Журналістська думка — червень 2004 року
(частина І)
Найавторитетніші українські журналісти —
про стан свободи слова в Україні, вітчизняних політиків і політичну реформу
· Найвдалішими політиками першого півріччя 2004 року більшість опитаних журналістів вважає Віктора Ющенка і Віктора Януковича, а найневдалішими — Віктора Медведчука і Віктора Януковича.
· Більшість опитаних журналістів вважає, що влада зможе виставити єдиного кандидата на президентських виборах, оскільки іншого виходу в неї немає.
· На думку більшості опитаних, політична реформа не буде ухвалена конституційною більшістю Верховної Ради до президентських виборів, оскільки не існує консенсусу як між владними та опозиційними силами, так і всередині і влади, і опозиції.
· Більшість журналістів вважає, що свободи слова в Україні в основному не існує. В українських ЗМІ, на думку більшості, рідко і дуже рідко подаються різні точки зору із соціально-політичних та економічних проблем, які б представляли позиції влади і опозиції. Основні причини —в залежності журналістів від роботодавців, політичних та фінансових сил, а також самоцензурі.
Фонд “Демократичні ініціативи” 16–25 червня 2004 року провів опитування найавторитетніших журналістів України.
Список найавторитетніших журналістів України було визначено за результатами опитування 676 журналістів, проведеного у листопаді 2003 р. — лютому 2004 р. (див. http://www. dif. /doc. php? action=doc&i=75&id=). Ці журналісти щомісяця дають оцінку найважливішим подіям, які відбулися в Україні.
За підсумками червня 2004 року всього було отримано 73 відповіді. Анкета і список опитаних журналістів додаються.
І. Найвдаліші політики першого півріччя 2004 року
У відповідях на запитання про найвдаліших політиків першого півріччя 2004 року (називати можна було до трьох осіб) чітко виявилися 2 лідери:
Віктор Ющенко (39 голосів) (“Залишається лідером довіри населення серед претендентів на посаду Президента, залучає фахівців до своєї передвиборчої команди, в тому числі з різних політичних сил”) і
Віктор Янукович (36 голосів) (“Якщо судити із зростання рейтингів за останній час”).
Далі найбільш вдалими були названі:
Володимир Литвин — 29 голосів (“Виріс” до рівня самостійного політика, очолив НАПУ, зберігає шанси стати замість Януковича єдиним кандидатом від влади);
Леонід Кучма — 21 голос (“Є тепер в сім’ї і “Криворіжсталь” (подарунок до дня народження онучці?), і на саміті НАТО у Стамбулі не погребують його товариством”);
Олександр Мороз — 14 голосів (“Має високий рівень довіри населення, чітко і послідовно відстоює політичну реформу”);
Олександр Зінченко — 8 голосів;
Юлія Тимошенко — 8 голосів (“Генпрокуратура працює у режимі справжнього PR-агентства, всіляко зміцнюючи імідж Тимошенко як нескореного борця із режимом”);
Георгій Кірпа — 6 голосів;
Віктор Медведчук — 5 голосів;
Анатолій Кінах — 3 голоси;
Павло Лазаренко — 3 голоси;
Григорій Омельченко — 2 голоси;
Віктор Пинзеник — 2 голоси;
Віктор Пінчук — 2 голоси (“Отримав “Криворіжсталь”, на заздрість Суркісу-Медведчуку став своїм у Вашингтоні (схоже, там реалізовують проект “Ходорковський–дубль-2”, але вже для України)”.
По 1 голосу набрали Микола Азаров, Юрій Луценко, Євген Марчук, Міхаїл Саакашвілі, Микола Томенко і Тарас Чорновіл.
Двоє журналістів на запитання не відповіли. (“Моє уявлення про вдалого політика не збігається з тим, чим займаються політики в Україні”; “Це покажуть президентські вибори”).
ІІ. Найневдаліші політики першого півріччя 2004 року
Найневдалішим політиком першого півріччя 2004 року більшість журналістів вважає Віктора Медведчука (26 голосів) і Віктора Януковича (21 голос) (“Нібито висунутий єдиним кандидатом від влади, але його “єдність” висить в повітрі, і так само не вирішеним досі залишається питання щодо його підтримки Кучмою; непрофесійність його уряду яскраво засвідчила “бензинова криза”; “Притягнення уваги громадськості його прес-секретарем до його судимостей коштуватиме йому президентської посади; “Дуже невдалий піар — маю на увазі статті про судимість”).
Окрім того, до найневдаліших політиків першого півріччя 2004 були віднесені:
Леонід Кучма — 15 голосів;
Петро Симоненко — 13 голосів;
Степан Гавриш — 12 голосів;
Олександр Мороз — 12 голосів;
Віктор Ющенко — 12 голосів;
Євген Марчук — 8 голосів;
Юлія Тимошенко — 8 голосів (“Потрапила в черговий скандал, що засвідчив її нерозбірливість у підборі команди; в парламент надійшло чергове подання на її притягнення до кримінальної відповідальності, яке в тому числі можуть підтримати її вчорашні союзники-комуністи”);
Микола Азаров — 4 голоси;
Юрій Кравченко — 4 голоси;
Валерій Пустовойтенко — 4 голоси;
Тарас Чорновіл — 3 голоси.
Двічі були названі Павло Лазаренко, Володимир Литвин і Сергій Тігіпко; по одному голосу отримали Аслан Абашидзе, Микола Білокінь, Наталя Вітренко, Леонід Грач, Леонід Кравчук і Роландас Паксас.
ІІІ. Чи буде на президентських виборах висунутий єдиний кандидат від влади?
Серед журналістів переважає точка зору (34 голоси), що на президентських виборах від влади буде висунутий єдиний кандидат. Проте значна частина журналістів (24 голоси) вважає, що єдиного кандидата від влади не буде і ще 15 журналістів не змогли визначитися.
Серед аргументів щодо появи єдиного кандидата від влади переважає посилання на те, що у влади немає іншого виходу для того, щоб зберегти статус-кво:
“У нинішній ситуації у влади немає іншого виходу, у кланів — теж”;
“Бо інакше вони програють”;
“Влада буде намагатися висунути свого кандидата за будь-яких умов для того, щоб перемогти та продовжити свій курс”;
“Це єдина можливість виграти представнику від влади”;
“Незважаючи на протиріччя, владні партії домовляться”;
“Усвідомлення необхідності збереження стабільності переможе амбіції”;
“Нинішні еліти мають що втрачати, їх об’єднує не любов до кандидата Х, а елементарний страх»;
“Провладна більшість проводить ґрунтовні дослідження, і розуміє загрозу втрати влади. Тому, поряд з кандидатом “від влади” будуть лише “технологічні” кандидати”;
“З якимись іншими рішеннями влади запізнилася”;
“Бо інакше у кандидата від влади не буде шансів потрапити у другий тур”;
“Влада змушена концентрувати свої зусилля заради самозбереження”;
“У влади нема іншого вибору, якщо вона хоче виграти вибори”;
“Інакше їм не пробити рейтинг Ющенка, і вони, схоже, це добре розуміють”;
“Загроза втратити олігархізовану власність об’єднає владні структури та плутократів”;
“Тому що Янукович має реальні шанси перемогти, а Ющенко невдало шукає друзів в таборі влади”;
“Ставки виборів (особисто для Кучми) занадто високі”;
“Інакше влада перестане нею бути”;
“Тому, що фінансово-політичним групам, згуртованим навколо “президентської вертикалі”, наразі йдеться про власне самозбереження”;
“Влада (в широкому розумінні) не має іншого виходу. Їй є що втрачати”;
“Тому що це єдиний шанс влади виграти вибори, й влада завжди діє на виборах максимально ефективно”;
“Тому що в опозиції він де-факто є”.
“Застосування“ єдиного кандидата дає можливість створення єдиної системи адміністративного контролю за ходом виборів та централізованого використання владою засобів для фальсифікації результатів виборів на свою користь. Якщо й буде ще один нібито кандидат нібито від влади, то лише як засіб відтягнення голосів від інших кандидатів з метою їх подальшої передачі “єдиному й неділимому”.
Деякі журналісти зазначають, що цим єдиним кандидатом буде не Віктор Янукович, а Леонід Кучма:
“Це буде Л. Кучма”;
“Заради збереження режиму, це буде . Це підтверджують таємні наради у президента, які, фактично, відміняють дію Конституції”.
Є аргументи, які пояснюють появу єдиного кандидата особливостями політичних постатей Віктора Януковича або Леоніда Кучми:
“Якщо Януковичу дозволили запустити руку, він полізе увесь”;
“Кримінальне минуле змушує”;
“Кучма на сьогодні є найсильнішим політиком в країні і, у випадку, що він сам не піде на третій термін (це все ще не виключено), то той кандидат, на якого він вкаже пальцем (убезпечившись гарантіям безпеки), і буде єдиним кандидатом від влади. Інших не може бути, бо означало б:
1) Кучма допустив до фактично перевороту (повірити в це дуже важко);
2) кожен, хто РЕАЛЬНО б наважився конкурувати БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА ВИБОРАХ з кандидатом від Кучми, опинився б в жорсткій опозиції;
3) в країні немає політиків провладного табору, які б наважилися на це”.
“Діло нехитре, а от головне вже буде потім — “роздача слонів”.
Аргументи журналістів, які вважають, що єдиного кандидата від влади не буде, в основному базуються на наявності суперечностей і конфліктів у середовищі владних сил:
“У владі немає єдності, і кожен буде тягти ковдру на себе”;
“Завжди знайдуться ображені, які схочуть скористатися моментом, а люди загалом схильні переоцінювати свої можливості”;
“Нездатність поставити інтереси держави вище за власне збагачення”;
“Влада не має кандидата, що мав би достатній рейтинг”;
“У навколовладних середовищах надто багато конфліктів інтересів, щоб зійтися на одній кандидатурі. Єдиний виняток – якщо цим кандидатом буде Леонід Кучма”;
“Через нездоланні незгоди всередині блока влади, а також через амбіції деяких політиків”;
“Бо політичне розшарування активізується, і є чимало чинників для економічних неузгоджень”;
“Серед влади вже виявилися розбіжності — про своє висування вже заявив Кінах”;
“Не домовляться. Дуже багато амбіційних претендентів”;
“Влада неоднорідна в економічному, і в політичному плані”;
“По-перше, деякі політики із пропрезидентського табору вже заявили про свою можливу участь у виборах (наприклад, Анатолій Кінах). По-друге, Віктора Януковича (а поки що немає іншої кандидатури) підтримують не всі пропрезидентські сили”;
“Бо влада різноколірна”.
Деякі журналісти вбачають головну причину появи кількох кандидатів від влади на президентських виборах перспективою майбутніх парламентських виборів 2006 року:
“Ряд політиків з пропрезидентських сил підуть на вибори із метою “засвітитися” перед виборами 2006 року”;
“Деякі провладні кандидати використовуватимуть президентську кампанію з метою набуття іміджу їхніх партій для майбутніх парламентських виборів”;
“Про це свідчать партійні з’їзди, висловлювання політологів, політиків”.
Декілька журналістів пояснюють причину появи кількох кандидатів від влади тактичними міркуваннями:
“Кілька кандидатів відтягнуть частину голосів виборців на себе, щоб віддати у другому турі потрібному кандидату”;
“З метою перетягнути максимум голосів від опозиції”;
“На першому етапі виборчої кампанії влади вигідніше буде розсіяти переваги виборців”;
“Влада намагатиметься розіграти кілька сценаріїв, відповідно для цього буде потрібно кілька кандидатів у президенти”.
Значна частина журналістів не визначилася з питання, чи буде виставлений єдиний кандидат від влади, оскільки й на політичному полі зараз панує ситуація невизначеності, не всі чинники відомі, як не відомі й наміри основного гравця:
“Логіка професійного преферансиста, притаманна нашому Президентові, майже не піддається прогнозам”;
“Сценарії перероблятимуться за ситуацією, тому важко щось передбачити”;
“Усе залежить від комбінації, яку буде обрано. Адже недаремно напередодні початку виборів міністр транспорту реєструє свою “залізничну” партію. Кірпа нічого просто так не робить, а отже, це комусь треба”;
“Крім так званого “єдиного кандидата”, на виборах балотуватиметься кілька представників від парламентсько-урядової коаліції. Крім цього, з великою вірогідністю може статися, що Кучма офіційно так і не підтримає жодного з кандидатів, що так чи інакше призведе до “розсіювання” адмінресурсу”;
“Заяви про підтримку В. Януковича дуже схожі на блеф, до того ж владу “мають” кілька кланів-павуків”;
“Підкреслена неповага до Януковича на ряді політичних акцій з боку Кучми, Путіна, і наявність протиріч у таборі більшості”;
“Зараз ще триває “торг” щодо кандидатур”;
“Все залежатиме від того, чим закінчиться епопея з політичною реформою”;
“Про це можна буде говорити після визначення перспектив ухвалення–неухвалення Закону про політичну рекламу”;
“У владному таборі існує кілька центрів ваги, яким буде важко між собою домовитися. Крім того, влада ще не сформувала стратегії поведінки на виборах”;
“До останнього моменту (навіть до дня голосування) між конкуруючими фінансово-політичними угрупуваннями, які входять до складу більшості, і їх стримуючим фактором у вигляді Леоніда Кучми виникатимуть суперечності. Для Кучми важливим буде розігрування свого сценарію виборів із постійним балансом стримувань і противаг — час від часу той чи інший кандидат отримуватиме “панську ласку”. Навіть якщо буде проголошений і єдиний кандидат, він все одно повинен знати, що “є варіанти”.
IV. Чи ухвалить Верховна Рада до президентських виборів
конституційною більшістю політичну реформу?
Переважна більшість журналістів (36 голосів) вважає, що до президентських виборів Верховна Рада не ухвалить конституційною більшістю політичну реформу. У можливість такого ухвалення вірить значно менше — 12 журналістів. Значна частина журналістів (25 голосів) вагається з думкою.
Неможливість ухвалення політичної реформи до президентських виборів журналісти пояснюють в основному відсутністю консенсусу між різними політичними силами, її невигідністю більшості політичних сил”:
“Як писав І. Крилов : “Когда в товарищах согласья нет...”;
“Ухвалення можливе лише у разі досягнення консенсусу між більшістю і опозицією, перспективи якого з кожним днем стають все більш примарними”;
“Вона (реформа) далеко не всім потрібна”;
“Відсутність політичної єдності у тактиці опозиції”;
“Значній частині депутатів і частині парламентських груп це непотрібно і невигідно”;
“Меншість зробить все, аби цього не допустити”;
“За варіант 4180 не проголосує БЮТ, “НУ”, “Центр”, можливо, частина більшості. Варіант 3207-1 у вигляді, який може підтримати “НУ” і БЮТ, не потрібен президенту та його прихильникам. Крім того, навіть якщо перше читання якийсь із законопроектів пройде, зібрати за нього триста голосів у період президентської виборчої кампанії буде складно”;
“Ніхто не хоче ризикувати”;
“Більшість вже руйнується, і деякі депутати дивляться в бік “НУ”, особливо деякі мажоритарники”;
“У цьому не зацікавлений великий капітал, тому що зміна політичного режиму і центра влади збільшить економічні ризики”;
“Навряд чи вдасться вмовити Ющенка голосувати за той проект, який буде влаштовувати більшість та соціалістів. І навпаки”;
“Більшість розвалиться”;
“Це не вигідно основним гравцям”;
“Це не вигідно і”;
“Єдиною силою, яка зацікавлена в реформі зараз є СДПУ(о) та особисто її лідер Віктор Медведчук”;
“Без голосів “Нашої України” та “Регіонів України” це неможливо. А вони не планують голосувати”;
“Для появи такої більшості потрібна участь котроїсь із фракцій опозиції — а навіть соціалісти не будуть займатися змінами до Конституції під час президентської кампанії, що суперечить елементарним правовим нормам і поставить під загрозу їхнє повноправне членство в Соцінтерні; хоча... буває й політичне божевілля”.
Деякі журналісти вважають, що час для ухвалення політичної реформи вже упущений:
“Ніщо не може оживити ідею, час якої пройшов”;
“Уже надто пізно, втрачений момент. З кожним днем до виборів, цей момент ставатиме все небезпечнішим як з точки зору зовнішніх впливів на Україну, так і з точки зору внутрішньої реакції. Простіше кажучи, чим менше часу залишається до виборів, тим гучніший скандал вибухне, якщо реформа буде проголосована”;
“Влада вже використала свої ресурси в мобілізації депутатів”;
“Замало залишилося часу для узгодження позицій, до того ж у вересні кожен бачитиме свого кандидата переможцем — внаслідок збільшення емоційного накалу впаде критичність”;
“Чим ближче вибори, тим більше буде розброду і вагань у президентських лавах. Взагалі, складається враження, що з провалом політичної реформи усі, хто її хотів, змирилися (окрім, можливо, Мороза), а зараз просто йде імітація вірнопідданської активності”;
“Реформа не на часі. Ніхто в світі не робив конституційну реформу безпосередньо напередодні президентських виборів”;
“Можливо, це вже не цікаво самому президенту”;
“Не встигнуть домовитися навколо остаточного тексту, точніше, навколо повноважень президента і прем’єр-міністра”;
“Якщо буде дотримана процедура із повторними висновками Конституційного суду по тексту узгоджених змін, виникає питання часу. Якщо силовими методами не збиратимуть 300 + 1 голос, то проект 4180 не збирає достатньої підтримки”;
“Ближче до президентських виборів буде менше бажаючих підтримати політ реформу”;
“Ніхто на себе не буде брати відповідальність за речі, які не отримали схвалення більшості населення України”;
“Це велика туфта, яку новий президент поховає”;
“Треба бути “кремлівським мрійником”, щоб у це вірити”.
Журналісти, що бачать перспективи ухвалення політичної реформи до президентських виборів, аргументують це як інтересами правлячої еліти, так і страховкою від будь-яких результатів майбутніх президентських виборів:
“Це в інтересах олігархічних кланів, що сьогодні по суті правлять в країною”;
“Для цього все робиться, і це буде своєрідна підстраховка для відомих осіб в разі провалу на виборах”;
“Результат виборів-2004 непередбачуваний, великі ризики для будь-якого учасника, на випадок програшу обмежити повноваження майбутнього Президента — це краще, ніж до парламентських виборів–2006 мати нового Президента з нинішніми необмеженими повноваженнями”;
“Це потрібно всім основним учасникам політичного процесу — мотиви для цього у всіх різні, але достатньо вагомі”;
“Реформа — з різних міркувань — потрібна і силам пропрезидентським, і опозиції. Кожна з них постарається не проґавити шанс. Досягши компромісу, згодом кожна з цих сил все-одно спробує використати результат реформи для своєї користі. Перехідні положення, які зараз готують — тому докази”;
“Відчуття поразки Ющенка змусить піти на компроміс із Морозом, щоб обмежити повноваження Януковича як потенційного президента”;
“Бо немає нікого, хто проти конституційної реформи”;
“На жаль, наші політики переслідують ситуативні інтереси власного посилення, а не стратегічні інтереси побудови ефективної системи влади. А шансу поєднати перше з другим (такого, як 8 квітня) до виборів, і кілька років по виборах, уже напевно не буде”;
“Страх перед новим Президентом”.
Пояснення журналістів, які не визначили своєї думки з питання перспективи політичної реформи, торкаються насамперед непевності ситуації у зв’язку з початком виборчої кампанії:
“Реальної більшості у парламенті немає, і все буде залежати від ситуації, що складеться на наступний тиждень, — адже зараз говорять, що ці проекти можуть бути винесені на обговорення”,
“Початок президентської кампанії плутатиме карти як прибічникам реформи, так і її противникам”;
“Все залежить від того, хто вийде в другий тур”;
“Парламентарі досить нестійкі у своїх переконаннях. До того ж, не останню роль може відіграти передвиборна кампанія”;
“Можливо, щось і буде ухвалене, але “це” буде мало схоже на першопроект”;
“Спочатку капітуляція комуністів, а тепер — і соціалістів у справі політреформи підтверджує велику пористість в “стінці” опозиції. До того ж, нестійка і структура фракції “Наша Україна” (завжди можна буде знайти двох-трьох депутатів, які або взагалі вийдуть з фракції, або просто “забудуть” свої картки для голосування “потрібним людям”, а потім кричатимуть, що не голосували — до речі, такий варіант можливий ще й задля збереження іміджу опозиціонерства і водночас виконання певних домовленостей між Кучмою і Ющенком). В той же час питання політреформи, напевне, не є таким важливим для провладної більшості, і використовує це питання влада тільки для блокування роботи парламенту”;
“Проолігархічна більшість намагатиметься за будь-яку ціну “протягнути” політичну реформу. Очікується запекла боротьба, в якій перевагу може мати Адміністрація Президента”;
“Розбрат і хитання у Верховній Раді, коли вже всі все узгодили і вирішили, а назавтра все знову переграли”;
“У Верховній Раді щодо цього — хитка рівновага; може статися і так, і ні”;
“Це буде залежати від перебігу виборчої кампанії”;
“Намагання нинішньої влади зберегти себе в цій політреформі є першою і найважливішою перешкодою для конституційного її прийняття”;
“Погляди саме на політичну реформу перед виборами будуть змінюватися”;
“Про це не знає ніхто. Зрозуміло стане після початку нової сесії парламенту”;
“Це залежатиме від багатьох суб’єктивних та об’єктивних чинників, у тому числі тиску на депутатів від більшості і опозиції”;
“З такою Радою ні в чому не можна бути впевненим”;
V. Чи існує в Україні свобода слова?
Більшість журналістів (40 голосів) поділяють позицію, що в Україні свобода слова в основному не існує. Тих, хто вважає, що свобода слова в Україні в основному існує, на третину менше (26 голосів). “Крайні” позиції поділяє небагато журналістів — у тому, що свобода слова в Україні не існує зовсім, переконані 4 журналістів, а що свобода слова існує в повній мірі, переконаний 1 журналіст; ще 2 журналісти вагалися з відповіддю.
Для порівняння наводимо дані загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” та Центром “Соціальний моніторинг”, де те ж саме запитання щодо свободи слова в Україні ставилося населенню (див. табл. 1). Громадяни України більш оптимістично розцінюють стан зі свободою слова в Україні. Причин може бути декілька: можливо, це невимогливість та несформованість стандартів щодо об’єктивності ЗМІ, можливо, під поняттям “свобода слова” населення має на увазі свободу висловлювати власну думку, але не свободу її масового поширення. В усякому разі, така невибагливість населення до ЗМІ і є, на нашу думку, однією з причин існуючого стану із свободою слова в Україні.
Таблиця 1
Порівняння відповідей населення і журналістів на запитання “Чи існує свобода слова в Україні?) (порівняння даних у %)
Чи існує в Україні свобода слова? | Загальнонаціональне опитування | Опитування журналістів |
Так, повністю існує | 13 | 1% (1 голос) |
В основному, існує | 51 | 36% (26 голосів) |
В основному, не існує | 21 | 55% (40 голосів) |
Зовсім не існує | 6 | 5% (4 голоси) |
Важко сказати | 9 | 3% (2 голоси) |
_______________________
* Наведено дані загальноукраїнського опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” і Центром “Соціальний моніторинг” з 11 до 16 травня 2004 року. Опитування проводилося за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками й охоплює всі регіони України. Було опитано 2038 респондентів. Похибка репрезентативності не перевищує 2.2%.
У тому, що в Україні у повній мірі існує свобода слова, переконаний лише 1 журналіст. Його аргументація досить цікава: “Якщо проводиться таке опитування, як ваше, значить, все нормально”.
Аргументи журналістів на користь точку зору, що свобода слова в основному в Україні існує, переважно зводяться до того, що в Україні існують опозиційні видання, і кожен журналіст має свободу вибору, де йому працювати:
“У принципі, у журналістів є можливість для вільного надання інформації про суспільні проблеми і подачі різних точок зору. Також завжди є вибір, в якому ЗМІ працювати. Проблема швидше полягає у тому, що найбільш доступні широким верствам населення ЗМІ (телебачення, радіо) не дотримуються об’єктивності, й або замовчують інформацію, або подають її дуже однобоко. Інтернет, газети, стрічки агентств, які не живуть за темниками, поки що не по кишені звичайному українському громадянинові”;
“Останнім часом влада пішла не шляхом утиску опозиційної преси, а шляхом створення власних інформаційних ресурсів, які покривають значно більшу читацьку (глядацьку, слухацьку) аудиторію”;
“Існує Інтернет, незалежні ЗМІ”;
“Все-таки є опозиційні до режиму газети, ТБ, і можна на майдані галасувати”;
“Поки що безцензурні інтернет-ЗМІ”;
“Незважаючи на тиск влади на більшість ЗМІ, журналіст має можливість публікуватись у багатьох виданнях з різноманітною орієнтацією”;
“Свобода слова — як можливість висловити публічно свої думки — в країні існує. Принаймні, це є можливо для тих, хто цього прагне. На жаль, проблема полягає в тому, що в Україні не існує розвинутого медіа-ринку, а це означає, що тверезі і важливі для суспільства думки чи факти можуть споживати лише невеликі групи населення. Великим медіа (і електронним, і друкованим) немає потреби конкурувати на рівні змістового наповнення. Можливо, саме тому їх можна назвати “великими” лише у лапках, бо рівень довіри до ЗМІ дуже низький — це відбивається і на тиражах, і на рейтингах”;
“Свобода слова в Україні є свободою вибору видання, в якому працює журналіст. І це на сучасному етапі можна вважати свободою”;
“Судячи з публікацій багатьох газет, особливо це стосується Західної України, де про владу говорять переважно в негативних тонах, то якби свободи слова не було узагалі, про такі статті не було б і мови. Не в кожній державі можна побачити в газеті колаж “президент за ґратами у тюремній робі”. Однак, видання ніхто не наказує, не закриває”;
“Говори, що хочеш. Тільки шукай гроші, як забезпечити цю свободу”;
“Широкий спектр ЗМІ дозволяє висловлювати діаметрально протилежні думки. У кожного видання своя цензура, але якщо аналізувати думки різних журналістів — буде більш-менш об’єктивна картина. Існують проблеми з доступом до інформації та утисками з боку силових та контролюючих органів”;
“Принаймні, у нас на радіо ми можемо завжди подати різні точки зору”;
“Говорити та писати можна практично все, але недостатньо засобів для вільного розповсюдження інформації”;
“Бо свобода слова, тобто можливість висловитися, — цілком реальна справа. В Україні немає свободи ЗМІ, а це дещо інше”;
“На відміну від Росії, тиражі антиурядових видань перевищують 3.000.000 примірників. Діє опозиційний 5-й канал”;
“В основному існує, хоч і з великими труднощами”;
“Вона існує у тих рамках, які можуть існувати у даному суспільстві, і її навіть трохи більше”;
“Влада випрацювала ефективні негласні методи тиску на ЗМІ, опозиційні зокрема. Нині найвідкритішими й важкими для державного регулювання залишаються Інтернет-ЗМІ, проте вони не мають значного впливу на широкі верстви населення через обмеженість доступу до Інтернет-ресурсів широкого загалу. Проте поява такого телеканалу як 5-й, існування декількох газет (“Свобода”, “ВВ”), “Громадського радіо” засвідчують, що влада залишає окремі острівці свободи слова”;
“Інколи трохи є. Тому що існують різні фінансові групування з різними інтересами”.
Цікаво, що для двох журналістів доказів існування свободи слова в Україні слугує... діяльність Фонду “Демократичні ініціативи”:
“Ну от, наприклад, може ж Фонд “Демократичні ініціативи” збирати і публікувати експертні опитування”;
“Оскільки Ви ще маєте змогу ставити такі питання, а я відповідати — значить, в основному, існує”.
Більшість опитаних журналістів (40 голосів) впевнені, що свободи слова в Україні в основному не існує. Їх головні аргументи полягають у тому, що існує чимало форм залежності журналістів — від роботодавців, політичних та фінансових груп, самоцензури:
“Журналіст цілковито залежить від роботодавця”;
“Більшість ЗМІ змирилися з тим, що їх використовують у якості прокладки між політико-бізнесовими колами та населенням. Саме безхребетність ЗМІ та реальна відсутність корпоративної солідарності і є причиною відсутності свободи слова”;
“Шалений політичний та економічний тиск на незалежні видання, відкрите маніпулювання інформацією у державних ЗМІ не дозволяють говорити про наявність реальної свободи слова”;
“Тому що в переважній більшості газет, особливо в регіонах, залізною стіною проти свободи слова стоїть так звана внутрішня цензура: журналісти чітко знають, що редактори (залежні від влади, певних політичних чи бізнесових кіл) пропустять на шпальти, а що — ні. Газети не є незалежними, вони обов’язково комусь “підігрують”;
“Знаю з власного досвіду: коли суддя з подачі полковника УБОЗу забороняє публікувати щось про своє відомство до закінчення суду про захист честі і морального достоїнства полковника”;
“Більшість ЗМІ змушені обслуговувати владу і клани, які диктують їм свою політику, тримаючи в руках фінансовий краник. З цієї причини вони працюють за темниками”;
“Поки що я пишу те, що вважаю за потрібне, і мене друкують, але таких газет надто мало, а перспектив подальшого їхнього існування ще менше”;
“Найбільше свободи слова було в Україні в період президентства Кравчука та раннього Кучми. Потім “темники” гранично обмежили її в тих ЗМІ, які виявились покірними. А таких 90–95 %”;
“Найтиражніші і наймасовіші ЗМІ належать політично-фінансовим групам і подають фільтровану, препаровану і перекручену інформацію. Слово, що доходить до масового читача і глядача, не є вільним”;
“Про це свідчать публікації в основному на одну тему”;
“Про відсутність свободи слова свідчить: 1) Надто багато медіа зазнають тиску з боку органів влади, зокрема, ДПА, 2) Провідні електронні ЗМІ працюють за “темниками”, що само по собі унеможливлює їх об’єктивність, а отже — отримання суспільством неупередженої інформації, можливості почути позицію усіх сторін”;
“Відсутній реальний медіа-ринок і відповідне законодавство. Все дотується і контролюється тими, хто “тримає” владу і території. Існує так звана маніпулятивна свобода”;
“Вона існує лише в Інтернеті – як “вещь в себе”. І соціальна реальність, і політичне поле в нас занадто архаїчні, а тому політична влада прагне максимально домінувати у формі магічного — виробництва сенсів і думок. У нас політична влада — це переважно влада номінації, називання, найменування і перенайменування, влада слова. Тому ЗМІ неминуче стають у руках влади ефективним знаряддям виробництва символічної влади, інструментом маніпуляції”;
“Інша причина – боягузтво журналістів, для яких відрізана голова Гії Гонгадзе не наклала абсолютну заборону на опортунізм”;
“Основна причина – самоцензура серед українських журналістів. Справжні санкції застосовувалися до дуже невеликого відсотка з них. А сторониться “небезпечних” тем більшість”;
“Вільне слово можна зустріти поки що лише в Інтернеті (і не у всіх Інтернет-виданнях), та й то на цьому полі останнім часом все більше “самоцензури”, оскільки прецедент із судовим переслідуванням “Української правди” примусив багатьох стати обережнішими”;
“Економічна залежність ЗМІ від влади та олігархів”;
“На рівні загальноукраїнському ще допускаються протилежні погляди, а на місцевому вже ні”;
“Маємо таку ж фасадну свободу слова, як і фасадну демократію. Вона буцімто є: можна полаяти час від часу Президента та покритикувати його Адміністрацію. Робиться хороша міна при поганій грі. Але істинна свобода слова є тоді, коли вона реалізується на практиці. На практиці ж комунальні газети продовжують працювати за вказівкою. Обласне державне ТБ – виконувати владні замовлення. Газети, які намагаються говорити вільно, не знаходять друкарень у своїх регіонах — їм просто відмовляють. При приїзді в область Президента частину акредитованих журналістів просто не пускають на прес-конференцію. Працівникам підприємств під загрозою звільнення не дозволяють виходити на мітинги, а студентів, доводячи до сліз, змушують писати листи, в яких вони повинні відмовитися від висловлених думок. І так далі”;
“Із винайденням нового засобу боротьби із свободою слова, з’являються і нові методи висловлення своєї позиції. Тобто, володіючи певним ресурсом і часом українець може зорієнтуватися в політичній ситуації, суспільних процесах. Що стосується переважної більшості журналістів і населення, то перші змушені відробляти свій хліб необ’єктивною інформацією, а другі, теж в силу своєї бідності, ту інформацію споживати”;
“Тому що незаангажованих ЗМІ у нас немає. Зате інколи, на рівні подвигу того чи іншого журналіста, бувають незаангажовані, об’єктивні матеріали”;
“Не існує — в сенсі доступу вільного слова до широких мас. Чим більша аудиторія — тим більший тиск на журналістів. На жаль, це відчувається і в опозиційних медіа”;
“За винятком небагатьох незалежних та опозиційних видань, всі мейнстрімівські ЗМІ монополізовані владою через олігархів, які зробили ЗМІ політичними провідниками власних інтересів. У цих ЗМІ є свобода піару, реклами та компромату — але не свобода думок та ідей”;
“Надто сильний тиск і жорсткі обмеження”;
“Тому що медіа ще не перетворились на бізнес”;
“Більшість популярних ЗМІ із загальноукраїнською аудиторією не мають свободи”;
“Режиму свобода слова небезпечна. Ті елементи державної “свободи слова”, які є, реально не впливають на державну політику і владу”;
“Вперше мене запросили виступити з коментарем на державному радіо 1990 року; тоді це було десь раз на тиждень; потім (1991 рік) справа дійшла і до прямих ефірів; останній з таких ефірів був 1996 року; а після 1999 року мене взагалі не запрошували на це радіо (за винятком передачі до 15-ліття Чорнобиля, за що ведучий одержав персонально від президента Національної Радіокомпанії тов. Набруско величезну нагінку). А 2000 року, під референдум, на цьому радіо розважалися тим, що брали старі записи з моєю участю, істотно “редагували” їх і пускали в ефір. Отож “свободу слова” та її “еволюцію” вдалося відчути на собі”;
“Вільну думку в Україні можна висловити тільки в незначній кількості ЗМІ з дуже обмеженим полем впливу на суспільну думку та ще й з ризиком для життя автора цієї думки”;
“В принципі, в Україні ще можна знайти ЗМІ для оприлюднення будь-якої думки. Але основну частину інформаційного простору формують саме односпрямовані ЗМІ, які прийнято називати провладними, або олігархічними”;
“Свобода слова в Україні у зародковому стані через пасивність суспільства. Повноцінні ринкові умови функціонування ЗМІ, які би мали визначатися попитом і пропозицією, ще не сформовані. Через це інформаційну політику більшості комунікаційних засобів формує олігархічний капітал”;
“Із державними та олігархічними медіа все зрозуміло. У “грантівських” — теж свої темники. На щастя, є ще кілька медіа, які тримаються демократичних стандартів. Загалом, свобода слова — на вулиці. А для користувачів Інтернету — на форумах”.
Журналісти, що впевнені у повній відсутності свободи слова в Україні, наводять аргументи відсутності об’єктивності у вітчизняних ЗМІ, замовчування певної інформації або її однобічне висвітлення:
“Кількість інформації, що взагалі не висвітлюється, переважає, решта подій не висвітлюються, а коментуються лише з однієї політичної точки зору, першоджерела або замовчуються, або проходять монтаж, що є маніпуляцією інформацією, аналітика, дискусії та контрінтерв’ю цілковито відсутні, темники продовжують виконуватися”;
“Щоб отримати об’єктивну інформацію, треба подивитися декілька телеканалів, прочитати декілька газет. Інтернет-видання поки що не мають такого впливу та аудиторії, як традиційній ЗМІ”;
“У загальнонаціональних та місцевих ЗМІ, засновниками яких є держава та комерційні структури, не друкують думок опозиції”.
Журналісти, які не визначили своєї позиції з питання існування свободи слова в Україні, пояснили це так:
“Свобода слова — це поняття не соціальне, а особистісне”;
“Те, що існує, назви не має. Ще не вигадали”.
VI. Чи часто, в засобах масової інформації представлені різні точки зору — як влади, так і опозиції — з різних суспільних проблем?
Абсолютна більшість журналістів вважає, що в українських ЗМІ різні точки зору — як влади, так і опозиції — з’являються або дуже рідко (26 голосів) або досить рідко (27 голосів). У протилежному — що різні позиції зустрічаються досить часто — упевнені значно менше журналістів (16 голосів), а що дуже часто — лише троє. Один журналіст не зміг визначитися з цього питання.
Для порівняння наводимо дані загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” та Центром “Соціальний моніторинг”, де те ж саме запитання щодо свободи слова в Україні ставилося населенню (див. табл. 2). Відповіді громадян України на це запитання свідчать, що вони, хоч і не надто розуміють смисл поняття “свобода слова”, проте їх розуміння реальної ситуації у царині об’єктивності ЗМІ не надто відрізняється від позиції журналістів. Більша частина опитаних вважає, що різні точки зору з’являються в українських ЗМІ або доволі рідко або дуже рідко. Звертає на себе увагу, що значна частина населення, майже третина, взагалі не змогла визначити своєї позиції. Чи вони взагалі не є споживачами ЗМІ? Чи їм байдуже? Чи вони не знають, яким має бути представлення різних позицій? На ці питання відповіді ми не маємо.
Таблиця 2
Порівняння відповідей населення і журналістів на запитання “Чи часто у ЗМІ з’являються різні точки зору — як влади, так і опозиції?” (порівняння дані у %)
Чи часто у ЗМІ з’являються різні точки зору? | Загальнонаціональне опитування 11–16 травня 2004 р.* | Опитування журналістів 16-25 червня 2004р., % і кількість голосів |
Дуже рідко | 12 | 36% (26 голосів) |
Досить рідко | 31 | 37% (27 голосів) |
Досить часто | 23 | 22% (16 голосів) |
Дуже часто | 5 | 4% (3 голоси) |
Важко сказати | 29 | 1% (1 голос) |
* Наведено дані загальноукраїнського опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” і Центром “Соціальний моніторинг” з 11 до 16 травня 2004 року. Опитування проводилося за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками й охоплює всі реґіони України. Було опитано 2038 респондентів. Похибка репрезентативності не перевищує 2.2%.
Серед причин, чому різні точки зору дуже рідко з’являються у вітчизняних ЗМІ, журналісти вказують на залежний стан більшості ЗМІ, їхню заангажованість:
“ЗМІ, в основному, так чи інакше залежать від влади”;
“Владі це не потрібно, бо вона сама по собі, а народ — сам по собі”;
“Медіа у більшості випадків ще не стали бізнесом. Натомість вони є знаряддям у політичній та економічній боротьбі. А PR-засобам не потрібно представляти різні точки зору. Достатньо мати одну — “єдино правильну”;
“Тому що більшість журналістів не працюють, а обслуговують: більшість — владу, а інші — опозицію”;
“Державні ЗМІ не зацікавлені у представленні точки зору опозиції”;
“Різні точки зору бувають представлені лише в окремих ЗМІ, які заробляють гроші самі, або видаються на гранти, або ж фінансуються прогресивними політиками”;
“Достатньо подивитися українські телеканали, де все подається односторонньо, про регіональні й годі говорити”;
“Влада прагне до монополії, до концентрації символічного капіталу, що дає їй також і економічну вигоду. Різноголосся, діалог сьогодні збиткові, тому що відтворення капіталу лише малою мірою залежить від особистої ініціативи масової людини”;
“Як правило, ЗМІ заангажовані політично”;
“І опозиційні, і владні ЗМІ подають лише свої погляди”;
“Українські ЗМІ, як і всі інші в світі, мають чітко виражених засновників (чи власників). Плюралізм закінчився разом з відставкою Горбачова”;
“ТБ належить переважно олігархам”;
“Економічна і адміністративна цензура сильніша, ніж цензура в СРСР”;
“Більшість українських ЗМІ перебувають у залежності від влади. Їх редакційна політика побудована на замовчуванні чи перекрученні позиції опозиції”;
“А це видно навіть оком, не озброєним грантом Сороса”;
Причини, чому різні точки зору з’являються у наших ЗМІ досить рідко, називалися ті ж самі – залежність і заангажованість ЗМІ.
“Основні причини, на мою думку, є такі:
1. Дуже значна політична заангажованість медіа – як провладних, так і опозиційних. 95% власників медіа сьогодні хочуть бачити не обговорення суспільних проблем, а лише точки зору своїх політичних соратників. У випадку появи прізвища з конкуруючого “табору” – реакція переважно є на рівні: “Я плачу вам гроші не за те, що ви рекламували цього козла!”
2. Низький професіоналізм журналістів і редакторів. Дуже мало хто намагається знайти протилежну точку зору. Тому такі публікації є швидше “звітами про подію чи прес-конференцію”, де ОДНА політична сила розповідає чи демонструє своє ставлення до ОДНІЄЇ суспільної проблеми. Крім Верховної Ради, опозиційні і провладні політики практично не збираються разом, а більшості журналістів просто ліньки шукати іншу точку зору. До того ж, багато хто з журналістів, особливо молодих, і не уявляє, що це необхідно робити.
3. Брак цих самих точок зору. В Україні сьогодні і влада, і опозиція не вважають за необхідне щось комусь пояснювати чи обговорювати. Суспільний діалог сьогодні полягає у вигукуванні резонансних заяв чи гасел, за якими немає ніякого продовження. Хоч найголовніше – це брак розумних людей в політиці, які принаймні можуть зрозуміти обговорювану проблему і хоч більш-менш адекватно її прокоментувати”.
“У “5 каналу” невелика аудиторія, а Інтернет-видання не є масовими”;
“Якщо ці точки і представлені, то як правило, в різних засобах масової інформації. У владних ЗМІ — точка зору влади, в опозиційних — точка зору опозиції. В Україні дуже мало ЗМІ, які б при висвітленні тих чи інших подій чи проблем дотримувалися принципу одночасного представлення протилежних точок зору”;
“На жаль, в Україні занадто мало незалежних інформаційних ресурсів. Більшість інформаційних ресурсів виконують політичні замовлення власників”;
“ЗМІ в Україні й досі — це інструмент політичного впливу. Чисті бізнес-проекти у галузі українських медіа нараховують одиниці і мають розважальний характер”;
“Інша точка зору якщо і представляється, то в тому ж фільтрованому, препарованому і перекрученому вигляді”;
“Владні ЗМІ це майже не практикують, опозиційні в своїй більшості — теж”;
“Більшість ЗМІ мають яскраво заангажований характер. І подають точки зору виключно своїх власників та спонсорів”;
“Таку норму (саме на рівні норми) як надання двох точок зору у чистому вигляді, дає, мабуть, тільки українська служба Бі-Бі-Сі. Намагаються дотримуватися цих канонів і на СТБ (але я можу бути необ’єктивною, оскільки там працюю)”;
“Ніхто з власників ЗМІ не ставить за мету об’єктивність того чи іншого ЗМІ”;
“Чим впливовішим є ЗМІ, тим менше представлені опозиційні політики”;
“В рамках одного видання або програми – повноцінне і безоціночне представлення цих позицій зустрічається вкрай рідко”;
“Вільну думку в Україні можна висловити тільки в незначній кількості ЗМІ з дуже обмеженим полем впливу на суспільну думку та ще й з ризиком для життя автора цієї думки”;
“На загал українські ЗМІ є партійними й фінансуються тими чи іншими структурами, що представляють певні партійні або комерційні кола. Отже, через це українська журналістика деградує. Рівень оплати праці в ЗМІ низький. Фахові журналісти перекваліфіковуються на політтехнологів, обслуговують певних політиків, партії та бізнес-структури. У такому випадку співставлення різних точок зору шкідливе для замовника. Існування незалежних, отже самоокупних ЗМІ, які б зважено й всебічно аналізували ситуацію, проблематичне через нерозвинутість і корумпованість рекламного ринку, тиск державних структур, елементарну ризикованість мас-медійного бізнесу в Україні”.
Позиція журналістів, які вважають, що різні точки зору досить часто з’являються у вітчизняних ЗМІ, в основному аргументується тим, що різні позиції з’являються у різних ЗМІ:
“Справа не в частоті, а в пропорціях і в точності передачі цих точок зору”;
“Зараз і влада і опозиція мають достатню кількість ЗМІ, які продукують їхні думки, точки зору тощо”;
Journalist’poll 2004
“Це з огляду на ті ЗМІ, які доступні особисто мені. Опозиційні ЗМІ, щоправда, програють в якості матеріалів. Але це не страшно для опозиції — іноді точка зору влади виглядає не менш олігофренічною”;
“В різних ЗМІ ці точки зору представлені, але їх важко сумістити в одному ЗМІ”;
“Проблема тільки в тому, що думки влади й опозиції представлено в різних ЗМІ (із суттєво різним покриттям), і публічна дискусія між ними відбувається вкрай рідко”;
“Часто, але в різних, а не в одному ЗМІ”;
“Проблема не стільки в тому, як часто представлені ці точки зору, а ЯК: точку зору представників влади в ЗМІ (особливо на ТБ) як правило подають виключно у позитивному контексті, а опозиції — у негативному. Такий виходить “паритет”;
“Стежу за багатьма ЗМІ різної спрямованості”.
Основні аргументи тих журналістів, які вважають, що різні точки зору дуже часто з’являються у наших ЗМІ, полягають у тому, що це залежить переважно від редактора видання і що, знов таки, різні видання у сукупності дають об’єктивну картину:
“З більшості питань реального життя точка зору влади не відрізняється від опозиції”;
“Питання – як!?”
“Якщо у редактора є бажання, він може надрукувати що завгодно”;
“Широкий спектр ЗМІ дозволяє висловлювати діаметрально протилежні думки. У кожного видання своя цензура, але якщо аналізувати думки різних журналістів — буде більш-менш об’єктивна картина”.
Нарешті, журналіст, що не визначив своєї позиції, пояснює це тим, що запитання було сформульоване неправильно:
“Питання невірно сформульоване. В яких саме ЗМІ? Вони дуже різні, а найчастіше — і не ЗМІ, а пропагандистські рупори”.
Прес-реліз підготували Ірина Бекешкина, Олександр Дишлевий та Ольга Максименко.
2 липня 2004 р.
1. Анкета*
Кого з політиків Ви назвали б найвдалішим за перше півріччя 2004 року? (Назвіть не більше трьох прізвищ)________________________________________________________________________
Кого з політиків Ви назвали найневдалішим за перше півріччя 2004 року? (Назвіть не більше трьох прізвищ)___________________________________________________________________________
Як Ви вважаєте, чи буде на президентських виборах висунутий єдиний кандидат від влади?1 – так
2 – ні
3 – важко сказати
Чому Ви так вважаєте?
___________________________________________________________________________
4. Як Ви вважаєте, чи ухвалить Верховна Рада до президентських виборів конституційною більшістю політичну реформу?
1 – так
2 – ні
3 – важко сказати
Чому Ви так вважаєте?
___________________________________________________________________________
5. Як Ви думаєте, чи існує в Україні свобода слова?
1 – так, повністю існує
2 – в основному, існує
3 – в основному, не існує
4 – зовсім не існує
5 – важко сказати
Чому Ви так вважаєте?
___________________________________________________________________________
6. Чи часто, на Вашу думку, в засобах масової інформації представлені різні точки зору — як влади, так і опозиції — з різних суспільних проблем?
1 – дуже рідко
2 – досить рідко
3 – досить часто
4 – дуже часто
5 – важко сказати
Чому Ви так вважаєте?
___________________________________________________________________________
_________________________
* У прес-релізі узагальнено і наведено відповіді лише на половину запитань анкети, що їх ми встигнули обробити на момент його підготовки. Попередній прес-реліз був підготовлений Фондом “ДІ” 26 червня 2004 р. напередодні Стамбульського саміту НАТО. Прес-реліз стосовно зовнішньополітичних орієнтацій опитаних журналістів ми плануємо підготувати і поширити після вихідних, себто 4–5 липня ц. р.
2. Список опитаних журналістів
1. Аласанія Зураб
2. Базар Олег
3. Базюк Тарас
4. Безулик Анна
5. Бокий Іван
6. Брагинський Борис
7. Бублик Михайло
8. Буджурова Ліля
9. Вересень Микола
10. Ґардус Максим
11. Гармаш Сергій
12. Гойс Петро
13. Грабовський Сергій
14. Данилюк Володимир
15. Дениско Ганна
16. Добрянський Василь
17. Довгич Віталій
18. Дорош Світлана
19. Єльцов Олег
20. Золотарьов Володимир
21. Кіпіані Вахтанг
22. Княжанський Віталій
23. Козирєв Микола
24. Козоріз Віктор
25. Конєв Віктор
26. Криштопа Олег
27. Кульчинський Микола
28. Лавринович Олександр
29. Латишев Віталій
30. Лебідь Марія
31. Лещенко Сергій
32. Лігачова Наталя
33. Ляшко Олег
34. Мазур Алла
35. Миселюк Андрій
36. Мичко Світлана
37. Міронов Олексій
38. Москалюк Тарас
39. Назарчук Василь
40. Немченко Тетяна
41. Несенюк Микола
42. Нікітіна Олена
43. Овдин Володимир
44. Онисько Олег
45. Осадча Яна
46. Павлів Володимир
47. Парипа Петро
48. Пащенко Віктор
49. Піддубняк Василь
50. Посухов Валентин
51. Притула Володимир
52. Просяник Тамара
53. Руденко Сергій
54. Рябчук Микола
55. Сахаров Геннадій
56. Северін Микола
57. Семена Микола
58. Слісаренко Ігор
59. Соболєв Єгор
60. Сокульський Євген
61. Стріха Максим
62. Стус Віктор
63. Тарасенко Тетяна
64. Федорина Алла
65. Чайка Роман
66. Черчатий Ігор
67. Чорна Ольга
68. Шакалов Михайло
69. Шлінчак Віктор
70. Штурхецький Сергій
71. Юрчук Олександр
72. Ясенов Євген
73. Яхно Олеся
