Найкращий урок

Найкращий урок

Ветерани. Скільки їх залишилося? Час безжальний до тих, хто в роки війни не згинався, був непереможним, безстрашним. Сьогодні герої самі потребують захисту, доброго слова і підтримки.

Багато з них уже за станом здоров’я не можуть самостійно прийти на свята, влаштовані на їх честь, на зустріч із однополчанами, у школу та інші навчальні заклади, куди їх запрошують на зустріч із молоддю. І тоді небайдужі люди ідуть до них додому. Ідуть з букетами квітів, скромними подарунками, просто з відкритим серцем.

У центрі уваги студентів і викладачів відділення видавничої справи і редагування Мелітопольського інституту екології та соціальних технологій Університету «Україна» 6 травня стала учасниця бойових дій, педагог із багаторічним стажем Ольга Димченко, яка того дня у своїй маленькій затишній квартирі дала хлопцям найкращий урок на тему «Як пройти війну і залишитися Людиною». Ми застали ветерана такою, коли вона поверталася з ринку. В ті декілька хвилин, поки немолода жінка йшла додому в оточенні молоді, що допомагала їй долати дорогу, з нею привіталося кілька чоловік, і кожному вона з гордістю повідомляла, що вся ця група молодих людей іде до неї.

Ветеран Великої Вітчизняної війни, що пройшла фронтовими дорогими від Донеччини до Кавказу, для багатьох своїх гостей Ольга Кузьмівна була старенькою бабусею, яка потребує допомоги. Але, коли ця бабуся на честь свята надягла жакет із бойовими нагородами, який став для неї заважким, то очі в багатьох молодих людей округлилися і всі відразу замовкли.

Щасливий день

Війну Ольга Димченко почала 16-річною дівчинкою. Зі своїми подругами в 1941-му вона просила військових льотчиків узяти її з собою на війну. І всю Велику Вітчизняну юна дівчина пройшла у складі 718-го батальйону аеродромного обслуговування: мила і подавала снаряди, тягала ящики з боєприпасами, виконувала всю найважчу і брудну роботу. Ольга Кузьмівна розповіла хлопцям про свої шляхи, про те, як втрачала в боях друзів і товаришів по службі, як була контужена під час бомбардування, як кричала від жаху і горя, як бачила смерть на обличчя, як загинули від вибухів снарядів у рідному будинку її мати і брати. Зі сльозами на очах, тремтячим голосом ветеран повідала молоді про те, як у Мінводах побачила покалічених фашистами дітей, що вразили її до глибини душі. Саме тоді вона сказала собі: «Я буду вчителем! Тільки вчитель може розповісти про жахи війни, донести до людей всю правду!»

Так і відбулося. Близько 40 років Ольга Димченко пропрацювала у СШ №22, стала Відмінником народної освіти. Її і до цього дня не забувають колеги та пам'ятають вдячні учні.

У кімнаті стояла абсолютна тиша. Студенти і педагоги, затамувавши подих, слухали розповідь мудрої жінки, чиї слова доходили до самого серця і переконували краще за будь-який підручник. А потім поставили по центру кімнати великий стіл і всі дружно сіли пити чай із пирогом, жартували і сміялися. І бабуся знову відчувала себе молодою, красивою і бадьорою. Вона раз у раз дякувала всім присутнім у її будинку за такий щасливий, радісний день, чому всім було трохи ніяково, адже дякувати прийшли її.

Ірина Камінська

Фото Анастасії Піперко і Сергія Шубіна

Молодіжний журнал «Блоггер»,

Мелітопольський інститут екології та соціальних технологій

На фото: Ветеран Великої Вітчизняної, Відмінник народної освіти Ольга Димченко зі студентами і викладачами МІЕСТу