Результати експертних обговорень

Результати експертних обговорень

Зміст

Сценарії розвитку науки, освіти і технологій (матеріали дослідження

щодо стратегії розвитку науки, 1999р.)........................................................................................2

Тези доповіді Нікітіна В. А. під час виступу на семінарі 16.12.2000р.................................7 Тези доповіді під час виступу на семінарі 16.12.2000р..............................13 Виступ Яцківа Я. С. на семінарі 16.12.2000р..........................................................................18 Виступ Ботвінова В. О. на семінарі 16.12.2000р....................................................................22 Узагальнення матеріалів експертних обговорень.................................................................26

Сценарії розвитку науки,

освіти і технологій

(матеріали дослідження щодо

стратегії розвитку науки, 1999р.)

Рішення щодо розвитку	Цілі	Переваги	Недоліки	Перешкоди	Ресурси	Важливі обставини
Покращання сучасного стану справ без кардинальних змін 1.Галузева форма державного управління. 2.Доцільно мати центральний державний орган управління, контролю та фінансування науки і освіти, фінансування цільових програм. 3.Консервація. Сценарій безперспективний.	Збереження наявного потенціалу, збереження власного шляху розвитку, мінімізація витрат 1.Призведе до консервації старих структур, відкладе реформи, що є неминучими. 2.Мети не буде досягнуто, збережуться негативні тенденції. 3.Консервація структури наукового освітянського розвитку. 4.Зменшення соціальної напруги у науковій сфері. 5.Вибір пріоритетів. 6.Мета декларативна. 7.Збереження кланового впливу, контроль над пакетом акцій. Відкладення процесу реформ, які все одно змушені будуть проводити, що нагадує ще раз відоме “гуманне рубання хвоста”.	Не потребує значних затрат та змін у системі управління 1.Потребує спрощення системи управління. 2.Збільшить затрати. Збережеться стан стагнації. 3.Суспільство не сприяє масштабному (повному) впровадженню ринкових відносин та інновацій. 4.Потребує великих затрат та змін у системі управління. Курс на консервацію старої політичної системи. 5.Це “перевага” для системи управління. Затрат потребує, як всяка екстенсивна модель.	Зростання відставання від країн Європи, самоізоляція на ринку праці та освіти, обстоювання кланових інтересів, залежність від закордонних технологій, збереження сировинної орієнтації економіки 1.Відтік кадрів, збереження старої адміністративної системи управління. 2.Консервація та поступова деградація наукового потенціалу, виникнення суперечностей між комерційною (альтернативною) та державною системою освіти – нинішньою системою вищої освіти. 3.Наявні фінансові та матеріально-технічні ресурси. 4.Поштовх до відтоку інтелектуального потенціалу. Збереження можливостей кланового, закритого від громадськості, контролю є зміцненням ще одного бар’єру на шляху побудови громадянського суспільства.	Суперечить впровадженню ринкових відносин, інновацій 1.Спадкоємності у кадровій політиці. 2.Суперечить реформуванню суспільства та нових суспільних цінностей. Опір урядовців, консервативної академічної структури. 3.Суперечить курсу побудови громадянського суспільства. 4.Не сприяє масштабному (повному) впровадженню ринкових відносин, інновацій. 5.Клановий контроль суперечить курсу на побудову громадянського суспільства, на реформування інших галузей суспільного життя.	Нинішні політична та адміністративна системи 1.Наявний науково-технічний потенціал. 2.Наявні фінансові та матеріально-технічні ресурси 3.Підтримка з боку консервативної громадської думки і старих наукових та освітніх пріоритетів.	Жорстка залежність можливості змін від політичної кон’юнктури 1.Немає об’єктивних пріоритетів, які не залежать від корпоративних інтересів. 2.Немає об’єктивних пріоритетів, які не залежать від кланових інтересів тих адміністративно-управлінських груп, що зацікавлені у збереженні контрольного пакету акцій.

Неможливо покращити сучасний стан через збереження наявного потенціалу та мінімізації витрат.

СЦЕНАРІЙ 2

СЦЕНАРІЙ 2

Рішення щодо розвитку		Переваги	Недоліки	Перешкоди	Ресурси	Важливі обставини
Орієнтація на вже опановані на Заході моделі розвитку 1.Адаптація моделі розвитку до реалій в Україні. 2.Створення координаційної ради науково-технічного та інноваційного розвитку під орудою Президента. Міністр науки – віце-прем’єр КМУ, інтегрований блок державного управління наукою та вищою освітою. 3.Галузева форма управління. Захід! А Схід? 4.Недоцільно повністю орієнтуватись на Захід, а треба лише використовувати окремі сьогоднішні його методики. 5.Запозичення вже опанованих на Заході моделей розвитку. Орієнтація на опановані у ЦСЄ (посткомуністичних країнах) моделі розвитку. Не орієнтація, а адаптація (Кияк). Інтеграція університетської та академічної науки стихійно почалася - через інститут сумісництва: науковців - сумісників-81% (Бублик). Позбавлення АН управлінських функцій, що поволі почало відбуватися само собою. Перехідна зона: надання академічним інститутам права на вільне плавання за умови 50% фінансування (що стане “випробуванням на міцність” і почасти вже відбувається: інститут права). Досвід ЦСЄ: створення гласним порядком (!) державно-громадського органу розподілу грантів, до складу якого увійдуть представники виконавчої та законодавчої влади з одного боку та незалежні радники-науковці - з іншого, із обов’язковим залученням на підставі відпрацьованого механізму іноземних експертів.	Інтеграція до світової спільноти, подолання відставання від розвинених країн 1.Інтеграція завдяки наявності та розвитку пріоритетних науково-технологічних напрямків. 2.Інтеграція на основі власної парадигми соціально-технічного розвитку. 3.Не повинно бути самоціллю. 4.Інтеграція до світової спільноти, подолання відставання від розвинених країн. Інтеграція університетської та академічної науки. Позбавлення АН управлінської функції. Надання академічним інститутам права на вільне плавання. Створення державно-громадського органу з надання грантів (із залученням незалежних, в т. ч. іноземних, експертів), до складу якого увійдуть представники законодавчої та виконавчої влади і незалежні радники. 5.Готових рецептів немає, і це є недоліком.	Готові рецепти та технології 1.Потрібний критичний підхід до їх відбору. 2.Фінансове забезпечення через міжнародні проекти на кшталт рамкових програм ЄС. 3.Перевага ілюзорна (Кияк з нами згідний).	Вторинність отриманого продукту, обов’язковість деформації чужого досвіду, не вкоріненого у традиції. 1.Використання планів науково-технічного розвитку країни в залежності від квоти фінансування з боку міжнародних організацій. 2.Має місце адаптація українських тенденцій до загальноприйнятих. 3.Можлива невідповідність запозиченої моделі наявним потребам і ресурсам.	Для цього немає проектів, програм та фінансів, а, натомість, - орієнтація на консервацію, непідготовленість кадрів 1.Вкладання власних коштів у підготовку кадрів для чужинського користування. 2.Відсутність фінансів. 3.Національний менталітет. 4.Немає аналізу того, що ми маємо, і того, що нам потрібно запозичити. Опір консервативної частини урядовців, освітян, науковців. Опір адміністративних наукових структур, частини науковців та освітян.	Технічна допомога та підтримка західних структур 1.Власні ресурси. 2.Інтелектуальна підтримка частини науковців, освітян. 3.Немає аналізу того, що саме потрібно запозичувати. Опір адміністративно-наукових структур (АН), частини науковців та освітян.	Розвинена для інших цілей інфраструктура Врахування ситуації, яка склалася у пострадянському просторі (Росія, Білорусь). Запровадження усталених західних стандартів оцінки освітнього та наукового рівня, які б поклали край радянському “беспределу”. Порівняння: Лукомський: наук. працтис., допоміжного персоналу - 102 тис. Бублик: питома вага розробок – 6%, питома вага публікацій - 70%.

Орієнтація на вже опановані зарубіжні моделі автоматично відкидає Україну на узбіччя науково-технологічного розвитку.

Рішення щодо розвитку		Переваги	Недоліки	Перешкоди	Ресурси	Важливі обставини
Розвиток за пріоритетами модернізації 1.Створення єдиного державного центрального органу – міністерства науки, освіти і технологій як головного розпорядника державних витрат на науку. 2.Визначення пріоритетів та їх реалізація (і держави, і окремих галузей). 3.а) функціонально-галузева форма державного управління; б) сьогодні здійснюється хаотична модернізація.	Визначення свого місця у світовому розподілі ринків 1.Збереження світового рівня у пріоритетних напрямах. 2. Вироблення державницької ідеї, гуманізація суспільства (Кияк).	Прорив на світовий ринок 1.Розвиток спеціалізації наукових досліджень. Наприклад, безпека довкілля, землекористування у світлі розвитку світової наукової сфери. 2. Прорив за вибраними напрямками, за якими збережений рівень і є перспективи. 3. Прорив на світовий ринок за визначеними напрямками.	Соціальні конфлікти внаслідок більшої диференціації соціальних груп 1.Фахове переорієнтування більшості кваліфікованих науковців та освітян. 2. Недостатня аргументація визначених пріоритетів. 3. Фахове переорієнтування.	Немає механізмів вибору та впровадження розвитку за пріоритетами 1.Неможливість об’єктивної оцінки правильності вибраного шляху розвитку. 2. Кияк вважає, що такі механізми є (зарубіжні технології). Неможливість об’єктивної оцінки (Бублик).	Інтелектуальний потенціал суспільства 1. Інтелектуальний та духовний потенціал суспільства.	Жорстка орієнтація суспільства на соціальну рівність 1. Мати власне обличчя.

Сценарій сьогодні передчасний і за економічними ресурсами, і за інтелектуальною та психологічною готовністю. Здійснювана сьогодні хаотична модернізація, побоююсь, може обернутися “Нєкім новомодним чучєлом, которого в цєлой даже Європє нє відивано”. Аналізу тих форм, яких вона набирає (так і хочеться сказати “звірячих”), ніхто з нас трьох не бачив. У “цивілізованому” варіанті, тобто, якомусь упізнаваному, може бути наступним етапом після сценарію 2.

Сценарій позитивний, але його реалізація є проблемною через складність механізму визначення пріоритетів.

Лаврик, Ахременко: найкращий сценарій №3. До сц. №1 - Доцільно мати орган централізованого фінансування.

Калитич, Лукомський, Шпільова - найкращий сценарій №3.

Кияк - теж вибрав сценарій №3.

Держпромполітики вважає, що 4-й сценарій просто неминучий.

Міносвіти - імпонує 3-й і 4-й, більше схиляється до 3-го.

Бублик - найбільше сподобався 4-й сценарій.

Рішення щодо розвитку		Переваги	Недоліки	Перешкоди	Ресурси	Важливі обставини
Комплексна багато-вимірна програма трансформації 1.Програма трансформації, що передбачає реалізацію 2-го і 3-го сценаріїв. 2.Єдина державна програма розвитку країни, суспільно узгоджена та послідовно впроваджувана вищими органами державної влади: Президент, ВР. Єдине Міністерство науки, освіти і технологій і промисловості	Збалансований розвиток 1.Зменшення рівня відставання від розвинутих країн (Міносвіти).	Реалістичні перспективи модернізації 1.Можливість проведення коригувань на найважливіших напрямах розвитку найменшою кількістю відповідальних осіб. Постійна інформаційна та аналітична підтримка процесу. Кардинальність змін суспільства та економічних засад держави.	Немає швидких змін 1.Неготовність суспільства до змін (Кияк).	Немає адекватних поглядів щодо розвитку 1.Надто розгалужена нинішня система державної влади, різні можливості розвитку приватної та державної власності. 2.Неготовність суспільства до змін. 3.Надто розгалужена система державного управління (Бублик).	Політична комунікація 1.Воля нового Президента і всієї реформованої управлінської системи. 2.Зміна поколінь. 3.Прогнози щодо розвитку, зміна поколінь.	Жорсткий галузевий поділ 1.Необхідність вжиття не директивних, а економічних засобів у процесі трансформування суспільства. 2.Україна “дозріла” до кардинальних змін. Потреба застосування не адміністративних, а економічних важелів.

Сценарій у цій країні нереальний, оскільки тут кожна спроба прищепити старе до нового закінчується загибеллю нового. Це якась глобальна нещаслива закономірність нашого життя після 1991 року.

Рішення щодо розвитку	Цілі	Переваги	Недоліки	Перешкоди	Ресурси	Важливі обставини
1.Гуманізація українського суспільства та розробка державницької ідеї.	1.Єдина держава і єдиний народ – народ України.	1.Відповідність українському менталітету.	1.Надмірна політизація суспільства.	1.Нерозробленість основоположних ідей.	1.Наявність неконсолідованої еліти.	1.Потреба мати у світовій спільноті “власне обличчя”.

Міністерство освіти і науки України Міжнародний центр перспективних досліджень

Розробка стратегічних документів у контексті публічної політики

Доповідач: Нікітін Володимир Африканович,

консультант Міжнародного центру

перспективних досліджень,

доктор культурології.

Тези доповіді на семінарі МІЖНАРОДНИЙ ЦЕНТР ПЕРСПЕКТИВНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 04070, м. Київ вул. Волоська, 8/5 Тел.: (0e-mail: ОК@icps.

1. · Управління радянською освітою і наукою здійснювалось директивними засобами адміністрування і було пристосовано для забезпечення діяльності військово-промислового комплексу та планового господарства.

· Сьогодні ж здійснюється проголошений перехід від тоталітарного суспільства до демократичного, а тому змінюються стратегічні пріоритети розвитку суспільства та держави і, відповідно, повинні змінитись засоби ухвалення рішень щодо розвитку науки та освіти.

· Серед пріоритетів потрібно визначити:

- входження до світової спільноти та інтеграцію до Європи, що означає вихід на світові ринки наукових та освітніх послуг, ринок робочих місць, інвестиційних програм і проектів, прийняття стандартів щодо нормативних систем та документообігу тощо;

- інноваційний шлях розвитку, що означає створення єдиної стратегії щодо розвитку науки, освіти і технологій як механізмів його забезпечення.

· Нині визначено різні групи інтересів щодо розвитку науки, освіти і технологій: представники системи управління та політики, фахівці та професійні спілки, незалежні експерти та консультанти, міські громади, підприємці та батьки, учні та аспіранти тощо.

· Ці групи чинять тиск на ухвалення рішень, тому неможливо завдяки лише простим діям та директивам усіх задовольнити або використати для співпраці. Тому потрібні такі, вже випробувані у розвинених країнах підходи, як аналіз політики.

· Одним із головних завдань щодо реформування освіти та науки і є створення механізму визначення та узгодження різних інтересів через стратегію, систему ухвалення рішень та документообіг.

· Аналіз політики було впроваджено як інструмент узгодження різних інтересів у демократичному суспільстві.

· Тому аналіз політики є засобом ухвалення політичних державних рішень щодо стратегічних питань суспільного розвитку, що неможливо вирішити директивно, як це притаманно тоталітарному суспільству.

2. · Реформи в освіті пропонують самі освітяни, і тому зміни, які ними пропонуються, торкаються важливих речей, але речей суто педагогічних. При цьому майже не розглядаються рамки, у яких має йти освітня реформа – ринки праці, стратегії розвитку суспільства тощо. Звичайно, щоб у змінах в освіті брали участь освітяни, педагогічні працівники, але реформування освіти має стати справою всього суспільства, а не лише турботою освітянського загалу.

· Реформи в науці теж не можуть здійснювати лише науковці, бо для цього потрібні і фахові й суспільні точки зору та критерії.

· Наука і освіта є цінностями самі по собі, і тому для їхнього існування потрібні висококваліфіковані фахівці. І попри те, що це внутрішня справа, наука й освіта - досить важливі інструменти суспільної трансформації, а це вже й суспільна справа, яка зачіпає інтереси майже усіх суспільних груп.

3. · Однією з негативних тенденцій, що свідчить про незадовільний стан української освіти, є її невідповідність європейським і світовим ринкам праці.

У пострадянській Україні держава відмовилась від централізованого планування розвитку господарства та забезпечення випускників вищих навчальних закладів робочими місцями. Сьогодні випускники складають велику групу серед безробітних. У суспільстві має місце дезорієнтація, бо звичний зв’язок між рівнем освіти, можливістю отримати роботу та оплатою праці розірвано. Масова мода на отримання престижних професій юриста, менеджера, економіста призводить до зниження якості підготовки та відсутності робочих місць. До того ж, легальні європейські ринки праці в більшості своїй недосяжні для українців. Отримати роботу за кордоном важко і за формальних причин – через невизнання дипломів, і тому, що набуті в українських ВНЗ знання та навички не відповідають вимогам відкритого суспільства і конкурентної економіки.

· Україна скоротила за останні роки майже на дві третини обсяг освітніх послуг для закордонних студентів і аспірантів, а також відповідну кількість робочих місць для своїх викладачів. Сьогодні міжнародний ринок фахової підготовки та освіти - це ринок, який дуже швидко розвивається, на ньому відбувається жорстка конкуренція. Україна могла би зайняти на ньому гідне місце завдяки існуючому потенціалу, але для цього потрібні програми та проекти, яких в Україні, на жаль, на сьогоднішній день немає. Сьогодні ринок освітніх послуг тіньовий та примітивний за своїм змістом.

· Держава вже не несе відповідальності за надання роботи випускникам, але, як і за радянських часів, контролює зміст навчання. У формі стандартів держава знову пропонує уніфіковані програми, які не відповідають ні особливостям регіонів, ні вимогам міжнародних ринків праці.

4. · У науці негативних тенденцій теж чимало – це й скорочення чисельності наукових кадрів та фінансування наукових розробок, зменшення інтересу до науки у суспільстві та бажання робити наукову кар’єру у молоді, надмірне адміністрування, технологічне відставання тощо.

· Особливим питанням є те, що й на сьогодні технологічні зміни не впливають на форми і зміст освіти. Освіта консервує предметний засіб навчання навіть для таких дисциплін як комп’ютерна справа, і як наслідок маємо низький рівень технологічної грамотності.

· Вважаю, що катастрофічним є те, що й досі, коли йдеться про освіту, науку і технології, продовжують відтворювати неадекватні для сучасних вимог уявлення, наприклад, про те, що освіта є окремою галуззю, якою має опікуватись лише держава, але й не мають потрібних інтелектуальних інструментів визначення відмінностей між устроєм та освітою. Взагалі у системі управління не працює настанова щодо визначення та функціонального використання різних форм організації освіти та науки, немає належного визначення функцій знання та досліджень, аналізу інформації.

· Ще не повною мірою визначено, що наукові дослідження не можна використовувати для забезпечення ухвалення політичних рішень, що для цього є засоби аналізу політики, а міністерства, як і раніше, утримують наукові інститути.

5. · Здійснити необхідний перехід до нової системи ухвалення рішень щодо вирішення питань інтеграції та інноваційного розвитку можливо лише за допомогою засобів публічної політики або інакше аналізу політики.

· Це означає, передусім, створення спроможності уряду щодо розробки і реалізації зазначеної стратегії, в якій:

- треба, по-перше, розглянути питання про перерозподіл відповідальності за розвиток та модернізацію чи збереження різних функцій, аспектів та областей науки, освіти і технологій;

- вирішити, зважаючи на довготермінову стратегію, за що несе відповідальність держава, що забезпечує державний бюджет, а за що можуть нести відповідальність інші суспільні групи: бізнес, незалежні організації, громадські утворення тощо;

- розв’язати проблему координації нинішніх окремих областей науки і освіти через загальне бачення цілей та перспектив розвитку, загальної стратегії та узгоджених із нею стратегічних планів за відповідними напрямками, узгоджених заходів щодо реформування тощо;

- визначити, які форми: розподіл бюджету, ринкова конкуренція чи партнерство для створення суспільного ресурсу є найбільш придатними для окремих організаційних утворень в науці, освіті, технологіях.

6. · В аналізі політики існує прийнятий набір та стандарти підготовки документів для ухвалення рішення.

Вважаю, що ми не маємо документів, які б були перехідними від загальних пріоритетів розвитку держави та суспільства до пріоритетів та стратегій “сфери модернізації”, до якої й можливо віднести науку, технології та освіту. Без визначення подібної загальної сфери немає змоги побудувати спільну картину та визначити функції науки, освіти, технологій, аналізу політики в суспільній трансформації. Після розробки таких документів стане можливою розробка стратегії окремих галузей.

Для цього, як говорилося вище, потрібно створити стратегічну спроможність в уряді до розробки документів засобами публічної політики, як це вже робиться у проекті “Створення груп аналізу політики та Центру інформаційних ресурсів в Уряді України”.

Пропонуємо створити у Міністерстві освіти і науки групу аналізу політики для розробки загальних документів на зразок ”Зеленої” та ”Білої” книг про стратегію розвитку науки, освіти та технологій.

У МЦПД вже розпочато роботу над створенням такого проекту технічної допомоги.

Типи аналітичних документів

 

7.

 

 

Європейська комісія: документи зовнішнього користування

 

Комунікативна мета	Тип аналітичного документа

 

Міністерство освіти і науки України Міжнародний центр перспективних досліджень

Деякі проблеми удосконалення механізмів реалізації науково-технічної політики

Доповідач: Попович Олександр Сергійович,

завідувач Міжвідомчої лабораторії

ЦДПІН ім. .

Тези доповіді до семінару МІЖНАРОДНИЙ ЦЕНТР ПЕРСПЕКТИВНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 04070, м. Київ вул. Волоська, 8/5 Тел.: (0e-mail: ОК@icps.

1.  Будь-яка політика починається із визначення пріоритетів, тобто найважливіших напрямків дії. Визначення державних пріоритетів у науково-технологічній сфері – це також політичне рішення, воно має бути ухвалено не вченими, а політиками, яким довірено керувати державою. У той же час таке рішення повинно бути обґрунтованим на найвищому рівні професіоналізму. Зняти це протиріччя можна лише у тому разі, коли фахівці роблять надійний і (що принципово важливо!) багатоваріантний прогноз наслідків і того, що даний напрямок досліджень буде підтримано (на тому чи іншому, але обов’язково конкретному рівні), і втрат від того, що його знехтують. Зважаючи на це, політики можуть зробити вибір певного науково-технологічного пріоритету без урахування симпатій чи антипатій до якоїсь групи науковців. Вони мають зробити його як вибір того чи іншого варіанту розвитку країни і взяти на себе повну політичну відповідальність за те, що обрали саме такий, а не інший шлях.

2.  Характер пріоритетів, їхню специфіку визначають за допомогою мети, з якою їх обирають. На перший погляд, відповідь на це питання цілком очевидна і однозначна: мета полягає у тому, щоб з практично нескінченного числа можливих напрямків досліджень і розробок виділити саме ті, які заслуговують на особливу підтримку держави. Проте рівень і спосіб підтримки бувають різними. Це може бути лише певне сприяння, в іншому разі це виділення деяких коштів, які допоможуть розпочати чи продовжити проведення якихось цікавих і потенційно важливих робіт, нарешті, це може бути потужна концентрація ресурсів на напрямку можливого технологічного прориву через здійснення принципових базових інновацій. Зрозуміло, що і критерії добору пріоритетів у кожному разі мають бути різними.

Для першого з них цілком прийнятні досить широкі узагальнюючі формулювання. Власне, у нинішньому світі від багатьох політичних лідерів можна почути, що вся наука в цілому є для них і для їхніх урядів найголовнішим пріоритетом, і нічого поганого у таких заявах, а тим більше у конкретних діях на підтвердження цих заяв ми не бачимо. Другий – теж не вимагає надто звуженої конкретизації. У багатьох державах світу пріоритетними напрямами науково-технологічних робіт визнані, наприклад, охорона природного середовища, енергетика і енергозбереження, біотехнології, створення нових матеріалів, розробка нових лікарських засобів – тобто досить широкі сектори фронту наукового пошуку, конструкторських та технологічних робіт. Проте той факт, що для будь-якої, навіть найбагатшої, держави ресурси завжди конечні, вимагає для третього із зазначених варіантів більш конкретних і вузьких формулювань.

3.  Вказане вище щодо необхідності політичного рішення під час вибору пріоритетів, поза всяким сумнівом, стосується усіх трьох названих їх рівнів, так само як обов’язковості їх прогнозно-аналітичної оцінки. Проте рівень і спосіб такої оцінки мають бути різними. Якщо у першому випадку треба виходити з аналізу тенденцій світового розвитку, досвіду країн, що зуміли забезпечити найвищі темпи зростання своєї економіки, спиратися на результати вивчення науково-технічного потенціалу своєї країни, то у другому, а, радше, в третьому все це має бути доповнено ще й конкретними економічними розрахунками, сформованими на їхній основі альтернативними прогнозами – можливими сценаріями розвитку відповідних технологічних галузей та їхнього впливу на економіку України на протязі найближчих 5 – 10 років.

4.  Не викликає сумнівів й те, що кожен із названих пріоритетних рівнів вимагає своїх специфічних механізмів і засобів реалізації. Для першого – це надання податкових пільг науковим колективам, виділення бюджетних асигнувань для підтримки авторитетних наукових шкіл, участь держави у формуванні інформаційної та технологічної інфраструктури науки, законодавче стимулювання будь-якої підтримки науки з боку вітчизняних та зарубіжних інвесторів тощо. Для другого, на наш погляд, найбільше підходить система грантів, які виділяють на конкурсних засадах на проведення конкретних фундаментальних та прикладних досліджень за визначеними державою пріоритетними напрямами. Нарешті, третій, так би мовити, ударний рівень вимагає застосування загальновизнаного у світі програмно-цільового підходу. Програми ці можуть бути як “продуктовими”, тобто спрямованими на створення певного конкретного продукту, так і програмами розробки й поширення критичних технологій. Хочеться зауважити, що ніякого іншого сенсу, крім формування і реалізації таких програм у визначенні на державному рівні критичних технологій, немає.

5.  Аналіз подій, що відбулися у науково-технологічній сфері України протягом останнього десятиліття, дозволяє зробити такі висновки.

- Під час визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, які було затверджено Верховною Радою України 1992 року обрали фактично другий із названих пріоритетних рівнів, тобто було сформульовано настільки широкі пріоритетні напрями, що важко знайти таку розробку, яка не входила до складу одного, або й двох з них. У той же час планували було запровадити механізм реалізації, притаманний не другому рівню, а третьому. Тому жодна із затверджених тоді (та й потім!) програм насправді цільовою програмою у повному розумінні цього слова не була і не могла бути. У кращому випадку це були координаційні програми – справа, взагалі кажучи, досить корисна(особливо на стадії, коли найважливішим завданням було рятування наукового потенціалу), але така, що з програмно-цільовим методом має дуже мало спільного.

- Саме поняття науково-технічного пріоритету не було сприйнято апаратом державного управління і не знайшло свого відображення у реальному ставленні уряду до науково-технологічної сфери ні на жодному із названих вище рівнів. Ні наука в цілому, ні жоден із затверджених Верховною Радою пріоритетних напрямів її розвитку не стали реальними пріоритетами діяльності жодного із наших урядів. Фінансування “пріоритетних програм” нерідко здійснювали навіть гірше, ніж все інше.

- Все це, а також очевидна для всіх непослідовність у здійсненні продекларованих керівництвом держави намірів, врешті-решт призвело до того, що програмно-цільовий метод було серйозно скомпрометовано в очах наукової громадськості, а перспективи входження України до складу високотехнологічних держав світу стали видаватися великій частині науковців надто проблематичними.

- В науково-технологічній сфері особливо наочно виявилася надзвичайно тривожна особливість нашого апарату управління - його принципова неспроможність послідовно проводити в життя будь-яку цілеспрямовану державну політику. Розмови про те, що це наслідок політичної заангажованості працівників апарату або низького рівня їхніх моральних якостей, на наш погляд, тільки відволікають увагу від аналізу суті справи. Так само, як і спроби пояснити все корумпованістю апарату. Останнє, звичайно, має місце, і це ще більше загострює ситуацію, але головна причина все ж в тому, що не вирішуються кардинальні питання функціонального призначення апарату органів виконавчої влади. Наш апарат, як і колись, за умов адміністративно-командної системи, вбачає своє головне завдання у здійсненні безпосереднього керівництва діяльністю відповідних галузей, і тому розмови про перехід до функціональних методів управління для нього просто незрозумілі. На розв’язання цієї проблеми, а не на механічне скорочення чисельності апарату має бути спрямовано адміністративну реформу.

6.  Якщо ми хочемо, щоб проголошений Президентом України курс на інноваційний шлях розвитку економіки не перетворився на чергову декларацію, яка нікого ні до чого не зобов’язує і нічого не змінює у реальному житті, треба насамперед переглянути наші науково-технологічні пріоритети, чітко розмежувати їх і за рівнем державної підтримки, і за рівнем відповідальності конкретних управлінських структур. На мій погляд, така система повинна передбачити:

v  пріоритетність науки в цілому, що має бути матеріалізовано через безпосередню підтримку державою авторитетних наукових шкіл, через систему заохочень у проведенні наукових розробок, через допомогу її розвиткові коштами чи будь-якими іншими способами. Серед цих заохочень має бути загальновизнана у суспільстві престижність професії науковця, більша, ніж в інших галузях заробітна плата, пенсія тощо;

v  звірені з тенденціями світового розвитку та можливостями власного наукового потенціалу пріоритетні напрями наукових досліджень, у відповідності з якими на конкурсних засадах надаються гранти на виконання конкретних проектів. Самі по собі ці напрями навряд чи повинні дуже відрізнятись від тих, які затверджені Верховною Радою України в 1992 році, хоч уточнювати їх доцільно не рідше, ніж раз у три-п’ять років. Та й систему конкурсного відбору проектів, яку використовували для формування державних науково-технічних програм, також треба зберегти. Тільки не треба називати групи близьких за тематикою проектів програмами, адже це тільки вводить людей в оману, для їхнього узгодження можна було б створити спеціальні координаційні групи. А найголовніше – фінансування таких проектів повинно бути достатнім і надійним (останнє, мабуть, навіть важливіше, ніж перше!). Для прикладних робіт корисно було б запровадити досить поширене у багатьох країнах світу правило, згідно із яким держава фінансує їх лише на 50% і за умови, що другу половину бере на себе фірма, що планує використати одержаний результат у своїй виробничій діяльності.

v  І нарешті, – власне інноваційні пріоритети, з кожного із яких має формуватися цільова науково-технічна програма з добре продуманою системою управління і моніторингу виконання всіх етапів. Світовий досвід свідчить, що такі програми можуть дійсно стати засобом швидкого виходу на принципово нові технологічні рубежі, якщо рівень їхнього ресурсного забезпечення, принаймні, в шість разів перевищує середній для науки даної країни.

v  Особливе місце у системі державних пріоритетів повинні зайняти також загальнодержавні міжгалузеві програми, виконання яких суттєво впливає на загальний технологічний рівень економіки. До таких можна віднести, наприклад, програму інформатизації та переходу на сучасний рівень телекомунікацій (практично у всіх розвинених країнах ці питання зараз вирішуються на загальнодержавному рівні), або особливо актуальну для України програму енергозбереження (до речі, таку програму було в свій час розроблено Інститутом загальної енергетики НАН України; вона мала вивести Україну на середньоєвропейський рівень енергоємності виробництва за 4 – 5 років, її було усіма схвалено і вона була порівняно недорогою, тільки до справжнього виконання її ніхто так і не приступав).

v  Своє місце у системі пріоритетів мають зайняти і пріоритети галузей, регіональні пріоритети. Звичайно, вони не можуть суперечити загальнодержавним, але мати свою специфіку повинні.

Таке реформування системи пріоритетів дозволило б реабілітувати програмно-цільовий підхід як один із найбільш дієвих способів досягнення чітко визначених науково-технологічних цілей і створити дієвий механізм проведення цілеспрямованої науково-технічної та інноваційної політики.

7.  Проте по-справжньому запустити в дію цей механізм можна лише за умови, якщо вдасться добитися, щоб здійснення переходу на інноваційний шлях розвитку економіки стало головним завданням всіх без винятку органів державного управління. А добитися цього дуже непросто. Так, у нашому посттоталітарному за способом мислення суспільстві не обійтися без єдиного (найкраще навіть надміністерського) органу виконавчої влади, відповідального за формування і реалізацію науково-технологічної та інноваційної політики. Але сам по собі такий орган все одно не зможе звернути всю країну на інноваційний шлях, якщо інші органи державного управління не будуть йому в цьому активно допомагати. Власне, “трагічна доля” колишнього Міннауки склалася так значною мірою саме тому, що з ним ніхто не хотів ділитися своїм впливом і владою.

І сьогодні нам конче необхідно, щоб, наприклад, Мінфін не тільки не зменшив асигнування на науку, а навпаки, сам би вишукував можливості краще її підтримати, щоб Держказначейство та податкова адміністрація не тільки не винаходило все нові і нові способи, як утруднити отримання коштів інститутами або як нейтралізувати й ті вкрай недостатні пільги для науки, що передбачені законодавством, а, навпаки, шукали шляхів спрощення відповідних процедур.

Доповідь Яцківа Ярослава Степановича

на семінарі в рамках проекту

”Аналіз ефективності виконання та впровадження результатів науково-технічної діяльності”

Шановна пані Нанівська, шановні колеги, передусім, дозвольте подякувати вам за те, що ви організували такий семінар і запросили нас, представників Міністерства освіти і науки, взяти участь в обговоренні такої актуальної для України теми, як ”Дослідження стратегічних напрямів реформування науки і освіти в Україні”. Давайте спочатку концептуально визначимось з деякими поняттями, скажімо, що таке ”стратегія”, а потім будемо рухатися далі.

Весь світ давно переконався у тому, що економічне зростання можливе лише завдяки науково-технічному прогресу. Хто каже - 50%, хто каже - 80% зростання зумовлено інноваційною діяльністю, запровадженням результатів науково-технічної діяльності, виробництвом наукоємної продукції тощо. Давайте скажемо – 50% - це ідеальна цифра. Що ж до України, то у нас ця цифра сягає десь може частку відсотка або окремих відсотків. Це головне, про що треба сказати. Знов-таки, весь світ каже, що є Basic Sience, Applied Research, Developments і т. д. Ми ж змішуємо грішне з праведним, кажучи, що є в бюджеті стаття, яка має назву ”Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу ”. Таким чином, ми ховаємось за фразеологією і не хочемо говорити, що є що. Basic Research – фундаментальні дослідження – це те, що дає нове знання, нове знання про природу, і живу, і неживу, і це – основна ознака фундаментальної науки. Якщо ти працюєш і отримуєш нове знання, то тут немає ні української, ні польської, ні американської науки, а є міжнародна скарбничка нового знання. Якщо ти отримуєш це нове знання, ти є навчений, ти можеш вважати себе інтегрованим у світовий простір. Якщо ти його не отримуєш, то це є самообман і втрата грошей. Applied Research – прикладні дослідження – це те, що дає людству нові матеріали, нові технології, нові машини, нові механізми, забезпечує його добробут – це і є реалізація отого нового знання. Якщо це нове знання не доведено до логічного кінця, до впровадження, тоді немає результату, немає інновацій. Знов-таки, ми переплутали грішне з праведним і ще здавна звертаємо багато уваги на фундаментальну науку, забуваючи, що люди чекають від нас кінцевого результату. У світовій практиці фінансування склалося так, що якщо на фундаментальну науку йде, скажімо, 10% загального фінансування, на прикладну – 40%, все інше повинно йти на Developments (розробки), які мають практичне використання.

У всьому цивілізованому і розвиненому світі давно визнано, що держава піклується про фундаментальну науку і держава піклується про ризиковані, крупні наукові проекти, які не можуть бути використані промисловістю, бо не можуть дати швидкого прибутку (промисловість зацікавлена в тому, щоб мати прибуток, індустрія хоче працювати в комерційному полі, вона не може собі дозволити фінансувати таку, наприклад, справу, як ”термоядерні дослідження”, які будуть мати результати невідомо коли). Тобто, їм простіше зайнятися справами сьогодення, такими, які можуть дати результат через рік-два. У нас же тому, що промисловість не має коштів, вона не розвинена і не може фінансувати наукову галузь, а держава перебуває у колі, коли їй доводиться фінансувати і фундаментальну, і прикладну науку, і навіть розробки. Внесок промисловості в наукові розробки, якщо проаналізувати статистичні дані, становить десь максимум 5-10% від тієї суми, яку держава виділяє на фінансування науки. Це значною мірою ускладнює ситуацію, яка тепер склалася в Україні.

А тепер – головна теза – це інтелектуальна власність. У всьому світі відомо, що той, хто має інтелектуальну власність, той нормально живе, той, хто має патент, може нормально існувати. Покажіть мені хоча б одну людину в Україні, котра спокійно живе за рахунок прибутку від свого патенту. Тобто, ми дискредитували вченого як суб’єкта, який може успішно жити за рахунок своєї інтелектуальної власності. Колись давали п’ятдесят карбованців за патент (за радянських часів), а тепер я й взагалі не знаю, скільки дають. І поки ми не доведемо, що інтелектуальна власність як нематеріальний актив буде входити до балансової системи наших установ і буде нормально продаватись на внутрішньому і світовому ринку, ми не розробимо ніякої стратегії в науці. Ця теза здається мені очевидною.

Тепер щодо стратегії розвитку науки і освіти. Наука виконує дві функції: одну – освітянську (підвищення загального освітнього рівня нашого народу). Цю функцію наука певною мірою виконує. Ми маємо досить сильний науковий потенціал наших ВУЗів, а їх (державних вищих учбових закладів) у нас біля двохсот. Ми здійснюємо більш-менш нормальну підготовку студентів. На мій погляд, ми маємо лише один недолік – перехід від ступеня бакалавра до ступенів спеціаліста і магістра ще не зовсім відпрацьований. Певно, нам треба цю підготовку довести до того, щоб магістр зміг працювати в науковій лабораторії, академічній чи вузівській, і отримувати відповідний досвід та працювати над дисертацією, робити свій науковий внесок і створювати продукт. Тобто, над цією, новою для України, магістерською ланкою треба ще добре попрацювати. Але, більш-менш, наука освітянську функцію виконує. Друга функція повинна сприяти конкурентоспроможності нашої продукції. Цю функцію наука зовсім не виконує. Причин тут чимало. Наукоємна продукція та її експортний потенціал з кожним роком у нас дедалі зменшується. Не працюють механізми залучення наукових досягнень ні у вітчизняну, ні в світову промисловість. Я вже говорив, що підприємства не отримують пільг від впровадження нових розробок і патентів, вони не зацікавлені в цьому, а грошей теж не мають для того, щоб думати про майбутнє. Торгуємо ми, в основному, хімією, металургією, сировинною базою. Обсяг наукоємного машинобудування складає долі відсотка від загального обсягу експорту нашої продукції. Таким чином, всю увагу в стратегії повинно бути зосереджено на тому, щоб наука виконувала свою функцію підвищення конкурентоспроможності нашої наукоємної продукції. Якби я вам сказав, що я знаю, як це зробити, то я був би дуже сміливий, бо я цього не знаю. І єдине, що ми намагаємось на різних рівнях зараз зрозуміти. Ось опрацьовує група Центру ім. на чолі з Борисом Малецьким ”Послання до Президента, до Верховної Ради” на 2001 рік, де визначено певну стратегію розвитку науки. Є перший варіант цього документа, я з ним не зовсім погоджуюсь, але він є, і він є основою для розроблення стратегії розвитку науково-технічної галузі. Рада національної безпеки та оборони планує спеціально розглянути питання про подолання кризових явищ у науково-технічній сфері України і звернути увагу на цю проблему.

Таким чином, і ми у Міністерстві освіти і науки, і Державний комітет з промислової політики та інші організації опрацьовують закон про інноваційну діяльність, направлений саме на розв’язання цієї проблеми, на доведення цієї ланки до кінця, тобто – ідея, наука і впровадження, щоб вона мала кінцевий продукт. Я думаю, що будь-які ідеї, які будуть висловлені сьогодні, принесуть нам користь. Єдине, що я хотів би нагадати, це те, що існує така фундаментальна ознака в науці, без якої ми з вами не жили б: ”Що сталося, то вже сталося, і нічого вже зробити неможливо”. Якби не було цього філософського принципу, вся наша наукова парадигма полетіла б в нікуди. Тобто, якщо ми не можемо вже нічого змінити, ми повинні хоча б подумати, що ми можемо змінити найближчим часом.

Я тільки що, як раз, мав бесіду з пані Вірою, і ми дійшли висновку, що ми не вміємо планувати свої справи, ну, скажімо, на десятиліття, ми складаємо плани, зазвичай, на рік-два. Я розумію, з чим це пов’язано. Це пов’язано з економічною і політичною нестабільністю, трансформаційними процесами, але ми все-таки мусимо навчитися планувати на більш віддалений період. Я можу вам навести приклад із галузі, яка мені близька, - космічної. Кінцевий результат дослідження, над яким ми зараз працюємо, ми отримаємо лише через 10 років. У цій сфері ми мусимо працювати над тим, що принесе результати мінімум через 5-10 років. Такі умови життя. Тобто ми повинні продумати все так, щоб це було актуально і через 10 років. Нам, розробляючи стратегію, потрібно думати над такими загальними речами, які будуть корисними не лише цього року, але й через декілька років по тому.

Ну і нарешті, останнє зауваження. Цей рік, я міг би сказати, для науки в локальному плані, був більш-менш вдалим. Вперше за історію функціонування української системи науки ми повністю розрахувалися із виконавцями проектів Фонду фундаментальних досліджень. Ми не маємо жодної копійки боргу, починаючи з початку 1999 року перед виконавцями Фонду фундаментальних досліджень. І ми вперше оголосили конкурс монографій, тих, які було виконано у рамках Фонду фундаментальних досліджень. Ми отримали 160 пропозицій, хоча маємо можливість профінансувати у десять разів менше. Але це свідчить про те, що люди працюють, і ми знаємо про це. Ми знаємо, який позитив є у тому, що багато наших науковців друкується за кордоном. Вони змушені це робити, бо хочуть бути відомими для того, щоб отримувати гранти, щоб налагоджувати кооперацію. Я працюю у Головній астрономічній обсерваторії, у мене за рік друкується 200 наукових статей, з них 100 – у міжнародних англомовних журналах. І це є позитив при загальній глобалізації.

Вперше за багато років у 2000 році ми повністю розрахуємося з виконавцями державних науково-технічних програм. Держава збанкрутувала і дискредитувала себе, запровадивши державні програми і фінансувавши їх у попередні роки на 10-20 відсотків. У науці так чинити не можна, краще зовсім нічого не давати, ніж давати такий мізер, бо це є розбазарювання державних ресурсів. Якщо на 20% фінансувати, та й то, у кінці року, то краще зовсім нічого не давати. Вперше у цьому році ми доведемо фінансування Фонду державних наукових програм майже до 100-відсоткового показника. Це дуже важко, бо це – тисячі проектів. Весь колектив Міністерства освіти і науки зараз напружено працює над тим, щоб провести експертизу, вислухати сотні людей, скласти фінансові акти і звіти. Але ми це зробимо і у нас можливо залишаться лише борги за 1997-99 рр. І нарешті, ми визначили пріоритети розвитку науки і техніки на рр. Це насамперед пріоритети у фундаментальній науці (підтримка всесвітньо відомих українських шкіл з природничих і соціо-гуманітарних наук) та пріоритети у науково-технологічній галузі (біотехнології, інформаційні технології, засоби комунікацій, це нові речовинні матеріали, охорона довкілля, енерго - і ресурсозберігаючі технології). Ось ці пріоритети ми й маємо передати від нашого імені, від імені Кабінету Міністрів у Верховну Раду, щоб вона ухвалила новий Закон про пріоритети. Але навіть такі пріоритети, хоча вони й більш вузькі, ніж ті, які було затверджено раніше, є ще досить переобтяженими. У рамках цих пріоритетів, маючи відповідну стратегію, ми повинні визначити конкретні точки зростання, зважаючи на обмежене фінансування з боку держави. Я вважаю, що саме держава має надавати більш вагому підтримку, хоча сподіваюсь, що приватний сектор найближчим часом теж буде фінансувати і науковий процес в Україні.

Отже, у 2001 році ми плануємо завершити аналіз усіх державних програм з науки і техніки, які розроблялись з 1994, але фактично, з 1997 року, вивчити, що в цих програмах є справжньою промисловою власністю України, продумати, яким чином використати цю промислову власність і якомога швидше розрахуватись із науковцями, бо борги перед ними ставлять нас у важке положення тому, що маючи ці борги, ми весь час перебуваємо під тиском арбітражного суду. Треба також оголосити нові конкурси на нові програми на рр. Ми по-новому ставимо сьогодні питання про держзамовлення. Держзамовлення – це ненауково-технічна продукція, це кінцевий продукт, маркетинг, який має підтримку промисловості і не лише на словах, а реальну, можливо, фінансову і, можливо, впровадження. У 2001 році ми плануємо відібрати 100 таких проектів державного замовлення, причому фінансувати їх не так, як це було раніше: 10-20 тисяч, за які нічого не зробиш, а фінансувати нормально, так, щоб отримати певну віддачу від вкладення коштів.

Ще є дуже болюча проблема відтоку мізків, тобто відтоку кадрів високої кваліфікації, існує й проблема роботи ВАКу і підготовки докторів наук, тобто, якщо говорити про проблеми, то я б зараз цього не робив, бо цих проблем досить багато.

Ми, розробляючи цю стратегію, повинні визначити шляхи стратегічного розвитку України, і я думаю, що іншого шляху Україна не має, крім шляху інноваційного розвитку, про який йдеться у ”Посланні Президента до Верховної Ради”. На жаль, мушу сказати, що суспільство наше і, можливо, наші владні структури, цього ще не усвідомили. Я, у всякому разі, не відчуваю, щоб це було. І тут доведеться попрацювати і засобам масової інформації, і нам, науковцям, і нашим владним структурам, і треба зрозуміти, що доля України – це науково-технічний і інноваційний розвиток. Ми – не Киргизія чи Туркменія, які зможуть жити за рахунок своїх природних ресурсів ще дуже довго. Ми мусимо продавати танки, продавати літаки, продавати зенітні ракети, продавати все те, що ми можемо продавати. А все це куплять лише тоді, коли є ноу-хау, коли є певний науково-технічний доробок. Але все дуже швидко старіє. Сьогодні ми ще маємо попит на нашу бронетанкову продукцію чи наші, скажімо, ракети, але мушу зазначити, що через 2-3 роки цього вже не буде, якщо не буде нових розробок, вкладених в ці промислові об’єкти.

Дякую за увагу.

Доповідь Ботвінова В’ячеслава Олександровича

на семінарі в рамках проекту

”Аналіз ефективності виконання та впровадження результатів науково-технічної діяльності”

Шановні колеги, я дуже радий бачити сьогодні тут багато справжніх фахівців, які вже майже 20 років працюють над проблемою організації та фінансування наукового процесу. Тема, яку мені запропоновано сьогодні для обговорення, - "Проблеми фінансування бюджетних досліджень". Вона й дійсно є проблемою сьогодення. Я вважаю, що на сьогодні це є проблемою передусім тому, що те, яку роль відіграє наука у розвитку економіки ще недостатньо розуміють у владних структурах, а якщо й розуміють деякою мірою, то лише декларативно. Якби ми (тобто органи влади, про які знають усі - міністерства і відомства, причетні до справи регулювання процесу організації науки і фінансування) належним чином усвідомили роль і місце науки, то у нас не було б сьогодні проблем і нам не було б про що говорити. Сьогодні вже згадували про те, що були часи, коли схему фінансування науки було належним чином опрацьовано - було це за часів Радянського Союзу, коли обсяги фінансування (якщо використовували відносні показники) були на рівні нормальних показників. Я за весь цей час (до pp.) не пам'ятаю, щоб частка фінансування науки з бюджету у ВВП була нижчою, ніж 2,2 - 2,5%. А у найкращі часи цей показник становив і 3,5%. Це був найкращий показник у Радянському Союзі. А якщо ми проаналізуємо показники останніх років (я не буду вас втомлювати, перераховуючи всі, але наведу лише цифри, які пропонували у Верховній Раді до проекту бюджету, тут маємо такі показники за три останні роки: 1,31%, 1,24% (фактично виконано на 0,23%), 2,32% від ВВП, 2,34% від ВВП - це те, що планують витратити на фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу, про що вже говорив Ярослав Степанович. Згідно із експертними оцінками, ви знаєте, що якщо сума становить менше 1%, то немає про що взагалі говорити, а в Законі України “Про науку”, який не виконують вже з першого дня його ухвалення, вказано, що на 2001 рік у нас має бути 1,7%. Тобто, я ще раз намагаюся довести, що якби було розуміння цієї проблеми, то не було б такого показника - 0,34%. Я розумію, що в державі існують економічні проблеми, але ж ми з вами говоримо про те, що нам потрібна конкурентоспроможна продукція. Та чи може бути конкурентоспроможна продукція, якщо не буде наука розвиватися і якщо не будуть впроваджувати досягнення нових технологій, нових матеріалів, машинобудівного виробництва. Звичайно, промисловість "лежить". Вона не спроможна сьогодні все це тягти, але має бути відповідний механізм впровадження всього того, про що вже не раз йшлося. Може, все-таки треба посилити роль держави, щоб досягти певного результату?

По-друге, що таке наука? Це, передусім, - кадрове забезпечення. Я вважаю, що це досить проблематично, бо пов'язано із фінансуванням. Кадрове забезпечення і матеріально-технічна база – це ті проблеми, які дуже тісно пов'язані із фінансуванням. Чому? Кадрове забезпечення - це питання "Де готувати?" та "На чому готувати?". Чи здатні сьогодні наші ВУЗи готувати кадри для науки на тому рівні, якого вона вимагає? І ще - матеріальна база і науково-дослідних організацій, і навчальних закладів. Я вам наведу лише декілька прикладів щодо того, яка у нас матеріально-технічна база. На 01.01.2000 2/3 загальної кількості наукових організацій не мали власної дослідно-експериментальної бази, а в академічному секторі науки частка цих організацій на сьогодні складає 80%. Я не знаю, що можна зробити без дослідно-експериментальної бази в науці. А зношеність... Лише 5,8% обладнання, яким користуються наукові організації, можна віднести до нового обладнання. Термін експлуатації від 60-ти років мають 80% приладів та більш, ніж 20% персональних ЕОМ. Можна навести ще багато прикладів, але коефіцієнт зношеності - це третина цих приладів. На чому я ще хочу зосередити вашу увагу: якщо ми не можемо замінити чи обновити цю матеріальну базу, якщо ми не виробляємо цих приладів, то ми змушені будемо їх купувати. Науковці знають що таке сьогодні купувати обладнання. Коштів, які виділяють на ці потреби, не вистачить навіть і на один пристойний прилад, а ми при цьому змушені проводити зовсім іншу політику. Наприклад, у бюджеті на наступний рік для нашої рідної Національної Академії наук видатки збільшували, але збільшували лише на виплату заробітної платні. Це дійсно важливий чинник, і це необхідно робити. Далі, як кажуть, вже нікуди, але заробітна платня, я вважаю, в обсязі фінансування взагалі усієї науки має складати на сьогодні десь 12-20%, якщо ми хочемо щось зробити. Все інше – це кошти на проведення наукових досліджень. На вироби сьогодні ціна така, що тих грошей, які отримує Академія наук (я дещо частіше буду згадувати Академію, тому що вона більш-менш пристойно фінансується) на проведення наукових досліджень явно недостатньо. Наприклад, до мене заходив один наш колега-вчений і розповів, що зарубіжні журнали відмовляються публікувати наукові матеріали, які пов'язані з дослідженнями, і кажуть: "Ми не віримо вашим результатам. На якій базі ви отримали ці цифри?". Тобто, і тут ми втрачаємо авторитет.

І ще одне. Всі ви знаєте, що наука - це спілкування вчених між собою, це участь у різних конференціях, це доступ до потрібної інформації, це можливість отримувати різні наукові журнали. Сьогодні стало трохи легше, бо є Інтернет, тобто доступ до інформації більш-менш покращився. Але це у науці, на жаль, залишається поза увагою і поза фінансуванням.

Тепер щодо проблем фінансування. Ярослав Степанович зазначив, що кількість розпорядників коштів нарешті скоротилася, але й тут теж не все гаразд. Якщо ми проаналізуємо, як розподіляли кошти на науку, то краще всього фінансували технічні науки - 76%, і як наслідок, Мінпромполітики в обсягах фінансування 1999 року займало 41%. А, наприклад, Академія наук у тих же обсягах займала лише 11,8%. Це сталося тому, що фінансування по секторах науки у нас сьогодні таке: академічний - 18%, заводський сектор науки (який, я вважаю, на сьогодні ми вже фактично втратили) - має 14%, більше, ніж ВУЗівський, який у 1999 році мав лише 12,4%. Всі ці гроші поки що сконцентровано у галузевому секторі науки. Там - 73,6%. Можливо, цю ситуацію треба якось змінити, бо я цілком погоджуюсь із тим, про що говорив Ярослав Степанович. Гроші мають бути сконцентровані у двох - трьох руках, щоб їх не було розпорошено по міністерствах і відомствах, як це є у нас сьогодні. Бо практично всі міністерства, всі наші державні академії наук, всі вони фінансуються окремим рядком нашого бюджету і тому виникає ціла низка проблем, у тому числі й та, яку ми завжди намагалися розв’язати - це дублювання фінансування одних і тих же робіт. Великою проблемою фінансування науки, та й не так фінансування, як впровадження досягнень (тих, які наші науковці вже мають) у виробництво, ліквідація державного інноваційного фонду, який у нас було створено. А ви ж знаєте, що 1% коштів збирали з усіх НДІ, ці гроші розподіляли на фундаментальний інноваційний фонд та на галузевий інноваційний фонд. Завдяки цим галузевим інноваційним фондам міністерства та відомства могли впроваджувати наукові розробки та доводити їх до нормального життя. Ліквідовано його було спочатку фактично, а потім і юридично. У бюджеті 2000-го року збір до державного інноваційного фонду перевищує 1 млрд. гривень, але жодної копійки з нього не пішло на фінансування чи впровадження результатів наукових досліджень. Все це було направлено на фінансування соціальних проблем. Ми розуміємо, що соціальні проблеми - це дуже важливо, що не можна допустити вибуху, але ж сама сума в 1 млрд.(?!) перевищує взагалі суму, яку закладено в бюджеті на проведення всіх наукових досліджень. На ту ж статтю - Фундаментальні дослідження та сприяння науковому прогресу - у наступному році планують лише 654 млн. грн. Ну, а якщо порахувати все інше, то й отримаємо 1 млрд., але ж ви розумієте: ми практично втратили ще одне добре фінансування, завдяки якому держава могла б підтримати науку. Українська державна інноваційна корпорація поки що не працює. Всі чекають, коли вона почне працювати. Працюватиме вона за кошти, які повертають за ті кредити, що держава надала інноваційному фонду. Я вважаю, що це є проблемою, бо взагалі пов'язано із арбітражними судами, тому й не всі на це йдуть. Та й той обсяг (декілька десятків мільйонів) не йде ні в яке порівняння із тим обсягом, який мав би державний інноваційний фонд, котрого у законі про бюджет сьогодні зовсім немає.

Що я ще хочу сказати про фінансування науки. Багато є проблем. Я думаю, що рано чи пізно наші органи влади усвідомлять ці проблеми, але результати фінансування науки побачити сьогодні важко. Це, я вважаю, теж одна із проблем, пов’язаних із таким станом фінансування науки. Ми живемо у такий час, коли нам потрібно мати результат вже сьогодні, а ще краще, якби результати були уже вчора. Наука не завжди здатна дати результат вчора на сьогодні. Вона працює на перспективу. Якщо ми не зрозуміємо цього, не будемо фінансувати цю перспективу, то через декілька років взагалі не знаю, буде нам про що говорити чи ні. Я вже казав, що проблема виплати заробітної платні дуже важлива, але не головна. Треба фінансувати науку таким чином, щоб вона мала можливість існувати. Наприклад, ті наші вчені, що поїхали працювати за кордон, коли в них запитують: "Чи згодні ви повернутися?", відповідають: "Ми з радістю повернулися б, але що ми тут будемо робити?". І питання для них полягає не в зарплаті, а просто їм нема тут на чому працювати. Я можу ще багато наводити прикладів, бо це дуже болюча для мене тема, і ви теж з нею більш - менш добре обізнані, тому буду закінчувати.

Узагальнення матеріалів

експертних обговорень

Кадри

Стан справ

Законом України від 1.12.1998 р. ІV “Про наукову і науково-технічну діяльність” законодавчо закріплено визначення термінів “учений”, “науковий працівник”, їхні права і обов’язки, державні гарантії діяльності, питання підготовки наукових кадрів та підвищення їхньої кваліфікації, права на здобуття наукових ступенів та надання вчених звань, питання атестації наукових працівників, оплати і стимулювання їхньої праці, пенсійного забезпечення та соціального захисту. Потрібно зазначити, що в аналогічних законах Росії та Білорусії статей про пенсійне забезпечення та соціальний захист немає.

Змінами до Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, запропонованими у квітні 2000 р., передбачено суттєве підвищення розміру пенсій науковців, але ці зміни водночас узаконюють дискримінацію наукових працівників державних небюджетних установ (чого нема у базовому законі). Крім того, своїми нормативними актами Кабінет Міністрів України, всупереч згадуваному закону встановив підрахунок стажу наукової та науково-педагогічної діяльності, починаючи із моменту захисту кандидатської дисертації, внаслідок чого багато вчених не мають можливості отримувати відповідні пенсії згідно із Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність”.

На тлі абсолютного і відносного скорочення чисельності науковців має місце масове безробіття (у явній та прихованій формах).

Загальні обсяги фінансування ВУЗівської науки не обмежують. Завжди бюджетні кошти виділялись ВУЗам лише для фінансування проблемних науково-дослідних лабораторій та науково-дослідних інститутів при ВУЗах. Госпдоговірними коштами ВУЗи не обмежувались. Крім того, при ”завантаженості” (годинами) викладацького складу враховували необхідність проведення наукової роботи. Тому вести розмову про недостатнє бюджетне фінансування не варто.

Щодо чисельності працівників, то основний склад науковців (доктори, професори) не зменшується, а значно (непомірно) зростає, зокрема чисельність академіків.

Тенденції

Всупереч ухваленим законодавчим і нормативним актам, в Україні мають місце негативні тенденції щодо кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Скорочується чисельність наукових кадрів. Кількість фахівців, які виконують наукові дослідження і розробки, зменшилась з 295 тис. осіб у 1991 р. до 126 тис. осіб у 1999 р., що становить 42,7 % від рівня 1991 р., тобто - майже у 2,5 рази. На цьому тлі збільшилась питома вага докторів наук, проте на третину зменшилась кількість кандидатів наук, причому їхній вік до 40 років складає лише 18,6% (серед докторів наук – тільки 2,7% , а у вікових групах 56-70 років – майже 55 відсотків).

Особливо відчутні втрати наукових кадрів відбувалися у галузевому секторі, де кількість працівників основної діяльності скоротилась за 1991 – 1999 рр. майже у 3,3 рази.

Сталою є тенденція щодо порушення пропорцій між чисельністю працюючих на промислових підприємствах і науковців, що “обслуговують” їхні потреби результатами НДДКР. НДДКР, на жаль, за темпами втрат випереджають у 1,2-1,3 рази втрати промислових підприємців. Не може не викликати занепокоєності й те, що у цілій низці пріоритетних наукових галузей (оборонна промисловість, суднобудування, засоби зв’язку, електронна, радіопромисловість) чисельність науково-технічних працівників скоротилася у більших пропорціях, ніж у середньому по промисловості. Продовжується деформація галузевої структури наукових кадрів. Особливо тривожною є ситуація з природничими і технічними науками, водночас має місце тенденція зростання чисельності наукових працівників у юридичних, політичних і географічних науках.

Також має місце тенденція збільшення кількості аспірантів. У рр. загальна їх кількість на всіх формах навчання зросла більш, ніж на 50% завдяки зростанню майже у 2 рази чисельності тих, кого було зараховано до навчання в аспірантурі.

Але це ще не свідчить про зростання у молоді інтересу до наукової праці, а значною мірою обумовлено факторами соціально-економічного характеру (труднощі у працевлаштуванні випускників вищих навчальних закладів, намагання уникнути служби в армії, отримати кваліфікацію вченого для поліпшення можливостей працевлаштування у престижних сферах тощо). Тому спостерігається значне зростання чисельності аспірантів з юридичних, політичних і психологічних спеціальностей. Проте багато аспірантів використовують час навчання в аспірантурі для роботи у комерційних структурах. Зростає відтік із аспірантури, погіршується ефективність підготовки кандидатів наук. Так, кількість аспірантів, які захистили дисертації, складала у 1999 р. лише 16 відсотків від загальної кількості випускників аспірантури (у 1997 р. – 17,6%). [Науково-технічний потенціал України: стан, проблеми, перспективи розвитку –К: ЦДПІН НАНУ, 2000- с.20-26]

Програми досліджень

Стан справ

В Україні реалізується значна кількість державних науково-технічних програм (понад 60) і виконуваних у їх межах проектів (близько 1100), що розпорошує доволі обмежені кошти, які щороку виділяють на виконання цих програм і проектів, але не завжди вдається сконцентрувати ці кошти на дійсно найновіших розробках. До того ж, цей обсяг фінансування має сталу тенденцію до зменшення, внаслідок чого уповільнюється розв'язання пріоритетних проблем, є низькою ефективність впровадження науково-технічних досягнень у загальноекономічний обіг держави, консервується подальше відставання України в інноваційній сфері.

Якщо 1992 року на фінансування ДНТП було виділено майже четверту частину бюджетних коштів на розвиток науки, в 1994 р. - 15,5%, то в 1995 р. відбулось обвальне скорочення цих витрат (4,3%). В рр. питома вага ДНТП у фінансуванні науки (до 11,2% у 1999 р.) дещо збільшилась, але цей показник порівняно з 1992 р. був нижчим у 2 рази. Реалізація усіх ДНТП (більш, ніж 60) єдиним державним замовником (Міннауки, Держкомнауки) повністю за рахунок держбюджету не сприяла підвищенню відповідальності інших органів центральної виконавчої влади, зокрема, Мінпромполітики, Мінагропрому, Мінекобезпеки, Міністерства охорони здоров'я за реалізацію і ресурсне забезпечення цих програм та використання програмної продукції.

Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" передбачено, що бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності здійснюється поряд з базовим також через програмно-цільове фінансування, яке забезпечується, зазвичай, на конкурсній основі, зокрема, для науково-технічних програм з реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Проте, цим законом закріплюється також монополія Міннауки на формування державних наукових та науково-технічних програм, що може негативно вплинути на необхідність забезпечення багатоканальності їхнього фінансування.

Варто зазначити, що у Білорусії державними замовниками 48-ми науково-технічних програм на рр. були 16 міністерств і відомств, 4 державні концерни, фонди, центри. Тому й не дивно, що питома вага державного бюджету їхнього фінансування 1998 року фактично склала лише 56,7%. Понад 60% програм частково фінансувались за рахунок інших джерел, а за 4-ма пріоритетними напрямами, пов'язаними із виробництвом - усі програми.

Закон України "Про наукову і науково-технічну експертизу" передбачає, що проведення державної наукової і науково-технічної експертизи є обов'язковим для національних, державних і міждержавних науково-технічних програм. Проте, фактично до останнього часу органами управління ДНТП, координаційними радами з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, апаратом Міннауки (Держкомнауки) проводилася лише експертиза пропозицій щодо окремих проектів, а не програм у цілому, не кажучи вже про комплексну державну експертизу усіх програм.

Тенденції

Як відомо, у 1990 році було започатковано розроблення Комплексного прогнозу соціально-економічного та науково-технологічного розвитку України на роки, який згідно з Законом України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" від 1991 року, мав стати основою для визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Загальне організаційно-наукове керівництво розроблення такого прогнозу покладалося на Міжвідомчу наукову раду з проблем науково-технічного та соціально-економічного прогнозування, створену при колегії Державного комітету України з питань науки і технологій, Президії НАНУ та Мінекономіки України.

Проте, визначений порядок та практика комплексного довготермінового прогнозу мали суттєві недоліки. По-перше, формування творчих колективів-розробників окремих розділів Комплексного прогнозу проводилося не на конкурсних засадах, що призвело до монопольних та однобічних (як на замовлення) прогнозних висновків. По-друге, не було конкретних замовлень на проведення прогнозних досліджень з боку органів державного управління, які за умов загальноекономічної кризи, що має місце сьогодні, невизначеності економічної стратегії у своїй діяльності переймалися поточними соціально-економічними справами, надаючи перевагу короткотерміновим цілям.

Як наслідок, протягом років відбулося суттєве скорочення державного фінансування організацій-співвиконавців проблемних розділів Комплексного прогнозу. Міжвідомча рада фактично саморозпустилася. Комплексний прогноз на роки не було опубліковано.

За браком на той час в Україні чіткої системи прогнозування, оцінки та відбору пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, уміння визначати механізми державного формування та реалізації їх у сучасних умовах, склалося так, що затверджений 1992 року Верховною Радою перелік пріоритетів набув занадто загального виду. Як наслідок, будь-який науково-технічний проект можна було віднести до того чи іншого пріоритетного напряму.

Слід зауважити, що в ухваленому 1998 року Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність", на жаль, питання законодавчого забезпечення визначення пріоритетів розвитку науки і техніки було продекларовано лише на рівні загальних напрямів державної підтримки (ст.31 Закону).

  Проблеми та їх причини

У 90-х роках в Україні помітно змінився порядок розробки державних науково-технічних програм (ДНТП). Було здійснено перехід до проектної технології їх формування, конкурсного відбору проектів та позавідомчої експертизи при демократизації вказаного процесу, послаблення бюрократичних позицій у цій справі. У конкурсі програм і проектів, окрім наукових організацій, може взяти участь кожен громадянин України.

Проте, широка демократизація формування ДНТП поряд з недотриманням повною мірою таких основних принципів програмно-цільового підходу, як цілеспрямованість, комплексність та керованість програм, не могла не призвести і до негативних наслідків у програмному управлінні розвитку науки і техніки.

За браком у назвах ДНТП, з яких оголошують конкурси проектів, кількісно визначених цілей щодо досягнення технічних, екологічних, економічних показників світового рівня складається так, що з одного боку, є ціла низка спонтанних пропозицій “на задану тему”, а з іншого – що в експертів немає чітких орієнтирів для обґрунтованого відбору проектів.

Як наслідок, навіть після конкурсного відбору до реалізації і фінансування рекомендується величезна кількість дрібних, нескоординованих проектів, які фактично є темами для розробок окремих лабораторій і відділів інститутів без комплектування із співвиконавцями на міжвідомчих чи міждисциплінарних засадах.

Формуванню і реалізації дрібних проектів "сприяє" також й звичний порядок фінансування за рахунок держбюджету, коли Міннауки (Держкомнауки) здійснює на підставі договорів безпосереднє фінансування кожного проекту, внаслідок чого кошти не концентруються в органах управління програмами, послаблюється контроль за їх використанням.

Можливі рішення

Утвердження проголошеної у Посланні Президента України до Верховної Ради нової стратегії наукової і промислово-інноваційної політики вимагає суттєвого вдосконалення наявних програмно-цільових методів державного управління. Тому істотних змін мають зазнати і система визначення загальнодержавних пріоритетів науково-технологічного розвитку, і методи їх реалізації через державні цільові програми.

З метою проведення комплексної державної експертизи всієї сукупності програм за пропозицією НДЕІ Мінекономіки, підтриманою колегією Мінекономіки, за дорученням уряду було опрацьовано низку відповідних документів щодо створення Державної експертної ради з питань формування і реалізації державних цільових програм при Кабінеті Міністрів України, погоджених із зацікавленими міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади. Проте в остаточному варіанті проекту Закону України “Про державні цільові програми”, поданому міністерством у жовтні 2000 р. на розгляд Кабінету Міністрів, питання законодавчого визначення функціонування цієї Ради не знайшли свого відображення в основному внаслідок невирішеності організаційного, технічного і фінансового забезпечення діяльності апарату Ради.

Як наслідок, “економія” на декількох держслужбовцях призведе до значних втрат під час затвердження неактуальних програм. Досвід подібної Ради, створеної при Уряді Росії, свідчить про те, що вона через своє “сито” під час первинного розгляду “пропускає” лише третину соціально-економічних і науково-технічних федеральних програм. Без комплексної державної експертизи фінансова підтримка всієї сукупності програм при їх значній кількості не може дати позитивних результатів.

Інфраструктура

Стан справ

Питання впровадження ринкових механізмів підтримки прикладних досліджень і розробок, розширення участі малого і середнього бізнесу в науково-технічному та інноваційному розвитку, створення з цією метою відповідних регіональних центрів, технопарків, технополісів, інкубаторів і розробка законодавчих та нормативних актів з питань підтримки інноваційних структур, що в перспективі мають стати основним стрижнем науково-технологічного та інноваційного процесу, чітко визначені в Посланні Президента України до Верховної Ради України (2000 рік) і передбачені Програмою діяльності Кабінету Міністрів України.

Згідно з ухваленим у липні 1999 р. Законом України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків ”Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона”, “Інститут монокристалів” в Україні функціонують 3 технопарки на базі науково-технологічних комплексів і концерну НАН України, проводиться підготовча робота і в інших академічних комплексах.

Водночас, цим технопаркам притаманна лише перша ознака. Більшість із них розташована у м. Києві. В подальшому передбачається функціонування бізнес-інкубаторів і "вирощування" малих інноваційних підприємств.

Світовий досвід свідчить, що коефіцієнт корисної дії технопарків щодо вирощування молодих інноваційних фірм досить високий порівняно із загальними умовами. Вони випускають з-під свого даху біля 80% міцних малих фірм від загального числа, що входять до складу технопарків, в той час як поза технопарками - тільки 20%.

Позитивним моментом для активізації інноваційної діяльності в академічних технопарках є законодавче надання їм (учасникам, спільним і дочірнім підприємствам ) спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності терміном на 15 років, яким встановлюються податкові, валютні та митні пільги, надаються державні гарантії для залучення кредитів іноземних інвесторів, подібні до тих, які передбачено Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, Законом України від 1.06.2000 р. № 000-ІІІ “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування”, конкретизовані для зазначених вище технопарків пільги щодо митного оподаткування, податків на додану вартість та оподаткування прибутку.

Варто зауважити, що згадані вище законодавчі акти і надані ними економічні пільги стосуються до конкретних технопарків.

У країні через ”некомпетентність” діє ”перевернута” система фінансування науки, а саме: після затвердження Державного бюджету на поточний рік у цьому ж році і на протязі не менш, ніж півроку, визначається наукова тематика і механізм її фінансування. Насправді ж, така робота повинна бути виконана в процесі формування проекту Державного бюджету. Така ”система фінансування науки” призвела до ”повного провалу” у виконанні найважливіших наукових досліджень і розробок. Таке становище потрібно негайно виправляти.

Вплив державних академій на фінансування. Законодавство передбачає організацію та контроль (координацію) усіх фундаментальних досліджень у країні з боку цих інституцій. Однак досі така робота не проводиться, не відпрацьовано відповідний механізм та не створено (не затверджено КМУ) спеціальну Міжвідомчу раду. І це відбувається тоді, коли на такі дослідження витрачається значна частина загальної суми бюджетних асигнувань на науку.

Проблеми та їх причини

Вказані вище технопарки організовуються як група наукових установ, підприємств, що діє на підставі договору без визначення єдиної юридичної особи. Тобто, із створенням цих технопарків практично нічого в організаційному плані не змінюється порівняно з академічним науково-технологічним комплексом (концерном), що вже призводить до певних неузгоджень під час реалізації інноваційних проектів технологічного парку.

Треба зазначити, що у багатьох країнах ухвалено базові закони, які є юридичною основою для створення технополісів (наприклад, у Японії), наукоградів (Росія), розробки нормативних актів з цих питань. Але нормативно-правове забезпечення щодо створення і діяльності технопарків та інших інноваційних структур в Україні, що містить у собі близько 10-ти різних документів, не ґрунтується на жодному спеціальному законодавчому акті.

Якщо йдеться про функціонування ІС, то треба було б нормативно (а, можливо, й законодавчо) передбачити їх основні завдання, обов'язки, функції та права, оргструктури управління. З урахуванням цього Положення колишнім Міннауки України розроблено і затверджено низку нормативних актів і форм, що конкретизують окремі його аспекти.

Зокрема, "Тимчасовим типовим положенням про науково-технічну раду інноваційної структури" визначено основні функції її діяльності, склад і порядок затвердження, організаційне забезпечення тощо. Але це Положення не співвідноситься із базовим, у якому жодного слова немає про органи управління інноваційною структурою.

Таким чином, в Україні штучно створено проблему своєрідного дуалізму в законодавчо-нормативному та організаційному забезпеченні створення і функціонування технопарків та інших ІС. При цьому істотно відрізняються відповідні акти, переліки обов'язкових документів, що подають ініціатори створення ІС, і органи, що здійснюють розгляд цих документів.

Зокрема, якщо цим структурам надається статус ВЕЗ, то вказані документи розглядаються Міжвідомчою комісією із розгляду і підготовки документів щодо створення спеціальних (вільних) економічних зон, а в кожному іншому разі - Міжвідомчою радою з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів. І Рада, і Комісія є постійно діючими органами Уряду. Проте організаційно-технічне забезпечення Комісії покладено на Мінекономіки, а Ради - на центральний орган виконавчої влади з управління розвитку науки і технологій. Нині ці функції передали до Міносвіти і науки, але у положенні про це Міністерство їх чітко не визначено.

Оцінка ефективності: сьогодні діє не досить досконала система показників державної статистики, які органи статистики збирають про діяльність установ і організацій наукової та науково-технічної сфери, в т. ч. ВУЗів. Але, отримавши відповідні статистичні звіти, статистичні управління, зазвичай, не розглядають, не аналізують, не оцінюють їх, тобто ”оцінки ефективності” немає.

У системі управління згідно із Законом України ”Про наукову і науково-технічну діяльність” (за його уточненою редакцією) докладно визначено повноваження (компетенцію) кожного: від наукового працівника (вченого) до депутата Верховної Ради України. Однак й досі не внесено зміни у статути наукових установ, у положеннях про центральні державні органи виконавчої влади не відображено їх повноваження та обов’язки. Досі не переглянуто статут Національної академії наук України. Над функціями ”фінансування науки” одночасно працюють Мінфін, Мінекономіки, МОН, Держказначейство (які мають окремі структурні підрозділи з фінансування науки), а оцінкою ефективності використання бюджетних коштів – ніхто!

У занедбаному стані перебуває інформаційно-аналітична система щодо стану наукової та науково-технічної сфери. Державна статистична звітність державними органами влади не розглядається. Не розглядають її ні вчені (наукові, науково-технічні) ради наукових установ, ні державні академії наук, ні міністерства та інші центральні державні органи виконавчої влади, ні державні адміністрації, ні Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, на фоні безкінечних балачок про відтік вчених, досі не став предметом елементарного аналізу показник державної статистики про наявність у державі ”академіків і членів-кореспондентів”, кількість яких нараховує вже десь біля 4000, і половина з них – у ВУЗах. І це на фоні того, що: а) виключне право обирати вчених України дійсними членами (академіками) і членами-кореспондентами надано законом лише НАНУ і державним галузевим академіям, а їх чисельність регулюється органами державної влади; б) функціонує ВАК, що контролює законність надання ступеня (звання) ”доцента”, ”старшого наукового працівника”, ”кандидата наук” тощо.

За браком чіткої єдиної системи роботи, практичної діяльності органів управління (від вченої ради до Верховної Ради) наукової і науково-технічної сфер країни на сучасному етапі говорити про те, що ”нема” деталей, на мою думку, немає сенсу.

Можливі рішення

Можливо, простіше було б у законодавчому порядку надати економічні пільги таким всесвітньовідомим академічним науково-технологічним комплексам (концернам), як Інститут електрозварювання ім. Є. О.Патона, Інститут монокристалів, які є справжніми науково-технологічними лідерами, тільки без навішування на них з цією метою вивісок, з якими ці комплекси за суттю своєю не збігаються.

Основним базовим нормативним актом є “Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.1996 р. № 000. Водночас, цей нормативний документ ґрунтується в основному лише на законодавчих актах щодо організаційних форм, притаманних усім суб'єктам підприємництва та їх спільної діяльності, без визначення специфіки інноваційних структур (ІС) та їх класифікації. Адже не може бути однакового підходу до організації та нормативного забезпечення технополісів, технопарків, інноваційних центрів та бізнес-інкубаторів або багатогалузевих (міжгалузевих) та галузевих ІС, чи створюваних ІС: 1) як нових науково-технічних зон на підставі забудови нових територій; 2) на засадах територіальної концентрації об'єктів ІС навколо НДІ, вузів і великих підприємств; 3) на основі конверсії науково-технічних об'єктів ВПК, у т. ч. закритих раніше територій.

У разі створення ІС як ВЕЗ потрібно ухвалити відповідний Закон України. В кожному іншому разі Міжвідомча рада готує експертний висновок щодо поданих матеріалів та пропозиції щодо надання ІС відповідного статусу і реєстрації ІС та її основного інноваційного продукту через включення до Державного реєстру інноваційних структур та видачі відповідного свідоцтва.