Іван Семенович Нечуй-Левицький

ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

І.С. Нечуй-Левицький – неперевершений майстер слова, тонкий знавець народного побуту, історії, ментальності українців, митець з яскраво вираженою громадянською позицією.

І. С. Нечуй-Левицький змушував читачів задумуватися над:

1) причинами розбрату в українському суспільстві („Кайдашева сім’я”);

2) появою шукачів правди, які заради волі нехтували особистим щастям, благополуччям родини („Микола Джеря”);

3) був неперевершеним майстром сатиричного зображення („Баба Параска та баба Палажка”);

4) був тонким ліриком у показі кохання та жіночої долі („Дві московки”, „Бурлачка”);

5) був вдумливим аналітиком (романи „Князь Єремія Вишневецький”, „Гетьман Іван Виговський”);

6) був борцем за морально-етичні цінності (повісті „Причепа”, „Живцем поховані”);

7) як драматург створив історичні драми („Мотря Кочубеївна”, „Маруся Богуславка”, „В диму та полум’ї”);

8) сатиристичну п’єсу „На Кожум’яках”;

9) був знавцем дитячої психології (оповідання „Вітрочок”, казка-легенда „Запорожці”);

10) був неперевершеним публіцистом, фольклористом, істориком, літературознавцем (нариси „Хто такий Тарас Шевченко”, „Марія Заньковецька” і т. д.)

11) мав хист мовознавця – видав двотомну „Граматику українського языка”.

ПАНАС МИРНИЙ

творець українського соціально-психологічного роману, визначний майстер реалістичної прози.

Панас Мирний – суворий літописець епохи (Олесь Гончар).

Панас Мирний – перший симфоніст української прози (Олесь Гончар).

Перші твори – вірш „Україні” та оповідання „Лихий попутав” (1872).

Упродовж років надрукував понад тридцять високохудожніх творів.

У мистецькому доробку Панаса Мирного твори найрізноманітніших жанрів: новела, оповідання, повість, нарис, казка, драма, роман.

Академік Білецький визначив три тематичні струмені творчого доробку Панаса Мирного.

1)  Соціально-психологічні романи з народного життя: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, „Повія”, „Голодна воля”.

2)  Твори про життя української інтелігенції: „П’яниця”, „Лихі люди”.

3)  Нариси й оповідання, що розробляють тему „батьків та дітей”: „Як ведеться, так і живеться”, „Народолюбець”.

Написав драму „Лимерівна”.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

()

Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич) – талановитий актор, батько української комедії та трагедії, найталановитіший серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією.

Велич творчого доробку І. Карпенка-Карого досі викликає щире подивування.

Як актор віртуозно зіграв ролі:

-  Назара Стодолі (Т. Шевченко «Назар Стодоля»);

-  Герасима Калитки («Сто тисяч»);

-  Терентія Гавриловича Пузиря («Хазяїн»);

-  Мартина Борулі та Омелька («Мартин Боруля»);

-  Потоцького та Яна Шмигельського («Сава Чалий») з власних творів.

Написавши 18 п’єс, І. Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір’ї українських драматургів.

Псевдонім: Іван – син Карпа – Карпенко + прізвище Гната Карого, побратима головного героя з драми «Назар Стодоля».

Як письменник дебютував у 1883 році, коли у першому номері журналу «Рада» було надруковано його повість «Новобранець». Проте надалі митець спеціалізувався в драматургії.

Умовно всі його п’єси можна поділити на такі групи:

1.  Соціально-побутові драми про скалічену долю вихідців із простого люду («Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Бурлака» (1883)).

2.  Драми з життя інтелігенції, зокрема акторів («Суєта (1905), «Житєйське море»).

3.  Комедії, головним сатиричним персонажем яких був учорашній неграмотний селянин, який за короткий час зумів скупити чимало землі й стати багачем («Сто тисяч» (1891), «Хазяїн» (1902) – високохудожні взірці комедійного жанру).

4.  Трагедії з історичним контекстом («Сава Чалий» (1899)).

5.  Комедія-жарт на історичну тематику «Паливода ХVІІІ століття» (1910).

Якщо соціально-побутові драми І. Карпенко-Карий творив у дусі своїх попередників, то в усіх інших творах був новатором.

6.  Історико-романтичні п’єси (драма «Бондарівна» (1889), «Мазепа» (1897)).

І. Карпенку-Карому належать особлива роль у творчості: він ніби підсумував зусилля свох попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми (поглиблення соціальності і психологізму).

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ СТАРИЦЬКИЙ

()

Багатогранна особистість: поет, драматург, прозаїк, перекладач, видавець, актор, режисер, організатор професійного українського театру. Належав до однієї з уславлених українських родин – Старицьких–Лисенків, що своєю подвижницькою працею сприяла розвиткові культурного руху останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., плеканню цілого літературного покоління.

Мистецька постать М. Старицького гармонійно поєднала в собі:

-  літературний та артистичний дар;

-  почуття громадянського обов’язку;

-  культуру наставництва.

Оригінальна поезія М. Старицького з’явилася друком у двотомній збірці «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883).

Поезія – одна з найцінніших сторінок його мистецької біографії.

Вірш «Виклик» покладений на музику Миколою Лисенком, став народною піснею. У 1883 році став директором першої професійної української трупи.

За мотивами творів М. Гоголя, Елізи Ожешко, Ігнація Крашевського створив низку драматичних творів.

Оригінальний авторський доробок

1.  Соціально-психологічні драми – «Не судилось», «У темряві» (1892), «Талан» (1893).

2.  Соціально-побутові – «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892).

3.  Історичні – «Богдан Хмельницький» (1887), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898).

4.  Водевілі: «Як ковбаска та чарка, то минеться сварка» (1872), «По-модньому» (1887), «Чарівний сон» (1889).

Історична проза. Повість «Оборона Буші» (1891),

Романи «Богдан Хмельницький» (трилогія), «Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк». Проза написана переважно російською мовою.

М. Старицький вважається зачинателем жанру історично-пригодницького роману в Україні.

Іван Франко

(1856 – 1916)

Найвидатніший світоч гуманізму, свободи і духовної величі людини; один із найвпливовіших митців і мислителів Європи, громадський діяч.

Франко присвятив себе народові, підніс рідне слово до високих вершин мистецтва.

Відзначався титанічною працездатністю, залишивши нащадкам величезну духовну спадщину, що осяює наш шлях і нині.

Він прозрів поступ людства, був невтомним творцем духовно-національного відродження України та її державності.

У творчості органічно поєднав національну своєрідність сприйняття художнього світу і загальнолюдські ідеали.

Почав писати поезії у гімназії. Перекладав українською мовою твори античних і сучасних авторів.

Дебютував 1874 року сонетом «Народна пісня» у львівському журналі «Друг».

Величезне враження справила на нього поезія .

Перша збірка «Баляды и росказы» (1876). Вірші цієї збірки переважно романтичного хаарктеру.

Поет оспівує героїчне минуле, змальовує образи сміливих, мужніх людей, реалістичні картини сучасного тяжкого народного життя.

Пізніше друком виходять збірки «З вершин та низин», «Зів’яле листя» (10 років створював), «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro», «Давнє та нове», «Із літ моєї молодості».

Поетична творчість І. Франка вражає широким колом тем і сюжетів, великою різноманітністю форм.

У поемах І. Франко поглиблює провідні мотиви своєї лірики: реалітично-побутові, філософсько-історичні («Іван Вишенський»), сатиричні, філософські («Мойсей»).

За тридцять три роки І. Франко написав близько ста десяти різного розміру прозових творів: повістей, оповідань, нарисів. Не раз справжні події служили йому основою для написання творів. І. Франко одним із перших в українській літературі зообразив широкі картини праці: показав працю шахтарів, селян, лісорубів, мулярів.

Тематика прозових творів: робітнича (цикл «Борислав»), селянська

(«Добрий заробок»…), оповідання про дітей та школу («Малий Мирон», «Олівець», «Грицева шкільна наука»), тюремні оповідання («На дні», «До світла»), сатиричні оповідання («Доктор Бессервісер», «Свинська конституція»), історична («Захар Беркут»), з життя інтелігенції («Лель і Полель», «Перехресні стежки»).

Найвизначнішими драматичними творами І. Франка є «Украдене щастя», «Сон князя Святослава», «Рябина», «Учитель».

У статті «Руський театр» І. Франко викрив застій українського театру в Галичині й накреслює широку програму розвитку народного театрального мистецтва.