Цінна праця про регіональну фольклорну мозаїку України

огляди і рецензії

Цінна праця

про регіональну фольклорну мозаїку України

Кирчів Роман. Із фольклорних регіонів України.

Нариси і статті. Львів: Національна Академія наук України;

Інститут народознавства НАН України, 20с.

Цей інтегрований важливою проблемою корпус розвідок відомого фольклориста й етнографа, доктора філологічних наук, професора, дійсного члена Наукового то­ва­рист­ва імені Тараса Шевченка, академіка Академії вищої школи Романа Кирчіва виданий окре­мою книгою у чудовому поліграфічному оформленні: тверда, оздоблена фото­ілю­стра­ціями ламінована оправа, добротний папір, чіткий, виразний друк, бібліографічна довідка про основні праці з фотопортретом автора. Це вже шоста монографія з його поважного наукового доробку. Якщо окинути оком досі освоєні уче­ним горизонти українського народознавства, то видно, що у цій праці він ступив на вершину синтезу осмислення не тільки власних досягнень у фольклористиці, а й набутків багатьох попередніх поколінь українознавців у галузі фольклористики й етнографії. Потреба такого синтезу здобутків української фольклористики вже давно назріла, бо без нього сьогодні не можна панорамно осмислити дослідження проблем фольк­лорної географії України.

Фольклор, як і вся традиційна етнокультура, живе у пам’яті і свідомості водночас усієї національної спільноти та її місцевих етнографічних груп. Усна народна словес­ність онтологічно складає таку ж мозаїку, як і локальна панорама мовних особливос­тей етносу. Фольклор певної території, будучи виявом загальнонаціонального фонду народної словесності, має локальні відмінності або й більш чи менш помітну систему цих відмінностей у жанрах, функціонуванні, ступені збереженості фольк­лор­ної традиції, специфіці новотворів, зрештою і в самих мовних, діалектних особливос­тях регіону. Щодо останнього, то, як відомо, лінгвісти мають свою градацію цих відмін­нос­тей: мова одного або кількох населених пунктів – говірка, група споріднених гові­рок – говір, певної групи говорів – діалект, об’єднання діалектів – наріччя або група діалектів. Фольклористи навіть запозичують у лінгвістів цю термінологію, вживаючи вислів "фольклорний діалект". Але фольклор попри локальне розмаїття, на від­міну від діалектних виявів фонетичних, граматичних і лексичних рис, характерних для мовців певної місцевості, функціонує у просторово-часовому вимірі більш дина­міч­но, а отже і більше інтегрує, ніж диферен­ціює етнічну спільноту у загально­націо­наль­ному культурному ма­сиві. Тому фольклористи оперують у вивченні фольклорної гео­графії масштабнішими локальними характеристиками, ніж лінг­вісти – етнографіч­ни­ми регіонами чи районами, як пропонує Р. Кирчів.

До того ж, зауважимо, фольклорний твір, як, скажімо, пісня – синкретичний за своєю структурою: це органічна єдність тексту і мелодії. А це сприяє нівеляції вузь­ко­­­локальних мовних відмінностей. Загальновідома народна пісня одна­ко­во звучить у всіх етнографічних регіонах України. А ще крім цього маймо на увазі, що народна мова українців, незважаючи на історично тривале штучне територіальне розчлену­ван­ня етносу іноземними окупантами, засвідчує велику мовну сконсо­лі­до­ва­ність етно­графічних регіонів, і, скажімо, закарпатець зі своїм діалектом без посе­ред­ництва літературної мови легко зрозуміє слобожанина, чого нема за такої умови між пред­став­никами різних земель і провінцій, скажімо, у німців чи французів.

До таких та інших міркувань читача спонукає праця Р. Кирчіва, бо вона разом із огля­дом історіографії фольклористичних дослі­джень етнографічних регіонів, харак­те­ристиками жанрово-тема­тичної морфології їх фольклорних традицій, міжрегіо­наль­них контактів, сучасного стану побутування фольклору та особливостей фольк­лор­них новотворів у них насвітлює недостатньо розроблений у нашій науці теоре­тич­ний аспект фольклорного регіоналізму. Щось не чув я такого в Україні, як, наприклад, у сусідній Польщі, де ще у минулому столітті відбулася не одна наукова конференція, присвячена проблемі етнокультурного регіоналізму[1]. У праці Р. Кир­чіва власне теоре­тич­ному аспектові цієї проблеми присвячено першу розвідку – "Регіональ­ність фольк­лорної традиції". Але і вісім наступних розвідок – "Усна народна твор­чість бой­ків", "Усна народна словесність гуцулів", "Фольк­лорна традиція лем­ків", "Фольклор українського Полісся", "Вив­чен­ня фольклору Холмщини і Підляшшя", "З українсько-біло­руського пограниччя", "З фольклорної архаїки на Бойківщині", "Внесок Ореста Зілинського в розробку проблеми загальнонаціонального контексту фольклору українців Карпат" – з’ясовують сутність змісту цієї важливої проблеми. Автор ана­лі­зом конкретних фольклорних явищ на діахронному і синхрон­но­му рівнях розкриває такі поняття, як "регіональна природа національного фольк­ло­ру", "фольклор етно­кон­тактних зон", "фольк­лор­ний діалект", "позарегіональне дов­кіл­ля", "інтеррегіо­нальні контакти, стики", "регіонально-локальна природа національ­ної фольклорної тради­ції", "фольклорний етноінтегруючий чинник", "функціону­ван­ня фольк­лору і фолькло­ро­творення", "взаємо­пов’язаність і взаємозалежність регіональ­ної і загально­націо­наль­ної традицій" та ін.

Це чи не єдина праця в українській фольклористиці, яка розробляє у такій пов­ноті категоріальний, термінологічний апарат фольклорної географії. Вона створює певну теоретичну базу для розвитку такого напряму у нашій фольклористиці, який, маючи уже чималі нагромадження емпіричного матеріалу, гальмується через недо­с­тат­ню розвиненість відповідної термінології, а отже і методології. І це дуже важ­ли­во, бо через термінологічну невизначе­ність, нечіткість у наукових дискусіях, буває, ламаються списи навіть щодо змісту і правомірності вживання таких, скажімо, но­мі­на­тивних термінологічних сполучень, як "весільні пісні" і "пісні весілля", "фольк­лор етикету" й "етикетний фольклор", "обрядовий фольклор" і "фольклор обряду", хоч во­ни повністю зберігають семантичну тотожність і цілком правомірно можуть пара­лель­но функціонувати у фольклористиці.

Кирчіва спонукає і до глибшого теоретичного осмислення чи осмислен­ня діалектичної єдності зони досліджень фольклору фольклористами, етнографами, етнологами, педагогами, філософами, етнокультурологами, бо феноменальний уні­вер­­салізм фольклору всіх їх, та навіть фахівців стислих наук, притягає своєю багато­гран­ністю до глибин пізнання його змісту. Фольклористична герменевтика стикається з особливими труднощами щодо оптимального співвідношення інтерпретації обряду і тексту в аналізі обрядового фольклору. Предметом дискусій науковців тут часто стає питання чого більше – обряду чи тексту, етнографії чи фольклористики.

Окремий акцент Р. Кирчів робить на важливості історико-гео­гра­фічного і гео­графічно-картографічного ме­то­дів для дослідження проблем фольк­лор­ної географії України, бо "результати цього напрямку досліджень можуть також стати реальним опертям для посилених сучасних наукових зацікавлень давніми пам’ятками народної традиційної культури, їх витоками, архетипами, праформами, генетичною пов’я­за­ніс­тю фольклорних сюжетів, мотивів образів, поетичних засобів виразу з міфологією, ві­ру­ваннями, світоглядними уявленнями, ритуалами. Зокрема, цінну відповідну ін­фор­мацію може тут дати простеження руху фольклорних явищ у просторі та фіксації і осмислення місцевих семантичних нюансів їх функціонального контексту" [с. 15][2]. Цей метод успішно використовують у своїх дослідженнях етнолінгвістика та етно­гра­фія, зокрема російська, а в українській фольклористиці він ще з 20-х років ХХ ст. залишається тільки у стані добрих намірів. В ареальному вивченні українського фольк­лору маємо "головним чином збірники текстів творів усної народної словес­ності з різних місцевостей і місць. Деякі регіони, наприклад, Гуцульщина, Закарпат­тя, українська етнічна область Східної Словаччини, Поділля, Волинь, окремі частини По­лісся представлені досить значною кількістю зібраного (опублікованого та архів­но­го) фольклорного матеріалу. Однак на фольклористичній карті України маємо ще чимало т. зв. "білих плям", себто необстежених чи маловивчених і виражених у наяв­них збірках фольклорних текстів місцевостей. І зовсім мало ще спеціальних до­слід­ни­цьких розробок та студій, що присвячені науковому аналізу і осмисленню ло­каль­них фольклорних традицій. Лише поодинокі є спроби застосування при цьому географічно-картографічної методики" [с. 16].

Автор не лише декларує важливість ареального вивчення фольклору. Він кон­крет­но розписує завдання такого дослідження: з’ясування реальної структури фольк­ло­ру досліджуваного регіону, простеження діахронного руху традицій – "які жанри і жанрово-тематичні групи та цикли складають функціонуючу в досліджуваній місце­вос­ті усну народну словесність, наскільки ці складові є традиційними і автохтонними для конкретної місцевості" [с. 17], вплив новаційних процесів, встановлення "спів­від­но­шення дослі­джуваних регіональних чи локальних реалій насамперед в міжре­гі­о­наль­ному та загальноукраїнському контексті", а за ним "просте­ження спільностей, пара­лелей і аналогій на східнослов’янському, загальнослов’янському й інших шир­ших рівнях", стану збереження давніх верств фольклору, його архаїчності, з’ясування "функ­ціо­нального контексту різних складових фольклорного репертуару до­слі­джу­ва­ної місцевості" [с. 19].

Спираючись на переважно емпіричні досягнення у вивченні регіоналізації ук­раїн­ського фольклору попередниками, відзначивши при цьому заслуги Ф. Колесси, який припускав навіть можливий територіальний збіг українських народномузичних "діалек­­тів" з мовними діалектами, Р. Кирчів підкреслює, що не фізико-геогра­фічний чинник є домінуючим у процесі формування локальних особливостей традиційної культури, а фактор етногенетичної історії населення тої чи тої місцевості.

Далі автор наголошує на тому, що при вивченні районування українського фольк­лору повинно бути враховане "охоплення всієї етнічної території України, себто і тих її частин, що знаходяться поза межами теперішньої Української держави, українське населення яких було насильно депортовано, піддано етноциду й асимі­ляції, на­прик­лад, галицька Лемківщина, Східна Слобожанщина, Холмщина, Підляшшя" [с. 25]. Як справжній учений-дослідник, автор не ухиляться від об’єктивності у цьому питанні, як це ще й досі роблять політики-кон’юнктурники, котрі добре знають, що за між­на­род­ни­ми правовими нормами насильницьке виселення корінного населення з його спо­кон­вічної батьківщини, як і знищення його етнокультурної спадщини вважається злочином проти людськості і людяності. Українці у ХХ ст. з усіх слов’янських наро­дів зазнали найтяжчих втрат унаслідок такої політики, в якій верховенство мало імпер­­шові­ністичне керівництво Росії. Всупереч волі українського народу воно на свою ко­ристь і для задобрення сусідів обкроїло етнічну територію України майже напо­ло­ви­ну.

Згадаймо, як глибоко аналізував цю проблему ще з часів Першої світової війни основоположник української антропо­географії академік С. Рудницький. Серед ін­шо­го він писав: "Україна, навіть у найтіснійших межах, обіймає звиш квад­рат­них верст, або квадратних кілометрів, себто півтора рази більше, як, при­мі­ром, Німеччина чи Франція, звиш півтретя більше, як Англія. Коли ж дочислимо до сего деякі пограничні, переважно українцями заселені простори, головно на пів­ден­нім сході України, вийде звиш 1 міліон квадратних верст, або 1 квадратних км. І той цілий простір є заселений густо українським народом. Чужих домішок дуже ма­ло, хоч саме ті нечисленні чужинці дотепер панують над нами. Вони при об­чис­лен­ню населення України немилосердно фальшують правду і начисляють куди забагато чу­жин­ців, а куди замало українців. Мимо того, навіть ті неправдиві обчислення ви­ка­зу­ють на Україні величезну перевагу українців над чужинцями"[3].

Не дивно, що результатом такої злочинності територія України у сучасних дер­жав­них кордонах становить 603,7 тис. км2, тобто майже половина материкової ук­раїн­ської етнічної території та давніх корінних українських поселень опинилася поза державним кордоном. Це – продовження українського Закарпаття – Пряшів­щина у Словаччині, Лемкіщина, Холмщина і Підляшшя у Польщі, населення яких після Дру­гої світової війни було насильно депортоване, Берестейщина і Пінщина у Біло­ру­сі, південно-західна смуга Курської і Білгородської областей, де кількість українців за переписом Російської імперії 1897 р. становила 70-75% населення, а також територія Донщини, Північного Кавказу, Поволжжя та Кубані, де давня українська колонізація одночасно з російською мала часто значну перевагу. Острови материкової етнічної української території залишилися в Молдові, в околицях Сучави і провінції Марма­ро­щи­на у Румунії. Українці у згаданих місцевостях у минулому і, на жаль, нині перебу­ва­ють під пресом примусової асиміляції, що звичайно аж ніяк не відповідає нормам міжетнічних відносин сучасної цивілізованої Європи.

У розділі "Регіональність фольклорної традиції" автор робить декілька уточнень щодо етнографічних ареалів таких фольклорних районів, як Буковина, Покуття, Пе­ред­­­кар­пат­ське Подністров’я, Опілля, Надсяння, Пряшівщина, Мале Полісся, Ук­ра­їн­ське Полісся (Захід­не, Середнє, Східне), Київщина, Полтавщина, Слобожанщина, Запо­ріж­­жя, Приазов’я, Кубань, Нижньоподніпров’я, Таврія, Нижньопобужжя і Бу­джак. Він свідомий того, що "словник назв районів українського фольклору" потребує у певній частині фольклористичних досліджень, тим більше, що "фольклорні явища, їх семантичний і функціональний контекст – змінні в часі і просторі. А, отже, і сама струк­­тура їх територіальної регіоналізації, локалі­зації – рухлива, лабільна з тенден­цією до стирання, розмивання місцевої специфіки традиційно-побутової культури та процесу інтегрування її в загальнонаціональному культурному масиві. Особ­ли­во ін­тен­­сивний цей процес у новітню добу" [с. 30]. Такому дослідженню прислужилось би "картографування географії поширення і локалізації комплексу фольклорних явищ", пише дослід­ник, але, на жаль, наша фольклористика цього не практикує. З надією на активізацію вивчення матеріалу таким способом на місцях він пропонує карту-схему фольклорних районів України.

Я зупинився на змісті теоретичної розвідки у праці Р. Кирчіва докладніше, бо вона містить виклад важливих методологічних міркувань автора й акцентує на конечній потребі вирішення задавнених проблем української фольклористики. То не ви­пад­ко­во, що у підручниках з усної народної поетичної творчості для вищої школи до­би московсько-більшовицької окупації питання фольклорної гео­гра­фії України всупереч логіці предмета зігнороване, а про етнічну територію українців, зокрема за межами УРСР, навіть в енциклопедичних виданнях замов­чу­ва­ли або кривотлумачили. Не дивно, що і в новому посібнику з україн­ської народної словесності для студентів вищих навчальних закладів окреслення етнографічного районування України вийшло неповне і неточне[4].

Драматичні процеси природного, а ще більше штучного руйнування регіонально-локальних національних фольклорних традицій найбільше відбулися і відбу­ва­ють­ся саме в окраїнних регіонах української етнічної території. Проф. Р. Кирчів це показав на долі зігнаних зі своєї землі і розсіяних в інші краї українців Лемків­щини, Холм­щи­ни і Південного Підляшшя, де "фактично було зруй­новано природне етнокультурне середовище функціонування і новотворення українського фольклору" [с. 275]. У ду­же несприятливому політичному кліматі опинилися на своїй батьківщині україн­ці-русини Південної Лемківщини у Словаччині, Північного Під­ляш­шя у Польщі та на українсько-білоруському пограниччі у Білорусі, яких не зігнали з батьківської землі, але де "вся система політичних і владних чинників спрямована на те, щоб корінне населення не вважало себе українцями" [с. 275]. У Словаччині ця політика втілюється через штучний поділ українців на українців і русинів, на Північному Підляшші у Польщі та на Берестейщині, Пінщині у Білорусі – шляхом перетрактування на­ціональ­ної належності фольклорних й етнографічних реалій, штучної білоруси­за­ції мови творів українського фольклору. Про зросійщення укра­їнців на російсько-українському пограниччі в Російській Федера­ції промовляє уже сам факт відсутності там з волі проімперського чиновництва українських шкіл та будь-яких українських культурно-просвітницьких інституцій.

З усіх нарисів про регіональні особливості фольклору у праці Р. Кирчіва най­док­лад­­нішим є нарис про рідну авторові Бойків­щину. До нього, на мій погляд, було б ло­гічно приєднати і розвідку про фольклорну архаїку цього регіону, в якій дослідник значною мірою на новітніх польових матеріалах висвітлив раніше не описані місцеві пастуші традиції і пісні – пастуші ладканки.

У нарисах про кожен з охарактеризованих регіонів Р. Кирчів зупиняється на но­во­час­них змінах, новотворах і нашаруваннях. Він відзначає, що найбільшого руйнуван­ня зазнала традиційна обрядова поезія, бо московська окупаційна влада інтенсивно викорінювала народні обряди і звичаї, що деструктивно вплинуло на процес між­по­ко­­лінної передачі обрядового пісенного репертуару. Додамо від себе, у парі з таким офіційним ідеологічним наставленням діяло і насильницьке руйнування тра­ди­ційного виробничо-економічного укладу життя українського села, запровадже­н­ня колгоспного рабства селян, від якого вони масово тікали до міста, на заводи і фабри­ки. Не можна, як відзначає дослідник, не брати до уваги й інші суспільно-політичні зміни у бурх­ливо­му ХХ ст. – світові війни, голодоморний та карально-репресивний геноцид, національно-просвітницький рух, стихійний і організований збройний рух опору окупантам, появу нових засобів масової інформації тощо. У цих умовах фольк­лор­ний репертуар усіх регіонів активно поповнили пісні, пісенні монострофи, анек­до­ти, паремійні твори і то часто злободенного суспільно-політичного змісту. Їхнє під­піль­не життя не в силі були вбити найжорстокіші репресії і цензура. Легалізовані в умо­вах нових історичних реалій вони потребують сьогодні якнайретельнішого вивчення.

Важливим аспектом розвідок Р. Кирчіва про фольклорний регіоналізм є постійна увага до його органічного генетичного зв’язку із загальнонаціональною етнокуль­тур­ною традицією. Тому-то й при­вер­нула його увагу одна з граней фольклористичної дослід­ницької праці українського філолога-славіста у Чехії Ореста Зілин­ського – проблема "співвідношення регіонального і загальнонаціонального в дослідженні традиційно-побутової культури народу" [с. 330]. Аналізом змісту фольклористичних праць цього широкого профілю філолога Р. Кирчів показав, як науковець новітньої доби, вільний від космополітичного понаднаціонального трактування фольклорних реалій, розвивав осмислення питання етнокультурної єдності українського народу, відображеної у його уснопоетичній словесності, класиками нашої фольклористики – від М. Макси­мовича до В. Гнатюка, Ф. Колесси, карпатознавця І. Панькевича та інших, як він "послідовно дотримувався погляду на органічну єдність народнопоетичної творчості українців Карпат і Закарпаття з фольклорною традицією суміжних регіонів і всієї української етнографічної території" [с. 337].

Кирчіва, в якій, як кажуть, словам тісно, а думкам просторо, порушує ці­лий комплекс надзвичайно важливих і актуальних проблем не тільки у сфері фольк­ло­ристики, а й суспільно-культурного життя пробудженої з неволі України. Вона не може не бути резонансною у пробудженні нашої наукової і культурної громадськості. Загальновідома тенденція глобальної нівеляції національних етнокультурних тра­ди­цій валом так званої масової культури, зрозуміле прагнення мислячих діячів культури супро­ти псевдофольклору шукати автентичний фольклор, бо регіональне обезличен­ня фольклору – це те саме, що й обезличення індивідуального стилю професійного митця. Але чому задля збереження наших духовних цінностей такі пасивні державні і громадські освітні і культурні інституції? Чому в етнографічних регіонах України не функціонують дійові центри плекання того автентичного фольклору, який знає та Європа, до якої маємо йти? Я розумію тих літніх німців, які у війну з волі біснуватих політиканів побували у наших краях, бачили наші святкові і родинні обряди, церкви, уквітчані вишитими, різьбленими, тканими речами, чули наші пісні... Я розумію, чому вони просили моїх студентів, які гостювали у їхніх сім’ях, берегти все те своє багатство, берегти красу і поезію своєї духовності. Бо у них такої краси уже нема.

Кожна розвідка праці професора Р. Кирчіва оперта на широку джерельну базу друкованого й архівного матеріалу з покажчиком імен та географічних назв. Вона відкриває перед читачем панорамну перспективу досліджень загальнонаціонального простору фольклорної географії України, застерігає від фасеткового сприймання регіональних локальних різновидів традиційно-побутової культури, спонукає до глибинного інтегрального осмислення і українського етнічного простору, і барвистої фольклорної регіональної мозаїки на ньому.

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси
Львівського національного університету імені Івана Франка

Genologia literatury ludowej. Studia folklorystyczne / Pod red. Adriana Mianeckiego i Violetty Wróblewskiej. Toruń: Wydawnictwo
Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 20 s.

Проблема виокремлення та теоретичного обґрунтування фольклорних жанрів на­ле­­жить до найбільш складних та актуальних у теоретичній фольклористиці. Специфі­ка формування та побутування уснословесного твору свідчить про потребу у формулю­ванні спеціальної фольклористичної термінології та про недоцільність вико­рис­тан­­ня у дослідженнях жанру лише літературознавчих дефініцій. На цьому наго­ло­шу­вав у теорії фольклорних областей російський фольклорист Б. Путилов[5]. Ця ж проб­ле­ма стала домінантою дослідження тривимірності модусу мислення, найважливішої одиниці класифікації народних творів, у праці української дослідниці С. Грици[6].

Формулювання жанрових дефініцій допомагає дослідникові фольклору краще збаг­ну­­ти суть уснословесного твору, розробити концепції та методику вивчення фольклору, згрупувати окремі твори у відповідні класи­фі­ка­цій­ні групи. Саме тому кожне нове видання фольклористичних студій, об’єктом розгля­ду яких є жанр, завжди викликає зацікавлення у дослідників як писаної, автор­ської, так і неписаної лі­те­ра­ту­ри. Потреба аналізу та порівнянь різноманітних методик вивчення жанрової системи фольклору, пошук обґрунтування поняття жанру у фольклористиці та в етнології зу­мо­вили появу цієї книги, збірника статей сучасних польських дослідників. "Ге­нологія народної літератури" вийшла друком 2002 року у видавництві Торунського універ­си­те­ту імені Миколая Коперника.

У збірнику поміщено 17 статей, присвячених різним аспектам жанрології фольк­лору. Застосування різноманітних методів дослідження фольклорних джерел, якими оперують не лише фольклористи, а й лінгвісти чи етнологи, допомагає авторам глиб­ше збагнути суть досліджуваного явища. Такий комплексний підхід до вивчення жан­ру у фольклорі, наголошують упорядники книги, не дає змоги сформулювати точну й однозначну дефініцію жанру в народній культурі, але допомагає дослідникам фольк­ло­ру усвідомити важливість та складність явища жанрової свідомості, жанрового творення, жанрового визначення в усній народній словесності. Окрім теоретичного обґрунтування жанру у фольклорі, у статтях можна знайти чимало цікавої інформації про відомі (казка, анекдот, легенда, пісня) або ще маловідомі у сучасній фольклорис­ти­ці жанри (наприклад, наліпки чи фабулярні ігри).

Йоланта Луговська (Jolanta Ługowska) у статті "Текст та жанр" [с. 11-19][7] з’ясовує суть понять, ви­зна­чених у назві. Дослідниця наголошує на специфіці фольклорного твору, зумовле­ною сферою його побутування та формування. Саме від виконавця твору залежить те, яку жанрову форму отримає задумана фабула, наприклад, легенди чи анекдоту. Учена наголошує на тому, що будь-який текст слід розглядати у кон­тексті кому­нікативного процесу, народної нарраційної традиції, враховувати усі його функ­ції, наприклад: інформативну, дидактичну, розважальну.

Ознаки лімінальності у пісенних образах, знаках-символах (наприклад, образ хрес­та, дерева) стали центральними у дослідженні Анни Бжозовської-Крайки (Anna Brzozowska-Krajka) [c. 21-28]. До­слідниця виокремлює природну (часові зміни пір року) та оказіональну ліміналь­ність (народження, одруження та смерть людини), що стали осердям усієї народної обрядовості.

Над лінгвістичними засадами генології народної літератури роздумує у своїй статті Єжи Сєроцюк (Jerzy Sierociuk) [c. 29-36]. Саме особливості усного мовлення – окремі вирази, фрази, діалектні особливості, їх частотність вживання в окремих жанрах (автор розглядає імена та кольори в польському прозовому та поетичному фольклорі) слугують підставою для розгляду мови фольклору як одного з визна­чаль­них критеріїв поділу творів на жанри, який дозпомагає заглибитися у минуле, пізнати першочас творення народного слова, зрозуміти символічний зміст народного послання.

На важливості жанрової свідомості носіїв фольклору, одного з визначальних чинників для виокремлення та систематизації уснословесних творів, наголошує Ян Адамовський (Jan Adamowski) [c. 37-46]. Учений зазначає, що лише комплексний підхід до групування фольклорних текстів, із врахуванням усіх критеріїв, сприятиме найбільш об’єктивному згрупуванню творів. Таких критеріїв, стверджує Я. Ада­­мов­ський, є два: один ґрунтується на ієрархічності фольклорних творів, а ін­ший враховує жанрові визначення інформантів, які самостійно добирають відповідні риси для жанрових дефініцій. Дуже часто такі жанрові визначення можна знайти у відповідних фольклорних творах, наголошує дослідник, наприклад, "молитва", "ко­ляд­­ка", "спів­ка", "лемент". Назва жанру може походити з позатекстової сфери. Її зумов­лює зовніш­ня мотивація, наприклад, календарні чи родинні обряди – жнивна, весільна пісня. Важливим чинником для жанровизначення є час виконання пісень – веснянки, молит­ва перед сном. Ще однією суттєвою ознакою згаданого процесу є обсяг творів: довгі пісні (балади), короткі пісні (приспівки). Народні жанрові назви можуть вказувати на місце виконання твору: коляда передвіконна, пісня польова. Із жанрових визначень можна довідатися про адресата пісні: колядка для господарів, для дівчат. Іноді назви окремих творів, зауважує вчений, зумовлює географія їх поширення – "краков’як" чи "повісляк". Народні жанрові назви фольклорних творів можуть утворюватися і від структурних елементів тексту: повторення рефрену. Наприклад, назва пісень "Віна" походить від фрази колядок "дай наше віно зелене". Жанрові визначення пісень можуть мотивуватися назвами речей, які використовують у відповідних обрядах: пісні коровайні, вінкові. Про різноманітність мотиваційної сфери називання фольклорних творів у народі свідчить і перелік синонімічних назв, "культурних еквівалентів" на означення одного фольклорного твору. Наприклад, ту ж колядку можуть називати кавалерською піснею, піснею побажальною, новорічною чи підвіконною.

Про те, що формулювання жанрових дефініцій є винятково сферою наукової діяль­­ності фольклористів і жодне з фольклористичних визначень невідоме пере­січ­ному інформаторові, наголосила у статті про польську народну лірику Доброслава Вежович-Зюлковська (Dobrosława Wężowicz-Ziółkowska) [c. 47-54]. Дослідниця аналізує низку народних пісень про кохання, детально з’ясовує особливості стосунків закоханої пари, що відобразилися у поетичному слові.

Жанрові особливості жебрацьких пісень у статті "Навколо жанровості жебрацької пісні" [c. 55-64] дослідив Пйотр Гроховський (Piotr Grochowski). Однією з важливих проблем у виокрем­ленні жебрацького фольклору, наголошує вчений, є брак джерель­но­го матеріалу та труднощі у точному виділенні цих пісень з-поміж інших ліричних. Адже й досі не відомо, яке саме виконавське середовище спонукало до створення та­ких пісень, які саме пісні належали лише до жебрацького репертуару, репертуару мандрівних дяків. Багато цих пісенних творів можна знайти у рукописних збірниках, що є свідченням ненародного формування згаданих текстів. Але специфіка виконан­ня жебрацьких пісень, існування "вибраного" виконавського середовища спонукає вва­жа­ти ці твори вважати особливим суспільно-культурним явищем окремої часової епохи. Фольклорність згаданих пісень засвідчує й низка їхніх жанрових ознак, що є типовою для більшості ліричних творів. Через те, наголошує автор, жебрацька пісня за своєю структурою належить саме до жанру лі­рич­них пісень. Епітет "жебрацький", позажанрове визначення, слугує лише допоміж­ним засобом для уточнення сфери функціонування цих творів.

Цікавою є стаття Ришарда Бєньковського (Ryszard Bieńkowski) про символ води у народних піснях [c. 65-75]. Дослідник не лише з’ясовує символічний зміст образу води у фольклорі та можливі його варіанти, але й визначає частотність вживання в різних пісенних жан­рах відповідних водяних назв. Пов’язує це з функціональним при­значенням пісень. Ска­жімо, найчастіше цей образ трапляється у піснях про кохан­ня та у весільних піснях.

Кілька статей у збірнику присвячено типології народної казки, зокрема Станісла­ва Нєбжеґов­ська-Бартмінська (Stanisława Niebrzegowska-Bartmińska) у розвідці "Струк­ту­ра тексту казки як відображення струк­ту­ри світу" [c. 77-98] намагається через текстову канву казки з’ясувати народні уявлення про світ. Реалізувати задум до­слід­ни­ці допомагає аналіз макроструктури каз­ко­вого тексту: сюжету та мотивів магічних казок, героїв, часу, місця і простору. Крім того, авторка намагається визначити суть самого жанру, його відмінність від міфу чи легенди. Унаочнити теоретичні міркуван­ня ученої допомагає таблиця, в якій уза­галь­нено ознаки згаданих жанрів у спільних для них категоріях: віра, час, місце, ідейне спрямування, головні постаті. Про магічну казку, найбільш дослідже­ний жанр фольклору в сучасній російській фольклористиці, написала статтю Івона Рєп­ні­ков­ська (Iwona Rzepnikowska) [c. 99-108]. Також у збір­ни­ку подано дослідження жанру казки Віо­лет­ти Врублевської (Violetta Wróblewska) [c. 109-118]. Дослідниця теоретично обґрунтовує доцільність виокрем­­лен­­ня з-поміж казкового епосу ще одного його виду – "новелової казки". Цей жанр, ствер­джує В. Вруб­левська, незабаром знайде своє місце у генологічній структурі фольк­ло­ру та у фольклористичній термінології. Джерелом її наукової статті стали 149 но­вел зі збір­ни­ка Юліана Кшижановського. Дослідниця доводить їх належ­ність до казок та визна­чає їхні відмінності від магічних. Про це свідчить низка мотивів, характерних ли­ше для нововиокремлених "новелових казок". Врублевська ствер­джує, що в ба­­га­то­векторності казкової прози існують "новелові", магічні, "легедові" та комічні казки.

Не можна залишити поза увагою й наукове дослідження Еви Серафін (Ewa Se­ra­fin) про народні етіологічні оповідання [c. 119-127]. Етіологізм прозових творів автор­ка вважає ви­значальною генологічною ознакою. Мета етіологізму – з’ясування коли саме, що саме і для чого сталося вперше. Усі етіологічні мотиви учена ділить на три гру­пи: притаманні легендам, переказам та казкам. На підставі аналізу 80 текстів Е. Серафін вивчає особливості етіологічних легенд. Продовженням дослідження еті­о­ло­­гізму у фольклорі стала стаття Адріана Мянецького (Adrian Mianecki) "Про мі­фіч­ність народних етіоло­гіч­них оповідань" [c. 129-138]. Автор також вивчає народну прозу зі збірника Ю. Кшижановського. Дослідник розглянув космогонічні мотиви у низці апокрифічних легенд. Про святих та грішних героїв легенд йдеться у статті Еви Ферфецької (Ewa Ferfecka) [c. 139-148]. Свою увагу вона зосередила зокрема на образі свя­то­го Петра у фольклорній прозі.

У збірнику також наявні матеріали, присвячені розглядові малих прозових жанрів фольклору – гумористичних. Луїза Дарґевич (Luiza Dargiewicz) у статті "Про дефіні­ції народних комічних жанрів" [c. 149-159] намагається з’ясувати спільні та відмінні елементи в гуморесці, анекдоті, дотепі, гумористичній казці та жарті. Кожне із цих жан­рових визначень учена вивчає крізь призму визначених критеріїв: кількості мо­ти­вів (один, два чи більше), типу структури (проста, складна з драматичними елемен­та­ми), типу комізму (ситуаційний, словесний), появи цього комізму (кінцева репліка, пуант чи ці­ла фабула). Продовженням аналізу народного гумору стала стаття Аґнєшки Осін­ської (Agnieszka Osińska) "Коротка характеристика сучасного жарту" [c. 161-169]. Авторка використала чима­ло прикладів для того, щоб довести існування цього жанру в сучасному суспільстві та відмінність його від інших комічних.

Неординарними та цікавими для дослідників не лише традиційної, але й сучасної народної творчості стануть статті про новоутворені жанри фольклору – фабулярні ігри та наліпки. Доброслава Грибковська (Dobrosława Grzybkowska) [c. 171-184] стверджує, що групові ігри цілком можна вважати світоглядним жанром фольклору. Гру можна розглядати у сакральному вимірі. Адже триває вона у часі кілька годин, існує у певній просторовій площині (на якомусь місці), задовольняє певні психо­ло­гіч­ні потреби людини (гра – спосіб відпочинку, компенсація напруження, переживання чогось). Крім того, важли­вим чинником існування гри є комунікація учасників в межах одного "культурного коду". Учасники гри діють за визначеними правилами, від них залежатиме роз­гор­тан­ня фабули гри, творення колективної творчості. За до­по­мо­гою мови гравці форму­ють вербалізований фіктивний світ, що стає об’єктом зацікав­лен­ня науковців.

Остання стаття у збірнику приурочена також новоутвореному жанрові народної творчості – наліпкам [c. 185-193]. Ольга Квятковська (Olga Kwiatkowska) стверджує, що напис на листку паперу з інформацією для пересічного перехожого може стати цікавим об’єктом дослідження як фольклористів, так і етнологів. Наліпка для місько­го суспільства – один із найважливіших способів передачі будь-якої (жартівливої чи серйозної) інформації. На особливу увагу, наголошує авторка статті, заслуговують наліпки в мережі Інтернет.

Отож, збірка праць польських фольклористів з генології усної народної творчості стала важливим внеском у вивчення одного з найскладніших явищ у фолькло­рис­тиці, спробою пояснення комплексу проблем, пов’язаних з існуванням жанру. Різноманіття використаного джерельного матеріалу, як традиційного, усталеного, так і нещодавно сформованого, доводить актуальність, потребу та перспективність таких досліджень у фольклористиці.

Ірина Кметь,

аспірантка кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси
Львівського національного університету імені Івана Франка

ПЕРШЕ ФОЛЬКЛОРИСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

РИТУАЛЬНИХ ОБХОДІВ УКРАЇНЦІВ

Сокіл Галина. Українські обхідні календарно-обрядові пісні: структура, функції, семантика. Львів, 20с.

Галина Сокіл підготувала свою монографію "Українські календарно-обрядові пісні: структура, функції, семантика", звернувши увагу на підрозділ, в якому захова­ли­ся чи не найхарактерніші риси етнокультури, які відзначав ще Пантелеймон Ку­ліш. Незважаючи на постійне зацікавлення вивченням народнопоетичної обрядової творчості, про що свідчить, зокрема, і прокоментований огляд основних джерел, їй вдалося виокремити матеріал, що під запропонованим кутом зору розглядається вперше – як цілісна система річного землеробського календаря, де на чільне місце поставлено ритуальний обхід із супроводжуючою його пісенністю.

Цінним моментом є розширення жанрових меж матеріалу, пов’язаного з ри­ту­аль­ним обходом. Якщо й розглядаються в солідних працях колядки, щедрівки, обжин­ко­ві пісні, то такий важливий елемент обряду як обхід не зайняв при аналізі належного місця. Дуже коротко, побіжно згадувалося в наукових працях про царинні пісні; рин­дзів­ки досліджував Є. Луньо, дещо більше пощастило кустовим пісням (розвідки В. Скура­тів­ського, С. Кітової). У загальнослов’янському аспекті обжинкові пісні роз­глядав Ю. Круть. Певну увагу звернули на пісні пастуші О. Чебанюк та Р. Кирчів, а волочільні взагалі вважалися винятково білоруським жанром, на чому було на­го­ло­ше­но в усіх слов’янських фольк­ло­рис­тичних виданнях.

"Жанрова система обхідних календарно-обрядових пісень в українській фольк­ло­рис­тичній думці" – така назва першого розділу монографії. Як можна судити з викла­де­ного матеріалу, проаналізовано праці дослідників, окреслено регіони поширення окремих жанрів, доведено близькість структури, семантики й естетичного потенціалу усіх обхідних календарно-обрядових пісень, хоч вказано, що пісні локального вияву (риндзівки, волочільні, царинні, кустові, пастуші) менше привертали до себе увагу українських дослідників, які могли б використати результати вивчення волочільних пісень у білорусів, екстраполюючи ці результати на українські джерела, проте "зміс­том і характером волочільні пісні дуже подібні до величальних колядок, тільки дух ве­ли­чання виявлений у них ще яскравіше й повніше"[8]. Можливо, збереглися і в Украї­ні варіанти жі­но­чого во­лочільництва на Юріїв день, а це прадавня, ще дохристиян­ська традиція. До­слідники фольклору слов’янських народів відзначали в календарній обрядовості риси язичництва. У всякому разі, важливо, що Г. Сокіл звернулася до цього жанру, відкривши можливість для подальшого поглибленого студіювання.

Другий розділ "Ритуальні обходи та основні мотиви календарно-обрядових пі­сень" є головним у роботі. У викладі авторка продемонструвала професійну компе­тент­ність і ґрунтовність концепційної та класифікаційної аргументації, визначивши й переконливо довівши важливість об’єднуючого чинника ритуальних календарно-обрядових обходів – дороги. Тут прокоментовано основні її варіанти: горизонтальний шлях та круговий. Щодо горизонтального, то в характеристиці колядкового обряду є ще невикористані резерви, а саме: наголошуючи на магічній передачі колядни­ка­ми від предків до нині живучих усілякого добра у пісенному вираженні, пояснити, чому колядники намагалися не минути жодного двора, хати, привітати кожного – над цим вивищується ідея єднання спільноти. Тут можна б нагадати і про обхід – дорогу малечі з кутею до старших як знак залучення їх до роду, котрий має збиратися разом на Святий вечір; про ритуальні обходи з "козою", які подекуди дублювалися на Ве­лик­день і Зелені свята. "Проси, козо, Бога у небі, хай нам урожай добрий дасть…"[9]

Можна було б згадати і про дорогу – проводи русалок із села. А втім, коротко ска­зано, коли йдеться про обрядовий час: "Обходи здійснювалися на рубежі кален­дар­ного часу… різдвяного, великоднього чи зеленосвятського періодів".

Важливість дороги як об’єднуючого чинника проявляється і в рухові по замкне­но­му колу, що, як слушно відзначено, виконував магічно-ритуальну роль; у ньому чується відлуння прадавніх замовлянь – коло, ланцюжок символічно оточує себе, а далі й певну спільноту – село, двір, поле, служить межею, не допускає злі сили.

У характеристиці ритуальних мотивів обхідних календарно-обрядових пісень до­речно звернуто увагу на хорове їх виконання, що є ознакою старовинності обряду; хор дійсно виконував роль авторитетного режисера, об’єднуючи усі елементи дійст­ва.

Серед пісенних масивів виділено ті, що представляють основний обрядовий кон­текст – побажання, насилання добробуту, здоров’я, благополучних інтимних стосун­ків, тобто мотиви, які є головними у замовляннях.

Третій розділ "Естетика обходів та пісень" підкреслює важливість аналізу цих моментів: гіперболізм, ідеалізація, влучні епітети з емоційним обарвленням – все це, приносячи духовну насолоду завдяки досконалій естетичній формі вираження, сприяло сприйманню всіх етапів землеробського року, атмосфери доброзичливості і спри­яло мобілізації активності людини, вливало заряд бадьорості й віри в благо­по­луч­не завершення праці.

Оригінальна й цілісна концепція і класифікаційна аргументація, аналіз матеріалу під новим кутом зору свідчить про наукову новизну, актуальність, самостійність, те­о­ре­­тичну завершеність, методологічну обґрунтованість та виконання монографічної праці Г. Сокіл на високому фаховому рівні. Вона вже має певний резонанс у науко­во­му світі.

Наталія Шумада,

доктор філологічних наук, професор,

провідний науковий співробітник ІМФЕ імені Максима Рильського НАН України

ПІСЕННА ЛІРИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ І ЧЕСТІ

Стрілецькі пісні. Упорядкування, запис, вступ. ст., коментар та додатки
Оксани Кузьменко. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005.

640 с. + 32 с. іл.

Українці століттями героїчно боронили свій край, свою волю від агресивних чужинців, і ця боротьба відображена у різножанрових тематичних комплексах фольк­лору – козацького, гайдамацького, опришківського, стрілецького, повстан­сько­го років. Із ХХ ст. у свідомості і пам’яті українців яскравою залишилася пісенність Січових Стрільців – унікальний пласт національної пісенної лірики, по­в’я­за­ний з визвольними змаганнями нашого народу з часу Першої світової війни. Феноме­наль­ність цієї пісенності у тому, що поіменно знаємо майже всіх її авторів, місця ство­рення пісень, з безпосередньої історичної близькості бачимо її злиття з фольк­лор­ною традицією національного ліро-епосу визвольних змагань. Уже сам легіон Українських Січових Стрільців (УСС), що постав у перші дні війни 1914 р. з добровольців-патріо­тів, був незвичайним явищем: у нього влилася переважно освічена інтелігент­на молодь, яка взяла в руки не тільки зброю, а й чітку програму національно-просвітницької праці на постоях між боями, закладала школи, читальні, хорові й оркестрові гурти, пресові листки, журнали і т. ін., спрямовані на те, щоб "піднести українську свідо­мість і честь", як значилося у Правильнику "Пресової квартири" УСС. Такого не знає мілітарність у світовій історії!

Розмаїта творча праця поетів, композиторів, співаків, як Михайло Гайворон­ський, Роман Купчинський, Степан Чарнецький, Левко Лепкий, Юліян Назарук, Юрій Шкру­меляк та інших, кристалізувалася буквально в горнилі боїв на полях Поділля і Га­ли­чини, вона оживляла історичну тяглість давньої фольклорно-літературної традиції української патріотичної пісенності. Свідченням цього є наявність у стрі­ле­цькій пісен­ності мотивів і образів козацької лірики, пісенних творів на слова ба­га­тьох поетів ще з ХІХ та початку ХХ ст. – Ю. Федьковича, І. Франка, О. Маковея, О. Ко­лес­си, П. Карманського, М. Вороного, а також творів безіменних, що зродилися в середовищі українських патріотичних молодіжних товариств "Січ", "Сокіл" ще до вій­ни та у по­во­єнний час окупованої України загребущими сусідами. Шкода, що у поле зо­ру ук­ла­дач­ки названого збірника не потрапили патріотичні пісні на слова П. Чубин­сько­го "Ще не вмерла Україна", І. Франка "Не пора, не пора!", О. Кониського "Боже ве­ли­кий, єдиний", які постійно були в січовому пісенному комплексі – досить за­гля­ну­ти у "Сі­чо­вий співаник", упорядкований Кирилом Трильовським (Відень, 1921). Стрі­лець­ка пісенність в окупованій Україні явно і підпільно завжди служила мо­раль­ною під­порою рухові опору, своїм змістом, образами і мотивами органічно вросла в пісні-хроніки, колядки, гаївки, баладні пісні, у новий повстанський ліро-епос. Стрі­ле­цька пісенність актуалізувала свій зміст і в час розпаду московського імперського "союзу" та в останнє десятиліття виповзання України з-під його залишків.

Зупиняємося на особливостях феноменальності стрілецької пісенності насам­пе­ред тому, що вони зумовили структуру і зміст названого унікального видання її ака­де­мічного корпусу, який вперше отримало українське громадянство. Уже під час Першої світової війни стрілецькі пісні з’явилися друком на сторінках періодичних видань, різних збірників, календарів, їх друкували окремими добірками під окупа­цій­ни­ми режимами на Західній Україні, а також в країнах Західної Європи й Америки. Проте в такій повноті і в такому академічному опрацюванні, як це виконала Оксана Кузьмен­ко під науковим керівництвом відомого фольклориста, голови секції фольк­ло­ристики й етнографії НТШ Романа Кирчіва та з редакторською допомогою етно­му­зи­ко­лога Ірини Довгалюк, стрілецька пісенність ще не була представлена науковому світові і читацькому загалу.

Усі твори об’ємного тому великого формату розкладені на дві частини – "Стрі­ле­цькі пісні літературного походження" і "Народні пісні про Січових Стрільців". Твори першої частини укладено за тематичними рубриками з такими домінантними моти­ва­ми: присяга на вірність Батьківщині, заклик у похід, до бою, стрілецька звитяга, гір­кота невдач, прощання з ріднею, оплакування полеглих, кохання, побут стрільців. У кожній рубриці першим подано авторський текст з нотами з наступними фолькло­ри­зованими варіантами (також з нотами). Популярні пісні, як, наприклад, С. Чарнецько­го та Г. Труха "Ой у лузі червона калина похилилася", Б. Лепкого "Чи то буря, чи то грім", Р. Купчинського "Лети, моя думо", "Ой там при долині" та інших авторів подано у п’я­ти і більше фольклорних варіантах, а такі, як "Їхав стрілець на війноньку" Пре­сової квартири УСС і М. Гайворонського, а пісня "Як з Бережан до кадри" Р. Купчин­сько­го навіть у десяти варіантах. Записи цих варіантів зроблені у різних місцевостях, звичайно, найбільше західних регіонів України і в різний час. Крім власних записів, укладачка збірника долучила багато з державних і приватних архівів, раритетних ви­дань. Численні варіанти пісень засвідчують органічне вкорінення авторських творів у плин традиційної фольклорної пісенності, дають яскравий матеріал для з’ясування процесу фольклоризації авторських творів.

Друга частина збірника – це фольклорні твори, які засвідчують широкий резо­нанс стрілецьких пісень у різних жанрах традиційного ліро-епосу – хронікального, істо­рич­ного, обрядового, баладного, суспільного і навіть побутового. Цей відгомін поміт­ний на рівні сюжетному, композиційному, поетичних образів, мотивів, реміні­сцен­цій, контамінацій, травестій. Подібно, як відлуння козацьких пісень на цілі сто­літ­тя за­фік­су­валося у фольклорному репертуарі українців, такий самий відгомін має і стрі­лецька пісенність. І це на широких етнічних просторах українців, що видно з географії за­пи­сів творів. При цьому помітно, що Збруч обмежує цей простір, бо під на­ро­до­вбив­чою московською окупацією січове стрілецтво та козацтво як національ­но-визвольний феномен було суворо табуйоване. Але годі було вбити в українців пра­гнен­ня на­ці­о­нального визволення, і традиція козацько-стрілецького лицарства жила навіть на спу­сто­шеній московськими ординцями Україні – досить згадати Черні­гів­ську Січ часів визвольних змагань Другої світової війни.

Названий корпус стрілецьких пісень виданий відповідно до ретельно опра­цьо­ваних академічних вимог: у ньому подано докладний вступний і текстовий коментарі, біогра­фічний покажчик авторів текстів і мелодій, покажчики географії записів, зби­ра­чів, інформаторів, алфавітний покажчик пісень, словник малозрозумілих слів та діа­лектизмів. Кузьменко підготувала змістовну розвідку про стрі­лецькі пісні як феномен пісенної культури українців. Вона заявила про себе не лише як сумлінна їх збирачка, а й як ретельна дослідниця. Висока поліграфічна якість книжки, гарне художнє оформлення Ф. Лукавого, 16 вклеєних аркушів з докумен­таль­ними світлинами Січових Стрільців, їх командирів, меморіальних місць, творців січової пісенності, титульних сторінок їхніх різних видань та виконавців пісень робить це академічне видання ще й репрезентативно-подарунковим. Гірка іронія тільки у тому, що досі державна влада в незалежній Україні не створила умови, аби такі книги ставали доступні широкому загалові, доходили до книгозбірень шкіл і громадських читалень, аби "серця кров і любов" "за Україну, за її волю, за честь, за славу, за на­род", віддана у боротьбі безсмертними Лицарями січового стрілецтва, текла і в жилах українських владоможців.

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси
Львівського національного університету імені Івана Франка

КНИГА ПРО РОДИНУ КОЛЕССІВ

Родина Колессів у духовному та культурному житті України

кінця ХІХ – ХХ століття. З нагоди 130-річчя від дня народження

академіка Філарета Колесси та 100-річчя від дня народження академіка

Миколи Колесси: Збірник наукових праць та матеріалів / Упорядники:

Андрій Вовчак, Ірина Довгалюк. Серія Українська філологія. Вип. 5.

Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 20с.

На відміну від інших публікацій про окремі роди галицької інтелігенції (які в останньому часі з’являються доволі часто), ця книга не є меморіальною публікацією ко­гось із членів родини, ні генеалогією одного роду, а колективним збірником праць 42 науковців, які оцінюють внесок окремих членів родини Колессів у загально­україн­ську культуру. Книгу присвячено двом представникам цієї родини – найвизначні­шо­му західноукраїнському етномузикологові першої половини ХХ ст. Філарету Колессі () та його синові Миколі – визначному українському композиторові, ди­ри­ген­ту, педагогу та громадському діячеві, який 2003 р. при доброму здоров’ї відзначив сто років від народження. Та збірник праць містить і нариси про життя і діяльність інших членів цієї славної родини: старших братів Філарета – Івана (), не менш талановитого етномузиколога, котрий ще перед виданням своєї першої книжки "Га­лицько-руські народні пісні з мелодіями" (Львів, 1902) покінчив життя само­губст­вом, та Олександра () – найвизначнішого західноукраїнського літературо­знав­ця першої половини ХХ ст. Нову генерацію родини Колессів, крім зга­ду­ва­но­го вже Миколи, у збірнику представляють доньки Олександра – Любка (), всесвітньовідома піаністка та Христя () – представниця світового віолон­чель­ного мистецтва 30-40 років ХХ ст. Наймолодша генерація родини Колессів у збірнику представлена іменами доньок Миколи Колесси – Ксені та Харитини. Обидві музиканти і професори Львівської музичної академії.

Життя кожного з першої "шестірки" визначних діячів української культури (Фі­ла­рета, Олександра, Івана, Миколи, Любки та Ксені) безпосередньо пов’язане з Че­хією, конкретніше – з її столицею Прагою, отже, їхній доробок є внеском і до чеської куль­ту­ри. Дивує факт, що серед 42 авторів збірника немає жодного україніста чи му­зи­кознавця з Чехії. Внесок Філарета та Олександра Колессів в українсько-чеські на­у­ко­ві та культурні взаємини освітлив колишній посол України в Чехо-Словаччині В. Мо­торний, а автор цих рядків розглянув взаємини з Чехо-Словаччиною першого з них.

У вступній статті представниця третього покоління родини Колессів Ксеня по­да­ла зворушливий огляд життя не тільки цієї "шестірки", але й короткі відомості про засновника роду – сільського пароха Михайла та його дружину Марію з музикального роду Менцинських і Лаврівських. Мабуть, тут потрібно шукати музикальні гени Ко­лес­сів. Мати померла під час пологів, залишивши батькові п’ятеро сиріт. Він, незважаючи на злидні, всіх зразково виховав і "вивів у люди".

Переважна більшість статей (31 із 43) присвячена різним аспектам діяльності Філарета Колесси. Вже у вступній частині є передруки двох статей про нього класиків українського музикознавства Климента Квітки [с. 34-46][10] та Євгена Ре­вуць­ко­го [с. 47-48]. Наступні узагальнюючі статті про Ф. Колессу і його роль в розвитку української фольклористики написали: Іван Денисюк, Теофіль Комаринець, Ірина Довгалюк та Володимир Сивохіп). Інші автори розглядають Ф. Ко­лессу як дослідника народних дум (Ярослав Гарасим, Олеся Шутак), кобзарства (Богдан Жеп­лин­ський), фольклорної прози (Михайло Чорнопиский), замовлянь (Олена Гінда), духовних пі­сень (Олена Сироїд), пісенних новотворів (Ганна Сокіл), традиційних музичних інстру­мен­тів (Богдан Яремко, Михайло Хай), календарних обрядів (Галина Сокіл, Га­ли­на Василькевич), па­ре­мій (Святослав Пилипчук). Інші автори розглядають внесок Ф. Колесси в етномузи­ко­ло­гіч­ну класифікацію (Софія Грица) та музичну транскрип­цію (Олег Смоляк). Василь Івашків та Лілія Яремко розповіли про Ф. Колессу як дослідника літературної і фольклористичної спадщини Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова; Богдана Гладиш-Олейко, Яким Горак та Михаїл Лобанов – про його вза­ємини з Віктором Петровим, Анатолем Вахнянином та Д. Зеленіним; Ростис­лав Пилипчик – про вне­сок Ф. Колесси в театрознавство Галичини. Кілька статей присвячено Ф. Колессі як дослідникові фольклору регіонів Західної України – Гуцуль­щи­ни (Дмитро Пожоджук) та Лем­ківщини (Тетяна Саварин). Цікавою є стаття Володимира Токарчука про навчання Колессів у віденських університетах.

Цілий десяток вище названих авторів є працівниками кафедри української фольк­ло­ристики Львівського університету, названої іменем Філарета Колесси. До речі, це перша кафедра в Україні, яка готує спеціалістів з вітчизняної фольклористики, є цент­ром дослідження не лише українського фольклору, але і спадщини свого патрона Ф. Колесси. Майже всі статті "фольклористичного розділу" збірника побудовані го­лов­но на невідомих або маловіданих матеріалах і представляють Ф. Колессу в новому світлі, інколи зовсім несподіваному. Наприклад, громадськість звикла бачи­ти в особі Ф. Колесси лише музичного фольклориста (етномузиколога), а М. Чорно­пи­с­кий довів, що він під безпосереднім впливом Івана Франка (і з його допомогою) роз­по­чав свою фольклористичну діяльність із записування і дослідження народної прози.

Двома статтями в збірнику представлена літературознавча творчість Олександра Колесси. Михайло Гнатюк розглянув його роль у розвитку порівняльно-історичного літе­ра­ту­рознавства в Україні, а Степан Микуш розповів про його маловідому працю "Рукописні й палеотичні книги Південного Підкарпаття" (Закарпатської України та Пряшівщини), видану в Празі 1927 р. окремою брошурою. Це – перероблена і допов­не­на версія ви­сту­пу О. Колесси на Міжнародному з’їзді книгознавців у Празі 1926 р.

Найстаршому членові родини Колессів Іванові присвячена лише одна, зате най­об’єм­ніша стаття Богдана Луканюка [с. 261-290]. Автор у ній ґрунтовно ана­лі­зує його єдину вищезгадану збірку "Галицько-руські народні пісні з мелодіями", якій дав дуже високу оцінку і поповнив її цікавою "Таблицею пісенних типів" з погляду сучасної етномузикології. Шкода, що у майже тридцятисторінковій статті він зовсім не торк­нув­ся біографії цього майже забутого українського етномузиколога, життя якого обірвалося так трагічно в розквіті творчих сил.

Дві статті присвячено творчості Миколи Філаретовича Колесси. Роман Стель­ма­щук розглянув його внесок у так званий "львівський музичний модернізм" міжвоєн­но­го періоду, а Лідія Ніколаєва – особливості перетворення фольклору в його камерно-інструмен­таль­ній творчості.

Справжньою окрасою книги є стаття Ксені Колесси "Любка і Христя Колесси – українські артистки світового значення" [с. 321-327]. Авторка на конкретних фактах показала, що таке високе відзначення її тіток (дочок стрия Олександра) у назві статті анітрохи не перебільшене. Обидві сестри, залишаючись патріотками своєї бать­ків­щи­ни, прославили українську інтерпретаторську майстерність на світових сценах.

Підтвердженням цього є і стаття Наталії Кашкадамової "Піаністка Любка Колес­са очи­ма німецьких критиків", в якій розглянуто 25 (із понад 400) захоплюючих рецен­зій визначних німецьких музикознавців і критиків на її концерти.

На попередні дві статті нав’язує розвідка Данути Білевич "Архів Любки Колесси у фондах Му­зич­но-меморіального музею Соломії Крушельницької" [с. 328-338], з якої читач до­ві­дується, що українська піаністка, котрій ціле життя довелося жити на чужині, не­за­дов­го до своєї смерті (в канадському Торонто) передала значну частину свого осо­бис­то­го архіву в Музей Соломії Крушельницької у Львові. У додатку до статті ав­тор­ка подала кілька рецензій на виступ Любки Колесси, публіковані в українській ра­дян­ській пресі (наприкінці 1920 років), а також у пресі Німеччини, США та Канади (у роках).

Другій дочці Миколи Колесси, віолончелістці Харитині Колессі, завідувачці кафедри струнно-смичкових інструментів Львівської музичної академії, присвячено нарис Людмили Шульги.

У другій частині збірника, названій "Матеріали" [с. 354-450], упорядники подали шість маловідомих та важкодоступних статей і рецензій Ф. Колесси: про Зенона Ку­зелю, Опанаса Сластьона, Олександра Андрієвського, Катерину Грушевську, де­таль­ний звіт про ІІ Конгрес слов’ян­ських географів та етнографів у Польщі 1927 року та проект періодизації української народної поезії. Тут теж передруковано три статті Олександра Колесси: про Тараса Шевченка, україн­ську колядку та головні напрями й методи в розслідах українського фольклору. У фо­то­додатку до збірника опубліковано 37 чорно-білих і кольорових фоторепродукцій із сімейних архівів Колессів. У добрій пригоді читачам збірника стане й іменний реєстр. Вступ до публікації подано теж англійською мовою.

Рецензований збірник є вагомим внеском до вивчення української фольклорис­ти­ки, літературознавства, мовознавства, етномузикології, музикознавства та, взагалі, до вивчення культури Західної України. Його значення зростає ще й тому, що упродовж років про Олександра, Любку та Христю Колессів (які жили в еміграції) в ра­дян­ській Україні невільно було навіть згадувати. Наскільки мені відомо, єдина юві­лей­на стаття до 100-ліття з дня народження Олександра Колесси в пресі "соціалістич­но­го табору" з’явилася на хвилях "празької весни" в пряшівському тижневику "Нове життя" (1967, ч. 45). За неї пізніше здорово дісталося не лише авторові М. Мушинці, але й редакторові газети Ю. Дацку.

Любка і Христя Колесси з величезним успіхом виступали в столичних театрах і на концертних сценах у багатьох країнах світу, лише на своїй батьківщині вони виступати не сміли. Та й ставлення радянської влади до творчості Філарета Колесси було неоднозначним. У 1929 році його було обрано академіком Всеукраїнської ака­де­мії наук у Києві, 1937 року виключено з Академії за "український буржуазний націо­на­­лізм", у роках реабілітовано і призначено на пост професора Львівського уні­вер­си­тету та директора львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольк­ло­ру та етнографії АН УРСР. Восени 1944 року знов репресовано, на цей раз нібито за "ко­ла­бо­рацію з німцями". Згодом знов реабілітовано і притягнено до співпраці з радян­ською владою. Після смерті Ф. Колесси вибір з його творчості в Києві з’явився в чотирьох томах. У них доробок академіка представлено радянській громадськості аж занадто однобоко. З нього викреслювали все, що пахло "українським націоналізмом". Однобоко було представлено академіка і в двох монографіях про його життя і твор­чість. Нова книга про родину Колессів намагається усунути ці прогалини і показати його таким, яким він був насправді.

Упорядники збірника "Родина Колессів" на прикладі трьох генерацій однієї ро­ди­ни відкрили перед читачем невідомі сторінки духовного та культурного життя Захід­ної України наприкінці ХІХ і протягом ХХ століття. З приємністю можемо конста­ту­ва­ти, що в ХХІ столітті "колессівські" родинні традиції успішно продов­жу­ють дочки Миколи Ксеня і Харитина та внук Ярема. Отже, славний рід Колессів житиме й далі.

Микола Мушинка

доктор філологічних наук, м. Пряшів (Словаччина)

Сторінками співаника українців Польщі

Співаник. Пісні українців Польщі /

Упорядник Івона Москалик-Тима. Варшава, 20 с.

Незліченна кількість неповторних ліричних перлин української пісенності зав­жди приваблювала численних шанувальників народної творчості як в Україні, так і по­за її межами. Зрештою, хіба важливо, на яких просторових теренах мешкає українець, коли його душа прагне насолодитися краплинами істинного джерела натхнення, напоєного соками тисячоліть і заплетеного перевеслом історії минулого, злеліяного материнським теплом сьогодення, запаленого мерехтливим полум’ям сумління май­бут­нього. Справжня пісня, мов євшан-зілля, пробуджує дрімливу голову, загублену в нетрях часу, допомагає кожному охочому віднайти своє власне "я" і зберегти у серці впродовж усього життя вогник віри та надії, любові до усього рідного.

Саме тому кожна збірка старовинних, відомих чи маловідомих народних та ав­тор­­ських пісень завжди викликає зацікавлення не лише у тих, хто співає, а й у всіх, хто прагне втамувати спрагу душі, зумовлену любов’ю до української пісні, народної творчості загалом. На особливу увагу та повагу заслуговують дослідження, збірники, які з’являються на світ поза межами України. До таких видань належить співаник "Пісні українців Польщі", що побачив світ у Варшаві в рамках програми "Джерела то­тожності" за ініціативи та сприяння Об’єднання українців у Польщі. Упорядник, Івона Москалик-Тима, та видавець, Об’єднання українців Польщі, створення цієї кни­ги приурочили до тридцятилітнього ювілею Першого рейду української молоді з Польщі "Карпати" та присвятили його активним організаторам у  рр., усім тим, "хто на доте­пе­ріш­ніх походах в гори протоптував рідні стежки Лемківщини та Бойківщини з ві­рою, що й грядущі мандрівники співатимуть їх на полонинах та біля ватри, збе­рі­га­ючи радість життя та кращі традиції молодіжного рейдування-повертання". Особливо ко­рис­­ним, наголошує І. Москалик-Тима, збірник пісень стане для тих, хто любить і хоче сьо­годні продовжувати "традицію спільного співу" за будь-яких нагод у житті. У збір­нику подано 328 пісень. Книга приваблює читачів своїм зовнішнім виглядом – якіс­ним дизайном обкладинки, сторінок, оздоблених візерун­ка­ми українських виши­вок; чітким та зрозумілим друком як слів, так і нот. Зручним у користуванні став "гар­монійний додаток" до кожної пісні – розпис відповідних акордів для гри на гітарі.

Частина пісень у збірці були використані зі співаників, виданих ще в СРСР, в Польщі, в США, Канаді, в сучасній Україні. Інша частина – записи самого упоряд­ни­ка від жителів Західної Польщі. Щоправда, у книзі не подано бібліографічного опису використаних видань, зрештою, як і докладної паспортизації. Через цю фолькло­рис­тичну неточність дещо губиться й знецінюється праця та досягнення як укладачів пісенних збірок, що вийшли вже друком у минулому, так і особливо важливі для сьогодення фольк­лорис­тичні польові записи останніх років. Саме цей збірник міг би слугувати основою для порівняльного аналізу різночасової пісенної творчості українців, що проживають на відповідних теренах Польщі.

Збірник складається з п’яти розділів. У першому, найбільшому за обсягом, з наз­вою "У сусіда хата біла" [с. 7-210][11], поміщено українські народні пісні. Історичні та патріотичні пісенні твори увійшли до другого розділу "Чуєш, брате мій" [с. 212-275]. Назву "Я піду в далекі гори" [с. 278-285] отримала невелика група естрадних пісень (їх лише 5). Окремо подані пісні з Підляшшя, згруповані під назвою "Посію я конопельки" [с. 288-301] та лемківські пісні – "Ходила я по садочку" [с. 304-391]. Укінці подано біографічні довідки про осіб, "яких поетична й музична творчість використані при підготовці видання" [с. 393-395].

Жанрове різноманіття зібраної пісенної лірики досить широке. Подані тут на­род­ні календарно-обрядові пісні (веснянки, купальські), позаобрядові народні твори: істо­ричні пісні (козацькі, стрілецькі, повстанські), пісні про кохання, балади, жартів­ли­ві пісні. Зібрано чимало авторських пісень, створених у XIX-XX ст. Проте таке групування пісенних творів видається не цілком логічним та правильним. Зрештою, у "Слові від упорядника" не знаходимо чіткого пояснення обраного методологічного інструментарію для групування творів. Без відповіді залишається питання: чому саме ці пісні з-посеред 1600 інших, про які йдеться у вступі, увійшли до цього збірника. Про відсутність єдиного критерію поділу усіх пісень на відповідні групи свідчить і низка допущених неточностей та помилок.

Перш за все, застереження викликає визначення груп пісень. Українські народні пісні у збірнику містяться у чотирьох розділах, а не лише в першому. Не відомо, яке значення упорядник вклав у визначення розрізнених сполучником "та" понять "істо­рич­на", "патріотична" пісня. Адже більшість із зібраних пісенних творів з інших роз­ді­лів за тематикою та ідейним спрямуванням цілком можна наділити такими рисами. Наприклад, пісні з історично-патріотичною тематикою знаходимо в першому розділі ("Ой полечко, поле" [с. 19], "Зелений дубочку" [с. 40], "Їхав козак на війнонь­ку" [с. 49]), а не лише у другому.

Серед народних пісень першої групи міститься велика кількість авторських творів. Зрештою, пісні літературного походження наявні у кожному з запропонованих розділів. А це ставить під сумнів правильність розуміння укладачем збірника поняття "народна пісня". Не зрозуміло, чому лемківські та підляські пісні не належать до згаданої першої групи.

Не тільки анонімність та усне побутування твору визначають суть усної народної словесності [с. 6]. Важливою ознакою фольклорного твору є його традиційність, імпро­візаційність, варіативність. Варіанти однієї пісні у збірнику, не відомо з яких міркувань, подано порізно, деякі з них входять до різних груп. Наприклад, пісню "Ле­тить галка через балку" двічі подано серед народних [с. 58, 197]. Пісня "Над річкою бережком" [с. 67] також має варіант під назвою "Чумак" [с. 184]. Пісню "Ой зацвили фіялочки" бачимо серед "народних" [с. 173] та серед "лемківських" [с. 386]. Варіант народної пісні "Тихий Дунай" [с. 163] знаходимо серед патріотичних під на­звою "Бистра вода" [с. 212]. Очевидно, ретельне вичитування текстів зібраних пісень дало б змогу уникнути схожих неточностей і принаймні варіанти однієї пісні могли б роз­мі­щуватися поруч, так, як подано варіанти пісні "Мала мати сина" [с. 199, 200].

Важко визначити та перелічити усі можливі стилі виконання народних, а тим біль­ше ненародних пісень. Зрештою, з’ясування особливостей манери виконання пісен­ного народного твору належить до найбільш складних питань у музичній фольк­лористиці, пов’язаних з глибоким вивченням особливостей етнічної традиції співу. Тому вказівка на сучасну естрадну манеру виконання п’яти авторських пісень, що стало основою для виокремлення групи, видається абсурдним, недоцільним.

Хотілося б висловити кілька слів щодо уніфікації друкованих текстів. Кожен твір збірника, як уже наголошувалося, належить до відповідного жанру пісенної народної творчості. Більшість із запропонованих народних творів є відомими на різних тере­нах України. Проте у збірнику лише у кількох творах жанрову дефініцію зазна­чено після заголовку [с. 59, 62, 78, 110, 161]. Після назви єдиної з цілого співаника пісні "Ой гаю мій, гаю" [с. 195] знаходимо вказівку на регіон, звідки походить твір – Полісся. Очевид­но, доцільніше було б поділити увесь пісенний репертуар на народні та ав­тор­ські твори, серед народних виокремити їх жанрові різновиди (купальські, веснянки, пісні про кохання, романси, тощо). Або слід було використо­ву­вати географічний критерій – ділити пісні за місцевістю їх побутування, розповсю­джен­ня (пісні Полісся, Лемківщини, Підляшшя і т. д.). Не завжди доцільними та інформативними видаються ремарки після деяких пісень: наприклад, "народна пісня, співалася в цілій УГА" [с. 56, 118-119], "народна пісня народилася серед Січових Стрільців" [с. 118], "пісня, здається, Тимка Падури" [с. 227], "сл. УСС" [с. 239].

Очевидно, через брак часу не зазнало належного вивірення у збірнику авторство окремих пісень. Низка пісенних творів за багатьма текстовими ознаками (сюжетом, поетикальними засобами) належать до літературних, а не до народних. У цих творах відомі автори слів та музики, хоч у пісеннику ці пісні чомусь залишаються анонім­ни­ми ("Перша любов" [с. 132], "Полтавський рушничок" [c. 146], "Чудова казка" [с. 178], "Рушив поїзд" [c. 189], "Виростеш ти, сину" [с. 216], "Заквітчали дівча­тонь­ка" [с. 275], "В темну нічку" [с. 312], "Під облачком" [с. 358]). Далеко неповною, а іноді й дещо застарілою, оскільки під час укладання використовували мате­ріа­ли "Енциклопедії Українознавства" (), виявилася інформація з біо­гра­фічної довідки про авторів пісень укінці збірника. Немає тут згадки про Т. Шевчен­ка, М. Ус­ти­яновича, Л. Глібова, М. Петренка, Г. Труха, Ю. Шкрумеляка, С. Черкасенка, Ф. Колес­су, П. Чубинського, М. Вербицького, О. Білаша, П. Майбороду, Д. Павличка, Ф. Млин­чен­ка, А. Святогорова. Хоча їхні твори використані у співанику.

Аналіз структури, пісенних текстів співаника наштовхує на думку, що збірник утворився внаслідок поспішного механічного поєднання фрагментів різних видань. Компілятивність пісенника підтверджує, зокрема, четвертий розділ – пісні з Під­ляш­шя. Усі 13 пісень взято з одного видання "Українські пісні з Підляшшя", що побачило світ у Варшаві 1986 р. У рецензованому збірнику збережено фоне­тич­ні діа­лект­ні особливості підляської говірки, позначені у тексті пісень дужками. Такі говіркові ри­си були занотовані у згаданому пісеннику 1986 р., матеріали до якого опрацювала Христина Рижик.

Проблема класифікації творів усної народної словесності, їх опрацювання займає важливе та завжди актуальне місце у теоретичній фольклористиці. Незважаючи на те, що до сьогодні світ побачило чимало збірників народних пісень, укладених за різни­ми методологічними засадами, кожне нове видання завжди викликає зацікавлення як у пе­ре­січного піснелюбця, так і в професійного фольклориста, етнолога. Адже пісен­ник, зрештою, як і кожне фахове видання – не чернетка чи шкільна шпаргалка з ви­прав­лен­нями та помилками несумлінного учня. Добрий співаник повинен слугу­вати порадником у відповідні моменти життя для кожного, бо ж кажуть у народі – "пісня вчить, як на світі жить"; і впорядкованим, зрозумілим джерелом вивчення неоцінен­них скарбів пісенної творчості усіх українців – для фольклористів. Хотілося б, аби й надалі на світ з’являлися діаманти пісенної творчості у належній оправі.

Ірина Кметь,

аспірантка кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси
Львівського національного університету імені Івана Франка

[1] Дивись, наприклад, збірник: Regionalizm polski u progu XXI wieku. Wroclaw, 1994.

[2] Тут і далі посилання на рецензоване видання. – ред.

[3] Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994. С. 76-77.

[4] Лановик М, Лановик З. Українська народна словесність. Львів, 2000. С. 12-16.

[5] Путилов Б. Проблемы фольклорных жанров // Путилов Б. Фольклор и народная культура. Санкт-Петербург, 2003. С. 167-183.

[6] Грица С. Антиномія парадигми і жанру у фольклорі // Грица С. Фольклор у просторі та часі. Тер­но­піль, 2000. С. 91-104.

[7] Тут і далі посилання на рецензоване видання. – ред.

[8] Гілевич Н. С. Песни народных свят і аб­рядаў. Мінськ, 1974. С. 65.

[9] Ку­рочкін О. Українсько-білоруський ритуал "Коза" // Під одним небом. Київ, 1996. С. 23.

[10] Тут і далі посилання на рецензоване видання. – ред.

[11] Тут і далі посилання на рецензоване видання. – ред.