ЛЕКЦІЯ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ І ПРИЙОМИ
ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ ХУДОЖНЬОГОТЕКСТУ.
1. Поняття словесно-художнього твору і словесно-художнього образу.
2. Основні методологічні принципи ЛАХТ.
3. Прийоми ЛАХТ.
1. Мову художньої літератури розуміють як явище системне, що включає в себе всі мовні рівні, які виступають у комплексі, підпорядкованому відповідному ідейно-естетичному об'єктові.
Розрізняють мовні рівні: лексичний (з образно-лексичним і лексико-стилістичним аспектом), морфологічний і синтаксичний (із структурно-ритмічним, функціонально-стилістичним і експресивно-стилістичним аспектами), звуковий рівень, метричний (властивий в основному віршованим творам). Усі мовні рівні тісно пов'язані між собою саме тому, що кожен з них орієнтований на зміст і бере участь у його формуванні і вираженні.
Правильне розуміння специфіки мови художнього твору що формується залежно від позалінгвістичних факторів і виражається як в ускладненні семантичної структури слова, так і у функціональних можливостях художньо-образної мовної конкретизації з урахуванням участі всіх мовних рівнів у матеріалізації ідейно-образного задуму, - важлива передумова для створення науково обґрунтованих засад лінгвістичного аналізу художнього твору.
Важливе значення для лінгвістичного аналізу художнього твору має усвідомлення того, що мова - засіб створення художнього образу – особливої форми пізнання і відображення дійсності в її індивідуально-неповторній формі. Складність художнього образу в його діалектичній єдності типового, загального і одиничного, конкретного, у специфіці відображення дійсності і у вираженні самого суб'єкта, який пізнає і відтворює дійсність.
Як виражається художній образ у слові?
Між словом і художнім образом у художньому творі існує складний зв'язок. У системі художнього образу слово ускладнює свою функцію, воно передає зміст, що складається з номінативно-предметних значень і водночас дає конкретно-чуттєве уявлення про явища дійсності, виражає авторську оцінку, авторський ідеал, що реалізується в образі. Відбуваються зміни як у семантиці, так і в емоційно-експресивному забарвленні слова, воно конденсує широкі асоціативні зв'язки найрізноманітнішого характеру. Це нове, естетично збагачене слово виступає в різних взаємозв'язках з іншими словами, створюючи системні відношення, багато в чому відмінні від загально мовних, але характерні для вираження даного естетично-образного об'єкта.
Для створення художнього образу потрібний розгорнутий словесний текст, що будується за законами художньо-образної мовної конкретизації, яка підпорядковує всі мовні засоби різних мовних рівнів єдиній настанові – поступовій текстовій реалізації художнього образу в мовному матеріалі: образ предмета, яким його побачив або створив письменник, виникає перед читачем не відразу, а поступово, в міру розгортання тексту... Від фрази до фрази відбувається зміна значення конкретного підмета, його конкретизація. І ось у якийсь певний момент завжди наступає якісне перетворення контекстного підмета з загального й абстрактного в індивідуальний, конкретний, а поняття в образ.
Уся складна семантична багатоплановість мовного матеріалу має системний характер, спроектований на художній образ.
Естетична і структурна специфіка словесно-художнього образу завжди є естетично організованим елементом стилю літературного твору. Цим саме визначається і форма словесної побудови художнього образу і принципи його композиційного розвитку в образній тканині певного словесно-художнього твору. Словесно-художні образи можуть сполучатися у послідовно розгорнений ланцюг, можуть поєднуватись один з одним у стилістичній системі великого літературного твору на віддалі більших відрізків тексту, але й можуть включати в себе один одного, розвиваючись у складний, багатоплановий єдиний цілісний образ (мегаобраз).
За масштабами треба виділяти такі три типи словесних образів у структурі літературного твору: 1) мікрообраз — це найменша елементарна словесна художня текстуальна величина як вихідна одиниця виміру образного художнього мислення, в якій художньо відображено маленький відрізок об'єктивної дійсності. Він може виражатися й одним словом-реченням (Ніч. Дощ. Вечір. Весна.) або реченням, абзацом, а то й надфразною єдністю тощо; 2) макрообраз, що становить ієрархічно вищу цілісну словесно-художню величину, у структуру якої можуть входити тісно пов'язані між собою однорідні мікрообрази; 3) мегаобраз — це система наявних в одному художньому творі макрообразів із їхніми складовими компонентами — мікрообразами.
Природно, що ця поняттєва схема ієрархії різних за своїм текстовим розміром образних величин створена на основі узагальнення і абстрагування різних видів художніх словесних текстів.
Серед словесно-художніх образів бувають прості нерозгорнуті та складні розгорнуті мікрообрази. Класичним зразком простих нерозгорнутих «однореченнєвих» мікрообразів є кожний рядок вірша «Садок вишневий коло хати», три строфи якого являють собою три окремі макрообрази, що разом узяті становлять одну органічну і гармонійну цілісну картину художнього мегаобразу весняного вечора на Україні:
Садок вишневим коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть. ,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Здатність естетично відчувати, почувати навколишній світ не є вродженою здатністю людини, вона розвивалась і вдосконалювалась протягом тисячоліть. Естетична насолода (задоволення) — це найскладніший індивідуальний, неповторний духовний процес естетичного переживання дійсності або явищ художньої культури, який, захоплюючи суб'єкт, викликає найвище напруження почуттів і думок.
Лінгвостилістика як наука про мовностилістичні особливості художнього твору сформувалась у середині ХХ століття.. Теоретичні основи і практичні принципи лінгвостилістичного аналізу художнього тексту викладені в працях вітчизняних лінгвістів О. М. Пєшковського, , іна, , Л А. Булаховського, І. К. Білодіда, І. Є. Грицютенка та ін.
О. М. Пєшковський пропонував у лінгвістичному аналізі художнього тексту враховувати всі рівні мовної системи: фонетичний, граматичний, лексичний і стилістичний.
відзначав, що лінгвістичний аналіз художнього твору повинен показати ті лінгвістичні засоби, за допомогою яких виражається ідейний і пов'язаний з ним емоційний зміст літературного твору. Він у своїх лінгвостилістичних розвідках дав зразки вивчення всіх мовних засобів, що функціонують у словесній структурі художньої тканини твору.
ін спеціально наголошував на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього твору «треба вивчати художні закладення у взаємодії всіх компонентів: звучності і семантичних колоритів, композиції і смислової ідейної осі».
, який багато своїх праць присвятив питанням лінгвостилістичного аналізу художніх творів, , підкреслював, що «лінгвіста більше цікавлять способи вираження змісту або відношення засобів вираження до змісту, який вони виражають. Але в плані такого вивчення і зміст не може залишатися за межами вивчення мови художньої літератури. Адже дійсність, що розкривається в художньому творі, втілена в його мовній оболонці... Сукупність мовленнєвих засобів у структурі літературного твору органічно пов'язана з його «змістом» і залежить від характеру ставлення до нього з боку автора».
відзначав, що «...там, де стикаються явища слова в загальнонародних функціях і в функціях художньо-авторських, прагнення гостро протиставити мовну проблематику історико-літературній не тільки не доцільні, а навіть шкідливі» .
підкреслює, що «стилістика — душа кожної розвиненої мови. Тому вона повинна посісти „важливе місце як у науці про мову, так і в науці про художню літературу. Відмінність, однак, полягає в тому, що лінгвістика вивчає всі аспекти мови, в тому числі й стилістичні, тоді як до компетенції літературознавця входить розгляд лише тих стилістичних ресурсів мови, які використовуються письменниками для втілення певних художніх задумів».
І. К. Білодід про комплексний характер лінгвістичного аналізу мови художнього твору писав так: «Основою лінгвостилістичних досліджень є структура мови в усіх її підсистемах, її прояви в художньому творі, у творах різних стилів. Тому тут широко аналізуються такі специфічні лінгвістичні категорії, як засоби фонетики, граматики, словотвору, ідіоматики і мовної символіки, образності та ін. У полі зору стиліста-лінгвіста перебувають також питання мовної естетики письменника... При вивченні мови письменника мовознавець, природно, не повинен ігнорувати змісту твору, його ідейної спрямованості. Лінгвіст керується цими категоріями як факторами, що визначають відбір стилістичних засобів, хоч і не розгортає їх висвітлення в такому обсязі, як літературознавець». Як бачимо, всі вітчизняні лінгвостилісти наголошували на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього тексту слід вивчати мовностилістичні особливості художнього твору в органічному з ідеєю і художнім задумом письменника. Саме це й становить основний вихідний принцип лінгвостилістичного аналізу тексту художнього твору.
У процесі проведення комплексного лінгвостилістичного аналізу художнього твору необхідно вивчати всю систему мовностилістичних засобів у створенні художніх образів певного літературного твору.
Тільки цілісний системний вияв такого комплексу мовностилістичних засобів у створенні системи художніх словесних образів дасть повну лінгвостилістичну картину тексту художнього твору.
Отже, системно-структурний підхід у вивченні тексту художнього твору являє собою другий основний лінгвостилістичний принцип у вивченні мови художнього тексту.
Одночасно дослідник мови художнього твору повинен виявити характерні оригінальні особливості мови й стилю певного художнього твору, а то й всіх творів даного письменника, оскільки, за словами І. Франка, кожний письменник, особливо талановитий, має свої характерні вислови, звороти, свою будову фраз, свої улюблені слова. Іван Франко як письменник і літературознавець глибоко розумів, що не сам факт виразу ідеї створює красу і силу художнього твору: «Не в тім, які речі, явища, ідеї. бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить і секрет артистичної краси... в артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження». Форма існування літературного художнього твору своєрідна тим, що вона виявляється в писемному, друкованому чи рукописному вигляді. Сприймання художнього слова проходить переважно через читання, тому й графічне оформлення художнього твору відіграє своєрідну графічно-стилістичну функцію.
2. На сучасному етапі розвитку науки про мову лінгвоаналіз розглядається більшістю мовознавців як складова частина комплексного дослідження мови художнього твору, його інтерпретації. Він передбачає два кроки роботи над художнім твором:
а) вивчення позатекстових факторів, що формують письменника, а відтак і модель світу митця, відображеного у мові художнього твору через усі рівні;
б) дослідження мовних засобів реалізації художнього світу письменника, завдяки яким художній всесвіт письменника стає своєрідним пам'ятником художньої свідомості творця, пам'ятником його мово мислення.
Майбутнім учителям-філологам, які є дослідниками мови художніх творів і повинні стати їх інтерпретаторами, необхідно мати певні орієнтири у проведенні такої роботи і готуватися до неї.
Знати лінгвістичний аналіз – означає опанувати його структуру і зміст. оволодіти методикою ЛАХТ – це значить, розуміючись на його вихідних засадах, на аспектах, здійснювати комплексний аналіз тексту. При цьому виникають труднощі, бо необхідно не лише ознайомитися з головними завданнями, зрозуміти призначення предмета у системі підготовки словесника, а й навчити студента-філолога глибоко розуміти художній твір, відчувати майстерність художника, насолоджуватися музикою мови, вагою естетично наснаженого художнього слова, умінням майстрів слова проникнути в душу людини.
Аналізуючи текст, доцільно виходити з таких ПРИНЦИПІВ:
1. Принцип історизму полягає у врахуванні відповідності мовностилістичної системи твору (тексту) тій епосі, коли написаний твір, і тій епосі, події якої відображені в певному творі. Часовий зріз аналізованого твору є покажчиком оцінки добору засобів з позиції сучасності.
2. Стильова приналежність твору. Оскільки кожен текст є виявом певного стилю мовлення, що виражається в доборі та організації його мовних засобів, ЛАХТ передбачає визначення стильової приналежності тексту з наступним докладним тлумаченням стильових особливостей на матеріалі конкретного уривка.
3. Жанрова приналежність тексту. Для ЛАХТу важливим є жанрове розрізнення:
= епічний (епопея, роман, повість, новела, оповідання, байка, художній нарис тощо),
= ліричний (лірика політична, громадянська, патріотична, філософська, інтимна, пейзажна, балада, ода, елегія, пісня, поетична мініатюра),
= драматичного (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль тощо),
= змішаного (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо).
4. Ідейно-політична і літературно-художня позиція автора твору.
Специфіка лінгвістичного аналізу художнього тексту вимагає врахування ідейної позиції автора як письменника відповідної історичної епохи, його творчої особистості. Належність письменника до певного літературно-художнього напряму і його суспільно-політична орієнтація неминуче впливають на вибір тематики, мовних засобів художньої образності, в яких знаходить виявлення ідейний задум автора. Образ автора являє собою індивідуальну словесно-мовленнєву структуру, що пронизує весь художній текст. У процесі лінгвістичного аналізу тексту йдеться не про конкретну особу автора (письменника), а про його ідейно-філософське і художньо-естетичне ставлення до зображуваного. Спостереження над мовним вираженням образу автора, авторського «я», ліричного «я», що включається в загальну композиційно-стилістичну Єдність твору, є вихідним для подальшого осмислення індивідуально-авторського словесного мистецтва. Таким чином, поняття «образ автора» є значною мірою ключем до розуміння мовної організації тексту відповідно до ідейного змісту твору.
5. Аналіз мовних засобів тексту за рівнями мови. Текст являє собою цілісну систему нерозривно взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів усіх рівнів мовної структури. Оскільки, проводячи лінгвістичний аналіз, увагу зосереджуємо не на мовленнєвій одиниці як такій, а на її виражальній функції і зв'язках з іншими одиницями цього ж ряду, доцільно розглядати всю організацію одиниць певного рівня. При комплексному лінгвістичному аналізі розгляду підлягають мовленнєві одиниці всіх рівнів послідовно від нижчого до вищого — фонетична, морфологічна, лексико-семантична, синтаксична організація тексту, або навпаки. При фрагментарному аналізі розглядається найвиразніша з погляду тематичного та ідейно-естетичного змісту твору рівнева організація. Наприклад, фонетична організація найвиразніше виступає в описах, особливо поетичних, лексико-семантична — в усіх типах мовлення, синтаксична — переважно в розповідях, міркуваннях (аналіз діалогічного, монологічного мовлення). Виходячи із структурно-мовних властивостей одиниць даного рівня, доцільно звертати увагу на ті їх мовленнєві особливості, що виникли в художньому творі внаслідок реалізації творчого задуму письменника. Вони є результатом індивідуально-авторського мовлення.
6. Смислова і граматична організація тексту. Відомо, що текст характеризується такими найзагальнішими ознаками, як смислова та естетична цілісність, яка піддається членуванню на окремі відрізки. За ознакою смислової закінченості в ньому виділяються значимі одиниці — речення, в семантико-граматичній структурі яких знаходять вияв усі інші функціональні одиниці (елементи) мовної структури (слово, морфема, фонема). Семантична та естетична цілісність тексту формується на матеріалі одиниць усіх рівнів у їх ієрархічній послідовності. Предметом аналізу є розуміння тексту як складного синтаксичного цілого. Одним із аспектів; лінгвістичного аналізу може бути функціонально-комунікативна роль інтонації (варіювання тонального контуру фрази, інтенсивність, своєрідність інтонаційної організації теми і реми висловлення). Для віршованого тексту важливим є розгляд ритмічної організації його. Основу лінгвістичного аналізу тексту становить дослідження текстоутворюючих засобів — лексико-фразеологічна, морфологічна і синтаксична організація тексту — з урахуванням їх парадигматичних та синтагматичних відношень. Здійснюваний автором (письменником) відбір мовних засобів, зумовлений існуючою нормою літературної мови (потенціями мовної системи), характеризується як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. відзначав, що важливо «знати не лише те, які лексичні шари або групи слів використані письменником, а й те, які словникові шари залишені збоку, які були можливості вибору і що, зрештою, відібрано й чому». Для з'ясування суб'єктивних моментів у авторському тексті можна використовувати текстологічний аналіз двох чи кількох варіантів одного твору, зіставляти мову кількох схожих за тематикою І творів.
Оскільки основною ознакою художнього тексту є образність, то завданням лінгвістичного аналізу його є виявлення конкретних засобів створення образності, що пронизує всі рівні мовлення.
3. Відомо, що більшість мовних елементів поліфункціональні. Реалізуючись у мовному контексті, кожне слово (словоформа) вступає у смислові відношення з іншими словами, словоформами й словосполученнями і розкриває своє значення, закріплене суспільною практикою мовців. У самій мовній практиці народу багатозначне слово фіксує свої основні конотативні значення. Можливості використання багатозначного слова в тканині художнього тексту набагато розширюються за рахунок індивідуально-авторського осмислення його.
Для з’ясування смислових відтінків слова застосовується семантико-стилістичний прийом) аналізу, який полягає у виявленні дібраних із арсеналу загальнонародної мови одиниць та поясненні доцільності їх вибору. Семантико-стилістичний прийом дає змогу простежити поступове нарощення смислових відтінків слова в мікроконтекстах і описати весь смисловий обсяг та конотативні відтінки аналізованої одиниці.
Найзагальнішим категоріальним значенням тексту є послідовність (лінійність). Вона знаходить своє вираження в текстовій системі певних мовних засобів: займенників і прислівників різних розрядів, сурядних і підрядних сполучників, співвідносних слів, лексичних і синонімічних повторів, зміні словопорядку, лексичній або структурній неповності. тощо. Основна роль займенників у тексті — виражати часткове значення тексту (прономінальність — вторинну номінацію) і таким чином забезпечувати зчеплення лінійно-синтаксичного ланцюжка. Наприклад: Збирали пізні гречки, коли вернувся Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. (М. Коцюбинський).
У поетичному мовленні семантико-функціональні значення займенників розширюються. Це можна простежити в творчості Лесі Українки.
Для виявлення індивідуально-авторських особливостей вживання слова морфеми, словоформи, словосполучення) використовується прийом зіставлення одиниць (тексту з елементами літературної мови. Особливо важливо простежувати зміни семантичного обсягу слова, функціональне значення морфем, словоформ. Вдаючись до тлумачних, етимологічних, історичних, синонімічних, фразеологічних словників. Наприклад, тлумачення авторського неологізму в рядку «я володію аркодужним перевисанням до народів» вимагає роботи із словником.
Важливим прийомом є зіставно-стилістичний аналіз кількох варіантів тексту художнього твору, який дає можливість заглянути в творчу лабораторію письменника, перекладача. Порівняння авторських варіантів редакцій тексту дає змогу виявити позиції автора у виборі остаточного "варіанта виражальних засобів. При застосуванні текстологічного аналізу найвиразніше проступає доцільність вибору того чи іншого мовного засобу для розкриття ідейно-естетйчного задуму автора.
Прийоми кількісного аналізу також дають можливість підтвердити доцільність відбору одних лексем (форм і т. д.) і надання їм переваги над іншими в даному тексті. Так, у вірші І. Франка «Вічний революціонер» основу мікроконтекстів складають іменники з узагальненим значенням дії, абстрактних понять: дух, бій, воля, голос, біг, боротьба, думка, завзяття, поступ, наука, сила, недоля, сум, пітьма, руїна, ремесло, тортури. З усіх 50 іменників таких 18. Крім того, представлені множинні форми іменників предметного значення (мури, міліони, місця, сини), які набувають широких узагальнень, виражають інтенсивність вияву дії або стану. Нагромадження однотипних іменникових лексем служить засобом увиразнення і смислового ущільнення висловлення: іменники з узагальненим значенням дії, процесуальності, стану включаються у вираження предикативності, оскільки інформативно більш спрямовані на цю функцію, ніж іменники конкретного значення.
Комплексний лінгвістичний аналіз передбачає використання кількох прийомів з перевагою одних чи інших, застосування стилістичного експерименту залежно від характеру тексту і поставлених завдань.
