Р О З Р О Б К А
відкритого уроку
з української літератури
на тему:
«Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» – безсмертний дотик до душі»
Розробила: викладач української мови та літератури,
спеціаліст вищої категорії
Есаулко Олена Олександрівна
ТЕМА: Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» -
безсмертний дотик до душі»
МЕТА:
навчальна: проаналізувати геніальний твір Ліни Костенко. Опрацювати не лише
любовну сюжетну лінію, а й історичне тло роману; розглянути
проблему митця і суспільства через образ Марусі Чурай. Допомогти
учням осягнути глибинну сутність твору з поставленими у ньому
вічними проблемами людства та двома системами моральних цінностей.
розвиваюча: з’ясувати теоретичне поняття «роман у віршах», спонукати до
філософських роздумів.
виховна: виховувати шляхетність почуттів, власну гідність, порядність і вірність,
співчуття до чужого горя, гордість за свій народ і ненависть до
зрадників, відступників і завойовників, любов до України, формувати
потребу бути активними учасниками суспільних подій.
ФОРМА ПРОВЕДЕННЯ: УРОК-ДІАЛОГ
МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: текст роману, репродукція картини Ф Самусєва
«Маруся Чурай», таблиця «Дві системи моральних цінностей»
МЕТОДИ і ПРИЙОМИ: виступи з рефератами, бесіда, аналіз таблиці, бесіда за
картиною, дискусія, сольне виконання пісні «Ой не ходи,
Грицю, та й на вечорниці»
Хід уроку
I. Повідомлення теми, мети, мотивації навчальної діяльності.
Слово вчителя. На літературному небосхилі 1979 року засяяла нова зірка. Вийшов у світ роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". Той, який кілька разів повертали авторці, вбачаючи в ньому різні гріхи (у тому числі й політичні), той, який вийшов у видавництві "Радянський письменник" восьмитисячним тиражем (про такі тиражі інші поети навіть не мріють), а потім через три роки стотисячним
- і розійшовся блискавично.
Реакція читаючої публіки та літературознавців, критиків, просто читачів була швидкою і бурхливою. Думки різні, але захоплені.
Можливо, найцікавішою і найглибшою виявилась така репліка 84-літньої людини, ученого-ботаніка, прекрасного поета Михайла Доленга, який, прочитавши твір, сказав: "Прилучився до вічності. Тепер не страшно і помирати. Я стільки років чекав на твір у сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою".
Отже, і ми з вами сьогодні прилучимося до вічності, спробувавши осягнути глибинну суть цього твору, поставлені в ньому вічні проблеми, порівнявши дві системи моральних цінностей, розкритих у творі.
II. Сприйняття учнями нового матеріалу.
1. З всування поняття "роман у віршах".
- Звернімося до термінологічного словника. Роман у віршах - це велика форма
ліро-епічного жанру, для якого характерні:
- наявність розгорнутого сюжету (кількох сюжетних ліній);
- використання ліричних та епічних засобів у відтворенні дійсності;
- розкриття внутрішнього стану героїв;
- виразне і багатогранне окреслення характерів;
- наявність ліричного героя;
- написання віршовою мовою.
- Отже, поняття з'ясовано і це дає нам можливість перейти до естетичного аналізу
твору.
2. Естетичний аналіз твору.
Ведуча
- Кажуть, жила колись у Полтаві дівчина Маруся Чураївна, донька славного козака Гордія Чурая. Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні. Уся Україна співала тих пісень. Вони вели козаків на бій; матері ними оплакували загиблих на війні синів; дівчата, співаючи, розкривали свої серця. Чи реальною є постать Марусі Чурай? Хто знає.
- Послухаймо, що про це говорять легенди та перекази.
А) історична та фольклорна основа роману.
1-ша учениця
За переказами Маруся народилася в 1625 році і була наділена романтичною любов'ю: її обранець, козак Григорій Бобренко, піддавшись материним умовлянням, кидає Марусю і одружується з багачкою Галею Вишняківною.
У розпачі дівчина хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, що палко кохає дівчину.
Маруся мстить за зраду, отруївши Гриця настоєм із зілля. Її засуджують до страти, та Іскра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот. З інших варіантів легенди дізнаємося, що дівчина після суду пішла до Києва на прощу, але не повернулася до Полтави: померла в якомусь монастирі.
2-га учениця
Всім нам відома пісня-балада "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Авторство пісні приписують полтавській піснярці Марії Гордіївні Чурай; вважають пісню автобіографічною. Ця легендарна постать віддавна привертала увагу дослідників і письменників. Про неї збирали матеріали Квітка-Основ'яненко, Шаховський, Шкляревський, Голіцин; за мотивами згаданої пісні створили драми Борковський, Самійленко, Михайло Старицький. Ольга Кобилянська написала повість; Боровиковський - поему "Чарівниця", Степан Руданський - поему "Розмай".
Ведуча
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою. Плавилися бані дерев'яних церков. Вітер був сильний. Полум'я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів - усіх отих книг міських полтавських, де знаходилися записи поточних судових справ. Мабуть, там була і справа Марусі Чурай. Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські полтавські "через війну, під час рабовання города, огнем спалені"?
Вчитель
Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай" дає свою інтерпретацію легенди про Чураївну.
Б) розгляд картини Самусєва "Маруся Чурай". Бесіда за картиною Запитання до бесіди.
1. Чи такою вам уявлялась Маруся?
2. Які характерні риси зовнішньої краси відтворив художник?
3. Схожість "картинної" Марусі з образом, створеним поетесою. У чому вона? (Підтвердження тексту)
'Котра дівчина чорні брови має, То тая дівчина усі чари знає".
"Бо на обличчя з янголами схожа".
"'Ця дівчина... обличчя як з ікон".
"На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса". "Ота голівка точена, ті плечі,
Той гордий обрис чистого чола".
"На тій високій шиї лебединій
Того намиста доброго разок".
В) Літературно-музична композиція.
Роман у віршах "Маруся Чурай" складається з дев'ятьох різних за обсягом частин. Сюжет розгортається двома лініями: особистою - доля Марусі Чурай, та
історичною - пов'язаною з боротьбою українського народу за своє визволення з-під влади польської шляхти. Вони переплітаються, перебувають то в тісніших, то в слабших зв'язках, композиційно становлячи цілісність.
Якби знайшлась неопалима книга. Розділ І. В експозиції твору поетеса повідомляє, що "влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту" і книги міські Полтавські "през войну, под час рабованя города, огнем спалені".
І відразу ж запитання-роздум: а що, якби вціліла і знайшлася саме та книга де була справа Чураївни? А тепер увага зосереджена на змалюванні судової процедури - судять Чураївну за вбивство козака Гриця Бобренка "'през отруєння".
З історичною достовірністю передає поетеса процедуру українського судочинства XVII ст., колоритно відтворює мову суддів, пересипану канцеляризмами. І чим більше свідків виступає в суді, тим шляхетнішою постає перед читачем дівчина, звинувачена в найтяжчому гріхові - вбивстві. Громада розділяється на тих, хто навіть перед стратою проклинає Марусю - "Та щоб над нею обвалилась твердь!", і тих, хто сумнівається, що ця мудра поетична дівчина могла вчинити такий злочин, бо "якась вона не схожа на убивць".
?
1. Хто виступає проти Марусі., хто вимагає для неї найстрашнішої кари? (Бобренчиха, Галя Вишняківна)
2. Як поводились на суді козаки?
3. А як вела себе на суді Маруся? Як реагує на таку поведінку Марусі громада? ("Бо мати в горі, Вишняківна плаче. А ця убивця мовчить".)
4. Хто з героїв роману найповніше усвідомлює значення пісні для історичної долі народу?
Для Івана Іскри, наприклад, Маруся не тільки вродлива, чарівна дівчина, а й співуча душа народу, її голос є національним набутком. Молодий козак переконаний, що "людей такого рідкісного дару... треба берегти", і звертається з докором до своїх співвітчизників, пояснюючи поетичне значення Марусиних пісень.
Прослуховування аудіозапису (фрагмент роману)
Підвівся Іскра...
До Вона пісні ці залишає нам.
Але патріотизм сина Якова Остряниці не знаходить розуміння в чиновників з їх куцим життєвим прагматизмом і бездуховністю.
Горбань сказав:
При чому тут пісні?
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
В першому розділі роману намічається конфлікт між владою і мистецтвом, а паралельно з'являється ще ціла низка соціальних та філософських проблем:
? 1. Які проблеми окреслені в цій частині? (зрада і вірність, злочин і кара, кохання і сім'я)
Лише пунктирно накреслені в першому розділі, вони розвиваються і поглиблюються протягом усього твору.
? Чим закінчується перший розділ роману? (смертним вироком героїні).
Перший розділ роману, що закінчується смертним вироком героїні, не завершує сюжетної колізії. Але причина Марусиної мовчанки на суді, а відтак і її вина у вбивстві залишаються не з'ясовані.
Полтавський полк виходить на зорі Розділ II. У ньому змальовано збірний образ міста Полтави на перехресті двох історичних подій: сенсаційний суд над Чураївною, який ще кілька годин тому не залишав байдужим нікого з городян, відступив на задній план, коли прийшла звістка про те, що на зорі Полтавський полк вирушає в похід.
? Хто привіз цю звістку? (козак з Січі)
Війна поглинула всю увагу Полтави, всіх об'єднало велике спільне горе, і що, здавалось би, в порівнянні з ним "варт чиясь окрема доля, той тихий зойк у безмірі ночей?..". Панує загальний тривожний настрій, клопочуться козаки, готують коней, бо "неблизька дорога", горем убиті матері, які мають благословити синів у похід, не відаючи, що їх чекає: "смерть чи перемога".
А проте в цій атмосфері тривожного чекання, якою охоплене місто напередодні козацького походу, виразно вчувається і нота збентеження, чому мовчить Полтава, наче приголомшена?
? Як поетеса пов'язує долю героїні з долею козацтва, народу?
Закінчується розділ, на перший погляд, безсторонньою констатацією-перифразом з похідної пісні Марусі Чурай, що "так само засвіт встануть з полуночі" козаченьки, "лиш не заплаче свої карі очі та Марусенька, як було колись..." В цій констатації ліричного героя чується біль невідворотності духовної втрати для козацтва, а відтак і для всього народу.
Слухання аудіозапису.
Від Гаряче сонце, дужка золотава...
Сповідь. Роздл III Ніщо так не освітлює епоху з середини, як неупереджені спогади сучасників. Саме таку форму використала Ліна Костенко в III розділі, відтворивши життя українського суспільства XVII ст. через спогади народної поетеси Марусі Чурай.
За древнім гуманним законом засудженим до страти дарували три дні життя на роздуми. Маруся вважає цю традицію абсурдною, зайвим продовженням мук, бо їй здається, що вона вже порвала всякі стосунки із земним життям. Але досить було їй вранці почути, як затужили дзвони, супроводжуючи своєю музикою молебень по тих, хто зараз в церкві випрошують у Бога життя і перемогу над ворогом, як земні хвилювання переповнюють дівчину: заболіло серце за недоглянуту Грицеву могилу на старому цвинтарі, де не похований жоден козак, бо віддавна останнім притулком козака стають поле бою і братська могила.
Маруся турбується, "чи хоч йому той прапірок прибили там на хресті, щоб видно, що козак". Поетеса переконливо показала, що психологічно людина за
всяких обставин тримається за життя, доки б'ється її серце. З-за ґрат прощається Маруся з козаками, благословляючи їх на ратні подвиги:
Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.
А я вже вам і пісні не складу.
? Що згадує Маруся в три дні перед стратою?
Слухання аудіозапису.
Від Далекий гомін сповнює в'язницю...
А потім лине спогадами в дитинство, найсвітлішу пору людського життя, надійно захищену від вітрів батьківською турботою та вірою й надією в майбутнє щастя. Хоч безхмарним Марусине дитинство не було. Не повернувся з походу батько, і в двох з матір'ю, холодні й голодні, вони одні перебули зиму. А через півроку звістка про батька заплакала піснею кобзаря: "Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у своєму краю!" Душа дванадцятилітньої дівчини сколихнулась, що її батько "пішов у смерть - і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є".
? Як загинув батько Марусі?
Трагічні враження від глуму поляків над героями повстання, батькова голова на палі, знепритомніла мати на снігу визначили долю Марусі як поетеси:
І десь у ті дні, несміло, випадково,
Хоч я вже й пісню склала не одну,
Печаль моя торкнула вперше
Слово,
Як той кобзар торкнув свою струну.
Власне горе злилось із всенародним і породило пісні, які сприйняло всім серцем козацтво, вся Україна.
Через спогади Марусі ми дізнаємось про звичаї, побут, родинні та громадські стосунки між людьми різних станів українського суспільства XVII ст. Не останнє місце серед цих стосунків займають сім'я і любов.
? Охарактеризуйте сім'ю, в якій зросла Маруся. Що дістала у спадок від батька і матері?
Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела "наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі". Чурай, на відміну від Гриця, не сушив собі голови земельними наділами та великими грішми, а "побачив свою долю, - ось ти, ось я, тепер нас буде двоє".
Такою ж безоглядною і сильною була й Марусина любов до Гриця. Трагедія дівчини в тому, що її велике почуття поглинула трясовина конформізму міщанина:
Моя любов сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.
Маруся не звинувачує Гриця за дворушництво та зраду, а карає себе, бо сама не розпізнала раніше, що вони не рівня з Грицем по духу, а "нерівня душ - це гірше, ніж майна!"
? 1. Коли почалося роздвоєння душі Гриця?
2. Чим "гучний" рід Вишняків?
3. Яку характеристику дає Галі поетеса? (ст. 48 Зачитати.)
4. Який епізод красномовно свідчить про Галину бездушність? Маруся і Галя - два полюси. У чому?
Послухайте діалог старої Бобренчихи з сином.
Театралізований виступ учнів
Гриць.
Ведуча. Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,
Бобренчиха лишилася вдовою, Хліб і до хліба, поле і воли.
Лютіша стала до роботи вдвоє. Бобренчиха.
Стару людину ганити негоже. Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,
Та й, власне, це відомо вже давно: То, може б, якось ми і прожили.
Співає кожен, хто якої може. В тії Марусі що не слово - насторч.
І так співає, як йому дано. Та ж там росте на хаті кропива.
Хто про калину, хто про джиґуна. Мені таку невістку ані на оч,
А в неї завжди пісенька одна. Ні на оч, сину, поки я жива.
Бобренчиха до Гриця. Гриць.
Чого сидиш? Одвик хазяйнувати. А що покрив я дівчину неславою?
Мені б оце невістку молоду. Не буде, мамо, доля нам сприять.
А то все мати, мати. мати, мати! А гроші? Он у горщику під лавою,
Чи коли хоч помічі діжду? Ще й попелом притрушені стоять.
От ти прийшов з великого походу, Бобренчиха.
А не приніс ні слави, ні добра. А то твої? Чи ти доклав старунку?
Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду. Чи ти укинув таляр хоч туди?
Та й не гуди, що я уже стара. Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,
Все дивишся, та якось наче здалеку. Бо гроші є у матері. - веди!..
Все думаєш, і лікоть на столі. ІДи женись, хай буде не по-людськи.
То все небесні, сину мій, мигдалики. Але як пустка свисне у печі,
А треба жити, сину, на землі. То, наплодивши злиднів, голопуцьків,
Тече повітка. Хата занекояна. Не посилай до баби по харчі.
Підмокло сіно. Поламався віз. Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
Все просить рук. Усе кричить хазяїна. То не лишу тобі і заповіту.
І грошей, грошей треба позаріз! Все одниму на церкву й монастир, -
На всю Полтаву будеш багатир1
Вчитель:
Марусине кохання виросло як пісня, з повноти душі, а коли урвалось, то, "як струна", на найвищій ноті, спаливши душу на попіл, де вже не могло прорости натхнення, не могла народитися пісня, а без них вона не мислила життя, тому й робить дівчина спробу самогубства. Її рятує Іван. Але коли Гриць таки повертається до дівчини з каяттям і проханням стати його дружиною, вона могла відповісти тільки так:
Театралізований виступ учнів.
Маруся до Гриця. І сам не знаю - щоб одну кохати,
Що воно за диво? А друту в церкву до вінця вести.
Під Берестечком бився ти сміливо. Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Під Зборов ом також і під Пилявою Є щось з мені так наче не моє.
Своє ім'я ти не покрив неславою. Немов живе в мені два чоловіка,
І тільки у домашньому бою І хтось когось в мені не впізнає.
Сміливість раптом втратив ти свою. Тобі дано і вірити, й кохати
Гриць. А що мені? Які такі куші?!
Не смійся. Так воно і є. Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
Не так ті кулі козаку страшні, А ще не легше - жить на дві душі!
Як це щоденне пекло метушні. Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Я поки міг. то якось відгризався. Але ти любиш і тому прости.
А в неї ж, знаєш, не язик - жало. Життя - така велика ковзаниця
Що я намучивсь, що я натерзався! Кому вдалось, не падавши, пройти?
А потім здався, ради не було. Коли я там і говорив, і клявся,
Отак і сталось. Вийшов я із хати. Я знав одне: збрешу - не помилюсь
Дядьків своїх узяв у старости. Як хочеш знати, - так, я їм продався.
Але в душі на тебе я молюсь! Маруся (різко).
Йди собі, іди! Гриць,
Мені ж нема куди. Маруся.
Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж. Грицю, пісню я складу?!
(Тихо звучить мелодія пісні "Ой не ходи, Грицю").
Маруся.
...Лежала тінь від столу і до печі.
Лампадка тріпотіла в божнику.
А він сидів, зіщуливши ті плечі
І звісивши ту голову тяжку.
Торкнувся склянки білими вустами.
Повільно пив. І випив. І погас.
Ой, сонце, сонце, промінь твій останній!
Оце і є вся правдонька про нас.
Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб'є.
І не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам, воно було моє.
(Пісня звучить голосніше.)
? 1. Чому, на вашу думку, Маруся Чурай не може простити Грицеві зраду навіть після його щирого каяття?
2. Яким мислила собі Маруся подружнє життя?
3. Прокоментуйте слова Чураївни: "'Нерівня душ - це гірше, ніж майна".
4. Чому Маруся на суді не сказала нічого на своє виправдання?
Мистецтво, як і кохання, виростає тільки на грунті абсолютної щирості і повноти почуттів, розтоптане зрадою кохання уже не відроджується. Для Марусі воно було єдине, і навіть руїни його для дівчини залишаються священними, і топтатись по них вона не дозволяє нікому. Тому й мовчить на суді, не каже правди навіть священикові на сповіді перед стратою. Свою таємницю звіряє лише вселенському творцеві життя - Сонцю.
Це звучить як гімн коханню і є кульмінацією в розвитку першої сюжетної лінії роману. Людина, здатна перелити кохання в пісню, не може помститися, тим більше вбити.
Великодушна у ставленні до людей, Маруся прагне зрозуміти і Бобренчиху, якій хотілось бачити свого сина багатим, і Галю, чванливу бездуховну ляльку, і навіть Вишняка, адже батько - не ворог рідній дитині, хоч і проїхався своїм багацьким возом по чужій долі. Однак вона ніяк не може ані виправдати, ані прийняти такої моралі, де люди йдуть на компроміси з совістю. Не приймають її й Марусина мати і батько, що прийняв смерть, а не зрадив Вітчизні і братству.
Гінеиь до гетьмана^ Розділ IV. У цьому розділі найповніше розкривається образ Івана Іскри.
? Куди поспішає славний козак?
Нелегкий шлях козака рідною землею: за кожним кущиком, у кожному ярочку можуть бути ворожі засідки, вивідачі, шпики, харцизи, А Іван не має права загинути, бо розуміє, що тоді "не врятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить". Іскра - один з небагатьох героїв роману, хто усвідомлює значення поетичного слова для історичної долі вітчизни. Він розуміє, що вбити співця - це вбити душу народу, зробити його неповноцінним. Адже в ліриці, в пісні втілена неповторність народу, особливості його світобачення і світовідчуття.
"Полк у дорозі!" - ще з порога звітує гетьману козак, щасливо подолавши небезпечний шлях. Але піднявши на гінця обпалені безсонням очі, Хмельницький одразу спостеріг настрій козака і запитав: "Щось мало статись, твоєї печалі достойне?" і козак відповідає: "Полтава карає співця".
? Про що свідчить таке запитання Хмельницького?
У шатро до гетьмана безперервно входять заклопотані люди - "сто різних справ кричало на папері", а проте від гетьмана не заховалась Іванова печаль, він розпитує про мотиви й причини страти Марусі Чураївни, розпоряджається, щоб потурбувались про козака. Поетеса розкриває внутрішній світ великої людини, що була тоді на виду в усіх державців Європи і Азії. Лише наодинці з собою гетьман дозволяє собі розслабитися, відчути, що не такий він всесильний і всемогутній, що він стомлений боями звичайний земний чоловік, якого й досі пече особиста кривда, якої зазнав від шляхти. І тут, як докір, пекучий спомин про Чурая, який за зраду братчиків прийняв мученицьку смерть, і перед очима те дівча, що кричало: "Тату!" Той стогін перейшов у пісні, які він сам не раз співав "і дивував, безмірно дивував, - що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!"
? 1. Як гетьман вирішує долю співачки?
2. У чому відбилася мудрість і далекоглядність гетьмана?
Людина освічена, він добре усвідомлює, що без мистецтва зітреться з лиця землі велика душа народу і пам'ять про його звитяжні подвиги.
Страта. Розділ V. До сприйняття подій, які розгортаються в розділі "Страта", читач уже підходить з усвідомленням, що Маруся не вбивця, а жертва драматичного конфлікту між високою, неспівмірною оточенню духовністю почувань і бездумним комформізмом та пристосовництвом. Маруся вже сприймається читачем не тільки як реальна дівчина, чиї особисті страждання самі по собі викликають співчуття, а й як митець, носій народної духовності, психологічно незахищений перед безпощадністю юрби. Згадаймо, якими образами осипає Марусю перед Грицем Бобренчиха:
Та й те сказати, - що вона співає? Це щось для дівки, сину, височенько.
Сама собі придумує слова. Не вірю, щоб складала це вона?'
Її вузьколобість не припускає можливості виходу якоїсь особи з колії однаковості.
Бо людські, сину, невістки і дочки а про любов, походи і лабети -
Співали зроду, сину, і тепер: на це дівкам не вчеплено кебети.
"Посіяла огірочки''
та "Натіпала конопель",
"'Йшли корови із діброви", -
"Нащо мені чорні брови", -
Образ героїні, що йде на ешафот, розростається до гранично широких узагальнень, які викликають асоціації з євангельським міфом про розп'яття Христа: на Голгофу в супроводі кровожерливої юрби йде вже не просто Маруся, а поезія, душа України!
І, як колись на Голгофу, суне юрба, напираючи один на одного, несучи на руках немовлят, щоб і вони призвичаювалися до жахливих видовищ. "Кортить смертельне"! І тільки козаки, що людських смертей набачились доволі, не можуть збагнути цієї зацікавленості юрби.
А Лесько Черкес, "той мало що не плаче", кидається від одного натовпу до другого, шукаючи порятунку для дівчини, але "сторожа, судді, війт, - не підступи". Є серед наелектризованої юрби такі, що проклинають Марусю, а є й готові молитись за неї: як з'ясувати, "де є та грань - хто люди, хто юрма?"
Юрба таки пережила катарсис, вибухнувши риданнями, коли в останню мить, як уже кат узявся за мішок, "раптом вершник врізався в юрбу" і, стрясаючи в простягнутій руці документом, закричав:
- Спиніться!
Гетьман вас уповновластив
Читати в голос цей універсал!
Хтось плаче, хтось голосно сміється, хтось біжить до Марусі. Тільки в смертельно пораненої дівчини "не було ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали".
? Як розгортаються події далі?
З ким зустрічається Маруся, ідучи на прощу?
Мандрівний дяк-філософ, з яким зустрічається Маруся, ідучи на прощу до Києва, добре знає сучасне і минуле рідного краю, тверезо мислить, здатний сягати думкою в майбутнє. Він показує Марусі Україну-руїну, місця, де "скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть", де відбувалися битви, розповідає про зрадника Ярему Вишневецького. Ніби в кінокадрах пропливає перед читачем сплюндрована рідна земля від Полтави до Києва. Прочанам ніде переночувати - всюди згарища, пустка. Лише де-не-де з-під землі куриться димок: хтось ще вцілів і викопав землянку, готуючись зимувати. А то бувають села, де стоять цілісінькі хати з усім хатнім начинням, а жодної людини немає. Маруся з дяком стають свідками моторошної картини: шукаючи притулку на ніч, вони пішли на вогники і під лісом побачили людей, що позасвічували свічки,
? Як ви думаєте, чому поминальні свічки запалені в руках живих людей?
Маруся вибиралася на прощу, щоб зняти з душі хоч частину власного горя, але тут до її страждань додалися ще вселенські болі патріотки, якій несила порятувати рідний край. У Лаврі їй пропонують єдиний порятунок від усіх
страждань - молитися святим. Але в Марусиному уявленні "святі" ті, які поклали своє життя на олтар свободи Вітчизни.
Блюзнірська мисль запала мені в душу: На тій дорозі в Київ із Лубен,
"Чому на них молитися я мушу?" Або оті, під лісом, із Волині, -
Хіба оті, без німбів, без імен Хіба не більші мученики нині?:
? Скажіть, що є рушійною силою історії: релігія, фанатизм, молитва чи подвиг, воля, віра.
Яким Маруся побачила Київ?
Дяк з обуренням розповідає про печерського архимандрита Тризну, який виніс Радзивіллу ключі од міста, заявивши про свою готовність служити польській короні, аби лиш не були зруйновані місто і священні храми. Але історія ще не знає випадку, щоб покора ворогові принесла порятунок собі, своєму народові - і лежить тепер святий Київ у попелі й руїнах.
Дяк щиро завдрить грекам, які гомерами утвердили власну історію у світовій культурі. Наша ж історія писана "кров'ю на своїй землі..., плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем, могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен!" А це не тривкий засіб збереження історичної пам'яті. Дяк визнає, що дещо таки зроблено книжниками.
У Марусі, і в читача теж, напрошується запитання: чому ж сам дяк, замість нарікаги, не візьметься за діло? Дяк борониться:
- Я написав, так торбу в мене вкрали, І всі мої папіруси тю-тю.
Такий поширений у жартівливому українському фольклорі мотив украденої торби надає, з одного боку, наївним виправдовуванням дяка несерйозного звучання: ну що це, справді, за аргумент - він годиться хіба лиш для нероб, що словесами хочуть прикрити свою нехіть до праці. З другого ж боку, вкрадена з манускриптами торба символізує духовну окраденість народу.
Не тільки "хлібом єдиним", а й свободи Батьківщини не вибороти без участі громадян, без їхньої копіткої праці для вічності. Духовний зв'язок поколінь має бути безперервним, інакше втрачається історична пам'ять і відбувається манку ртизація.
Багато страшного побачила на своєму шляху до Києва Маруся Чурай. Повертається вона звідти зовсім іншою.
Учень читає уривок
...В ній наче щось навіки проминуло.
Облога Полтави* Розділ VIII. Декількома штрихами, але точно і зримо малює поетеса поведінку державців і козаків в обложеному місті. Горбань, що звик виконувати букви законів, хоч би їх укладали явні злочинці і розбійники, "хапає дрижаки" і вимагає відчинити брами. Його запопадливість підігрівається ще й страхом за власну шкуру. Вишняк - той уже приміряє жупан, щоб іти послом до шляхти, хоч, звісно, цих намірів не виказує, "крутить". Як мислячий воєнначальник і дипломат, як справжній патріот поводиться Мартин Пушкар.
Пережила Маруся облогу вже хворою на сухоти. Скільки міг, допомагав дівчині Іван, ще більше кохаючи її стражденну. Лінія "Маруся - Іван"
завершується в цьому розділі діалогом, у ході якого Чураївна відмовляється стати Іскрі дружиною.
Діалог Марусі і Івана.
Театралізований виступ учнів.
Однак життя триває. Відступили нападники, "кволим дзвоном цвинтарної церкви жива Полтава голос подала".
Весна, і смерть, і світле Воскресіння. Розділ IX. Весняне пробудження природи засвічує і в Марусиній душі слабенький вогник життя. Вона сама дивується, що здатна ще всміхатися красі, що знову захотіла жити, що змогла заплакати гіркими слізьми, коли Іван прийшов з нею попрощатися, бо знов війна. Обоє знають, що бачаться востаннє. Ця частина розділу звучить як реквієм. Опис пробудженої до життя природи через сприймання хворої Марусі викликає в читача роздуми про скороминучість людського життя. Кожен проходить свої, відміряні йому долею гони - в кого вони довші, а в кого, як у Марусі, й зовсім короткі. Суть, проте, не в тому, скільки пройшов, а в тому, який засів залишив на ниві для тих, що прийдуть за тобою. Цей розділ можна вважати епілогом до роману.
Виходить полк. Іван під корогвами. Моя душа здригнулася словами.
І я край шляху осторонь стою. Співають пісню, боже мій, мою!
Козаки співають Марусиних пісень. І її душа воскресає світлою, уже не земною, а небесною радістю: вона не марно жила на землі, найкраща частка її єства вже належить вічності, уже стала духовним скарбом тих, хто зостанеться після неї. І навіть те найпотаємніше, що хотіла б поховати з собою, перелилося в пісню, відділилося від неї і зажило своїм, самостійним життям.
Дівчата вчора берегом ішли,
Та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".
А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Дівчатонька, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.
IV. Узагальнення та систематизація матеріалу.
Демонструється таблиця "Дві системи морально-етичних цінностей у романі Ліни Костенко ""Маруся Чурай".
У всіх оцих скорботах і печалях, І Чураївські голови на палях.
У всіх оцих одвічних колотнечах І Вишняківські голови на плечах.
Люди | «Людці» |
Чураї, Іван Іскра, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, посланець із Січі, Яким Шибилист, кошова Ящиха, отаман Гук | Бобренки, Горбань, Семен Капанчик, Вишняки |
Життя для людей | Життя для себе |
«І знов земля кипить у боротьбі. І знову я належу не собі» | «Вся Україна полум’ям горить – Він і на цьому теж нагріє руки» |
Гриць Бобренко РОЗДВОЄННЯ «Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому» | |
Характерні риси | |
Любов і вірність, самопожертва, висока духовність, гідність і гордість | Вигода, байдужість, бездушність, ницість, пристосуванство |
Історичні особи | |
Б. Хмельницький: провідник нації, мудрий керівник у боротьбі за волю | Я. Вишневецький: зрадник нації, Батьківщини, віри |
Учні складають розповідь за нею, використовуючи текст.
V. Домашнє завдання.
Написати твір-одкровення "Прилучилися до вічності..." або лист одному з героїв. Підготуватись до виразного читання уривка, який вразив найбільше. Прочитати в підручнику с. 490-498. Індивідуальні завдання учням, які вестимуть диспут:
- Зрада людини - це злочин чи аморальний вчинок?
- Смерть Гриця - це справедлива кара чи злочин, засудження Марусі до страти - це справедлива плата за злочин (нескоєний) чи сліпа покара Феміди та її слуг?
- Доля Марусі Чурай - трагедія непересічної особистості чи драма митця?
