадіда – учасника Великої Вітчизняної війни?»

Сарненський навчально-виховний комплекс

«Школа-колегіум» ім.

Пошукова робота за напрямом

«Що ти знаєш про свого прадіда – учасника

Великої Вітчизняної війни?»

Автор:

учень 10-А класу

керівник:

І.

вчитель історії

Сарни 2014

Заповіт Георгіївського кавалера

Я ніколи не знав жахів війни. Лише книги та кінофільми розповідають про зруйновані села та міста, про будні і героїку солдатського життя. Все це було. І з пам’яті його не зітреш. У ХХ столітті війна двічі прокотилася важким колесом по Україні. Багато лиха принесла вона українському народу, але народ вистояв. Вистояв завдяки мужності і героїзму захисників рідної землі. Одним із захисників був і мій прадід, Георгіївський кавалер Давид Дубинець. (Додаток 1) народився у селі Корост Волинської губернії (нині Сарненський район, Рівненської області) наприкінці ХІХ століття (за переказами рідних у 1894 році) у селянській родині Пилипа. З дитинства допомагав працювати у полі, вчився вести господарство. На жаль, навчатися у дитинстві змоги не мав. Згодом одружився з Агафією Костянтинівною, робочою селянською дівчиною. Побудували хату, надбали господарства. Підростали дітки, а їх у родині було 7 хлопців: Микола, Сергій, Олексій (помер у 14 років), Григорій, Павло, Федір, Михайло і 3 дівчинки: Василина (померла у 15 років), Харитина, Юхимія – моя бабуся. (Додаток 2. Додаток 3) Працювали важко, так як були селяни із діда-прадіда, а земля за важку працю радувала врожаями. Родину у селі поважали, зверталися за порадою як до завзятих господарників. Здавалося, життя так і буде мирним, спокійним. У 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна прадід пішов на війну захищати рідну землю. Воював у складі 8-ої російської армії рядовим Семенівського полку. Був поранений осколком артилерійського снаряду, але з фронту повернувся живим і з нагородами: Георгіївським хрестом ІV ступеня (№ 000), медалі «За храбрость» ІІІ ступеня (№ 000) та «За храбрость» ІV ступеня (№ 000). (Додаток 4) Односельці поважали Давида Пилиповича, знали – просто так нагороди на війні не дають, але скільки не просили про війну розповідати не хотів. Казав, що згадувати потрібно добрі справи. Війна закінчилася і зажили Дубинці дружно і весело великою родиною. Йшли роки. Микола і Сергій відслужили у польській армії. Хоч і не відчували у родині Польщу своєю Батьківщиною, все ж вони у ній жили. Тож і благословив Давид Пилипович синів на військову службу. 1939 рік особливих змін родині не приніс. Як працювали вони на своїй землі раніше, так і продовжували працювати. Єдине, нове відчуття з’явилося – наші прийшли. Та незабаром розпочалася Велика Вітчизняна війна. Захищати рідну землю пішли сини Павло і Григорій. Сини продовжили справу батька, але на жаль не усі повернулися додому живими. Павла контузило і він продовжив боротьбу проти фашистів на військовому заводі на Уралі. Григорій загинув у бою під Варшавою. А Давид Пилипович допомагав партизанам. Однієї темної ночі, коли у хаті ночували 12 чоловік, вибили вікна, стріляли із автоматів і кинули гранату. На диво, усі залишилися живими. Навіть жодної подряпини не отримали. У січні 1944 року Червона армія прогнала нацистських окупантів з Сарненщини. У селі стояли радянські війська, а у садибі Давида Пилиповича квартирувалися офіцери. Запідозрили вони родину Дубинців у зв’язках з націоналістами і прислали солдат заарештувати хазяїна. Тоді дістав Георгіївський кавалер свої нагороди і запитав у офіцерів: «Чи знаєте ви, що ці нагороди мене все життя зобов’язують жити по совісті?» Оранжево-чорна стрічка, що перетинала колодочки нагород точнісінько така сама, як на вищій солдатській нагороді – ордені Слави, впала у вічі присутніх. Знали офіцери і солдати, що кавалери цих орденів мужні, порядні люди. Потупцювали на місці, про щось поговорили між собою, вибачились перед Давидом Пилиповичем і пішли геть. Зима була у розпалі, а господар складав плани на весну. Де і що сіяти, чим орати, яку худобу тримати. Тож і зрадів Давид Пилипович, коли «добрі люди» підказали, що у одному із сіл недорого продають вола. Вони ж порадили поспішити з купівлею, щоб хтось бува інший не сторгувався. Пішов господар у село купувати вола і не повернувся. Лише через три місяці, як скресла крига, в одному із лісових озер знайшли понівечене тіло . Поховали його дружина Агафія Костянтинівна і діти за християнським звичаєм на місцевому кладовищі. Закінчилася Друга світова війна. Сини і дочки продовжили справу своїх батьків – господарювали на землі. Змінились покоління. Вже немає синів і дочок Давида Пилиповича, але живе Георгіївський кавалер у пам’яті нащадків, у моїй пам’яті. Нині з покоління у покоління передається його заповіт: вірно служити державі. Як робив це простий селянин, хоробрий воїн, Георгіївський кавалер Давид Дубинець, а його нагороди, як сімейну реліквію, до цього часу береже наша родина: моя мама іївна і я, Комар Дмитро Петрович. (Додаток 5)

Додаток 1

Дубинець Давид Пилипович Агафія Костянтинівна

Додаток 2

Померла у 15 років

Помер у 14 років

 

Сергій

Харитина

Микола

Михайло

Чиж Юхимія Давидівна

Федір

Павло

Григорій

Додаток 3

Додаток 4

Додаток 5

Сарненський навчально-вихований комплекс «Школа-колегіум» ім.