Василь Дрозд
Дивокрай
Тернопіль 2007
ББК –Укр.) – 5
Д – 75
Василь Дрозд
Д – 75 Дивокрай /Поезії/ – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2007 – 112 с.
«Дивокрай» – це щира поетична розповідь про чарівну місцину природи – Заліщицьке Наддністров’я, що здавна приваблює неспокійних мандрівників. Неповторна краса Дністровського каньйону, Червоноградського і Касперівського ландшафтів, духовна щедрість господарів краю, героїка минувшини і незворотність щасливої будучини – основні мотиви книжки.
ISBN -2
Усі права застережені.
© В. Дрозд, 2007
© ТзОВ «Терно-граф», 2007
Хай не черствіє душа
Шановний читачу! Перед Тобою поетична книжка добре знаного в Заліщицькому Наддністров’ї талановитого адміністратора й господарника, вчителя і публіциста, бджоляра і природолюба . Це своєрідний поетичний щоденник пережитого і вистражда-ного цією непересічною особистістю, джерело його нездоланного прагнення зробити світ добрішим, чистішим, небайдужим до людських страждань і бід.
Кожен вірш, ніби просякає потужне спрагле тужіння автора за героїчною минувшиною, шаноблива вдяка її помітним постатям, ретельне прослідковування нерозривного зв’язку поколінь. Це синівський уклін рідному середовищу, що підносить людину над дрібним і минущим.
Пропоновані вірші – як віддзеркалення глибокої любові до батьків, сім’ї, до людей. Це – закоханість у рідний край, з яким не поривав ніколи. «Не можна Вкраїну любити, як краю не будеш любить» – так написав автор в одному з віршів. Оспівування краси рідної природи, її перлин, про які знають далеко за межами України, заклик до єднання людини з довкіллям, до його збереження – тема цілого циклу віршів.
У віршах Василя Дрозда – відчуття пережитого в дитинстві, на нелегких дорогах його непростої біографії. З трепетним хвилюванням автор згадує повоєнні роки з їх тривогами. Цього не можна забути. Враження з дитинства глибоко залягли в душу і просяться на папір з неспокійного і люблячого серця поета. То був складний і жорстокий час для усіх галичан. Війна, повоєнна розруха чорним крилом торкнулися майже кожної сім’ї.
Спасибі його неспокійній натурі, що не дала зачерствіти поетичній душі, що тупий грейдер забуття і байдужості не пронісся дорогами його юності і статечної зрілості. Бо зумів, як вірний і люблячий син рідного краю, скупати своє Наддністров’я у щирому, емоційному слові, висловити непроминальну вдячність рідним, близьким і всій наддністрянській спільноті за щедроти життя, за повновагі джерела радості і любові.
Безсумнівно поетичний «Дивокрай», то щедрий і добротний взяток члена Національної спілки журналістів України, невтомного пасічника і працелюба на благородній ниві рідного слова.
Євген Безкоровайний,
виконавчий секретар Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України,
член Національної спілки письменників України.
Україно моя, величава
Україно моя, величава
Україно моя, величава!
Де ще є така щедра земля,
Щоб до волі так вперто вставала,
Як ти, рідная нене моя?
Вся Європа до тебе горнулась,
Русь-Вкраїна могутня була.
Та неволі років не минула,
Хоч у центрі Європи жила.
“Що ж бо сталось, Вкраїно, з тобою? –
Нині внуки питають дідів.
– Чом вожді у словеснім двобої
Тебе ділять і досі навпіл?”
Та невже це воскресли гетьмани,
Що стрілялися за булаву
І Вітчизну не раз розривали,
Гамувавши амбітність свою?
Дуже прикро таке визнавати,
Не змінилися наші вожді.
Їм потрібна Вкраїна багата,
Щоб набити кишені свої.
Коханий мій, краю
Я зором тебе обнімаю
І серцем цілую тебе.
О краю, коханий мій, краю,
Красою сповив ти мене.
Тебе не любити не можна,
Маленька Вітчизно моя.
Любима тут стежечка кожна,
Це ж предків священна земля.
До тебе я птахом всекрилим,
Як син найвірніший іду.
У бурі, у шторми чи зливи
До тебе дорогу знайду.
Любов мою вже не згасити,
Без тебе не міг би я жить.
Не можна Вкраїну любити,
Як краю не будеш любить.
Опора України
Сьогодні Вкраїна – велика держава
І має чотири опори вона.
Державність її – це не видумка жвава –
Незрушна твердиня її корінна.
Народ український – опора могутня,
Страждання і велич його – у борні.
Історія в нього тисячолітня,
Вона укладалась в неволі й огні.
А третя опора – еліта вкраїнська,
Без неї держава – це гурт баранів.
Вкраїна для неї – мов кров материнська,
Що мужньо пульсує в глибинах віків.
Четверта опора Вкраїни – держави –
Духовність народу і віра її.
Хоч церкву вкраїнську душили віками –
Сьогодні в минулім сторінки сумні.
З колін встань, нарешті, еліто вкраїнська,
Й народ наш з тобою нехай устає.
Наука, культура і гордість козацька
Наснагу до праці усім нам дає.
Вкраїнська еліто, ти – дух животворний,
Могутнє джерело держави й буття.
Єднайся з народом, і дух благородний
Його пронеси по дорозі життя!
НАДДНІСТРОВ’Я МОЄ
Наддністров’я моє,
Ти – квітуча перлина Вкраїни.
Тут Дністер виграє
І природа співа солов’їно.
Краю мій чарівний,
Навесні ти встаєш спозарання.
Будиш ліс запашний
Щебетливим пташиним коханням.
Земле щедра моя,
Ти годуєш людей своїм жнивом.
Тут побачиш здаля
В усіх селах садиби красиві.
Край туристських доріг,
Тут зустрінеш гостей всього світу.
Старину ти зберіг
Й береги теплим сонцем зігріті.
Дністре мій бойовий,
Твої води в крові закипали,
Як за край дорогий
Наші люди в борні помирали.
Дністре сивий ти мій,
Ти гуртуєш у колі єдинім
Буковини ліси, край-Поділля
Й карпатські вершини.
Безсмертному Каменяреві
В молоті поета – знамено Вкраїни,
Що велично сяє будь-якої днини.
Золото пшениці й неба голубінь
У серцях плекають сотні поколінь.
Поетове слово – жагучий вогонь,
Що вирвався стрімко з Франкових долонь.
Він в душах героїв горить много літ
І, тюрми здолавши, наближує світ!
Бо вже над планетою він палахтить.
Ніколи й нікому його не згасить!
Бо юнь вже несе цей вогонь у руках,
А долю Вкраїни на своїх плечах.
О мово рідна
О мово рідна! Будь дзвінкою
На устах моїх розкутих.
Ти нас кликала до бою
В час тривоги і розпуки.
Тебе душили і цькували
Ще й виносили табу.
У глухі тюрми закривали –
Та здолала ти орду.
Ні! Не згубишся ти, мово,
Хоч сотні літ свій хрест несеш.
Ще прийде час і ти казково
На Україні розцвітеш!
Повстанкам
463 жінки було ув’язнено за участь
у національно-визвольній боротьбі
в роках з міста, селища, сіл
Заліщицького, Товстенського районів.
Серед них значна частина – дівчата,
яким не було й вісімнадцяти років.
Із книги Н. Мизака
“За тебе, свята Україно”
Її минуло лиш сімнадцять.
Надворі травень, бузок цвів.
Зайшли у хату і зненацька
Дочку забрали від батьків.
Струнка, висока, мов тополя
І нижче пояса коса.
Вона не знала, що в неволі
Пропаде молодість й краса.
Темний підвал, мов домовина,
Її на допит знов ведуть.
Надворі ніч, друга година,
Засохла кров, сльози течуть.
– Кажи, чого ти в ліс ходила,
Чому верталася одна?
Кажи кому і що носила? –
Питав і бив кат-сатана.
Вона знесилена стояла
І тепла з носа текла кров.
Нарешті впала й застогнала,
А слідчий тіло шматував.
На пиці в нього тінь звіряча
Й несамовита їдка лють.
А її очі вже не плачуть –
На неї воду з відра ллють.
О скільки їх, дівчат цнотливих,
У тюрми брали в ті роки.
Таких ще юних і звабливих
Гнали в Сибір, на Соловки.
Глумили зайди чесність вашу,
І юне тіло, і красу.
Ви за Вкраїну, волю нашу
Віддали молодість свою.
Лесі Українці
Тобі Богом були дані
Високі знамена.
Ти несла їх через брані,
Крізь болі і терна.
Ти боролась і творила
Понад болі, втому.
І кувала з криці крила
Народові свому.
Ти пішла у світ широкий
Провісником долі,
Де посіви зійшли твої
У здобутій волі.
Ти була і вічно будеш
Дочкою народу,
Від якого ще не встигла
Взяти нагороду.
Та найвища нагорода
Для цієї жінки –
Вічно нести ймення горде
Лесі Українки!
Михайлові Гайворонському
Де батьків оселя була,
Він вернувся на віки.
Його місто не забуло,
Хоч минули вже роки.
Він постав на п’єдесталі,
Щоб співати тут пісні.
Бо не може вже надалі
В чужій бути стороні.
Тут музика й спів дитячий,
Їм життя він присвятив.
І пісняр й стрілець завзятий –
Дух свободи він будив.
Дорогами пам’яті
Щоб ми завжди пам’ятали
О земле моя нагірянська,
Ти слухала плач немовлят.
І галас верхівців татарських,
Що гнали в неволю дівчат.
Від походів бусурманських
Ти страждала сотні літ.
Ти бачила дикі танці,
Море крові й людських сліз.
Шляхом битим і таємним
Через тебе орди йшли.
І палили всі хатини,
Люд ховався у ліси.
Колись тут мурза татарський
Кантемир з військом стояв,
В назві лісу нагірянськім
Він проріс своїм ім’ям.
Щоб ми завжди пам’ятали
Знищених старих й малих.
Як Червоне грабували,
В рабство гнали молодих.
Материнська трагедія
Подія відбувалася в одному
з сіл на Заліщанщині
Був бій жорстокий на світанку,
Уже згортала крила ніч.
Та раптом вартовий на ганку:
“Хлопці, облава!” – І в обіч.
Всі залягли, сили нерівні.
Енкаведистів – хмара, тьма.
Іде стрільба. І хлопці сильні,
Та виходу, на жаль, нема.
Два підірвались, трьох убили,
Один у ранах ще стогнав.
Хотів добитись, не мав сили,
Його чекіст уже в’язав.
Це був високий, стрілець бравий,
Іван, з тутешнього села.
Сексоти знали й підказали,
Що його мати тут жила.
Спивав з покосів роси ранок,
На жнивне поле люди йшли.
І опустіли хата й ганок,
Де вночі хлопці бій вели.
Везли повстанців на двох возах
І виганяли з хат усіх,
Щоби дивились й пізнавали
Когось із родичів своїх.
Енкаведисти йшли повз брами
Й ручні кайдани вже несли.
Тільки признайтесь, що впізнали –
І у Сибір уже везли.
Його підвезли – лик відкритий,
А рідна матінка мовчить.
Вона не знала, що робити –
На возі син її лежить.
У небі сонце помарніло,
І жайвір співи припинив.
А мати на очах сивіла,
Її Іван уже не жив.
Напроти неї вози стали,
Чекіст звіряче заревів:
“Кого- нибудь ты опознала?
Не сын ли твой лежит в крови?”
– Ні, ні, не мій, бо мого сина
Уже давно в селі нема.
Його весною спорядила
Я на війну. Живу сама.
В очах у неї потемніло
І в грудях ніби загуло.
Вона немов збожеволіла,
Їй співчувало все село.
Довго стояла при дорозі,
Вела в останню сина путь.
О прости, Боже, що не в змозі
Йому зарадить чим-небудь.
Якби у мами була сила,
Вона йому би помогла.
І за Вкраїну у могилу
Із рідним сином би лягла.
Міст
У перших числах липня 1941 року в Заліщиках
відступаючими військами НКВС було підірвано
залізничний міст і в його прірву скинуто в Дністер
два вагони з людьми – політичними в’язнями…
Де Дністер тисячолітній
вигинає стремено,
Височить там міст залізний –
залізничне полотно.
Попереду хрест камінний,
в нім – історія своя.
Він освячений недавно –
хрест подію осява.
Бо у пам’яті народній
вже давно вона жила
І жорстокістю своєю
всю округу потрясла.
То були перші липня дні
І літо було надворі,
Коли над краєм темну тінь
Накинув сорок перший рік.
«Визвольники» червоні
Тікали вже на схід
І спішно замітали
Кривавий свій прихід.
Люди добре пам’ятали
Тую осінь золоту
І вже надто ту підступну
Вересневу доброту.
Йшли танки і солдати
З червоними зірками.
Як братів їх зустрічали
Люди з калачами.
Бідним поле роздавали,
В селах школи відкривали.
І, мов туманом, обгортали
Все облудними речами:
– Ми вам принесли Україну
І об’єднали всю родину, –
На всі боки вони кричали.
Та йшов за ними кат з косою,
Ланцами, дротом і тюрмою.
І тим, хто думав про Вкраїну,
Уже збивали домовину.
Пішли у тюрми лікарі, інженери, вчителі,
Священики, адвокати, загалом, всі патріоти.
Одних в Сибір повезли,
Інших в тюрмах катували,
А як місця бракувало – їх без суду там стріляли.
І до нині не відомо, кого де убили.
Дотепер ще розривають тяжких жертв могили.
Де жінки та чоловіки ще й діти маленькі,
Що на грудях загинули у своєї неньки.
Заповнені були тюрми в Галицькому краї:
У Тернополі та Львові і в Станіславові
І велика тюрма була у місті Чорткові.
А тим часом йшла війна, червоні тікали.
Своїх злочинів кривавих сліди замітали.
Їх найбільше патріоти – в’язні турбували,
Ними тюрми заповнені, тюремні підвали.
Одних гнали до Умані і там убивали.
Хто не в силах був іти – на місці стріляли.
Не встигали вже кати й трупи загортати
І задумали в Дністер людей поскидати…
Із Чортківської тюрми два вагони в’язнів
Заповнили під контролем лютих катів-блазнів.
Вікна, двері забивали, дротом обтягали
Й до Заліщиків раненько тихо підігнали.
Вже світало, ген на сході
в небі гуркотіло.
Прийшов потяг до Дністра –
місто заніміло.
А кати – енкаведисти
злочин учинили:
В одночасся міст зірвали
й станцію збомбили.
В прірву з моста, в чорну воду
вагони упали.
Поки вода заливала –
люди в них кричали.
А катюги більшовицькі
в руках зброю мали
І далеко перед мостом
на варті стояли.
Того літа дощового
Дністер був великий
І з води лиш виглядали
вагони побиті.
А потворна арматура
піднялася над мостом,
Ніби руки похрестила
над згорьованим Дністром.
...Півстоліття по війні
Наші старожили
Про трагедію на мості
Знов заговорили.
І на пам’ять про ці жертви
Хреста встановили.
Тут пригальмовують хід поїзди,
Вклоняючись місцю святому.
По-людськи шепочуться хвилі води,
Мов просяться з річки додому.
Тут кості у водах
лежать безіменні
І душі над ними
витають нетлінні.
Та ймення людей тих –
то вільна Вкраїна,
Що крила свої
розправляє орлині.
Сумний фрагмент
Зледеніли вікна в хаті
І з дверей звисає лід.
Не рятує нас загата,
Не зігрітися, як слід.
Пахне глиною з долівки,
Блищить кагнець на столі.
В печі жевріють вуглинки,
Холод тягне від землі.
Діти, ніби ластів’ята,
З печі дивляться униз.
Юшку їм готує мати
Й підкидає в кухню хмиз.
В селі шастають солдати,
Не до спокою вночі.
Як в Сибір нас будуть брати –
Треба мати сухарі.
Це фрагмент життя сумного
В повоєнний тяжкий час.
Не забути нам ніколи,
Як знущалися із нас.
Пам’ять
Хлопці – партизани
Тут на смерть стояли.
Всі вони синами
Вкраїни були.
Гарнізон червоних
Вони відбивали,
Не стало патронів –
У штики пішли.
Їх було п’ятнадцять.
Всі в бою упали
І честі своєї
Ніхто не зганьбив.
Сорок літ минуло,
Тут хреста підняли.
Щоб стояв він вічно –
Пам’ять про борців.
Тут клятву складають
Внуки партизанів,
Аби вогонь вічний
В їх серцях горів.
Батько
Якось в полоні в темну ніч
Йому наснилась мати й піч
І запах свіжої хлібини,
І чорні вишні у дворі…
Ішли останні вже хвилини
Життя земного в матері.
Вона лягла у домовину,
Не знавши долі свого сина.
Четвертий рік в полоні був.
З Італії, крізь гори й доли,
Вернувся він з доріг далеких.
І розпочав, немов лелека,
Зводить своє гніздо.
У хаті, що в селі застав,
Були дошками вже забиті
Старенькі двері і вікно.
І бур’янами все подвір’я,
Як пасовище, заросло…
КРИвавий слід війни
Памяті брата Павла
Йому не було й одинадцять,
Ще б тільки жити і рости.
Їх було в полі кільканадцять
І він впав жертвою війни.
Вона з села вже відходила
І залишала гіркий слід.
У небі блискало, гуділо,
У кожнім домі купа бід...
Село заледве вспокоїлось
Після тривалих канонад.
А матері чомусь не спалось,
Їй снився ранній листопад.
В селі чорніли пожарища,
Стогнала зранена земля.
Хлібів нема-лиш пасовища,
Полин видніється здаля.
Він мав сьогодні корів гнати,
Тому й ранесенько устав.
І як господар вийшов з хати –
Своєї смерті не чекав.
Був літній ранок, неба синь,
Поволі сонце піднімалось.
І як завжди було щодень –
Пастуша челядь розігралась.
І гамором будила тишу.
Та раптом вибух в бур’янах.
Чуть крик і зойк, осколки свищуть,
Луна відбилась в небесах.
Туди підбігли старші діти,
Павлусь розранений лежить.
Він ще стогнав, живіт розбитий,
Фонтаном з нього кров бурлить.
Небо вуаллю затягнулось
І потемніло сонце в нім.
Такого горя ще не було –
Батькам сказали, що їх син…
– Загинув наш Павлусь! О Боже! –
Кричав і плакав батько, біг
І думав: cинові поможе…
Та помогти він вже не зміг.
Ніс батько сина через гони
Й дивився в очі неживі.
В небі закрякали ворони,
Як лиховісники черстві.
На віз поклали мертве тіло,
За ним йшли сестри і брати,
У кожного душа боліла,
Зійшлось людей, що не пройти.
А мама руки свої ломить,
За що ця кара без вини?..
Труну маленьку тато робить,
Бо син став жертвою війни.
Великдень
Печуть паску у селі і ковбаси вудять:
Чути запах на вулиці – його не забудеш.
В хатах писанки малюють, наводять порядки,
Лише два дні залишилось до свята, до пасхи.
Сина Божого життя, смерть і воскресіння
Стали прикладом для нас, нашого спасіння.
А в природі вже весна, йде Сила Господня,
Вона радість нам несе – свято Великодня.
Вже Великдень на порозі. В церквах дзвони дзвонять.
Опівночі почалися Літургії Божі.
Ідуть люди, душі чисті, Богу помолитись,
Несуть в кошиках барвистих пасочки святити.
Христос воскрес! Вже голосить священик у храмі.
Воістину Він воскрес! Христос поміж нами!
Помолились, освятили паски люди в церкві
Й поспішили всі додому. Христос воскрес з мертвих.
Ставить батько на стіл кошик і усіх вітає:
– Христос воскрес, діти мої! – тричі промовляє.
За стіл стали, помолились. За давнім звичаєм
Усі разом першу страву – яйце скуштували.
На сніданку, як годиться, інші страви були.
А тих, кого вже немає, тихо пом’янули.
Поснідали, посиділи і вийшли із хати.
На гаївку біля церкви йдуть хлопці й дівчата.
А довкола земля, небо і люди святкують.
Весна прийшла і природа цвітом торжествує.
Матері
Я прийшов до твоєї могили,
Свіжі квіти на неї кладу.
Помолюсь, бо для мене ти жила
І в боргу на коліна впаду.
Постою, потужу біля тебе
Й щиру правду тобі розкажу
Про сім’ю, про рідню і про себе,
Як без тебе на світі живу.
Із старих фотографій на мене
Дивляться очі твої.
Я бачу у них, моя нене,
Надії ясні і жалі...
Не звідала щастя в дитинстві,
Напівсиротою росла.
Робота тяжка в господарстві
На юні ще плечі лягла.
Не знала дороги до школи –
З дітей бо найстарша була.
То пасла худобу у полі,
То жала, сапала, пряла.
Спокою не мала ніколи,
В тривозі постійно жила,
То діти тримали, то поле.
І як ти встигати могла?
Водоспад
У мальовничому куточку
Наддністров’я – Червоному –
вабить око кожного, хто сюди завітає,
найвищий на Поділлі (16-ти метровий)
водоспад, що на річці Джурин.
Я стою під водоспадом
В небесній райдузі краси.
Наді мною пада градом
Вода казково з висоти.
Червень-град, водограй.
Ти на кобзі заграй,
Хай кобзар за тобою не плаче,
Бо в історії ти
Залишив назавжди
Кров гарячу і серце козаче!
В Червонім диво-водоспад
Нас вабить всякої пори:
Коли там сонце, снігопад
Чи зорі падають згори...
Червень-град, водограй,
Ти прославив наш край
Чистим небом і срібним буянням.
П’янкий запах дібров
Кличе нас сюди знов
Поділитися вірним коханням!
Під Покровом Господнім
У вікні черешні квітли
Тобі буйним цвітом.
А ти плакала й прощалась
Тоді з білим світом.
Ти донечку народила,
Ніби все в порядку.
А що кров’ю ти стікала
Не мав ніхто й гадки.
Матір Божа тебе вчула
Покровом Господнім:
З дому лікарка вернулась –
Руки благородні.
Страшно навіть уявити,
Що було би далі…
Та Поліна – лікар Божий,
Божої моралі.
Подивилась й заходилась
Тебе рятувати.
Їй на ноги всіх в лікарні
Довелось підняти.
Ласка Божа, фах Поліни
/Пам’ять її світла/
Все зробили до краплини,
Щоби мама із донькою
Як весна розквітли.
Видно вами обома і усіма нами
Керувала Мати Божа своїми думками.
Найвища правда
Стоять в хрестах наші батьки,
Стоять в них прадіди й діди.
Стоять рядами, мов солдати,
Хрести, хрести, а на них дати.
То шлях життя людьми прожитий,
Сльозами й потом він обмитий.
Тут радість з сумом обнялись,
Що було в кожного колись.
Тут нині тиша. Сюди йдуть
І до могил квітки кладуть.
Листки життя перегортають
Й на цьому місці все прощають.
Лежать тут всі, хто прожив славно
І ті, хто помирав безславно.
Найвища правда є від Бога –
Для всіх сюди одна дорога.
Вдовине чекання
Іде весна. Я бачу її кроки.
І знову цвіт на яблунях в саду.
А ти стоїш уже десятки років,
Та я тебе з походу не діжду.
Стоїш позеленілий в бронзі,
Уже й твоїх ровесників нема.
А я самітно й далі на дорозі
Вичікую тебе одним-одна.
Ти житимеш у пам’яті народу,
Хоча лежиш не у своїй землі.
І лиш молитву в нагороду
Нащадки даруватимуть тобі.
І душі міліють без казки
Квіти ростуть на родинних грядках,
Бо теплі вмивають їх роси.
Щастя цвіте в материнських очах,
Як котяться радості сльози.
Діти щасливі в батьків на руках
У ніжній колисці любові.
Квітами діти сміються у снах
Бо мрії у них світанкові.
Зелень жовтіє без сонця й води
І душі міліють без казки.
І влітку спадають на душі сніги,
Де діти зростають без ласки.
ДИВОКРАЙ
Дивокрай
У Дністровському каньйоні
Неповторна красота.
У природи щедрім домі –
Благодаті повнота.
Коли цвіт буя весною,
Мріють верби золоті,
Виграють, немов струною,
З гір потоки, ручаї.
Влітку тут сріблясті плеса,
Барви квітів мерехтять.
На Дністрових вод колесах
Вверх і вниз човни летять.
Як багряна прийде осінь,
Що багата на дари,
То до себе кличе в гості –
Лиш встигай і їх збери!
А зима, мов чарівниця,
Позабілює кругом.
І затихне в лісі птиця –
Іди заячим слідом!
Наддністров’я – край туристський.
Відпочинок – просто рай.
Тут маршрути дальні й близькі,
Який хочеш вибирай.
Йдуть туристи з рюкзаками,
Пливуть інші по Дністру
І казковими стежками
На монашу йдуть гору.
На узліссі зупинились:
Для стоянки місце є.
Тут намети встановили –
Вогнем ватра виграє.
З-під човна грайливі хвилі
Гнуть до нас свої хребти.
Береги зеленогриві
З двох боків, немов брати.
Дивовижні тут рослини,
Квіти, трави і кущі,
Вони в горах і долинах
Загоряються вночі...
Зорять роси кришталеві
На сріблясту ковилу.
Несе вітер полудневий
Гіркий запах полину.
Йдуть туристи берегами
Чи в човнах вони пливуть.
А Дністер їм небесами
Відбиває легку путь.
Хто мандрівку мав каньйоном
Мимо гір, серед долин,
Той відчув красу природи
Й неповторний часу плин.
Спомин
П. І. Захарчуку
Промайнуло вже піввіку,
Ніби їх і не було,
Як дорогу, наче нитку,
Ми снували в це село.
Стара школа вже сіяла
І чекала школярів.
В колективі виглядали
Молодих учителів.
На попутних ми машинах –
Довго час в дорозі йшов.
А внизу ген по долинах
Дністер шию вигинав.
У Зозулинці добрались,
Спливав серпень в небесах.
Село гарне, не нахвалиш –
Все у винницях й садах.
З півдня стінка над рікою
Звисла в барвах килимів.
Їй підсипала рукою
Рання осінь кольорів.
Тут городи у томатах
Притулились до ріки.
Берегами погуляти
Йдуть дівчата й парубки.
У хаосі піни і грому
Вдихаємо водні пари,
Знімаємо ми свою втому
Й не чуєм жнивної жари.
Червень-град, водограй,
Ти завжди зустрічай
Людей щирих, душею багатих.
Хто тебе полюбив,
Назавжди подружив,
Той навіки почувся крилатим.
Джурин
Колись повноводний, бурхливий Джурин,
Що з давньої дуже історії рине.
Тече у міжгір’ях й посеред долин,
Та в мапах великих його не зустрінеш.
В часи лихоліть і військових баталій
Його темні води кордоном ставали.
Він бачив немало людської печалі,
Як орди ворожі на край нападали.
Джурин у Червонім в каньйоні глибокім
Вітав князів руських в обіймах широких.
Що був він звитяжцем – історія знає.
Борнею й трудом писав літопис краю.
Джурин у Червоному вигнув підкову,
В обійми міцні він взяв гору замкову.
У краї відомий своїм водоспадом,
Де води летять з висоти буйноградом.
Віддавна джуринські дари люди брали:
І рибу ловили, і в річці купались,
Турбіни крутились, млини жорнували.
Увага до нього ніколи не згасне,
Бо було минуле – буде і сучасне.
Тернополе милий
З юнацьких літ тебе я пам’ятаю.
Руїнами війни мене ти зустрічав.
Такого міста мало хто де знає,
Яке б так ворог дико зруйнував.
Сьогодні йду твоїми вулицями.
Мене чарують плеса ставу голубі.
Там, де колись ходив я манівцями,
Піднялись в небо храми золоті.
О древнє місто ти, Тернове поле!
То притихаєш, то засвічуєшся знов.
Залізні руки вгору крани зняли,
Складаючи міцні фундаменти будов.
Вже на майданах, в парках, на проспектах –
Ніде не бовваніють ідоли катів.
Тепер до нас зійшов із постаменту.
Данило – князь з прадавніх русичів!
І приземлився твердо, скеля – глиба,
Щоби своїм нащадкам нагадать,
Як жить, творить й боротись треба
І як в борні за волю помирать!
Купаються бджоли
Снують сітку в небі бджоли
І летять вони туди,
Де купаються у полі
В морі квітів без води.
На широкому роздоллі
Барви квітів запашних.
Обціловують їх бджоли,
Пригортаючись до них.
Повертаються крилаті
І солодкі, і в пилку.
У своїй вощинній хаті
Позбавляються медку.
У робочій їх родині
Всі вітаються крильми.
І природі, і людині
Було б тяжко без бджоли.
Мій рідний край
Мій рідний край. Я тут родився
І ходив босим по стерні.
Сьогодні він мені приснився
Зеленим раєм в далині.
Навкруг ліси чарівним листям
Ошатно прибрані стоять.
Вони із вітром своїм віттям
Про щось таємне гомонять.
Там б’ють джерела, і потоки
Пливуть із чистої води.
І через далі, через роки
Жагу гасити йдуть сюди.
Тут гори високо піднялись –
Старого моря береги.
Вони у скали заховались
Далеким маревом туги.
Поля навколо неозорі,
Пора настала золота.
На сонці там, під косогором,
Заполовіли вже жита.
Село, як скатерть, розстелилось,
Усе у зелені, в садах.
Спасибі, що мені наснилось –
Мов побував в своїх краях.
Тут моє коріння
Тут моє коріння і моя земля.
Засвітилась в небі тут моя зоря.
Я лечу здалека до свого гнізда
І бачу вже риси рідного села.
Йду селом я милим, вулиці знайомі,
Добрі очі бачу у кожному домі.
По усьому світу є мої краяни,
Та не забувають рідні Нагіряни.
Вузенька дорога, що в’ється полями,
Знайома стежина помежи хатами.
У полі струмок й студена водиця,
Біля воріт вишня, край хати криниця.
Й вікно у вазонках, а в ньому матуся,
Що жде, виглядає, а я все барюся.
І батько поволі все ходить по двору,
Він сина чекає з дороги додому.
Перлина
Їдуть в Касперівці люди
Звідусіль, хоча б на день.
Цей куточок знають всюди –
Ліс, вода і неба синь.
Ти, озеро, славне моє!
Давай поговорим з тобою.
Чим вабиш, чом серце твоє
Так б’ється далеко луною?
Лиш травень заграє на струнах дерев
І цвіт розіллється пахуче –
Утому знімаєш ти плесом своїм
І щебетом птахів співучих.
Серцем сягаю в глибини твої,
Зором тебе обнімаю.
В дзеркалі твому піднялись гаї,
Що квітнуть на кручах розмаєм.
Ваблять туристів принади твої,
Греблею зпінені води.
Синя перлина на рідній землі
І джерело насолоди.
Другові
Погортаймо, друже, календар життєвий,
Що нам дарували небесні зірки.
Там нектар солодкий і полин немилий,
І весняно пахнуть квіти – пелюстки.
Літопис життєвий має свій з нас кожен,
Наше там дитинство й молоді роки.
Вони гартувались під дощем і сонцем,
Милими лишились як в небі зірки.
Свого життя книгу часто ми гортаєм,
Змарновані також є там сторінки.
Попереду гони ми ще довгі маєм,
Тож вписуймо в неї лиш гарні листки.
Молімося, друже, звечора і зрання,
Щоб пожовкле листя вітер не зривав.
І хоч вже не буде того квітування,
Та золоту осінь, щоб не забирав.
Олегу Караванському
“Торік в Тернопільській області введено
в дію понад 1080 км газових мереж.
Цей показник – найвищий в Україні”.
Газ. “Тернопіль вечірній”, N 17,2006 р.
У селянській хаті чи в міській квартирі
Газ і його вогник – світла благодать.
А за цим всім благом вдячність людям щира,
Що працюють з газом й на вахті стоять.
Траси ви ведете шляхами складними.
І по бездоріжжю ви готові йти.
Багато зробили силами своїми,
Щоб голубий вогник людям донести.
Газові бригади у селах працюють,
Щоб тепло в садочки всюди провести.
Вчителі і діти теж на вас чекають,
Бо тепло ще в школи треба підвести.
Прокладають труби газові в оселях,
Вже останні в хаті зварюють стики.
Все перевіряють майстри по деталях,
У роботі вправні всі газовики.
Кілометри газогонів – Караванського роки.
І нема для вас кордонів. Слава вам газовики!
Як духмяне літо досягне зеніту
Як духмяне літо досягне зеніту,
Івана Купала приходить до нас.
І цілющу силу мають трави й квіти,
Зібрані з росою у ранковий час.
Вогнище палає. Йде купальське свято
Й очищає душі від скверни і зла.
Через вогонь скачуть, щоб вродило жито,
Дівчатам і хлопцям, щоб доля цвіла.
А купальське свято на дива багате,
Чудодійна сила є в росі й воді.
Спіши до схід сонця у них покупатись,
Здоров’я відчуєш тоді у собі.
Папороть – чарівна, її цвіт – легенда,
У ніч на Купала віднайди його.
Та, де не ходив би, шукати даремно:
Не знайдеш ніколи ти цвіту того.
Дівчата, на воду віночки пускайте!
І ваша надія хай гріє серця.
Дівчата і хлопці! В цю ніч покохайте,
І вашому щастю не буде кінця.
Не будь
байдужиМ
***
Полум’ям, серце, заграй,
Тобі у спокої не буть!
Така вже натура твоя:
Не тліти – горіти
І кликати інших у путь!
В дорозі змітай
Перешкоди горінь –
Байдужість,
Лукавство
І лінь.
***
Яка б нам доля не світила,
Ми пам’ятаймо одну річ:
Нас колисала й зігрівала
Тільки вітцівська рідна піч.
Куди б не йшли наші дороги,
Якого б віку не були –
Та від одного ми порога
В життєве море поплили.
Коріння своє пам’ятаймо,
Хто прадіди й діди були.
Своїм батькам не дорікаймо,
Вони зробили, що могли.
А нам відкрився світ широкий,
Любім, творім нове життя.
Воно красиве, різнобоке
І має світле майбуття.
Не будь байдужим
Не будь байдужим – йди голосувати!
Бо від України і краю свого
Не дано нікому відмежуватись.
Приходь на дільницю й підтримай того,
Хто розум і серце готовий віддати,
Щоби Україну у світі підняти
І жертви Свободи її оправдати!
Голосуй!
За партію, команду, блок
Чи за окремих кандидатів.
Та з цього винеси урок,
Що перед совістю й людьми
Настане час відповідати!
Не будь байдужим – голосуй!
За тих, хто любить Україну
І її мову солов’їну,
Іде вперед крізь перешкоди
По шляху Правди і Свободи.
За тих, хто знає, що робити
Аби народ міг краще жити.
Ти голосуй – не будь байдужим!
Та не за тих, кого не дуже
Турбує рідная держава.
У них душа слизька і ржава.
Їм на Вкраїну наплювати –
Щоб тільки в Радах місце мати.
Та голос свій не віддавайте
За тих, хто вас не хоче знати,
Ладу в сім’ї не може дати,
Батькова наука
Мама й тато дали силу
Й наснаги творче джерело.
Мене життя не раз топило,
Та я тримавсь за їх весло.
Я часто згадую про тата
І про життєвий його шлях.
Є спільного у нас багато,
Хоч йшли по різних ми пругах.
Я містом керував доволі,
Він керував в свій час селом.
Така вже випала нам доля –
Служити людям всім добром.
У двох державах нам припало
На чолі буть міста й села.
Перипетій ми зазнавали,
Та Божа ласка нас вела.
Науку батька не забути,
В нього вона проста була:
Якщо не можеш добрим бути,
То не роби нікому зла.
Куди ж ми йдемо
Куди ж ми йдемо?
Чи совість заснула?
Зупинімось на мить,
Бо трагедії
Світ сколихнули.
Десь війни лютують
І лиється кров.
Стихії бушують,
Народ гине знов.
Теракти злочинні
По світу усьому
Гублять душі невинні.
Чия ж вина цьому?
Найвища пора
Нам уже схаменутись:
До віри й любові
Усім навернутись.
Не лінись, не пошкодуєш
Якщо здоров’я добре маєш,
Вважай, що щастя уже є.
Ти у руках його тримаєш,
Добре шануй, воно твоє.
Та не лінись, бо пошкодуєш,
Здоров’я сил нам додає.
Якщо ти з радістю працюєш –
Щедрі плоди Господь дає.
Неминучість
Золотиста осінь до мене прийшла
І сам я не знаю як вона знайшла,
Що в душі бриніло дуже вже давно.
Раптом пробудилось у мені воно.
Ой не спіши, зимо, не цвітіть, сніги,
Бо осінні квіти мене обняли.
Не тікай від мене, осене рясна,
Тобою любуюсь, бо ти чарівна.
Поможи згадати весни запашні,
І сади травневі подаруй мені.
Повернуся знову в пам’ятну весну
І ніжні фіалки тобі принесу.
Я піду до літа полем навпростець.
Там цвітуть блавати, пахне ще чебрець.
Та я добре знаю: час мене веде
І зима холодна все одно прийде.
Підлабузникам
Учора ти лизав йому
Пороги кабінету.
А він тобі, не будь – кому,
Шляхи відкрив для злету.
Сьогодні втратив він Олімп
Службової посади.
Ти мимо йдеш, ніби осліп –
Зневагу сієш ззаду.
Якщо ти раптом в крісло сів
І всі тебе вітають.
Постережися лизунів,
Що совісті не мають.
Ти співчувай чужому горю
Не будь байдужим ти ніколи
Ні до сім’ї, ні до дітей,
Ані до того, що довкола
Багато горя є в людей.
Біда на місці не сидить,
Щоб обійти її ти зміг.
Ніхто не знає, в яку мить
Вона постане на поріг.
Ти співчувай чужому горю.
І знай, що так завжди буде:
Тільки до часу тихе море,
Воно ж бо раптом загуде.
Якщо хода уже не та
Не стій на дорозі нікому в житті,
Хай стеляться юним вже нові путі.
А ти відійди і вперед їх пусти,
Бо сам вже не можеш надійно вести.
Та й квіти обабіч ростуть вже не ті,
Піднялись дерева стрункі, молоді.
Їм стелиться в ноги зелена трава,
А в тебе, всім видно, хода вже не та.
Нелегко іти вже тобі догори,
Ти легшу дорогу собі обери!
***
Якщо ти щось згубив в дорозі –
Не падай в розпач, не сумуй.
Не можна жити у тривозі.
За тим, що сталось, не шкодуй.
Майбутнім думка хай живе,
Пересіваючи минуле.
Воно, як сон, від нас пливе
І не вертається ніколи.
Коралі
***
Не будеш ніколи щасливим,
Як плани свої не крути,
На горі чужому, брехливо
До щастя не зводять мости.
***
Життя без проблем не буває,
Тож часу не гай їх долати.
Невдачі того обминають,
Хто вміє їх сам обминати.
***
Ти легкого хліба в житті не шукай,
Нехай перешкоди тебе не тривожать.
Розумну оцінку усьому давай,
Хай воля веде тебе Божа.
***
За правду треба всім боротись,
Бо вона скрашує життя.
І до висот людей підносить,
І поверта із забуття.
***
Не зневажай ти батька – неньки –
Вони дали тобі життя.
Щоб, як не стане їх, стареньких,
Не пекло душу каяття.
***
Правдивим будь на кожнім кроці,
Не прислуговуйся добі.
Не шукай скалку в чужім оці –
Колоду витягни собі.
***
Давно цю мудрість в житті знали
І ти її не забувай:
Щоб тебе люди поважали –
Ти сам їх щиро поважай.
Святвечір 2007 року
Святково прибрана оселя
Й долівка сіном запашним.
І ось летить уже весела
Колядка – пісня з вишини.
Дванадцять страв на стіл готові,
Зібралась вдома вся сім’я.
Вже нагодовані корови,
Дідух на покуті сія.
Усі сідають до вечері,
Бо перша зірка вже зійшла.
Було колись – мороз надворі,
І снігом курява мела.
Різдво Христове на порозі,
Та цьогоріч є дивина –
Що хуртовин, снігів, морозів
Іще не було і нема.
А Сина Божого вітають
У кожній церкві святотці.
«Христос родився!» – промовляють,
Йдучи назустріч люди всі.
ДУША
СПІВАЄ
ОЙ ТИ ВЕСНО
Ой ти люба весно,
Ти з небес принесла
Радісні надії
І щасливі мрії,
Сонцем розігріті,
Грозами омиті.
Ти прийшла врочисто
І вдягла в намисто
Гори і долини,
Ліси й полонини.
Оркестром заграли
Птахів різні звуки.
Та з них наймиліше –
Зозулине: “Ку-ку!”
Ой ти весно мила,
Мій чарівний світе,
Поніж мене трохи.
Нехай моя втіха
Перелиє чари
У барвисті віти,
Що запахнуть п’янко
Білосніжним цвітом.
Ти, зрадлива весно,
Не зваблюй завчасно,
Бо насуплять брови
Небесні заграви,
Й полетять ще мухи –
Білі цокотух
КОЛИСКА ЛЮБОВІ
Заліщики-місто зустрів я весною,
Кували зозулі з Дністра берегів.
По вулицях гордо ішли ми з тобою,
Любові вогонь у серцях пломенів.
Нам квіти пахучі цвіли сонцесяйно,
І парки вечірні заводили нас
Під зорі небесні і місячне сяйво...
Ми згадуєм часто щасливий той час.
Люблю своє місто в Дністровім намисті
І велич ріки, що тече крізь віки,
І свіжість ранкову – буденну й святкову,
Й ошатних каштанів квітучі свічки.
Розправивши крила, в далекі дороги
Мости над рікою високо летять.
А справа і зліва, немов обереги,
У шатах зелених дерева стоять.
Я працю віддав тобі свою натхненну,
І ти красивієш в пейзажах будов.
Куди б не вела мене доля по світу,
У мислях вертаюсь до тебе я знов.
Тобі
Ти родилася в людному місті,
Я був сином малого села.
Наші долі іще у колисці
Розхитала жорстока війна.
До Дністра привела нас доріжка,
Я побачив тебе навесні.
Як чарівна і ніжна берізка,
Ти зустрілася юна мені.
Відцвіли буйні весни над нами,
Наші діти – щасливі батьки.
У житті йдуть своїми шляхами,
А нас тішать вже їх діточки.
Переджнив’я
Закосичене поле пшениці
У сяйві небес дозріва.
Надходить пора косовиці –
Для всіх многотрудні жнива.
Над полем не втомиться жайвір,
Він з піснею в небі завис.
А гляне на ниви врожайні –
І каменем падає вниз.
Хвилюється море пшеничне,
Тужавіє колос на пні.
До ревної праці всіх кличуть
Дозрілі лани золоті.
Спішу додому
Я спішу додому,
А поміж житами
Стежечка вузенька
Змійкою біжить.
Я не чую втоми,
Пахне вже жнивами,
А мати старенька
Звечора не спить.
Я іду полями –
Дитинства шляхами.
Як про них згадаю,
Серце защемить.
Та дуже коротка
Армійська відпустка:
Десять днів минає,
Ніби одна мить.
Я спішу додому.
Вже село близенько.
Як давно не бачив
Тебе, рідна ненько!
Ранок
Коли дрімає ще вранці роса,
Що сонця чекає в долинах,
Гляньмо з високої кручі Дністра:
Там села у білих перинах.
Тихо з-за гір випливає Дністер,
Сонце сипнуло промінням.
Берег надійно обрій підпер –
Ще тільки трішки терпіння!
Й підніметься стрімко увись небозвід,
Блакитно засяє над нами.
І стане до праці людський родовід –
Було так і буде віками!
Останній дзвоник
Дзвінок останній в кожній школі –
Для всіх це свято дороге.
Випускники стоять у колі,
Куди їх доля поведе?
Хоч попереду ще екзамен
Чи тест на якість їхніх знань.
А серце в кожного – не камінь,
Хвилюється від побажань.
Вже кожен бачить себе в танці
На випускному, на балу.
Або як він уже уранці
Подрузі скаже: “Я люблю...”
Вінок кохання
Пролітає літо в небі понад нами
І несе з собою у вирій птахів.
А багряна осінь пливе небесами
Й золотом малює верхів’я лісів.
В кришталевих гронах бачу промінь сонця,
В яблуках червоних – солод і тепло.
А любов до тебе наповняє серце,
Ще такого щему в мене не було.
Забирає літо це тебе від мене,
Хоч і не надовго бути в самоті.
Кожен день чекаю я листів від тебе
І щоденно пишу я листи тобі.
І дзвінків чекаю з вечора до рання.
Вірю, що невдовзі вже приїдеш ти,
Бо сплели з тобою ми вінок кохання,
Все життя повинні ми його нести.
Адвокат
Дружині
У засіданнях судових
Проголошують промови
Потерпілі і підсудні,
Чесні свідки й словоблудні,
Прокурор, суддя по справі.
І не кожен тобі рад,
Що ти добре знаєш право
Й досвідчений адвокат.
Ти збираєш документи,
Необхідні аргументи.
Вони фактами підперті.
Є там висновки експерта,
Різні довідки та акти
І до них іще додатки.
Ти працюєш не навгад,
Бо ти справжній адвокат.
Якщо взялася за справу,
То детально вчиш її.
Людські долі – не забава,
Їх сприймаєш до душі.
Пишуть, дзвонять звідусюди
І розумних ждуть порад.
Тебе добре знають люди,
Ти – від Бога адвокат.
Осінній мотив
В полі вітер розмовляє
Жнивним запахом стерні.
Серпень місце уступає
Вересневій далині.
Квітнуть айстри і жоржини,
Чорнобривці мерехтять.
Білосніжні хризантеми
Душу й серце веселять.
У букети ти складаєш
Квіти осені рясні.
Хай вони нам нагадають
Щедрі юності пісні.
Літня ніч
Літня ніч. Пахне липа медами,
Вже нема на дорозі людей.
Небо зоряне чисте над нами
Припадає до наших грудей.
І купається місяць у небі
Й в океані людських почуттів.
Нам з тобою нічого не треба –
Лиш би ранок любов не згасив.
***
Які красиві очі в заліщанок!
Немов зірниці в небі голубім.
Яскріє радість в погляді краянок
Й легка тривога в глибині душі.
Їх руки й розум не перевершити!
Прославились в своїх й чужих краях.
За вірність і красу носити
Всіх заліщанок треба на руках.
Записано серцем
Ні, не забуду я тієї ночі,
Коли природа навкруги цвіла.
А ти мені тихесенько шептала
Устами спраглими чарівнії слова.
Минуло стільки літ!
Я досі пам’ятаю
Тих яблунь пишний цвіт,
що вже давно опав,
Та знов прийде весна
і знову я згадаю
Мелодію тих слів,
що серцем записав.
Косарі
Колишеться в полі дитя урожайне –
Дозріває колос золотим зерном.
І земля-колиска його напуває
Соком життєдайним, а сонце – теплом.
Косарі ще вчора коси поклепали,
Щоб з росою вийти косити лани.
Молоді дівчата зранку повставали,
Бо ідуть у поле в’язати снопи.
Тихою ходою ввечері із поля
Разом йдуть дівчата й хлопці-косарі.
Бо жнива єднають їхні юні долі,
Вони завтра встануть знову до зорі.
На пасіці
Музика природи грає
В саду, в пасіці моїй,
Чисті роси убирає
В себе ранок весняний.
В небі ластівки літають,
Чути співи жайворів.
Цвітом яблуні вітають
Бджіл, невтомних трударів.
У повітрі, мов по нотах,
Бджоли ніжно виграють,
Свіжий мед запах у сотах,
Що з полів його несуть.
І злилась душа з оркестром
У мелодію одну,
Що кругом уже рознесла
Бджілок пісню чарівну.
***
Сутінків вечірня прохолода,
Хмари пропливають в небесах.
Скільки літ прожити мені треба,
Щоби заспокоїлась душа.
Від життя, здається, все вже взято
І давно опав юнацький цвіт.
Та поверне сонце лиш на захід –
Й відкриває інший мені світ.
І почав би знову все спочатку,
Пройдені дороги би зійшов.
Взяв би у дорогу без оглядки
Лиш надію, віру і любов.
***
Насупило небо кошлатії брови
І заговорило травневим дощем.
Запахла живиця в дібровах соснових,
Потягнуло з півдня теплим вітерцем.
Та раптом у небі відкрились ворота,
Звідти засміялось сонце золоте.
Дерева вдягнули зеленії шати,
А черемха білим полум’ям цвіте.
Ніби наречена вкрилася фатою
І гостей від рання вона в лісі жде.
Під сонцем яскравим світиться росою,
Крилата родина над нею гуде.
Вклоняються низько бджоли-трудівниці
Й цілують суцвіття білі рушники.
Смакують черемхи солодку водицю
Бджілки – трудівниці, крилаті дружки.
Коли співають парубки
Моє село, неначе птиця,
Здійняло крила на горі.
У чужині не раз присниться,
Що я у рідному селі.
Лечу до тебе я у травні
І на маївку в церкву йду.
Там моляться дівчата гарні
За свою долю молоду.
На вулицях бузок так пахне
І з неба падають зірки.
Село моє таке прекрасне,
Коли співають парубки.
Рідне село – душі криниця,
Любові щедре джерело.
Тут гартувався я, мов криця,
І сонце тут моє зійшло.
Прощальний вечір
Прощальний вечір на турбазі,
Кружляють пари молоді.
Тебе зустрів я і відразу
Ти засвітилася мені.
Танцюють хлопці і дівчата,
Серця єднаються усі.
На базі цій красунь багато,
Та я вклонивсь твоїй красі.
Ти запалила в моїм серці
Неопалиму купину.
Тепер в очах твоїх – озерцях
Руслом любові я пливу.
Наш відпочинок – ніби пісня.
Їй вже не буде забуття.
Бо ця турбаза на узліссі
Відкрила шлях нам у життя.
Готуйтеся, друзі
Пізня осінь махнула
Крилом своїм сивим
І в танець пішла
Заметіль снігова.
Листопад підморгнув,
Розстеляючи килим,
Де зеленню сяє озимина.
Зима на порозі
В засніженій шубі.
І грудень в дорозі
Прискорює біг.
Готуйтеся, друзі,
В святковому крузі
Невдовзі зустріти
Надій нових рік.
ЗУСТРІЧ
В повітрі запахло грозою,
У небі десь грім прогримів.
А я зачарований стою –
Тебе в передгроззі зустрів.
Ти стежкою йшла, в руці квітка
І вишивка, так до лиця.
Тобі посміхнувся привітно,
І ти засвітилась уся.
В ДВОРІ ЩЕБЕЧЕ ДІТВОРА
В дворі щебече дітвора
В дворі щебече дітвора,
Вже на канікулах вона –
Не йде до школи.
Я чую щебет цих дітей
І кожен вечір, кожен день –
Настала воля.
Бадьорий сміх, щасливий світ.
Біжать і котяться у них
Веселі роки.
Далеко видно їм згори,
Як за Дністром стоять бори
І світ широкий.
Дивлюсь на милих цих діток –
Це ж на траві у них – каток,
Сміється сонце.
Коли щебече дітвора
Щасливо з нашого двора –
Радіє серце.
Надворі літо догоря:
Захвилювалась дітвора,
Бо йти до школи вже пора.
Перший дзвоник
На перший дзвоник, як на свято,
Зібрались учні та батьки.
Сюди прийшло гостей багато,
До них сміються першачки.
Немов метелики барвисті,
Вони в святковому вбранні.
У них серця і душі чисті,
Веселі очі і ясні.
Одні у клас уже бажають,
А хтось додому хоче йти.
Їм школа двері відкриває,
Щоби до знань крізь них прийти.
На площі гамір, сміх дитячий,
Кожен розказує своє.
Та ось і дзвоник вже щебече –
Він для найменших першим є.
***
Посадив я вишню
В своєму саду.
Й щоранку з водою
До неї іду.
Виростеш крислата
Зеленим гіллям.
І будеш багата
Ти плодами нам.
Зацвітеш весною
Повінню небес.
Вмиєшся росою
І в літо підеш.
Там смачні і пишні
Будуть ягідки.
І розкажуть вишні
Нам свої казки.
***
Вже світанок на порозі,
Ніч прощається і йде.
І вона з ним по дорозі
Монолог такий веде:
“Нині я не задрімала,
Чую болі у ногах.
Я ходила й колисала
Малих діток по хатах.
Я гуляла вулицями
І просила всіх собак
Не виходити за брами.
Аж тут бачу: йде їжак.
І дрібоче він ногами,
Ніби спутав хтось його.
Він шукає за мишами,
Все обнюхує кругом.
Якесь диво бачу в леті,
Мов розкинутий жупан.
Миша це летить крилата
І зовуть її кажан.
А під ранок я перину
Розстелила по ярах.
Оросила полонини,
Розбуди: вони у снах”.
Внукові Вітусикові
Кукурудзу ми садили з дідом навесні.
Було тепло, сонце гріло в ті травневі дні.
І бабусі помагав я воду підносити,
Бо капусту до вечора треба посадити.
Була земля дуже пухка, як дома перина.
І за мною там ходила маленька пташина:
Хвостик довгий, спинка сіра з білими крапками,
Вона щось собі збирала поміж грудочками.
Ми садили кукурудзу й зелений горох,
Гарбуз, моркву, буряки сіяли утрьох.
А коли вже набридало поратись в землі,
Я вилазив на горіха й сидів на гіллі.
Всюди зелено було, а небо глибоке,
І купалося у ньому сонечко високо.
Так приємно бути в полі в ці весняні дні
І трудитись, як дорослий, на рідній землі.
Став, дихнув на повні груди, погляд зупинив:
Недалеко, під горою тихо Дністер плив.
А над ним гора зелена, мов килим, висить.
Все ожило. І природу вже не зупинить.
Там пташки гніздечка звили, чути як пищать,
Десь зозуля закувала і бджоли бринять.
Молода трава від вітру шовком шелестить,
Всі працюєм, день збігає, ніч до нас спішить.
Завтра тато й мама будуть. Все їм розкажу.
А як в полі сходи зійдуть, я їм покажу,
Де і що ми тут садили – бабця, я й дідусь.
Вродить поле, врожай буде. І цим я горджусь.
Як ми з дідом рій ловили
Був літній тихий день.
Червнево сонце гріло,
Та раптом в небі щось
Тривожно зашуміло.
А діти бігали по двору,
Почувши дивний шум,
Глянули угору.
“Дідусю, рій!” –
Хтось голосно гукнув.
А рій уже на пасіці
Вихором гуляв.
З вулика клубками
Бджоли вилітали,
Неначе якась сила
Їх звідти викидала.
Хто бачив диво це,
Той серцем відчуває,
Як музика природи
У леті цьому грає.
А колесо сітчасте
Широко вже кружляє,
Немов би хтось з боків
Чимдуж його стискає.
Ось клубок бджолиний
Над вишнею завис
І ніби він чекає
Команди із небес.
До кінця ніхто не знає,
Що робити той рій має.
Всі почали заглядати
Чи він буде осідати,
А можливо це обійстя
Хоче покидати?
– Що робити будем, діду,
Чим вам помагати? –
Кричать внуки збентежені
І біжать до хати…
Є в ній все для того,
Щоб спіймати й розмістити
Роя будь-якого.
Діти довго не чекали,
Взялись помагати.
Галя тягне вже насоса –
Воду набирати.
Іра несе у руках
Маленьку рійницю,
А Вітусик на плечах –
Водяну рушницю.
– Допоможемо вам, діду,
Ми роя спіймати.
Лиш дозвольте нам по бджолах
З рушниці стріляти.
Беріть, діду, димар з хати, –
Хтось з дітей гукає.
Заспокоївся вже рій
Й на вишню сідає.
Бджіл малесенький кулак
Почав обростати.
Кажуть діти, як їжак,
Став він виглядати.
Взяв драбину дід до рук,
Почав приставляти,
Щоб роївню було зручно
Йому влаштувати.
А ще сітку і димар,
Що почав диміти.
Тепер все було готове
Аби роя зняти.
На драбині дід вмостився,
Роївню приставив,
До якої він раніше
Вощину поставив.
А із саду кричать внуки
Діду на вдогонку:
– Може вам туди подати
Нашу медогонку.
Дід недовго на драбині
Із роєм возився.
Зняв роївню – і у тінь,
Щоб рій вспокоївся.
А пізніше в новий вулик
Той рій розмістили,
Дали йому все, що треба,
Аби бджоли жили.
Та із квітів мед, пилок.
Внукам приносили.
***
Ходить осінь по діброві,
В руках пензель має
І жіночим оком своїм
Всюди заглядає.
Оглянула всі дерева,
З кущами жартує.
Пензель в небо намочила
І листя малює.
Одних бронзою покрила,
Інших – золотила.
А де кущі невеликі –
Їх зачервонила.
Пішла лісом в глибину,
Ще раз озирнулась.
Й щедрим помахом руки
Опеньок сипнула.
Десь білочку побачила,
Що горіхи їла.
А там дятел-будівничий
Бив діру щосили.
Усім птахам і звірятам
Вона зголосила,
Що невдовзі зима прийде
Зі своїм білилом.
Ой барвиста ти, осене,
Багата й красива.
Виходь з лісу, йди у села
І там твори диво.
У саду
Яблука червоні зріють у саду,
Вже вступила в права осінь.
Я її назустріч йду
І несу з собою кошик –
В клуні висів на гачку,
Ним плоди давно вже носять
Школярі в букварику.
Внучці Галинці
На Чесного Хреста родилась, Галинко,
Всі квіти осінні всміхались тобі.
До них приєдналася ще одна квітка,
Що Божу відзнаку несе на собі.
Із цим днем святковим ми щиро вітаєм
Тебе, наша Галю, вдванадцяте вже.
Здоров’я і щастя тобі ми бажаєм,
Хай Ангел Господній тебе береже.
Ми квітів букетик тобі посилаєм
І ти з Інтернету одержиш його.
Ти нині далеко від рідного краю,
Та хочеш торкнутись дитинства свого.
Ми разом ці квіти тобі назбирали,
У нас вони рясно сьогодні цвітуть.
Із них вишиванку тобі згаптували.
Хай спомин родинний вони бережуть.
Родилась в Росії, зросла в Україні –
Торкнулась тебе її ніжна краса.
Сьогодні живеш ти на польських рівнинах.
Далеко сія твоя руса коса.
Яка б тобі доля в житті не світила,
Ти завжди і всюди одне пам’ятай:
Що рідні місця, то невичерпна сила,
Її джерело – наш Заліщицький край.
Пташеня
Пташатко випало з гніздечка,
А я його з землі підняв.
У пташки билося сердечко –
На неї кіт вже чатував.
Я обігрів в руках пташину
Й долоню широко відкрив.
Вона відчула клич родини
І це додало її сил.
Своїми крильцями махнула,
А я рукою їй махав.
Ой як мені приємно стало,
Що життя пташці врятував.
Їде поїзд
Їде поїзд. У вагонах
Їдуть клопоти людські,
Їх спиняють на кордонах,
Бо дороги неблизькі.
Там вагон дитя колише
У матусі на руках,
І кохана задрімала
У милого на грудях.
У вагоні їдуть внучки
До бабусі й дідуся,
Їм здається, що ніколи
Не буде їзді кінця.
А тим часом вже бабуся
Допікає їм млинці.
Скоро з дідусем всміхнуться
Внучкам, зятю і дочці.
Іринці
Дзвеніли бокали, ракети злітали –
У хату до нас завітав Новий рік.
І ми всі, родиною, Бога благали,
Аби дарував Він тобі щедрий вік.
Сьогодні Новий рік ми знов зустрічаєм
І в ніч новорічну бокали з вином
За тебе, Іринко, ми всі піднімаєм,
Щоб в тебе здоров’я і щастя було.
Сніжинко пухнаста, Снігурко святкова,
Ти внучка, сестричка й племінниця в нас.
Розумнице наша, родини основа,
Ти цвіт України, майбутнього час.
Гордись своїм краєм! Це – твоя колиска,
І зірка у небі твоя тут зійшла.
Світлина Заліщик в Дністровім намисті
Давно вже країни усі обійшла.
До знань хай ведуть тебе впевнені кроки,
Що шлях відкривають в ясне майбуття.
А вибір професій, як поле широке –
Свою обереш на щасливе життя.
Хай світиться радість в очах твоїх щирих
І повниться щастям душі глибина.
Ми друзів бажаєм тобі незрадливих,
Добром будь багата, як цвітом весна.
Ранок у селі
Займається день на світанку
Зорею, що світить з небес.
Туман опускає фіранку –
Яких лиш не має чудес.
Уже заревіли корови,
Що пастися йдуть за село.
У дупла сховалися сови,
Щоб видно їх вдень не було.
В дворах кудкудакають кури,
Що нестися будуть в гнізді.
А півні крізь брами і мури
Доспівують ранні пісні.
Воркують на крівлі вже зранку
Й вітаються з днем голуби.
Мов вчаться поважно на ганку
Красивої майстер-ходи.
Сорока невтомно скрегоче,
Мов кличе гостей з-за Дністра,
Бо птаство вже їстоньки хоче,
Настала для цього пора.
Ще багато чути звуків
Рано – вранці на селі.
Той, хто співи оті слухав,
Вже душею не мілів.
Калейдоскоп природи
Узимку просим від природи
Хоч трішки ласки і тепла,
Щоб після стужі та негоди
Весна жадана надійшла.
Щоби прийшла, обняла цвітом,
Духмяним запахом поля,
Бджолиним гулом, птахів співом,
Що серце наше веселять.
А навесні ми хочем літа,
Щоб жнивом вкрилася земля,
Щоби на річці загоріти,
Або поїхать «на моря».
І ось надворі пізня осінь,
А в очі дме із снігом дощ.
Тоді ми знову в Бога просим,
Нехай прийде вже Дід Мороз.
Он бджілка літає
Он бджілка літає
Із квітки на квітку,
Збирає нектар для медку.
Вона обціловує кожну тичинку,
Щоб взяти ще діткам пилку.
Зміст
Хай не черствіє душа
/Передмова Є. Безкоровайного/............................3
Україно моя, величава
Коханий мій, краю...................................................6
Україно моя, величава............................................7
Мати-Україна..........................................................8
Опора України.........................................................9
О мово рідна............................................................10
Безсмертному Каменяреві....................................11
Лесі Українці..........................................................12
Михайлові Гайворонському...................................13
Наддністров’я моє.................................................14
Повстанкам...............................................................15
Дорогами пам’яті
Щоб ми завжди пам’ятали...................................18
Міст..........................................................................19
Материнська трагедія............................................23
Пам’ять....................................................................25
Батько......................................................................26
Великдень................................................................27
Матері.......................................................................29
Кривавий слід війни................................................30
Сумний фрагмент....................................................32
Під Покровом Господнім........................................33
Найвища правда......................................................34
Вдовине чекання...................................................35
І душі міліють без казки.........................................36
Дивокрай
Дивокрай................................................................38
Водоспад...............................................................40
Джурин....................................................................42
Мій рідний край.....................................................43
Тут моє коріння......................................................44
Перлина.................................................................45
Купаються бджоли..................................................46
Тернополе милий...................................................47
Спомин...................................................................48
Другові....................................................................50
Олегу Караванському.............................................51
Як духмяне літо досягне зеніту.............................52
Не будь байдужим
“Полум’ям, серце, заграй…”.................................54
“Яка б нам доля не світила…”................................55
Батькова наука.........................................................56
Куди ж ми йдемо...................................................57
Не лінись, не пошкодуєш......................................58
Неминучість............................................................59
Підлабузникам.........................................................60
“Якщо ти щось згубив в дорозі…“.......................61
Якщо хода уже не та...............................................62
Ти співчувай чужому горю...................................63
Не будь байдужим...................................................64
Коралі.....................................................................66
Святвечір 2007 року................................................68
Душа співає
Колиска любові.....................................................70
Ой ти весно..............................................................71
Тобі..........................................................................72
Спішу додому.........................................................73
Ранок.......................................................................74
Адвокат....................................................................75
Осінній мотив..........................................................76
Літня ніч..................................................................77
Вінок кохання.........................................................78
Останній дзвоник....................................................79
Переджнив’я..........................................................80
Косарі......................................................................81
На пасіці................................................................82
Коли співають парубки.........................................83
Записано серцем...................................................84
Прощальний вечір..................................................85
“Насупило небо кошлатії брови...........................86
“Сутінків вечірня прохолода…”...........................87
“Які красиві очі в заліщанок…”.........................88
Готуйтеся, друзі......................................................89
Зустріч.....................................................................90
В дворі щебече дітвора
В дворі щебече дітвора.........................................92
Перший дзвоник...................................................93
“Вже світанок на порозі ”......................................94
“Посадив я вишню…”............................................95
Внукові Вітусикові.................................................96
Як ми з дідом рій ловили.......................................97
Пташеня...............................................................100
Їде поїзд...............................................................101
Внучці Галинці...................................................102
“Ходить осінь по діброві ”...................................103
У саду.....................................................................104
Іринці....................................................................105
Ранок у селі..........................................................106
Калейдоскоп природи...........................................107
Он бджілка літає...................................................108
