Голодомор – трагедія українського народу, яку повинен пам’ятати кожен
Три Голодомори, що їх зазнала Україна під час панування комуністичного режиму, — це найжорстокіші заплановані злочини в історії людства. Ніякі війни та нищення народів не зрівняються з масштабністю виморювання українського населення, що жило в країні з найродючішими грунтами, на землі своїх предків, які одними з перших освоїли рільництво і зуміли завдяки праці на землі домогтися достатку.
Безвідмовним інструментом більшовицької влади у боротьбі з українцями, незгодними з політикою комуністичних перетворень, слугував терор голодом, який ленінсько-сталінський Кремль, за мовчазної згоди компартійно-державної верхівки УСРР, тричі (у 1921— 1922, 1932—1933 і в 1946— 1947 роках) застосовував для упокорення України. Провідниками цієї людиноненависницької політики в республіці щораз ставали лідери КП(б)У та української радянської держави.
Вперше терор голодом щодо українських селян було застосовано у 1921—1922 роках.
Голодомор 1921-1922 рр.
Післявоєнна господарська розруха, посуха 1921 р. та згубна для сільського господарства економічна політика більшовиків стали основними передумовами голоду 1921–1922 років, що охопив основні хліборобські регіони – Поволжя, та південні губернії України. Катастрофічне загострення продовольчої кризи в УСРР було зумовлене підпорядкованістю формально незалежної республіки московському центру.
Причини голоду
Виникнення цього лиха було зумовлене низкою соціально-економічних і політичних факторів: безперервними бойовими діями протягом семи років, дворічною посухою 1921-1922 років на півдні України, реквізиційною політикою більшовиків щодо хлібозаготівель, яка проводилась навіть у вражених посухою регіонах.
Перша світова війна підірвала продуктивні сили сільського господарства України. Продукція тваринництва та рільництва зменшилася майже на третину. У 1920 році в Україні було зібрано лише 768,5 млн пудів зерна – менше половини середньорічного валового збору 1909–1913 років, який складав 1,7 млрд пудів. Кількість великої рогатої худоби порівняно з 1916 роком скоротилася на 15,5%.
Тваринництво й рільництво постраждали від військових дій та загальної мілітаризації економіки. До війська мобілізували найбільш працездатну частину села – близько третини дорослого чоловічого населення. З них було вбито, поранено і потрапило у полон 1 млн 338 тис. осіб.
Поряд з негативними соціально-економічними наслідками війни вкрай погано позначалася на розвитку рільництва земельна невпорядкованість. Земельні переділи, які безперервно продовжувалися до 1923 р., призводили до скорочення засівних площ та погіршення їх обробітку. Окрім того, під час аграрної революції зменшилась кількість великих заможних селянських господарств, внаслідок чого впала товарність сільськогосподарського виробництва.
Криза сільського господарства позначилася на погіршенні харчування населення. Щоб забезпечити продовольством армію, партійно-державний апарат, робітників заводів за умов скорочення продуктивності й товарності сільськогосподарського виробництва, радянськавлада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування у селян шляхом реквізицій, розміри яких визначалися потребами держави в продовольстві. Оскільки державне завдання на заготівлю хліба та іншої сільськогосподарської продукції «розверстувалося» по губерніях, повітах і волостях залежно від того, що і де можна було взяти, така хлібозаготовча політика отримала назву «продрозкладка». Здійснювалася вона репресивними методами. За виконання завдання з хлібоздачі у кожному селі відповідала, як і під час кріпацтва, сільська громада, тобто діяла кругова порука селян. В обмін на вилучене у селян продовольство держава зобов’язувалася безкоштовно надавати промислову продукцію. Однак та невелика кількість продукції, що вироблялася, спрямовувалася, насамперед, на воєнні потреби та забезпечення міст. До села вона практично не доходила.
Руйнівні наслідки продрозкладки перевищували навіть збитки, спричинені війною. Найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувалися основні воєнні дії (Одеська, Київська, Донецька, Катеринославська, Волинська і Подільська), а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії). Продрозкладка незабаром поширилася майже на все, що виробляли селяни.
Вивезення хліба з України
З 2-ї половини 1920 року влада істотно збільшила розмір хлібозаготівлі. У районах збройного опору селянства активно використовувалися червоноармійські частини, керовані відомими полководцями громадянської війни В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком та ін.
Тиск на українських селян розпочався уже в березні 1921 року, коли було оголошено «продтижневик» і тисячі комуністів та безпартійних робітників було мобілізовано у хлібозаготівельні загони, які скеровувалися на село. Завдяки посиленню репресивних заходів, інтенсивність хлібозаготівель в Україні зросла. У травні 1921 року до Російської Федерації було відправлено 522 тис., у червні – 728 тис. пудів зерна. Норми хлібоздачі встановлювалися без урахування виснаження продовольчих запасів республіки.
Влітку 1921 року радянські республіки вразила велика посуха, що своїми розмірами за попередні 100 років поступалася лише лихоліттям 1869, 1885 і 1891 років. Від неї повністю чи частково постраждала половина засівних площ радянських республік, зокрема, в УСРР – степові й частково лівобережні губернії. Під впливом цих факторів врожайність сільськогосподарських культур катастрофічно впала.
План хлібозаготівель неодноразово змінювався. Зокрема, восени 1921 оку він був зменшений до 95 млн, а на початку 1922 року остаточно затверджений в обсязі 81,5 млн пудів. Фактично в республіці було зібрано 74,9 млн пудів зерна. За вивезене зерно Україна майже нічого не отримала – ані грошей, ані промислових товарів.
Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу хлібозаготівель. Незважаючи на формальне проголошення продподатку, формування державного хлібного фонду фактично здійснювалося шляхом позаекономічного примусу. НЕП у 1921 році в Україну ще не прийшов.
Намагаючись оволодіти хлібними ресурсами самого селянства, влада розпалювала соціальну ворожнечу на селі. Більшовики прагнули приборкати опір селян-власників, під’юджуючи корисливу зацікавленість селянської бідноти. З метою залучення менш заможних верств села до вилучення продукції більш заможних, комітетам незаможників відповідно до декрету про продподаток надавалася певна частка реквізованих надходжень. Поряд із «класовим підходом» до села скрізь застосовувалась, як і під час продрозкладки, колективна відповідальність (кругова порука) селян за виконання хлібоздачі.
Для максимального вилучення зерна держава використовувала всілякі заходи надзвичайного характеру, які врешті-решт призводили до масового збройного тиску на селянство.
12 серпня 1921 році у спеціальній постанові Ради з праці та оборони про застосування надзвичайних заходів при вилученні продподатку йшлося про введення до волостей та сіл, які опиралися наркомпродівцям, військових частин. Останні мали під час збирання продподатку «негайно вживати найрішучих заходів примусового характеру». Розпорядження голови російського уряду В. Леніна про використання збройної сили для підкорення селян ретельно виконувалося в Україні. Окрім військових частин, опір селянства придушували продовольчі дружини, воєнізовані хлібозаготовчі робітничі формування, створені на зразок продовольчих загонів, що діяли під час громадянської війни. У більшості випадків військова сила впроваджувалася для залякування селян.
Інтенсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. У 1922 р. різними продовольчими культурами у республіці вдалося засіяти 14,4 млн десятин проти 17,1 млн – у попередньому році (1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн десятин). Великий недосів у південних губерніях України внаслідок господарського розорення голодуючих селян частково перекрили інші губернії.
Окрім недосіву, південь України спіткав новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. Розорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послаблювався. Тільки з серпня 1922 року по січень 1923 року у східні регіони республіки було надіслано 9 млн пудів хліба. До того ж центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення більшовицького режиму.
Масштаби голоду
Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 року. У серпні 1921 Політбюро ЦК КП(б)У під час обговорення питання «Про кампанію щодо боротьби з голодом» прийняло резолюцію: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».
У грудні 1921 масова смертність у південних губерніях УСРР змусила нарешті дисциплінованих українських більшовиків виступити проти політики центру. VI Всеукраїнська конференція КП(б)У розглянула питання «Голод і засівна кампанія» та прийняла постанову про надання державної допомоги губерніям України (Запорізькій, Катеринославській і Донецькій) у розмірі 6 млн пудів хліба.
Після цієї постанови ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність голоду в Україні і перестав заперечувати спрямування частки її продовольчих ресурсів у голодуючі місцевості. Але ця частка була обмеженою.
14 січня 1922 український Раднарком прийняв давно очікувану постанову про визнання голодуючими деяких неврожайних губерній УСРР, а 16 січня 1922 Політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні.
Неврожайні місцевості України тривалий час залишались на продовольчому самозабезпеченні й не звільнялись від сплати податку, як це було в РСФРР. Уряд також вперто відмовляв голодуючим України в дозволі на закупівлю зерна у врожайних місцевостях до закінчення державних хлібозаготівель, хоча таке право надавалось голодуючим РСФРР. Лише в 1922 році центральна комісія допомоги голодуючим отримала довгоочікуваний дозвіл на використання частки своїх фондів на потреби українських голодуючих.
Злочинна соціальна політика уряду спричинила масове поширення голоду і вимирання голодуючих. Станом на 1 травня 1922 р. у 5-ти степових губерніях України голодувало 3 млн 709 тис. 556 осіб, або 35% населення цього регіону. Кількість потребуючих допомоги в Україні досягла 6 млн 600 тис. осіб. Близько 40% становили діти. Однак державну допомогу отримувало не більше 7,5% голодуючих. У той же час у РСФРР частка голодуючих, які харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%. Станом на 1 вересня 1922 р. продовольчу допомогу за рахунок фонду допомоги голодуючим отримувало 425 тис. осіб. Ще 1,8% млн осіб допомогу забезпечували іноземні благодійні організації.
Точну цифру померлих від голоду в Україні не встановлено. Історики наводяться цифри від 235 тис. до 500 тис. осіб. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирив повстанців. Нещадна хлібозаготівельна політика уряду мала в своїй основі терористичний характер. Тоталітарний режим для придушення опору повною мірою використав терор голодом (подібно до заснування ним інститут закладництва або концтаборів).
Голодомор 1932-1933 років в Україні — акт геноциду української нації
Голодомор - штучно створений у 1932-1933 роках більшовицьким режимом СРСР голод, від якого загинули мільйони українців. Цинізм трагедії Голодомору полягає, передусім, у тому, що він не був наслідком стихійного лиха, засухи або неврожаю, а результатом цілеспрямованої політики сталінського режиму. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй резолюції від 28 квітня 2010 р., присвяченій пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років, наголосила, що великий голод в СРСР був «викликаний жорстокими зумисними діями і політикою радянського режиму». Багато десятиліть у Радянському Союзі тема Голодомору перебувала під суворою забороною. Навіть люди старшого покоління, які пережили цю трагедію, не наважувалися говорити про неї публічно...
Прийшовши наприкінці 1920-х років до влади, Йосиф Сталін прагнув зосередити у власних руках необмежену владу. Для зміцнення Радянського Союзу він розпочав військово-промислову перебудову переважно аграрної країни, яка обернулась трагедією для багатьох громадян СРСР, зокрема селян. Їм довелося пройти через розкуркулення, примусову колективізацію, виконання обов’язкових планів хлібозаготівель. Унаслідок перерахованих методів було зруйновано традиційну систему землеробства.
Головною причиною Голодомору 1932-1933 рр. стало примусове проведення державних планових хлібозаготівель. Окрім активного вилучення «хлібних лишків», влада вдалася до репресивних заходів проти так званих «саботажників». Так, 7 серпня 1932 року за ініціативою Сталіна прийняли постанову про «розкрадання колгоспного майна», що каралося розстрілом або позбавленням волі від 10 років. У народі вона отримала назву «Закон про п'ять колосків» та стала основою для розгортання масових репресій проти селян. Наприкінці жовтня 1932 р. до України прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В’ячеславом Молотовим. Від цього моменту маховик репресій запустили на повну потужність. До репресивних заходів додавалися ще й натуральні штрафи – вилучення продовольства й худоби в господарствах, що «заборгували» за нереальними планами хлібоздачі.
Більшовицька влада також застосовувала спеціальний позасудовий репресивний захід – занесення на «чорну дошку» районів, сільрад, сіл і колгоспів за «невиконання хлібозаготівель». Це означало їхню ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів, інші жорстокі репресії, що ставали рівнозначними смертному вироку їхнім жителям. Ключовим елементом убивства голодом стала ізоляція України та Кубані. 22 січня 1933 р. директива за підписом Сталіна забороняла виїзд селян з території УРСР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ДПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує. Взимку й навесні 1933 р. в Україні стрімко зростає смертність від голоду. Найстрашнішим періодом стала весна 1933, коли будь-які продовольчі запаси в більшості селянських родин повністю вичерпались. Щоби врятуватись від смерті, голодні люди шукали будь-що придатне до їжі. Споживали навіть висушені стебла лободи та інших бур’янів. У селах зникли собаки й коти – їх було з’їдено. Часто фіксувались випадки споживання мертвих тварин. Окраєць хліба, сухарик став розкішшю, а для багатьох – недосяжною мрією...
За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.
Комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств.
Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і лист із Ставропілля, опублікований у «Тризубі» 1929 pоку: «Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут їмують багато коней, а то й так з сімействами наїхали та зімуються тут. Котрий явиться сюди, то просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Розповідають про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю, в кого була яка коняка, повозка, молотилка, упраж, килими, рядна…все сюди до нас повивозили на продаж. Суша була така, що через пилюгу й світа не видно. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестані. У нас буцім-то вродилось, але все одно щодня їздять по хатах наші хлібозаготовителі — і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати».
Голод 1946-1947 років
Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу.
Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали абсолютно все.
Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Тільки постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей, з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1 тис. 645 посадових осіб.
Але й такі адміністративні дії Микити Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, занадто м'яким, бо він «дуже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні». А тому Йосип Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного свого слугу — Лазаря Кагановича.
І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського селянина ще 22 тис. 300 пудів.
В 1946-1947 роках в Україні не повторилася трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що на західній Україні ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг лишками своєї продукції поділитися з голодними мешканцями східних областей.
Вшанування пам’яті жертв голодоморів в сучасній Україні
День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.
Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам'яті» в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.
22 листопада 2014 року по всій Україні, згідно з Указом Президента України Петра Порошенка буде проводитись ряд просвітницьких та культурно масових заходів до Дня пам'яті жертв голодоморів 1921 - 1922, 1932 – 1933, 1946 - 1947 років в Україні.
Згідно з обласним планом заходів з підготовки та відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів, представниками органів виконавцої влади та місцевого самоврядування буде проведено ряд масових заходів. Так, 22 листопада у Херсоні відбудеться церемонія вшанування жертв геноциду українського народу 1932 - 1933 років, голодоморів 1921 - 1922, 1946 - 1947 років в Україні з покладанням траурних вінків і квітів до пам’ятника жертвам тоталітарного режиму. Також подібні заходи пройдуть у інших населених пунктах області.
Крім того, на території області буде проведено хвилину мовчання на вшанування пам’яті жертв геноциду українського народу, зупинивши на цей час роботу підприємств, установ, закладів та організацій, рух громадського та приватного транспорту з подаванням відповідних звукових сигналів.
Буде приспущено Державний Прапор України з траурними стрічками на адміністративних будівлях органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших установ у населених пунктах області, також у вікнах буде запалено поминальні стрічки.
