Зарубежка

Зарубежка

Ант́ичність (від лат. antiquus старий, стародавній, старожитність) — період історії від 800 до н. е. до 600 у регіоні Середземного моря.

Аеди (грец. αειδο — співаю, оспівую та αοιδος — співець) — в Стародавній Греції співці-професіонали, яких утримувала громада або царі (базилевси). Аеди були також мандрівні. Аеди складали й виконували в супроводі струнних інструментів (ліри, кіфари) епічні пісні.

Рапсод (грец. ῥαψῳδός) — виконавці і, можливо, творці давньогрецьких епічних пісень.

Гомериди — узагальнююча назва усіх прихильників поем Гомера та рапсодів.

Пеан (грец. παιήων, παιάν, παιών) — хорова пісня-молитва давньогрецької лірики. Первісно пеанами слугували гімни на честь Аполлона, як бога-цілителя, який і сам називався іноді Пеаном, сестри його Артеміди і Асклепія, іншого бога-цілителя. Переносно пеан — хвалебна пісня, гімн.

ГІМЕНЕ́Й, Гімен (грец. Hymenaios) — син Діоніса й Афродіти (за іншою версією, Аполлона й однієї з муз. — Калліопи, Уранії або Терпсіхори), покровитель подружжя та шлюбу. Розповіді про його походження і зв'язки з різними міфічними особами суперечливі. За одним із міфів, Гіменей — красень-юнак, співець і музикант, що раптово помер на весіллі Діоніса (варіант: несподівано втратив голос). Його ім'ям названо урочисту весільну пісню на честь молодих. Згідно з орфічним переказом, Асклепій воскресив Гіменея.

Гіпорхе́ма (грец. hyporchema) — в Елладі — весела, життєрадісна пісня, присвячена Аполлону, яку виконував хор, супроводжуючи її танцями й мімічною грою.

Цей вид хорової лірики виник на о. Крит та в Спарті з вояцької пісні — пирріхи, невдовзі ввійшов до складу античної трагедії.

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. (див. Міфологія).

Синкрети́зм (грец. συνκρητισμός — з'єднання) (лат. syncretismus — поєднання) — поєднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів мислення та поглядів. Синкретизм — різновид еклектизму.

Анімі́зм (від лат. anima — душа) — віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ в світі має душу або дух. Намагання підкорити сили природи призвело до появи чорної та білої магії.

Фетиши́зм (фр. fetichisme) — одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи — фетишам, які є нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів тощо.

тотемíзм — віра у містичний зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимсь видом тварин чи рослин (тотемом).

Антропоморфі́зм (грец. ανθρωπος — людина, грец. μορφή — вигляд, форма) — уподібнення будь-чого до людини або перенесення її фізичних та інтелектуальних властивостей на тварин, рослини, речі та явища навколишнього світу.

Зооморфізм — представлення богів в образах тварин, а священних тварин — як втілення сутності богів.

Матріархат (лат. mater - мати і грец. άρχη - влада) – ранній період у розвитку первіснообщинного ладу (від палеоліту до розвинутого неоліту), який характеризувався наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві.

ПАТРІАРХÁТ (від грец. πατήρ - батько і άρχή - початок, влада) – останній період в історії первіснообщинного ладу. Заступив матріархат і передував класовому суспільству.

Пантео́н (грец. πάνθειον) — храм усіх богів.

Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу

Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

Фабула - хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному порядку. Фабула -- чинник сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних, на відмінну від самих подій -- сюжету твору.

Сюжéт (фр. sujet — тема, предмет від лат. subjectum — підмет, суб'єкт) —

сукупність подій, дій, що визначають характер зображуваного;

система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору;

тема, об'єкт зображення в живописному, музичному творі і т. Ін

Компози́ція (лат. compositio — складання, зв'язування, складання, з'єднання).

Стиль у загальному, культурологічному розумінні — усталена форма художнього самовизначення епохи, регіону, нації, соціальної або творчої групи або окремої особистості. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому, у динамічно мінливу суму її конкретних історичних проявів.

Ретардація:

в літературознавсті — композиційний прийом, який полягає у штучному уповільненні розгортання сюжету, дії шляхом введення в художній твір вставних сцен та епізодів, описів природи і т. ін.

Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки.

Пое́ма (від грец. ποίημα — твір) — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Гекза́метр, або Гекса́метр (грец. hexámetros — шестимірник) — метричний (квантативний) вірш шестистопного дактиля (—UU), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два коротких склади можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей.

Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).[1][2]

Еле́гія (грец. ἐλεγεία) — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.

Ямб (грец. íambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (U—).

Епіталама — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя, яку виконували після шлюбних урочистостей. У пізніші часи — будь-який твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження.

Пеан (грец. παιήων, παιάν, παιών) — хорова пісня-молитва давньогрецької лірики. Первісно пеанами слугували гімни на честь Аполлона, як бога-цілителя, який і сам називався іноді Пеаном, сестри його Артеміди і Асклепія, іншого бога-цілителя. Переносно пеан — хвалебна пісня, гімн.

Дифірамб (грец. Διθύραμβος) — особливий вид давньогрецької лірики. Первісно культова пісня на честь Діоніса.

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Дифірамб (грец. Διθύραμβος) — особливий вид давньогрецької лірики. Первісно культова пісня на честь Діоніса.

Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ.

Орхе́стра (грец. orchestra — від грец. orcheomai — танцюю), основна частина театральної споруди в Стародавній Греції. Орхестра мала форму круглого майданчику з вівтарем Діонісу, призначений для виступу хору співаків або акторів і відділений невисоким кам'яним бортиком.

Корифей — провідний актор у хорі древньогрецького театру.

Головний герой або протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль»[1]) — персонаж, який в різних видах видах мистецтва грає головну роль, зазвичай протиставляється антагоністу. Даний термін виник в Давній Греції, коли в 534 до н. е. році зі своїм хором в Афінах виступив «батько аттичної трагедії» Феспіс.

Агон — змагання (спортивні, поетичні, музичні, театральні) під час релігійних свят у Давній Греції. В Афінах перших агон відбувся 534 до н. е. як змагання серед трагічних поетів[1].

Пролог — вступна частина якогось тексту, введення, передмова; в літературі — початок оповідання;

Строфа́ (грец. strophé — поворот, зміна, коло) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо).

Антистрофа́ (грец. αντιστροφη — поворот назад) — в античній хоровій ліриці — парна строфа, що за своєю метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовувалися або замикалися еподами — власне частиною хорової партії, наділеною відмінним ритмом.

Комос (грец. Kώμος) — бог бенкету. Його зображували крилатим юнаком у супроводі Сілена й еросів.

Катарсис (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень.

Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Фантастика — це жанр художньої літератури, в якому за допомогою додавання придуманих, уявних елементів створюється світ відмінний від сьогоденого, реального.

Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

Анапе́ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—.

О́да (грец. oide) — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

Жанр (від фр. genre — «манера, різновид») у мистецтвознавстві — рід твору, що характеризується сукупністю формальних і змістовних особливостей.

Пое́зія (грец. poiesis — творчість від poieo — роблю, творю) — художньо-образна словесна творчість.

Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття.

Еле́гія (грец. ἐλεγεία) — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.

Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.

Посла́ння — різновид епістоли, полемічний трактат, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Епігра́ма (грец. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом).

В еллінську добу епіграма вживалася як напис на вівтарях, сприймалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі.

«Золотая середина» — одна из главных поэтических идей Горация, призывающая избегать влечения к власти, богатству, почестям и довольствоваться спокойной безмятежной жизнью частного человека, посвятившего себя любимому досугу.

Комос — шествие с пением и музыкой подвыпившей толпы (нередко после симпосия). Имел культовое происхождение, связанное с Дионисиями. Образ деревенского комоса ярко воссоздан Аристофаном в комедии «Ахарняне». К слову «комос» восходит понятие «комедия» (песня комоса).

Космос — упорядоченный, организованный образ мироздания, пришедший на смену Хаосу.

Хаос — бесконечность во времени и пространстве, характеризующаяся аморфностью, неупорядоченностью, неорганизованностью, однако наполненная энергией для преобразования в сторону «культуры».

Энкомий (греч. хвалебные стихи, хвалебная речь) – хвалебная песнь в честь богов или людей; исполняется во время праздничных шествий (комос), близка застольным песням (сколиям). В качестве инструментов, сопровождающих победные песни, называют формингу, лиру и флейту. Энкомии писали Симонид, Пиндар, Вакхилид, Овидий. Энкомии оказали влияние на написание биографий.

Пое́ма (від грец. ποίημα — твір) — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Фа́тум (лат. Fatum — рок, доля) — присуд долі; божество, частіше божества, подібні до грецьких мойр. Офіційного культу не мали. За малозрозумілим причин, термін Фатум практично не зустрічається в давньоримських релігійних поглядах і міфології, хоча більш пізні стереотипні погляди щодо історії Стародавнього Риму говорять про зворотнє. В даний час під Фатумом найчастіше мається на увазі невідворотна зла доля.

Монотеї́зм (від грец. μόνος monos – "єдиний" + θεός theos – "бог"; єдинобожжя) - віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму виключає існування інших божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.

Ліризм — пафосно-стильова ознака (емоційність, сердечність, схвильованість) естетичного сприйняття дійсності, найбільш притаманна ліричним творам, менше — епічним та драматичним, спостерігається в есе, мемуарах, щоденниках, нарисах тощо.

Ліризм в загальному значенні — піднесено емоційне переживання будь-якої події чи явища.

Психологізм - якість художнього твору, через яку письменник передає внутрішній світ своїх персонажів.

Рома́н (фр. roman — романський) — літературний жанр, найбільш поширений у 18-20 століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Авантюрний роман — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями.

Фолькло́р (англ. folklore), або Усна народна творчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Буколіка — жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі.

Нове́ла (іт. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Бурле́ск — (фран. burlesque, від італ. burla — жарт) стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад «Енеїда» Котляревського на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.