Додаток 1
 |
Горобчик і Вогонь
Жив малесенький Горобчик,
Був допитливий він хлопчик.
Маму він про все питав:
Про траву, дерева, став,
Про водицю, землю, пташку
І малесеньку комашку.
Мама Горобця навчала,
Про усе розповідала.
- А це що? – побачив сонце, –
Ясно світить у віконце?
- Це – Вогонь, – сказала мати, –
Та навіщо тобі знати?
- Хочу знати все, матусю,
Полечу і подивлюся.
Не послухав маму, полетів.
Свої крильця обпалив,
Злякався й повернувсь до мами,
Що чекала біля брами.
- Знаю, що таке Вогонь!
Його не візьмеш до долонь,
Правду можна лиш тоді пізнати,
Якщо її самому шукати.
Сьома дочка
Ось приїхала вже ненька,
Не було її довгенько.
Доньки радісно вітають,
Слова ніжні промовляють,
Пестять маму, обіймають,
Ушістьох розповідають,
Як вони її всі люблять,
Та цілують, та голублять.
Лише сьома не вітає,
До матусі підбігає,
Черевики з ніг знімає,
Принесла в тазу водички,
Щоб матуся вмила личко,
Ніжки щоб свої помила,
Бо в дорозі ж так стомилась!
Соловей і Жук
Соловейко вранці на калині
Радісно витьохкував пісні,
Жук рогатий послухав і подумав:
«Може, заспівати і мені?»
- Жу-жу-жу, – він загудів щосили.
Соловейко аж співати перестав,
На Жука поглянув гордовито
І сказав пихато: - Ти б мовчав!
Спів такий нікому не потрібен
Та й від тебе в світі користі нема,
Так що краще згинь, рогачий Жуче,
І не надривайся задарма.
- Жу-жу-жу! – промовив Жук спокійно, –
Ти б себе хвалити перестав,
А давай-но краще в Дівчинки спитаєм,
Без кого б це світ гарнішим став.
Дівчинка була розумна і кмітлива,
Відповідь її була така:
– Хай в садочку Соловей співає,
Але нам не можна й без Жука!
Лялька з відбитою ручкою
Лялька Зоя зажурилась,
Ручка в неї відломилась.
- Не журися, люба Зоє,
Будеш ти здорова знов,
Щоб не відривалась ручка,
Зав'яжу її бинтом.
Є у мене лялька Ліна
У розкішному вбранні,
Очі відкриває й закриває,
Лагідно всміхається мені.
І забута Зоя тихо плаче,
Личком повернулась стіни,
Ляльці так самотньо і так сумно,
Дівчинка образила її.
- Ти не плач, моя хороша Зоє,
Я люблю тебе і Ліночку люблю,
Ану йдіть скоріше вдвох до мене,
Я обох вас щиро пригорну.
Квітка сонця
На високому стебельці –
Велика квітка золота,
Вона на сонце схожа –
Теж сонячно-ясна.
Тому і зветься – соняшник,
Всміхається нам сонячно.
Вночі пелюстки схилить
І міцно-міцно спить,
Зійде зоря ранкова –
Прокинеться умить.
Чекає сходу сонечка,
Пелюсточки тремтять:
Ось-ось ясні промінчики
До квітки прилетять.
Всміхається, вдивляючись
У небо голубе:
- Добридень тобі, сонечко,
Я так чекав тебе.
А сонечко все вище
По небу пропливає.
За ним голівку золоту
І квітка повертає.
Вже сонечко заходить,
За обрієм ховається.
І соняшник до сонечка
Востаннє усміхається.
Петрик, Собака й Кошеня
Маленький хлопчик Петрик
Вийшов погуляти,
Подивився – аж іде назустріч
Великий пес кудлатий.
Хлопчик затремтів від ляку,
Хотів утікати,
А під ноги – кошенятко
Просить врятувати:
- Захисти мене, будь ласка,
Від звіра страшного, –
І муркоче, і нявчить,
І треться об ногу.
Стало Петрикові дуже
Шкода кошеняти,
Де й хоробрість узялася,
Не став утікати,
Рушив просто на собаку
З кошенятком на руках.
Тоді пес перелякався
І сховався у кущах.
Права і ліва рука
Поміж морквою бур’ян виріс височенький
От і вийшла на город Маринка маленька.
Вириває всю траву, на межі складає.
Права ручка все працює, а ліва гуляє.
Ось права рука стомилась, почала питати:
- Як тобі не соромно, не хочеш помагати.
Бачиш, я весь час працюю, аж болять всі жили,
А ти якась нероба, нічого не зробила.
Засоромилася ліва і взялась за діло…
Швидко так усю роботу Маринка закінчила.
Дівчинка і Ромашка
На зеленому лужку рано-пораненьку
Бігала-гуляла дівчинка маленька.
Чує: хтось під каменем тихесенько плаче,
Камінь відваливши, ось що вона бачить:
Маленька, тонесенька квіточка –ромашка.
- Як же ти потрапила сюди, бідолашко?
Біленькими віями мигнула Ромашка:
- Ох, і не питай мене – згадувати тяжко.
Восени була маленька я ще насінина.
Камінь одурив мене у лиху годину.
У теплі сховав від вітру, обіцяв жаліти,
Від спеки та холоду мене захистити.
Та я прагну сонечка, а він не пустив
І мене, нещасну, ледь не задушив.
А ти врятувала… Я буду твоєю.
Дівчинка зраділа: - Добре, будь моєю!
Дівчинка й Ромашка довгий час дружили,
Завжди були разом, сонечку раділи.
Якось Дівчинка спитала: - Хочу знати я,
А що, якби ти, Ромашко, була нічия?
- О, тоді, без сумніву, з горя вмерла б я,
Бо кому потрібне самотнє життя?
Кожен когось любить, кожен має друзів:
Незабудка з Вітром дружить, Сонце – з Маком, що у лузі.
Я така щаслива, адже я – твоя!
Не може квітка чи людина бути нічия!
 |
