Інтерв’ю генерального секретаря партії “Нова демократія”
Є. Кушнарьова Діані Дуцик (газета “Без цензури”)
Про федералізм
Ідея створення Південно-Східної Української Автономної республіки – це до питання про федералізм чи все-таки сепаратизм?
Відповідь закладена у самому запитанні. Якщо мова йде про автономію в складі держави, то де ж тут сепаратизм? Ми постійно забуваємо, точніше, це старанно замовчується, що ідея створення автономної республіки виникла на Сході саме після того, як у західних і центральних областях України фактично перестав діяти Конституційний лад. Давайте називати речі своїми іменами. Там зупинялося виробництво, робота організацій соціальної сфери. Відбувалося очевидне захоплення влади та протиправне проголошення самозваного на той час президента Ющенка. Хвиля беззаконня стрімко насувалася і на південно-східну частину України, де були створені так звані Комітети національного порятунку, серед завдань яких було блокування всіх артерій життєзабезпечення областей і як наслідок силовий захват влади. Я не перебільшую, це витяг з їхньої програми дій. Якщо б ці плани були втіленні в життя, лише Бог знає, до яких катастроф і криз це могло призвести. Тому з боку східних і південних областей, де абсолютна більшість голосувала проти Ющенка, і була така, на мій погляд, цілком адекватна реакція. Люди сприймали це як агресію, це і була агресія, а ми прагнули зберегти порядок (підкреслюю – не владу, а законний порядок) хоча б у частині держави, поки криза не вирішиться. І я хочу нагадати, що на відміну від західних реґіонів, де економіка не працювала й податки не збиралися, у нас підприємства не зупинялися і відрахування коштів до Держбюджету здійснювалося без перебоїв.
Хочу, щоб і ви, і ваші читачі зрозуміли: якщо однією частиною громадян України все, що відбувалося на Майдані виглядало як шлях до свободи, демократії та прогресу, іншою частиною сприймалося як порушення закону й спроба узурпувати владу, здійснивши звичайний переворот. Тому ті стихійні заклики до створення автономії, які лунали у кількох виступах на Сіверодонецькому з’їзді, цілком відповідали настроям жителів східних і південних областей та були лише формою захисту Конституції, соціального миру й економіки держави. Я ніколи не був прихильником крайніх кроків, але ми всі маємо визнати, що саме радикалізм Сіверодонецька як відповідь на радикалізм Майдана змусив Ющенка почати переговори, піти на компроміси та перенести вирішення долі України з вулиці до парламенту й суду. Отже, саме вони дозволили Україні отримати легітимного президента, а відтак, і зняти погрозу контрпереворотів чи остаточного розколу країни.
Зараз, коли пристрасті дещо вгамувалися, стало зрозуміло, що перед Україною знов постає проблема необхідності зміни внутрішнього устрою із принциповим розширенням прав реґіонів. Інакше подібні потрясіння будуть повторюватися, і Україна їх може не пережити.
За Конституцією Україна – унітарна держава. Отже, якщо йти за вашими ідеями федералізму, то це означає, що знову потрібно міняти Конституцію? Навіщо це потрібно? Невже не можна вирішити існуючі проблеми реґіонів шляхом адміністративно-територіальної реформи?
По-перше, Україна є унітарною державою де-юре, а де-факто в неї є ознаки федералізму, бо вона має у своєму складі Автономну Республіку Крим.
По-друге, для проведення реформи, якою опікується Роман Безсмертний, також треба вносити зміни до Конституції.
По-третє, ми постійно підкреслюємо, що зовсім не прагнемо перетворити Україну на федерацію вже завтра. Це орієнтир, кінцева мета, і щоб її досягти, треба пройти кілька обов’язкових етапів. Першим з них, і це записано в програмних документах партії “Нова демократія”, яку я представляю, має стати адміністративно-територіальна реформа в дусі європейського реґіоналізму, яка б стимулювала економічну самодостатність реґіонів і вирівнювала диспропорції економічного розвитку. Той її сурогатний варіант, що його пропонує уряд і партія Ющенка, не тільки не вирішить, а й принципово загострить проблеми управління державою і викличе зворотній ефект – ще більше посилення реальної влади центру. Ми вже майже століття жили в умовах жорсткої централізації, і зміни треба вносити поступово. Спочатку треба розширити права місцевого самоврядування і відродити реґіональне, в тому числі повернувши людям право обирати керівників областей і районів. Громадяни також повинні отримати гарантії захисту їхньої культурної, етнічної ідентичності, зокрема, реґіональні громади повинні мати право на внутрішньому референдумі надавати статус офіційної (підкреслюю, не державної, а офіційної) тій мові, яка поширена на цій території. У Криму це можуть бути російська й татарська, на Закарпатті – угорська, а, наприклад, у Чернівцях – румунська.
Цей процес не обов’язково має охоплювати всі області відразу. Є приклад Греції, де в 1989 році була здійснена спроба розпочати процес децентралізації, але він практично відразу був заблокований, оскільки на місцях не було управлінців відповідної кваліфікації. Тому, на наш погляд, спочатку можна випробувати головні його принципи в кількох, скажімо, західних і східних реґіонах, а вже потім розповсюджувати їх по всій Україні. Це нормальна, поширена в світі практика.
Рухаючись до федеративно-земельного устрою поступово, ми, цілком імовірно, можемо й надовго зупинитися на якомусь етапі, якщо людей і державу все влаштовуватиме. Справа ж не в тому, як називатися – федеративною державою чи унітарною. Справа в суті. В Італії, наприклад, повноваження областей у деяких сферах набагато більші, ніж у суб’єктів федерації в Австрії. В принципі, я можу тут наводити майже будь-яку унітарну європейську державу – хоч Іспанію, хоч Францію, бо всі вони сьогодні по суті свого внутрішнього управління тяжіють до автономізації.
Скільки все це займе часу – залежить передусім від економічної й соціальної доцільності, а також політичної волі центральної та місцевої влади. Процес має бути еволюційним і запобігати будь-яким соціальним потрясінням. Наміри ж чинної влади здійснити адміністративно-територіальну реформу до парламентських і місцевих виборів 2006 року, наводять на думку, що її мета підпорядковується політичним інтересам партії влади. В тієї ж Італії, наприклад, принципи автономного устрою були закріплені в Конституції 1947 року, і передбачалося, що вже протягом року вони мають бути реалізовані. Але оскільки вони не знайшли на той час достатньої підтримки у суспільстві, реально перша спроба передати повноваження реґіонам, хоча й безрезультатна, була здійснена лише в 1970 році, а в середині 90-х розпочатий вже серйозний процес, крапка в якому була поставлена лише в 2000 році.
На мій погляд, 10-15 років – достатній термін для реалізації стратегії федералізації країни.
Про партію
Чому ви не стали боротися за місце голови НДП, а вирішили створити свою партію?
Це був би абсолютно не виправданий хід. Навіть якщо б у мене виникло таке бажання, і воно було втілено в життя, встигнути підготувати цю партію до виборів 2006 року в якості дієвої сили було б не можливо. З моменту, коли частина керівництва НДП (народні депутати Олег Зарубинський, Сергій Шевчук та деякі інші) всупереч рішенню з’їзду партії відкрито заявили про свою підтримку на президентських виборах Віктора Ющенка, підписавши з ним відповідну угоду, в партії остаточно визначився розкол. Непослідовна політика Голови партії Валерія Пустовойтенка, рішення Політвиконкому НДП, який перебрав на себе повноваження з’їзду і дозволив “вільне” волевиявлення членів партії у переголосуванні другого туру виборів, створили в партії ситуацію, коли визначення нової позиції потребувало б значного часу. В цих умовах я прийняв рішення вийти з НДП і започаткувати нову політичну силу, яка б була, передусім, вільною від політичних помилок НДП і послідовною у досягненні визначених програмних цілей.
Ваша партія – опозиційна?
Так. Ми не приховуємо, що виникнення нашої партії було обумовлено новою політичною ситуацією, в якій відбувалися вибори президента України і яка отримала назву “помаранчевої революції”. Методи, притаманні революціям взагалі і “помаранчевій”, зокрема, ми однозначно не сприймаємо. Більшовицький принцип “До основанья, а затем...”, який сповідують її ідеологи, небезпечний саме цим “затем”. І ми, і колишні прихильники Ющенка зараз все це спостерігаємо і пожинаємо плоди у вигляді масових і неприкритих порушень прав людей, політичних переслідувань, профанації влади, яка своїми хаотичними, популістськими діями закладає, власно, вже заклала основу для нової глибокої, системної соціально-економічної та суспільно-політичної кризи та втрати Україною її геополітичних переваг.
Як опозиційна партія ми бачимо своїм завданням мінімізацію шкоди, яку несе Україні і її громадянам абсолютна більшість кроків нової влади. Ми будемо змушувати владу йти на компроміси, рішуче виступати проти будь-яких проявів волюнтаризму, попереджувати прийняття рішень, що суперечать нашим національним інтересам, будемо вимагати від влади додержуватися прав людей і реґіонів. Врешті-решт, будемо постійно нагадувати президенту про всі його обіцянки, що так щедро роздавалися на Майдані під час інаугурації.
Разом із тим, я хочу підкреслити, що партія “Нова демократія” – це не ситуативне об’єднання людей, які визнали результати президентських виборів, але внутрішньо їх не сприйняли. Ми є абсолютно самостійною і самодостатньою політичною силою, яка не несе відповідальності за минуле та має власний погляд на майбутнє. Наша партія розвивається як довготривалий проект, що охоплює вже далеко не тільки протестні групи виборців і, я в цьому переконаний, обов’язково стане одним з фундаторів єдиної, потужної лівоцентристської партії, необхідність в якій назріла вже давно.
Ви підете на вибори самостійно, чи в блоці? Якщо в блоці, то з ким? На чию підтримку розраховуєте?
Будь-яка партія, яка хоче продемонструвати суспільству своє політичне обличчя, мала б йти на вибори самостійно. Але реалії можуть бути такими, що спричинять необхідність об’єднання в ті чи інші політичні коаліції або блоки. Ми не можемо виключити обидві ці можливості.
Хоча сьогодні важливіше інше – роль опозиції в тому, щоб унеможливити такі дії влади, які б завдали очевидної шкоди суспільству. З цієї точки зору вже сьогодні необхідна координація всіх політичних сил, які за тих чи інших мотивів визначають себе як опозиційні до влади. Умова лише одна – рівноправність у визначенні форм і змісту такої координації.
А стосовно підтримки, то ми розраховуємо на розуміння тієї частини виборців, які сприймають нашу основну тезу – проблем в суспільстві накопичилося стільки, що будь-хто самотужки їх не вирішить. То ж не ворожнечу треба нагнітати, а домовлятись (а потім і вирішувати на законодавчому рівні) про характер взаємодії влади і опозиції.
Про нинішню опозицію
Дайте оцінку діям нинішньої опозиції, зокрема йдеться про СДПУ(о) та Партію реґіонів. Які у Вас з цими партіями стосунки (сюди можна додати ще “Трудову Україну”)?
Давати оцінку своїм політичним партнерам (а саме так я б визначив характер наших стосунків із зазначеними вами партіями) – справа невдячна. Тим більше, що треба було б уточнити, про які дії йдеться. Зокрема, ми повністю солідарні із твердженням опозиційних партій про те, що в Україні набуває сили кампанія політичних переслідувань, і відповідно підтримуємо протидію їй з боку опозиції. Але ці дії могли б бути ефективнішими, якби сьогодні виникла будь-яка форма координації опозиційних сил. Втім, я впевнений, відповідальність опозиції за майбутнє України (яка аж ніяк не менша, ніж відповідальність влади) обов’язково призведе до різноманітних форм співпраці різних її загонів. Прикре ж твердження президента, що опозиція у нас бандитська (як раніше – влада ), тільки прискорить цей стан.
Чи вважаєте ви дії опозиції на сьогодні конструктивними? Які помилки вона робить?
Передусім, давайте визначимо, по відношенню до кого слід вважати дії опозиції конструктивними. Якщо по відношенню до суспільства, то, безумовно, вони конструктивні, бо демонструють, які дії влади йому заподіють шкоди. Якщо ж мається на увазі допомога владі у вирішенні її проблем, то треба, щоб влада сіла з опозицією за стіл переговорів, а не декларувала лише, що “бути в опозиції стане також почесно, як і у владі”.
Розумієте, кожна партія має власне бачення розвитку суспільства, спирається на підтримку певних верств населення і прагне досягти влади, аби втілити в життя свою програму. Тому класична роль опозиції, по суті, зводиться до виконання двох завдань. З одного боку, це контроль за діями влади: чи виконує вона свої передвиборні обіцянки, чи дотримується законів, чи не зраджує національні інтереси? З іншого – це критика дій влади з позицій власної програми. Саме відмінна точка зору на пріоритети цілей та методи їх досягнення, якої дотримується опозиція, і є вагомою допомогою владі, бо створює ситуацію тверезої оцінки співвідношення потреб і ресурсів і можливість кращого вибору.
Очікування людей по відношенню до опозиції завжди завищені, особливо зараз, але не варто сприймати її як “альтернативну владу” чи щось подібне. В неї немає і не може бути ресурсів, аби дублювати всі дії влади, вона може лише вести постійний моніторинг, і коли стануть помітні тенденції – вказувати на них, готуючись, паралельно до виборів.
Інша справа, що сьогодні і влада, і опозиція ще дуже далекі від своїх аналогів у країнах розвинутої демократії. Влада виявилася абсолютно нездатною переключитися з режиму боротьби на режим системної творчої роботи, а дехто з представників опозиційного табору в свою чергу не може звикнутися з думкою, що вони більше не при владі, і не сприймає нові реалії. До того ж, опозиція виявилася дуже різношерстою, в ній вимушено опинилася певна частка людей, які прагнуть використати її виключно в кар’єрних цілях чи для захисту своїх капіталів і насправді дуже зацікавлені у заграванні з владою, саме тому опозиція й демонструє сьогодні розрізненість і дезорганізованість. Але я переконаний в тому, що це лише “хвороба росту”. Ми пройдемо цей етап.
Сьогодні і соціал-демократи, і реґіонали постійно говорять про політичні репресії з боку нової влади. Ви також вважаєте, що вони існують? Якщо так, то у чому вони виражаються конкретно?
Я вже торкався цього питання. Додам лише наступне. І соціал-демократична партія (об’єднана) і партія реґіонів до минулих виборів були широко представлені у виконавчій владі. Коли сьогодні колишніх посадовців, які є водночас політичними керівниками цих партій, звинувачують публічно у зловживаннях або навіть злочинах ще на стадії слідства і не роблять цього по відношенню до своїх прихильників – то що це як не політичні переслідування? Коли масово звільнюються кваліфіковані управлінці або здійснюється тиск на керівників підприємств і організацій, аби вони пішли зі своїх посад тільки тому, що на президентських виборах підтримували іншого кандидата – це як кваліфікувати? І найгірше те, що все це спускається на нижчі рівні – до простих вчителів, лікарів тощо. На Харківщині в деяких районних адміністраціях навіть прибиральниць змусили написати заяви про звільнення.
Зрозуміло, чому це відбувається. Команда, яка прийшла до влади, політично і ідеологічно неоднорідна. В таких умовах в той стислий термін, що залишився до виборів 2006 року, коли змагатися будуть вже партії, сподіватися на суттєві досягнення в соціально-економічній сфері владі не доводиться. Аби тільки не погіршити ситуацію. Тому залишається єдиний вихід – звинувачувати в усьому попередню владу та за будь-яку ціну не допустити створення в Україні організованого опозиційного руху до наступних парламентських виборів.
