Біблійні мотиви у творчості Валерія Шевчука (стр. 2 )

А далі ми бачимо Ісуса - учня в храмі, що в Гімалайських горах. Скінчилася наука - і зник храм, як і не було. Тепер Ісус Христос має вже вчити людей любові, вільної праці. Потім з'являється образ Марії Магдалини та її коханця Іуди. Син Божий знає все, а все ж цікавиться історією гріхопадіння Марії Магдалини. І не дивно, бо він пам'ятає, як ця Марія підло вчинила з Авелем. І знову виправдання грішниці: в усьому винен Бог. Але кого вона вважає Богом? Адже Христос спершу й Іуду вважав слугою Бога, а себе - супротивником Господа. Іуда ж запевняє учнів Христа, що він також Син Божий, що і він крилатий. І лише з розмови первосвященика Анни з Іудою стає зрозуміло, що більшість з героїв не знає, кому служить: Ваалу, Риму чи Богові. А хто Бог? Ваал? Христос? На всі питання - заперечлива відповідь Анни. Врешті сакраментальне визначення: Бог - це народ. Хто не служить йому, той служить ангелу тьми.

Іуда врешті розуміє, що він любить Христа. Навіть усвідомлює, що на жертву Христос іде з великої любові. В свою чергу Іуда йде на зраду не добровільно, як думають люди вже дві тисячі років, а за наказом Христа. Відбувається чергова метаморфоза В. Сосюри - і Христос, і Іуда стають просто людьми. Навіть більше - апостол, чиє ім'я стане прозивним і символом зради, готовий врятувати Вчителя. Але той не погоджується, бо впевнений, що не помре, а вічно житиме в людських серцях...

Бурляй переконаний, що Сосюру "ваблять також вічні проблеми і теми: життя і смерті, любові і зради, людського і звіриного, зважаючи на обставини, в які ця людина часом потрапляє... і філософський підтекст його класично довершених і сонцесяйних блакитнооких "Васильків" саме і полягає в тому головному ствердженні ідеї вічного життя і перемоги його над смертю... при утвердженні вічності людської душі"1.

Поет розглянуті твори написав для себе, щоб врятувати свою душу, і для нас, бо доки існуватиме людство, Каїн убиватиме свого брата у сімейній сварці за спадщину чи на фронтах громадянської війни, щоб, пройшовши через усі кола пекла, усвідомити, що світ цей створений для Любові.

Про любов до світу, до ближнього, до неньки-України волало зболене серце поета-мислителя Івана-Драча, яке на папір поему-трагедію, скорботну пісню "Чорнобильська мадонна". Поема звучить поліфонічно. Високе, біблейське перемежовується з розмовним, побутовим - "...сльози і пекло, кров і жахіття..."

Особливу естетичну функцію в художній тканині поеми відіграють символи, зокрема біблійно-християнська символіка. Вона допомогла Драчеві усталені, традиційні найзагальніші категорії філософського спрямування наповнити новими реаліями доби. Таким символом є, передусім, образ Божої Матері як втілення співчуття до страждань українців, охоплених чорнобильським апокаліпсисом, як захисниця й уособлення немеркнучого світла любові й очищення душі. Звертається поет до біблійної символіки хреста розп'ятого. Переосмислюючи біблійну символіку хресного розп'яття, Іван Драч подає чорнобильську трагедію через призму особистісних переживань. Митець психологічно тонко відбиває фізичну муку і жах ліричного героя від катастрофи. Він не знаходить ніде притулку, втікаючи від чорнобильської біди, втіленої в образі вогненного хреста. Герой не може втекти від страждань, фаталістичної погоні вогненного хреста "на всі небеса". Розпач і жах від невідворотності і скрізь присутності хреста у тексті нагнітається, підсилюючи заціпеніння людини, яка опинилася в зоні великого лиха. Головна причина муки ліричного героя в тому, що в цій апокаліпсичній картині в епіцентрі катастрофи, полум'ї вогненного хреста палає людський син. Драч трансформує біблійну символіку: людський син уподібнюється на Божого Сина, розп'ятого на хресті за людські гріхи. Біблійний час, час вічності стає часом теперішнім, відтінюючи сьогоденний колообіг подій. Поет модифікує біблійні мотиви ("атомні

цвяхи", "огненний хрест"), адаптує християнську міфологію в часовому

просторі другої половини 20ст. і змальовує картину загибелі сина, яка переростає в опис страти Христа. У руки новітнього Христа забито "атомні цвяхи". Але це уже сьогоднішня страта сина людського, ліквідатора чорнобильської пожежі, в огненному колі хреста, допомогти якому ніхто не може, навіть батьківська любов.

Трансформація біблійного мотиву допомагає створити необхідні конотації, зокрема об'єднати процес розп'яття із спаленням - хрест-бо вогняний.

Наслідки екологічної трагедії України грандіозні: йде генетичне виродження української нації. Ця тема розкривається у вірші-фрагменті "Хрещатицька Мадонна", в якому заторкується проблема материнства і його втрати внаслідок чорнобильської біди. З великим болем поет малює образ жінки, ураженої радіацією. Портрет жінки жахає, натуралістичні деталі якого підкреслюють її фізичну неспроможність стати матір'ю. Нездатність продовжувати рід - прикмета повного виродження Людини, зникнення людського буття на землі. Змальовуючи трагічний образ української жінки, що пережила чорнобильське горе, поет натякає на вбитого в утробі ненародженого сина - її позбавили святого на землі - бути матір'ю. У цьому чорнобильському пеклі материнському горю немає виміру. Поступово автор образ матері переводить у надреальний план, застосовуючи ремінісенції з Біблії та Шевченка. У Біблії розповідається, як Ірод хотів убити сина Діви Марії, яка перенесла великі страждання і переслідування. Драчева мати переносить невимовні муки й божевілля, втративши свого сина, а тому поет освячує українську жінку, називаючи її Божою Матір'ю, Хрещатицькою Мадонною. Іродівські сили, це новітні дітовбивці, призвідці екологічного лиха, спричинили смерть дитини Хрещатицької Мадонни, перервали естафету роду.

Ще одна біда спіткала людей під час аварії: тисячі з них втратили батьківське гніздо. Викликана цим психологічна драма змальована у вірші "Вічна материнська елегія", який перегукується з поемою Тичини "Скорбна мати" і має мотто з неї. "В поняття Матері ми вкладаємо триєдиний сенс. Це Мати-Богородиця, яку українці обрали своєю заступницею. До неї звертаються в молитві, в поезії, в піснях... Це і мати-Україна. Врешті - це земна Мати, яка дає нам життя, мудро формує наші почуття, наші устремління, творить людину1". У центрі обох творів жінка, яка є певним антиподом своєму синові. Марія із "Скорботної матері" заперечує думку, що розп'яття Ісуса Христа змінить на краще життя розірваної міжусобицями громадянської війни України ("Не буть ніколи раю у цім кривавім краю"). Мати з поеми Драча теж не розуміє сина, який насильно забирає її з рідної чорнобильської зони.

На тлі світових катастроф живуть герої В. Барки, автора роману "Рай". Крізь шати побутових сцен, як то буває лише в істинно великого майстра, щоразу прозирають речі справді таки глобального характеру. Спостережливе око неодмінно помітить, як протягом усього твору відбувається змагання двох сил - людини й апарату тоталітарної держави (добра і зла). Цьому завданню підпорядкована оптимально розроблена автором художня концепція життя.

Це передусім світ Божий, тобто - в розумінні письменника - ідеальний, гармонійний, усе те що приносить людині насолоду, робить її щасливою.

Автор пропонує антитезу "пекло - рай" (світ Божий -

"революційних хірургів"). Альтернативний Божому "рай" - "царство сатани". Править ним той, "хто став на місці Бога і сонця". Сценарій цієї перебудови світопорядку в уяві героя-християнина мислився так: "сатана замикає Бога в центрі пекла, а сам сідає на троні неба. Скрізь відбуваються радикальні зміни. Душогуби, кати, зрадники, кровопивці, облудники, розпусники і сила їм подібних, розсідаються у високих сферах, квітучих садах колишнього раю, надягають золототканні хітони, прикриваються вінками троянд. Розбійники отаборюються в імператорському палаці. Найбільшого ошуканця проголошують вищим за Бога, батьком земних народів, сонцем планети"1.

Відповідно до зазначених опозицій розроблена письменником і система персонажів. Це передусім праведники або ті, хто своїм страдницьким життям у грішному, "реформованому" світі заслуговує в майбутньому ласки на Божому суді: страждання в художній концепції роману переконливий аргумент - "воно відкуплює найтяжчі гріхи". До таких належить "праведник" Антон Никандрович, який покутує "гріх" своїх юнацьких літ (вважає себе винуватим у смерті коханої дівчини). Страждає "за віру" "грубник" краєзнавчого музею Адам Григорович Скаржинський. Ерудит - "європеїст", як його характеризував автор, щедро ділиться набутими знаннями з усіма, хто цього прагнув. Неодмінно до цієї когорти слід зарахувати подружжя Кононенків, що врятували під час недавнього голодомору дитину-сироту. Знайдеться місце в раю й колишньому вуркагану Олександру Ястрябу, який під впливом Євангелія від Луки пішов на стежку доброчинності.

Друга група - ті, хто комфортно живе в атмосфері антихриста. Світ насилля - їхня рідна стихія, ніби навмисне створений для них, в іншому вони себе просто не уявляють. Очолює її намісник "найбільшого ошуканця", секретар парткому інституту Тімурленков. За ним ідуть відомий своїми антирелігійними виступами "товариш Убийбога" - Іван Іванович Бісмарчак і ті, хто свого часу по селах відбирали в людей хліб; начальник кримінального розшуку Нарцисов, що справляє криваві оргії над томиком поезій Туркота-Семидзвонника; професор Крякучін з його погромними промовами; сексот Митька-Мікроб.

Нарешті, третя група, ті "блудні сини", які мають шанс потрапити до раю, проте яким на шляху до царства Божого належить пройти "чистилище". Це, передусім, колоритна постать Серпокрила. Профспілковий активіст, інститутський бібліотекар, він, напочатку складається враження, органічно вжився в товариство "прісних" Івана Івановича. Проте це враження зникає, як тільки автор показує свого персонажа "зсередини". Тоді під маскою "товариша Серпокрила" виявляється старанно приховане єство такого собі "соняшникового Дон-Жуана", по-своєму симпатичної й нещасливої людини. Стосунки Серпокрила з реальним світом - це драма чулої до сентиментів душі поета-романтика, жити якому довелося в дуже несентиментальній країні й украй неромантичну епоху.

Також в українській літературі широко використовували притчу Т. Шевченко в образотворчому мистецтві ("Притча про блудного сина"), І. Франко ("Мій Ізмарагд"), В. Яворівський ("Оглянься з осені"), Є. Гуцало ("Позичений чоловік"), Б. Олійник ("Сім").

Розділ II. Вплив біблійних мотивів на творчість

Валерія Шевчука.

На обрії сучасної української літератури є дуже глибока, загадкова й ніби вросла своїм корінням у рідну землю, рідну історію, рідне слово постать – Валерій Шевчук. Це той випадок, коли справджується твердження етнопсихологів: геній глибоко національний. Валерій Шевчук не лише письменник-новатор, він серйозний дослідник своєї нації, свого коріння в усіх його культурологічних вимірах. І читачеві лишається вибір: чи пасивно читати власне текст, чи шукати відповіді на присутньо неприсутні авторові запитання, вести дослідження свого народу разом з автором-самовидцем – утверджуватися як національно свідома особистість.

Валерій Шевчук - один з найвидатніших сучасних прозаїків. Його творчість - це чистий Дім добра і світла, збудований високо на горі за законами гармонії. Туди потрапити нелегко. Валерій Шевчук говорив: "Світ, засіяний світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол". Отже, розв'язавши складні вузли, спробуємо пізнати невичерпний світ творчості цього письменника.

Неабиякий вплив на становлення особистості письменника мала давня українська література, якою він захопився ще в студентські роки і яка відігравала важливу роль в його творчості. Результатом копіткої дослідницької і перекладацької роботи стали пізніше упорядковані антології “Аполонова лютня”, “Пісні Купідона”, “Сад пісень” Г. Сковороди, “Твори І. Вишенського”, “Літопис Самійла Величка”… Найпильнішу увагу Шевчука-дослідника привертає дивовижна, неповторна культура епохи бароко. А Григорія Сковороду, одного з найяскравіших творців літератури українського бароко, вважає своїм “учителем життя”.

Життя і вчення Сковороди - безумовно, найвизначніше явище української середньовічної культури, а в певному розумінні це й вияв її кризи в умовах згасання державного і суспільного життя, "слохастизації" освіти, закріпачення селян, поступової і всебічної провінціалізації. Потужне джерело трагічного, заховане в цьому явищі, українські письменники досліджували мало, і вже хоч би тому звертання до нього В. Шевчука - хай не надто сміливе й масштабне - заслуговує нашої пильної уваги.

Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба. Те джерело Сковорода бачить у єдності трьох світів: макросвіту, мікросвіту і світу Біблії. Від самовираження та від того третього світу йде наша культура більшою мірою, ніж будь-яка інша культура.

Сковорода був проти шукання мудрості у світах. Вона знайдена. Мудрість одна -- об'явлена Духом Святим. Мудрість є у Святому Письмі.

"Взагалі Святе Письмо, Біблія, - це книга людської мудрості, і повз неї проходити не можна, - говорить Валерій Шевчук, - але старе християнство мало кілька поглядів на Біблію. Одні вважали, що Біблія - це є істина, тобто, все, що сказано Біблією, є мірилом правди. Якщо воно відповідає Біблії - значить воно істинне, якщо ні - то не істинне. В Україні з початку 18ст. з'являється інший погляд на Біблію. Сковорода фактично завершив цей погляд. Він сказав, що зовнішній світ Біблії - це неправда, а Біблія має заховану внутрішню правду. Тобто, йшлося про символічне читання Біблії. Біблія не є істиною, але вона допомагає щось у цьому світі зрозуміти, щось у цьому світі пізнати, бо мислительні руди закладені в ній надзвичайно глибокі. Але істини, як такої, там немає, бо вона і є Бог. А Бог - це і непізнане. Таким чином, це той вогник, який далеко горить, до якого мусиш іти, до якого ти йдеш, якщо ти людина наповнена, і до якого ніколи не прийдеш."1

Образи - персонажі творів В. Шевчука страждають, помиляються, але все-таки знаходять духовні цінності, самостверджуються, усвідомлюють відповідальність, важливість вибору. Тому кожен читач знайде у книгах талановитого сучасного письменника цікаву духовну поживу, навчиться врівноважувати "Бога і звіра в собі". Але головне, як пише доктор філологічних наук , - "Митець примушує читачів замислитись над складними питаннями буття: добра і зла, життя і смерті, мужності і стоїцизму в переборенні життєвих негараздів"2.

Автор часто використовує символіку, його стиль монументальний із ускладненими сюжетними конструкціями, а такі твори збагнути не вельми просто. Та все ж вони допомагають жити у ці складні часи, адже герої Шевчукових творів переживають різноманітні ситуації, стани: страх, відчай, самотність, смерть, відчувають цілісність сенсу життя, прагнуть збагнути себе у світі, розділити в ньому добро і зло. Митець вдало використовує народну фантастику, уявлення українців про двосвітність, міфи, легенди, перекази, фольклорні образи й символи, прийоми перевтілень героїв на тварину, птаха, чорта тощо.

Головна риса його творчості - притчевість, зокрема це є родовою прикметою фантастичних, за визначенням автора, а точніше - філософських повістей "Птахи з невидимого острова", "Сповідь", "Мор", "Місячний біль". У них письменник виявляє себе прекрасним інтерпретатором української старовини часів першого відродження, майстром тонкого психологічного малюнка. Він знову звертається до вічних мотивів гріховності, причинності зла, висвітлює таємничі, нерідко - темні закапелки людської свідомості, національного характеру. По суті, письменник поставив собі за мету простежити шлях людини від християнської, теософічної доктрини про нелюбов до світу, про світ як поріддя диявола до її заперечення, тобто до утвердження любові до людини, світу, природи, краси, добротворення.

Найпоширенішою притчею, яка проходить через усю творчість В. Шевчука, є "Притча про блудного сина". Тож, мабуть, варто заглибитись у її історію, аби зрозуміти причину звернення письменника до цього біблійного сюжету, та прослідкувати його трансформацію у творчості письменника.

Притча про блудного сина - один із найпоширеніших сюжетів світової словесності з тих, що їх звуть мандрівними, - в кожній європейській літературі він здобув свій розвиток, трансформувався, тобто по-своєму видозмінився, пристосовуючись до умов життя того чи іншого народу.

Про що ця історія вістить? Вона відносить нас у часи розкладу общинно-родового укладу. Рід ще не розпався на окремі сім'ї, сини підвладні батькові, і своє майно з родової власності не виділяють. Старший брат - зразок такого сина, який залишається в повній залежності від глави роду. Але право на виділення уже існувало, і молодший син ним скористався. Але повести власне господарство не зумів, збіднів і став наймитом, тому й звуть його марнотратним чи марнотравним сином. Він визнає свою помилку і повертається у підлеглість до батька, який радо його приймає. Отже, притчу склала людина, прихильна до старого укладу життя, яка засуджувала нові його форми - майнове виділення з господарства, яким керує глава роду. Як саме протратив маєток молодший брат - невідомо, - він був у далекому краю, і старший брат сказав фразу про його життя з блудницями здогадно й, очевидно, спересердя. Загалом, образ молодшого сина не подається як волоцюги, аморальної людини - він тільки жив марнотратне, очевидно, зле господарював.

Сама притча розкладається на кілька сюжетних вузлів: син покидає батька, рідну землю і відходить у далекий край; живе в далекому краю марнотратно (тема в євангельській притчі не розроблена); потрапляє в бідність, пасе свині і тяжко шкодує за втраченим (мотив каяття); щасливо повертається додому, де його з обіймами зустрічає батько.

Легко зрозуміти популярність мотивів притчі. Тема розлуки з рідною землею, туги за батьківським домом зачіпає в людській душі сокровенні струни, сама по собі вона має безліч розробок. Тема життя людини, яка, вирвавшись із дому, пустилася, як то кажуть, берега, так само була вдячним матеріалом для митця. Не менш популярний, бо глибоко притаманний людині, мотив туги за рідним краєм, бажання повернутися під батьківську стріху - він також має безліч розробок, як і мотив самого повернення.

Таким чином, притча розробляє одну із сокровенних драм людини: зв'язок її з батьківським домом, з місцем першопочаткового осідку.

Сам сюжет потрапив до нас у первісному вигляді ще в часи Київської Русі разом з Євангеліями, які масово ширились у рукописних списках. Популярні були Євангелія тлумачні (зокрема Теофілакта Болгарського), в яких євангельські теми тлумачились у дусі християнської ідеології символічно: так, батьком вважалася церква, а блудним сином - відщепенець від неї. Мораллю притчі стало те, що церковних відступників треба, пробачивши їм, приймати назад під покрову церкви. Це була перша і чи не найдавніша трансформація притчі, причому текст її подавався незмінно, нового змісту творові надавало його тлумачення.

У літературних пам'ятках поети й письменники 17-18ст. не тільки вільно тлумачать євангельську притчу, але й на її основі пишуть нові твори. Своєрідно використав мотиви євангельської притчі Іван Вишенський у своєму "Позорищі мисленному", подавши самостійний її варіант1. Подібно до Вишенського трансформував притчу А. Радивиловський у своєму "Огородку Марії-Богородиці" (1671р.)2. В обох випадках маємо обробку сюжету, так би мовити, "від супротивного" - з притчі взято один мотив, на основі якого будується нова історія із висновком, завершення історії відмінне від канонічного. Таке використання якогось мотиву для притчі було типовим як і для літератури українського бароко. Коли в А. Радивиловського син, котрий пішов у пущу, покинувши рідний дім, живе життям погідним, гармонійним і знаходить у тому свою долю і щастя, то пустельник К. Транквіліона - Ставровецького в "Ліках пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні" ("Перло многоцінне", 1646)3 об'єднує два мотиви: блудний син (пустельник) живе праведним життям, але його постійно мучать "гріховні помисли". Отже, життя в пущі - це війна "тіла на душу", його мучить, як і блудного сина, "докука, голод, спрага" і він через те тяжко страждає, а Іосаф Горленко в поемі "Бран семи добродійництв з сімома гріхами в людині-мандрівцю" (1737)4 розгортає воістину барокову битву добрих та лихих начал у людській душі, які б'ються за всіма законами батального мистецтва того часу, і закликає подивуватися з "мандрівця-людини, що проходить всі навкіл численні країни", - людина яка покинула батьківський дім; тут мотив притчі про блудного сина переходить у самостійну історію про людину без даху над головою.