Партнерка на США и Канаду по недвижимости, выплаты в крипто

30% recurring commission
Выплаты в USDT
Вывод каждую неделю
Комиссия до 5 лет за каждого referral

Нижній храм, фундамент усієї вежі, присвячувався богу древності, який скинув "Творця древнього", планетарному божеству Сатурна – Энлілю. Храм бога древності, покровителя царської влади та скотарства був чорного кольору. У древніх персів це був день Каївана, у древніх римлян – Сатурна (від етруського – Сатре, співвідносного з давньгрецьким Кроносом). Сатурн – Кронос сприймався як бог юності людства, коли не було ще соціального розшарування, і тому під час грецьких Кроній та римських Сатурналій раби користувалися абсолютною свободою. Ця обставина дає підстави і для наступного висновку.

Патріархам був добре відомий семидобовий тиждень – судячи з усього, вони його дотримувались і під час рабства єгипетського. У той же час повеління присвячувати сьомий день Єдиному Богу, можливо має і виховний зміст. Як ми знаємо, Отці Церкви, як і автори ранніх трактатів Талмуда, вказують на мету заснування Синайським законодавством жертвоприношень – відразу древніх ізраїльтян від жертвоприношень ідолам. Вседовольний Бог не потребував кровавих жертвоприношень, але з милості до звичаїв народу дозволив їх приносити Собі – таку думку особливо підкреслював свт. Іоан Златоуст, доводячи тимчасовий характер Синайських повелінь про вітхозавітний храм. Так само і закон про присвячення первістків переслідував мету припинення ханаанейської практики заклання первістків, у тому числі людських, язичницьким божествам.

Виходячи з того, що за свідченням прор. Амоса, ізраїльтяни і в пустелі, і після, продовжували вклонятися Сіккуту (Ам. 5, 26) – (в Діян. 7, 43 – мелех Сіккут – "ваш цар Сіккут" – зрозуміло як "мелех Суккот" – "скинія молохова"), тобто суботньому ассирійському богу Саккуту, якого зображували з атрибутами тільця, можна зробити припущення, що повеління присвячувати суботу не тому, хто скинув Першо-Бога (тобто Денниці), а Богу Єдиному, мало виховний зміст.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Наслідки будівництва Вавилонської вежі – розсіяння народів, як і минула єдність мов людства також знайшли своє підтвердження. Останнє, що раніше стверджувалося лише Священним Писанням, зараз є одним з фундаментальних положень глоттохронології – науки, що визначає на підставі ступеню відмінності різних мов час розподілу предків їх носіїв (див. відповідну таблицю мов. – мал. 7).

Глоттохронологія підтверджує й те, що Північне Міжріччя, Південний Кавказ та Південна Анатолія були прабатьківщиною семитів, хамів та яфетидів (індоєвропейців). Для доведення цієї теорії, що збігається з розповіддю про перших нащадків Ноя, залучаються також дані палеоботаніки, палеозоології та палеографії. Лінгвістична аргументація цієї теорії заснована на суворому використанні порівняльно-історичного методу та основних положень теорії мовного запозичення.

Цікавим археологічним підтвердженням належності ранніх мешканців Ханаана до хамітів, можна вважати знахідку у печері Ес-схул на горі Карміл залишків людей з яскраво виявленими негроїдними рисами.

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

Період Патріархів найменше зафіксований у небіблійних джерелах, проте існують археологічні підтвердження можливості подій патріархальної епохи саме на початку другого тисячоріччя до Р. Х.

Так, раніше вважали легендарним повідомлення Бут. 14, 5-7, про війну із царями Ханаана – хоча б з тієї причини, що зазначені місцевості перебували далеко на схід від Йордану, та були віддаленими від усіх шляхів. 1929 р. на східному кордоні Галаада й Моава з Харраном знайшов ряд пагорбів: дослідження показали, що близько 2000 років до Р. Х. місцевість була густо заселена, й саме тут проходив шлях у Межиріччя. Крім того, сама можливість подібного походу коаліції "царів" Межиріччя у Ханаан підтверджується тим фактом, що за часів Авраама все Межиріччя представляло конгломерат семітських і каситських "царств", данниками яких і були князьки Ханаану (порівн.: Бут.14,1-10).

1924 року той самий та знайшли археологічне підтвердження оповіданню про землі Содому й Гоморри, що "колись перед тим, як винищив Господь Содом і Гоморру... зрошувалася водою, як сад Господній, як земля Єгипетська" (Бут. 13,10). Вищезгаданими археологами були знайдені залишки п'яти оазисів, створених струмками прісної води. Неподалеку від них, на рівні 150 м вище Мертвого моря лежать залишки великої укріпленої споруди зі слідами здійснення язичницьких культів. Початок поселення – близько 2500 р. до Р. Х., а близько 1800 р. до Р. Х. – різке скорочення поселення.

також спростував сумніви щодо існування в часи Патріархів згадуваних у книзі Буття міст Сихема, Вефіля, Айя, Герара й Дофана: у цих містах знайдені безперервні культурні прошарки приблизно від XXI ст. до Р. Х. – і пізніше.

Подорож Авраама із родиною у Єгипет (Бут. 12, 10-20) була у ті часи справою цілком звичайною: це підтверджується зображенням часів XII династії (час Авраама), на ньому саме й представлені кочові семіти, що переселяються на голодні роки в Єгипет. На цьому зображенні група людей з підкреслено семітськими рисами рухається разом з ослами, навантаженими, серед іншого, дохами для плавильних горнів (див. мал. 1).

Важливість подібного зображення для біблійної археології полягає у тому, що В. Ф Олбрайт ідентифікував розглянутий період (XX - XIX ст. до Р. Х.) як час Патріархів, а його події (рух західносемітських племен уздовж "родючого півмісяця" і створення поселень у Негеві) – як підставу для відповідної традиції Книги Буття. Переселення Авраама – аморреянина (Бут. 14, 13) В. Ф Олбрайт розглядав як епізод вторгнення в Палестину напівкочових груп західносемітських скотарів із Сирії, відомих за месопотамськими документами як аммуру – тобто "західники" і названих сучасними вченими аморреями.

Печера Махпела (тобто подвійна), де були поховані Авраам і Сара, знаходиться у Хевроні: Веніамін Тудельський, що бачив її в 1163 р., повідомляв, що тоді ще зберігалися на ній написи часів Другого Храму.

Різні соціальні і юридичні звичаї, що зустрічаються в патріархальних оповіданнях, можуть бути зіставлені із широким колом соціально-юридичних звичаїв, що зустрічаються як у другому, так й у першому тисячоріччі, показуючи, що ці оповідання вірогідно відбивають давні традиції Близького Сходу II тис. до всиновлення домоправителем – спадкоємця (Єлієзер – (Бут. 15,2-3) відбита в документах з Нузи. У них згадується й про практику вибору безплідною дружиною чоловіку наложниці, яка повинна була народити спадкоємця (порівн.: Бут. 16, 3). Ось як це було зафіксовано в шлюбному договорі родини Тегаптилі (XVI ст. до Р. Х.): "Якщо у дружини будуть діти, чоловік не має права брати другу дружину. Якщо ж у неї дітей не буде, вона сама нехай обере чоловіку рабиню, а дітей, народжених від цього шлюбу, виховає, як своїх власних".

Присвоєння Рахіллю терафимів свого батька (Бут. 31,19), пояснюється іншою традицією того часу: зять, що володів терафимом тестя, користувався однаковим правом з його синами на спадщину: таким чином претензії до Якова Лавана, а тим більше його синів, ставали необґрунтованими.

Історія рівноправного становища синів Якова, як народжених від дружин, так і від наложниць, так само знаходить своє пояснення в Законах Хаммурапі, де зазначено: "Якщо чоловіку його дружина народила синів і його рабиня народила йому синів і батько при житті своєму сказав синам, яких йому народила рабиня: "Мої сини", і він їх зарахував до синів дружини, то після того, як він помре, сини дружини, й сини рабині повинні порівну розділити майно у будинку їхнього батька".

Підтвердження історії про патріарха Йосифа даними єгиптології почалося з часу зародження цієї науки.

Основною думкою дослідників XIX ст., таких як проф. Д. І. Введенський, проф. В. Шпигельберг, було те, що вся історія про Йосифа носить яскраво виражений єгипетський характер, історично достовірна й містить відомості про епоху, про яку наступним поколінням було відомо так мало, що вони не могли бути її укладачами. Акцентування цієї думки було викликано відомими у XIX ст. так званими міфологічними гіпотезами. Відповідно до думки Вінклера, історія Йосифа – епічний твір епохи Суддів, у якому патріарх Яків – втілення місячного бога, а патріарх Йосиф – сонячного. Відповідно до ж гіпотези Фельтера – патріарх Яків – насправді бог Хеб, а Йосиф – Осіріс. Відповідно тлумачилися й інші персонажі цього твору.

Особливо важливим аргументом на користь історичності оповідання про патріарха Йосифа є те, що всі події відбувалися під час так званого гіксоського панування в Єгипті, коли тільки лише й було можливим подібне піднесення прибульця-азіата.

Незважаючи на те, що єгиптяни давно перебували в тісних стосунках з жителями Азії, ставилися вони до них і з презирством і з побоюванням – оскільки знали їхні звички. Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (XXII ст. до Р. Х.) говорить наступне: "Дивися, убитий прикордонний стовп для азіатів... Там знаходяться поселення, сповнені вони кращими людьми з усієї землі до меж її, щоб відбивати азіатів". "Підлий азіат, погане місце, у якому він живе – бідно воно водою, важкодоступні через безліч дерев, шляхи важкі через гори". "Охороняй Дельту. Наповнена сторона її водою аж до солоних озер. Дивися, там центр кочівників". Підозріле відношення до азіатів виявилося небезпідставним: вони все-таки захопили Єгипет. Про цю трагічну сторінку у своїй історії єгиптяни особливо не розповідали: до XIX ст. про гіксосів знали лише за цитованим Йосифом Флавієм єгипетському жерцю Манефону (кін. IV – поч. III ст. до Р. Х.). Причому відомості ці були напівфантастичними: за Манефоном, це прокажені, вигнані з Єгипту, що заснували згодом Єрусалим. Однак етимологія імені "гіксоси", що наводиться Манефоном близька до істини: він їх називає царями-пастухами, і дійсно на скарабеях вони йменуються "хека хасут" – "царі іноземних країн". Таке найменування є ще в "Розповіді про Синухете". На згаданому зображенні з Бені-Хасана ватажок азіатів у супровідному написі названий "хека хасут". Судячи з контексту згадувань про "хека хасут" на скарабеях – це звичайний термін для позначення сиро-палестинських ватажків. Для нас ці давньоєгипетські повідомлення про племінних лідерів Сиро-Палестини цікаві ще й тим, що у двох випадках – у текстах амарнського архіву (бл. 1350 р. до Р. Х.) і в текстах-прокльонах (бл. 2000 р. до Р. Х.) місцеві князьки мають ім'я Іов (Iyyob), що ще раз нагадує про історичну вірогідність біблійних оповідань.

В XIX ст. з папірусу Сальє вже знали про гіксоського фараона Апопі II, сучасника патріарха Йосифа, і його супротивника, єгиптянина Секеннире, що загинув у бої – це, до речі, підтвердила й знахідка його мумії – з розбитою головою. Тоді ж знайдені були й скарабеї з іменами гіксоських правителів, що носили, крім єгипетського імені Уесер-Ра (коханий Ра), семітське ім'я (Якеб-ель). Зараз наші знання про панування гіксосів значно розширилися: так, про боротьбу з ними і їхнє вигнання з Єгипту повідомляють табличка Карнарвона, стела фараона Камоса (поч. XVI ст. до Р. Х.), і життєпис учасника цих подій – начальника веслярів Яхмоса, що осаджував столицю гіксосів – Аваріс (XVI ст. до Р. Х.).

Особливий єгипетський колорит має й розповідь про життя Йосифа в будинку Потифара. Різні й послідовні його найменування мають масу єгипетських паралелей: так, написи в усипальнях чиновників, говорячи про одну людину, перераховують у якості діючої титулатури всі посади, що коли-небудь вони обіймали. Так, наприклад іменується сановник Метеній, що жив наприкінці III, початку IV династії: "переписувач на складі, завідувач складами, начальник округу, начальник стражі, начальник царських льонопрядилень, правитель області, глава ради Верхнього Єгипту". Схожий напис можна побачити й у Бені-Хассані, у гробниці Хнумхотепа, важливого сановника часів XII династії.

Такий само єгипетський колорит має й розповідь про підвищення Йосифа. Ім'я Потифар – єгипетське (Поти-Фе-Ра - той, котрого дає Ра), таке ж ім'я даної Йосифу дружини – Асенефа – (Асу-Нейт – належна Нейт, тобто богині-покровительці Дельти, де й відбувалися всі події). Сам ритуал зведення на найважливішу посаду – цілком єгипетський: одягання в нові одежі, покладання золотого намиста (Бут. 41,42) – все це можна побачити на єгипетських зображеннях подібної ж події (див. мал.2).

Цікаво, що такої ж честі – нагороди золотими намистами вдостоївся при Аменхотепі III, фараоні XVIII династії Хаемхет, головний доглядач хлібних запасів всієї країни. Про те ж, що місткі державні сховища зерна були у звичаї для Єгипту, можемо впевнитися з безлічі написів (див. також мал. 3 й 4), де зображене наповнення таких сховищ. Важливість посади хоронителя цих житниць підтверджується наявністю в Абидосі усипалень подібних сановників.

Цікавим фактом є знахідка 1889 р. у районі першого порогу Нілу так званої "Стели голоду". У написі йшлося про семирічний голодомор, що осяг Єгипет при Фараоні III династії Джосере (бл. 2700 р. до Р. Х.) і припинився лише після того, як фараон пожертвував земельну ділянку місцевому богові Хнуму. Форма й обриси ієрогліфів вказували на більш пізніше походження напису: як виявилося, він був підробкою жерців Хнума, складеною у II ст. до Р. Х. для закріплення за храмом спірної ділянки землі. Для нас важливо те, що для досягнення своєї мети жерці Хнума апелюють до народної пам'яті, що зберігала переказ про жорстокий семирічний голодомор, що вразив плодючий Єгипет – житницю Древнього миру – не буде помилкою співвіднесення цього голодомору з оповіддю про патріарха Йосифа. Не менш яскравим підтвердженням оповіді книги Буття про багаторічний голодомор у Єгипті є напис у гробниці сановника Баби, що жив у часи фараона Апопі й таким чином був сучасником Йосифа, про збори зерна, що були викликані цим голодомором.

Заперечення єгиптологів XIX ст. щодо вірогідності повідомлення книги Буття про те, що лише внаслідок діяльності Йосифа вся земля в Єгипті стала власністю фараона, спростовуються тим, що йдеться лише про землі, яки були у власності гіксосів – тобто про Дельту, де багато правових традицій попереднього періоду минулого порушені вторгненням азіатів.

У Бут. 41,43, йдеться про те, що за велінням фараона, коли Йосиф їхав на колісниці, виголошували: "схиляйтеся!". У давньоєврейському тексті використано єгипетське слово "Абрех", та й пам'ятники єгипетські донесли до нас чимало зображень преклоніння народу перед усілякими сановниками.

Безумовно єгипетською обстановкою викликане повідомлення про труну Йосифа, принесену згодом у Святу Землю ізраїльтянами: ми зараз знаємо чимало випадків зберігання в давньоєгипетських будинках саркофагів з муміями.

Сто десять років життя Йосифа – звичайна для древнього Єгипту формула тривалого, повновагого життя. Так, напис XIV ст. до Р. Х. із Британського Музею свідчить: "Дяка..., хто подарував мені спокій у труні після ста десяти років життя на землі". Скульптура верховного жерця Амона, що жив у царювання фараона Сеті (XV ст. до Р. Х.) зберігає молитву про те, щоб "Амон дарував йому життя до 110 років". У папірусі Анастазі є звернення до одного сановника: "Ти наближаєшся до прекрасного місця упокоєння без старезності, без кволості, ти живеш 110 років на землі, але члени твої ще сильні". Сановник Птаххотеп (IV династії) пише про свого батька: "досяг 110 років життя при дворі фараона, серед можновладців землі".

3. ВИХІД З ЄГИПТУ

Питання археологічного підтвердження історії Виходу безпосередньо пов'язане з датуванням цієї події Священної історії. Проблема полягає в тому, що біблеїсти XIX ст., які намагалися це зробити, виходили з переконання, що Вихід відбувся близ. 1450 р. до Р. Х. під час правління Аменхотепа II (Аман-хатпі). В цьому випадку вони ґрунтувалися на буквальному розумінні 3 Цар. 6,1, де було сказано, що заснування Храму Соломоном (близ. 970 р. до Р. Х.) відбулося на чотириста вісімдесятому році після Виходу. Дослідниками не було прийнято до уваги, що подібна дата, обчислена при Єздрі, виникла внаслідок механічного підсумовування закруглених років діяльності суддів Ізраїлевих і царів Саула, Давида й Соломона. Причому не враховувалося, що багато суддів, або поневолювачів Ізраїлю, чия діяльність тривала згідно з книгою Суддів по сорок, двадцять або вісімдесят років, часто були сучасниками, що мешкали в різних частинах Святої Землі.

Помилкове датування створювало для дослідників XIX ст. нерозв'язні проблеми: адже якщо перебування ізраїльтян в Єгипті тривало 430 років (Вих. 12,40), то часом їх переселення до Єгипту слід вважати 1850 р. до Р. Х. тобто за часів XII династії, коли не було зафіксовано ані великого голоду, ані загальнонародних лих, і коли до влади аж ніяк не міг прийти раб-азіат. Дата Виходу в цьому випадку також викликала серйозні сумніви до цього часу ще не існували міста Піфом (Пер-Ітом) та Раамсес (Пер-ріа-масе-са) (пор. Вих. 1, 11), а також царства Едома та Моава (Числ. 20, 14-21). У такій ситуації були можливі лише напівфантастичні припущення, викладені у проф. іна, що вважав Мойсея вихованцем цариці Хатшесуп (Хи-шапсауа), який очолював єгипетське військо в ефіопському поході, що насправді стався пізніше, а фараоном Виходу Тутмоса III (Дхут-маси), який насправді підкорив усю Сирію-Палестину і знищив мітаннійців за Євфратом, затвердивши єгипетське володарювання в Азії. Зараз всі ці заперечення скасовано, оскільки датою Виходу, з огляду на нижченаведені міркування вважається 1250 р. до Р. Х.

По-перше, в цьому випадку, поселення ізраїльтян до Єгипту повинне було відбутися близ. 1680 р. до Р. Х., а це якраз час правління гиксоса Апопі (Апапі) I, тільки тоді і було можливе піднесення Іосифа.

По-друге, згадані Піфом і Раамсес були побудовані Рамсесом II (1290-1224 рр. до Р. Х.), який і був фараоном Виходу.

По-третє, кінець XIV - поч. XIII вв. до Р. Х. був часом об'єднання держав ідумеїв та моавитян, в обхід яких були змушені йти ізраїльтяни (Числ. 20, 14-21).

По-четверте, наявні ґрунтовні археологічні підтвердження завоювання ізраїльтянами Ханаана саме в другій половині XIII ст. до Р. Х.

По-п'яте, аж до згадки на відомій стелі фараона Мернептаха, єгиптяни у підвладній їм Палестині не знають жодного народу з ім'ям Ізраїль.

Враховуючи вищенаведене, датою виходу необхідно вважати 1250 р. до Р. Х., фараоном Виходу – Рамсеса II, а фараоном-пригноблювачем, лютого і кровожерного воїна Сеті I (1305-1290 рр. до Р. Х.). Виходячи з цього, ми можемо навести чимало й інших підтверджень Виходу, адже прямих свідчень втечі ганебних і убогих державних рабів ми навряд чи колись знайдемо. Підтвердження історичності оповідання про Вихід такі.

По-перше, тверда переконаність всіх наступних поколінь ізраїльтян в тому, що їх предки сотні років були "царськими людьми", тобто державними рабами в Єгипті. Виникнення такої помилкової загальнонародної історії не має жодних паралелей в історії, і повинно бути знехтувано, крім того, в ранньоізраїльських поселеннях були знайдені єгипетські скарабеї і будинки часто мають єгипетське, а не властиве ханаанейським поселенням планування.

По-друге, наявність в староєврейській мові доказів перебування в Єгипті: Ніл називається "Йеор", тобто просто "річка"; місяць "адар" – це єгипетський "атайр", єгипетські за походженням назви дополонених мір ваги та об'ємів; по-єгипетськи іменується й кошик Мойсея "теба". Єгипетськими є імена багатьох ізраїльтян, сучасників Мойсея. Навіть його ім'я, що згодом тлумачать як "Мау-ше", "з води", є лише уламком теофорного єгипетського імені – в староєгипетській мові слово "мосе" означає "син", "дитя" (це слово входить складовою частиною в імена фараонів Тутмоса (Дхут-маси), Яхмоса (Ах-маси), Рамсеса (Ріа-масе-са). Цікаво, що серед родоначальників родин племені Асир згадується особа з єгипетським ім'ям Хорнефер і майже немає осіб із типово яхвистськими ізраїльськими іменами. Це, до речі, і є свідоцтвом про ступінь асиміляції різних колін. Крім того, суто єгипетською була система мір і вагів, що існувала в Ізраїлі до полону вавилонського.

По-третє, ненависть до ізраїльтян, нащадків і посібників гиксоських поневолювачів, цілком зрозуміла за часів XVIII династії, що почала своє правління з їх вигнання.

По-четверте, правління Рамсеса II – час грандіозного будівництва у всьому Єгипті й Ефіопії – залишки цих споруд і досі зберігають величезні розміри. Відома широка будівельна діяльність правителя у Фівах, Абідосі, Нубії, де за його наказом був вирубаний в прямовисній скелі величезний печерний храм із гігантськими статуями самого фараона, створеними в тій самій скелі з обох боків від входу в скельне святилище. І зараз славнозвісний Абу-Симбельський храм, розпиляний на частини і відновлений потім над водами великого асуанського водосховища, приголомшує своєю величчю. У той же час відомо, що для їх спорудження залучалися тисячі семітських рабів – хапіру. Тоді ж були побудовані Піфом і Раамсес. Знайдений в 1922 р. обеліск Рамсеса II прямо свідчить про побудову Раамсеса рабами-азіатами, що підтверджує біблійне про те оповідання (Вих. 1,11). Взагалі з староєгипетської історії відомо багато випадків перетворення цілих народів в державних рабів. Цікаво, що у якості додаткової робочої сили використовувалися не будь-які полонені, а майже виключно азіати, як і за часів Середнього царства. Так, Рамсес III в своєму заповіті говорить: "Я скинув машауашів, лівійців, себетів, кикешів, шаїтепів, хесів, бекенів, занурив їх у кров, зробив з них гори трупів... привів я тих, кого залишив я живим... Їх дружини й діти – в кількості десятків тисяч, їх худоба числом в сотні тисяч. Поселив я їх вождів у фортецях, названих моїм ім'ям. Приставив я до них начальників загонів і розділів племінних, причому вони перетворені на рабів і затавровані моїм ім'ям, з їх дружинами і дітьми було зроблено те ж саме". Знайдені єгипетські тексти з нормами, встановленими для бригад з вироблення цегли (пор. Вих. 5,8). У одному з таких текстів, що належить до часу Рамсеса II згадуються хапіру, що займалися видобутком каменю для царського палацу в Мемфісі, через що можуть бути ототожненими з ізраїльтянами – нащадками ібрим – західних семітів, що переселилися через Євфрат до Сиро-Палестини.

Про величезну кількість полонених, що переправлялися до Єгипту, свідчить напис Аменхотепа II, знайдена поряд із давнім Мемфісом. З одного лише походу до Сиро-Палестини цар привів понад 100 тис. полонених: 217 царів, 179 братів царів, 3600 апіру (хапіру), 15200 шас (палестинських кочівників), 36300 хурі (сирійців), 15070 нухашше (мешканців Нухашше) і 30652 членів їх сімей – всього 101218 осіб. Аменхотеп II із іншого свого походу до Сиро-Палестини привів лише 2015 полонених. У другу половину Нового царства, а можливо, й раніше, полонених таврували, як худобу, розжареною печаткою з царським ім'ям. Значна частина полонених надходила в храми, переважно Амона, головного бога, покровителя і захисника єгипетської держави і єгипетського війська. Привід полонених для заповнення ними його служб – спільне місце в тодішніх надписах. Очевидно, за короткий проміжок часу після свого першого походу до Сирії-Палестини Тутмос III пожертвував Амону 1588 сиро-палестинських полонених і ще певну кількість ефіопів. Другий цар XX династії Рамсес III віддав Амону 2607 сиро-палестинських та ефіопських полонених, а храму Птаха – 205. У середині XVIII династії (час Виходу) полонених було багато також і в ткацьких майстернях Амона, де ткали різні види рядна – від щільного до якнайтоншого. Підневільним ткачам видавали на рік вперед мастило й одяг, що припускає наявність у кожного з них житла або, принаймні, відокремленого приміщення. До рабів у точному сенсі цього слова можна зарахувати і тих полонених, котрі при XVIII династії використовувалися в храмі Амона для виготовлення цеглини-сирцю і на будівництві.

На зображенні часів Тутмоса III показано, як полонені виготовляють цеглину і кладуть стіни в службах храму Амона під охороною наглядачів, озброєних палицями. Речовим доказом жорстокого поводження з полоненою робочою силою може служити знахідка, зроблена біля розкішного поминального храму фараона-жінки Хатшепсут, важкий батіг, надписаний ім'ям корабельника будівничого цього храму тимчасового виконавця Сененмута. Від постійного використання він унизу порепався і почорнів. Колись це був батіг з двома широкими ремінними хвостами. Їм, мабуть, корабельник підганяв підлеглих, коли ті тягнули до храму привезений ними камінь (як такими батогами підганяли веслярів на судах, показано на зображеннях того часу). Чого були варті мирні походи в каменоломні, можна судити з того, що за один такий похід (у Ваді-хамамат) при третьому представнику XX династії Рамсесі IV із 8000 з гаком учасників померло 900.

Розкопки 1979 року Манфреда Байтака в Піфомі (суч. Тель ель-Машкута) і Раамсесі (суч. Тель-ед-даба) дали нові підтвердження істинності біблійної оповіді. Ці поселення були одними з небагатьох ділянок Дельти, заселених під час Середнього Царства вихідцями з Палестини. Більше того, Раамсес знаходився на місці Аваріса, гиксоської столиці, зруйнованої в 1540 р. до Р. Х. і був заселений семітами від його спорудження Рамсесом II.

По-п'яте, особливість біблійної оповіді про Вихід, що співвідносить всі його події з місцем проживання ізраїльтян в дельті Нілу пояснюється тим, що, наслідуючи традиції попередників, Рамсес II обрав місцем свого постійного перебування Нижній Єгипет; на сході Дельти він зводить розкішну царську резиденцію, місто, що носило ім'я Пер-Рамсес ("Дім Рамсеса").

4. ВИХІД З ЄГИПТУ

По-шосте, чисто єгипетське пояснення мають скарги колишніх державних рабів, котрі згадували про те, що в Єгипті вони "сиділи біля казанів з м'ясом... їли хліба досить" (Вих. 16, 3), і що говорили в пустелі: "Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в'яне; немає нічого, тільки манна нам перед очима" (Числ. 11, 5-6). Практика державного прокормлення своїх рабів для Єгипту була загальною. Так, Кенуамон пише завідувачу стайнями: "дай харчі солдатам і хапірі, які тягнуть камені для Ра, а саме для Ра Рамсеса-Мері-Амон в південному кварталі Мемфісу".

Крім того, відомо безліч інших пам'ятників, що підтверджують той факт, що "царські люди" в давньому Єгипті були на повному державному забезпеченні. Так, в одній з гробниць VI династії виявлено зображення, назване "розподіл риби". Тут зображено хід рибалок з усілякою рибою на жердинах, на плечах, в руках, в кошиках, у в'язках. Писар робить запис риби, інший робить запис видаваної риби. Двоє чоловіків відносять рибу зі словами "Ми нагодовані!".

Схоже зображення було виявлено і в одній з гробниць періоду V династії. Приблизно таке ж зображення знайдено і серед побуту майстерень ткацьких. На зображенні сільськогосподарських робіт - великі кошики з хлібом, посудини з пивом та овочами. На деяких зображеннях показана доставка пива та їжі в майстерню мідників.

Цікаво, що останні повідомлення про єгипетських хапірі належать до часу Рамсеса IV – хамаматський напис повідомляє, що серед учасників експедиції в каменоломні Хамамат було 800 хапірі – стрільців з місцевості Анут. Проф. вважав їх частиною ізраїльтян, що повернулися до Єгипту, – недарма саме до часу Рамсеса IV належить остракон з Фіванського некрополю, що вихваляє повернення утікачів після закінчення смути.

По-сьоме, переслідування утікачів було справою звичайною для давнього Єгипту, справою державного престижу. Піклуючись про це, за 50 років до Виходу мирний договір між Рамсесом II та хетським царем Хаттусілісом наказує:

"Якщо заможні люди втечуть з Єгипту в країну правителя хетів... то не повинен правитель хетів їх брати. Повинен правитель хетів повеліти, щоб їх доставили... великому володарю Єгипту, їх владиці. Або якщо людина, або дві, люди незначні, втечуть з Єгипту... то не залишать їх в країні хетів, а доставлять... великому володарю Єгипту".

Ще про переслідування рабів, що бігли до Палестини, повідомляє ієратичний папірус кінця епохи Нового Царства: "Начальник стрільців Какемур з Чеку начальнику стрільців Іні і начальнику стрільців Бакенптаху:
... мені було наказано... переслідувати цих двох рабів.
... коли мій лист досягне вас, пришліть мені опис всього, що трапилося з ними, хто знайде утікачів, яка варта знайде утікачів, які люди переслідують їх... Та надішліть багатьох людей за ними".

У оповіданні про Вихід особливої уваги заслуговує історія дарування Закону на Синаї. У минулі часи, в XVIII – XX вв. було висунуто чимало заперечень як проти фіксації Закону за часів Виходу, так і проти гуманності його змісту. Деякі з біблеїстів минулого, такі як Велльгаузен, заперечували навіть доплінне походження таких біблейських книг як Левіт – дану думка, втім, було спростовано знахідкою у Ваді Мурабба'ат фрагменту цієї книги, написаного палеоєврейським або "фінікійським" письмом і датованого С. Бірнбаумом не раніше VI ст. до Р. Х. Цікаво, що традиційні датування книги Екклесіаста і книги пророка Данила були також підтверджені сувоями цих книг III ст. до Р. Х., знайденими в Кумрані у четвертій печері.

Ще одне заперечення проти запису Закону Мойсеєм ґрунтувалося на припущенні, що у той час у ізраїльтян не існувало писемності. Заперечення це, по-перше, було спричинене думкою, що панувала у XIX ст. про Вихід у XV ст. до Р. Х., а, по-друге, слабкістю знань про культуру Ханаану часів середнього і пізнього Бронзового віку. З часом це упередження було спростоване: у 1905 р. на Синаї сер Фліндерс Петрі знайшов напис семітською мовою – 1800 р. до Р. Х. – разом з ієрогліфами; у 1929 р. в Гезері Гарстанг знайшов ручку від глека – 2000-1600 рр. до Р. Х. з семітським написом; у 1930 р. проф. Е. Грант з Гарвардського коледжу знайшов в Бет-Шемеші уламок глека з синайськими письменами – 1800 р. до Р. Х.; у 1934 р. У Лахісі і знайшов розписаний глек з синайським написом близ.1500 р. до Р. Х.; у 1939 р. опублікував розбір тексту, нанесеного прадавнім єврейським (ханаанським) силабічним письмом на бронзовому уламку (імовірно ножа), що походить з розкопок Бібла. Текст містить щось на зразок заклинання, оберненого на захист якоїсь власності автора тексту, і датується XII ст. до Р. Х.

На початку 1980-х, на базі досліджень Нельдеке і Лідзбарського, після відкриття протосинайських текстів А. Гардінер дійшов висновку, що літери алфавіту є єгипетськими ієрогліфами, що отримали на семітській мові і фонетичне значення за акрофоничним принципом, тобто за першою літерою назви. Саме виникнення подібного типу письма дослідник вбачав у пристосуванні староєгипетської писемності для фіксації семітської мови за володарювання гиксосів в Єгипті (див. мал.).

Не уникнула заперечень раціоналістичної критики і та частина писань Мойсея, в якій було відбито передання Церкви Праотців, особливо родоводу та інших історичних подробиць. Вченим XIX ст., що зростали в письмовій культурі, здавалася неможливою точна усна передача відомостей подібного роду. Зараз же ми володіємо масою схожих історичних прикладів.

Так, священна книга індуїзму Рігведа, складена близ. XX ст. до Р. Х., протягом трьох тисяч років вивчалася напам'ять, передавалася з вуст у вуста. Записаний біля тисячі років назад її текст лише підтвердив факт багатовікової нерухомої усної традиції. Заперечення проти недоречності кривавого культу на честь Єдиного Бога спростовуються не лише відомостями про справжню жорстокість ханаанських культів – чого варті лише знахідки у 1940-1949 рр. Мак Алістером при розкопках висот в Гезері і Мегіддо безлічі горщиків із залишками людських жертвоприношень – дитячих кісток, але і думкою як вчителів часів Другого Храму, так і отців Церкви про те, що встановлення старозавітного культу спричинено було лише домобудівництвом Бога, що дозволив приносити Собі жертви, до яких вже призвичаїлись і які були до вподоби ізраїльтянам-язичникам.

Підтвердженням цієї думки є знахідки в Рас-Шамрі, древньому Угаріті, семітській державі передпатріархальної епохи. Тут ми знаходимо всі особливості старозавітного культу: жертва за гріх, мирні жертви з уживанням тих самих тварин, жертви перших плодів. Відмінність Синайського законодавства полягала лише в тому, що приносити їх можна лише Богу Ізраїлеву.

В світлі історичних даних поблажливістю до вірувань ізраїльтян цілком можна вважати і закон про чистих і нечистих тварин, і закон про обрізання. Поділ на тварин чистих і нечистих був впроваджений ще задовго до Синайського законодавства (Бут. 7, 2-3, 8), але судячи з текстів Рас-Шамрі, чисті тварини – це ті, що можуть бути принесені в жертву, хоча в їжу допускалися і нечисті. Наказ ізраїльтянам куштувати тільки чистих тварин, яких приносили язичники своїм богам, було наочним нагадуванням преамбули Синайського Завіту: "ви будете у Мене царством священиків і народом святим" (Вих. 19, 16).

Так само і обрізання, що практикувалося в країні Виходу фараонами і жерцями, і заборонене всім іншим було заповідано, як знак цього завіту.

Особливим видом Божого домобудівництва був і закон про присвячення Богу і викуп первістків (Вих. 14, 11-16) – тепер в жертву приносилися лише первістки тварин, а не діти, як то було у споріднених ізраїльтянам західних семітів. В світлі археологічних даних абсолютно безглуздо виглядають колишні звинувачення законодавства Мойсеєвого, що знаходять, до речі, відповідність в законах Хамурапі, що діяли на батьківщині Аврама в Урі Халдейському.

"Якщо він переламав кістку людині, то повинні переламати йому кістку".
"Якщо хтось виколов око сину людини, то повинні виколоти йому око".
"Якщо хтось вибив зуб людині... то повинні йому вибити зуб".

"Душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу. Якщо хто зробить шкоду ближньому своєму, тим повинно відплатити йому". (Втор. 19,21).

Покарання ж в язичницьких культурах епохи патріархів були набагато жорстокішими. Так, в давньому Єгипті грабіжників могил і храмів саджали на кіл, перелюбників віддавали на поживу крокодилу. За інші злочини передбачені такі покарання: 100 ударів, 50 ран, відрізання язика, відрізання носа і вух, каторжні роботи. Декрет фараона - гнобителя ізраїльтян Сеті I з Наурі, окрім відрізання носа і вух передбачає і наступне покарання: "сто ударів і п'ять рваних ран".

Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3

Тайны и мифы археологии
или научные факты и исследования древности

Достоверны ли исторические сведения и даты? - цикл публикаций о происхождении тех или иных событий
Дешифровка фестского диска - об исследовании российским историком и лингвистом диска 1600 г. до н.э.
Игнач-крест - как обнаружили интереснейший памятник на древнем Селигерском пути
Загадка золотого гроба - или таинственное захоронение в "Долине царей"
Сколько людей жило на нашей планете - или статистика, динамика и темп роста населения