10 клас українська література
Урок № 1,2
УМОВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В іі ПОЛ.
ХІХ СТ. ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
НА НИВІ ПРОСВІТИ. НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ РЕАЛІЗМУ,
НАТУРАЛІЗМУ, ПІЗНІЙ РОМАНТИЗМ
1.Уважно прочитайте текст Занатуйте основні моменти
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ 50-60-х рр. ХІХ ст.
Після ліквідації Кирило-Мефодіївського братства, арешту та заслання М. Костомарова, М. Куліша й Т. Шевченка, «мирных» 50-х років, які позначилися занепадом національного руху, реакція послабшала, почалась так звана епоха великих реформ, зазнала піднесення громадська активність. Заклалася нова доба в розвитку української літератури. Насамперед це було пов’язано зі сходженням
на престол Олександра ІІ. Вихований поетом-гуманістом В. Жуковським, Олександр ІІ виявився ліберальнішим і прогресивнішим від свого батька Миколи І. Одразу ж після коронації молодого царя звільнено членів братства: спочатку П. Куліша,
М. Костомарова, В. Бєлозерського, а згодом і Т. Шевченка; стало вільніше для слова та думки, пожвавився літературний рух. Новим подихом у розвої українського письменства стали «Записки о Южной Руси» Куліша (), «Народні оповідання
» Марка Вовчка, перевидання творів Котляревського, Квітки-Основ’яненка. Петербург, де зібралися найвидатніші українські письменники, на деякий час став центром українського літературного руху, але й у провінції — Києві, Полтаві, Чернігові —українське слово зазнавало піднесення. Починаючи з 1859 року, відкриваються недільні школи — осередки народної освіти, що було передумовою подальшого культурного прогресу.19 лютого 1861 року Олександр ІІ видав маніфест, який скасував кріпосне право, але відміна кріпацтва вимагала проведення й інших реформ: земської, судової, освітньої, військової тощо. З 1861 року в Петербурзі виходить двома мовами — російською та українською — місячник «Основа» за редакцією В. Бєлозерського. Л. Глібов того ж року починає видавати «Черниговский
листок».Перед письменниками постають складні питання: потрібно створити популярну літературу для народної освіти, адже донині такої взагалі не існувало, а також літературу публіцистичну; виробити правописні норми. Проте головним завданням, як і раніше, лишається виховувати українську молодь, ширити національні ідеї.
Література 70-90-х років ХІХ ст
1. Становлення нових стильових течій і напрямів
Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 70-80-х рр. XIX ст. на зміну романтизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця ХІХ ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та
оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм(щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні
властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літературних європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовилите, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Сааме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізмув українській літературі другої половини XIX ст.
2. Інтенсивний розвиток прози
Панівне місце в літературі 70-90-х рр. XIX ст. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, називають «великими епіками». Прозаїки кінця XIX ст. збагатили українську літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому плані.
На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з’являються нові характери та герої, образи «громадськогодіяча» та «борця проти неправди»; змінюється тематика та проблематика творів.
Як і в попередні роки, домінантною темою прози залишаєтьсятема селянства., поступовописьменники зосереджують увагу на житті інших соціальних прошарків
— міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»),Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), О. Кониського(«Семен Жук і його родичі», «Юрій Городенко») виведено образиінтелігентів — діячів культурно-просвітнього руху, «нових людей
У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого вважають Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «Товаристворуських жінок у Станіславі», що мало на меті популяризацію феміністичних ідей. Н. Кобринська порушує проблеми са-
мопробудження жінки, виховання її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її приклад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць:Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик. Збагачується українська проза й жанрово. У 70-80-х рр. XIX ст. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору. Так, наприклад, О. Кобилянськаназивала свої великі епічні твори «Царівну» та «Людину» оповіданнями,
хоч насправді вони є романами. І. Франко розглядав романПанаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість«Повію» як «більші оповідання».
Відбувається становлення нових жанрових різновидів повісті.
Удосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну розповсюдженій раніше оповіді, з її описовою формою та нечітко вираженим сюжетом (ГригорійКвітка-Основ’яненко, Марко Вовчок) приходить розповідь (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Пантелеймон Куліш).З’являється жанр автобіографічної повісті-хроніки, що має мемуарнуформу зображення, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький«Над Чорним морем», О. Кониський «Юрій Городенко».
Поряд із оповіданням з’являється новела, нарис, етюд, образок;зароджується поезія в прозі. Українська проза, гідно представлена І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, І. Франком, Б. Грінченком, створила передумовидля розвитку та нового злету українського слова й стала окрасою світової літератури.
.3. Досягнення української поезії
Найвидатніші українські письменники 70-90-х рр. XIX ст. виявляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свідченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.
Визначним явищем української поезії цього періоду стали збірка Івана Франка «З вершин і низин» та його лірична поема «Зів’яле листя». Франко не лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими мотивами з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів),але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами
та римами, алегорично-символічними тропами.
З поетів-реалістів народницького напряму найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»). Їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і національний
гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Щоправда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.
Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Грабовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзвичайно тернистим (20 років з відведених йому 38-ми він провів під наглядом поліції, в ув’язненнях та на засланнях). Поезія Грабовського просякнена справжньою, щирою любов’ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетичнимивимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Грабовського є зразки прекрасних ліричних поезій, проте перевагу він віддає все-таки громадянським мотивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва заради мистецтва) немає й не може бути в дійсності». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної природи, яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він доводить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові, П. Грабовський є найтиповішим представником поета-громадянина в красномуписьменстві 70-90-х рр. XIX ст.
Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин ВолодимирСамійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними поезіями(«На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо).У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор
переростає в гострий сарказм
Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло»,«Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запорожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших — порушуються соціально-громадянські проблеми.
Старицького та Б. Грінченка (переважно поезій XIX ст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літературу як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам-
сподвижникам складних і суперечливих 70-90-х рр. ХІХ ст. українська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.
3. Роль драматургії в українськомулітературному та культурному житті
Доля українського театру така ж складна й терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі. Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко — робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні
форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народнумову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити
українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові
українського театру.
Перші спроби відродити національний театр з’являються лише
в 60-х та 70-х рр. ХІХст. У рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’ єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.
Вісімдесяті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.
10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’ єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні
були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький. На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, подвоїти хор, створити власний оркестр, підвищити платню акторам.
Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський(театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Сак-
саганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеямиукраїнського театру».
Старицького мала величезний успіх у глядачів, особливе захоплення викликала гра М. Кропивницького та М. Заньковецької. Своїм успіхом корифеї мали завдячувати й творчому співробітництву з відомими композиторами: П. Ніщинським (автором«Вечорниць», «Назара Стодолі»), К. Стеценком, М. Лисенком.
Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступив проти розважальної ролі театру та спотвореного зображення українського мужика як недоумкуватого й п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький — «український Мольєр» — був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторамиКропивницький-режисер вимагав простоти, життєвої правди,
психологічного розкриття образу.
Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життяНегативним явищем було й постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М. Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М. Кро-
пивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа — М. Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп: у 90-х рр. ХІХст. їх налічували вже близько 30.
Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося ждати та жертвувати собою задля розвитку національного театру.
Тяжкі умови праці, боротьба за виживання, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М. Старицького, призвели до повного банкрутства.
Марія Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла на сцені; Іван Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції; Марко Кропивницький після струсу мозку від навмисно спущеної на київській
сцені на нього завіси почав глухнути, а під старість зовсім утратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів й акторів дала змогу не лише вистояти й утвердитисяукраїнському театру, а й вивела його на світовий рівень.
Український етнографічно-побутовий театр мав величезний
успіх. Мистецтво ансамблю, органічний такт у виставах слова й пісні, чудове знання та яскраве відтворення національного побуту, відданість принципам історичної правди й народності —надбання українського національного театру.
Знайдіть відповідність Запишіть у зошит
.Літературне лото
«Видатні діячі літератури 70-90-х рр. ХІХ ст.»
Діяч Праця
1. М. Кропивницький 1. Місячник «Основа»
2. Т. Шевченко 2. «Народні оповідання»
3. І. Франко 3. «Зазивний Лист»
4. П. Грабовський 4. Феміністичний рух
5. П. Кобринська 5. «Доля»
6. О. Кобилянська 6. «Людина»
7. П. Куліш 7. Часопис «Правда»
8. Марко Вовчок 8. «Назар Стодоля»
9. П. Куліш 9. «Український Мольєр»
10. П. Валуєв 10. «Зів’яле листя»
11. В. Бєлозерський 11. «Валуєвський циркуляр»
12. М. Старицький, М. Кропив-
ницький, брати Тобілевичі 12. «Театр корифеїв», «Над Чорним
морем», збірка «Ворскло»
V. Домашнє завдання
1. Знати основні віхи життя і творчості І. С. Нечуя-Левицького.
2. Прочитати повість «Кайдашева сім’я».
