3382 Матеріали до теми "Суспільно-політичний устрій України у складі Російської імперії (ХІХ – початок ХХ ст.)" з курсу "Історія держави і права України" (стр. 1 )

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний університет

3382 Матеріали до теми "Суспільно-політичний устрій України у складі Російської імперії

(ХІХ – початок ХХ ст.)"

з курсу "Історія держави і права України"

для студентів юридичного факультету

усіх форм навчання

Суми

Сумський державний університет

2012

Матеріали до теми "Суспільно-політичний устрій України у складі Російської імперії (ХІХ – початок ХХ ст.)" з курсу "Історія держави і права України" / автор вступної статті та укладач С. І. Дегтярьов. – Суми : Сумський державний університет, 2012. – 57 с.

Кафедра історії

ВСТУП

Метою курсу "Історія держави і права України" є визначення закономірностей зародження, розвитку та функціонування держави і права в Україні у різних аспектах їхньої взаємодії; сприяння формуванню та розвитку правової культури та правосвідомості майбутніх фахівців-юристів.

Курс покликаний допомогти майбутньому фахівцю у галузі правознавства засвоїти категоріально-понятійний апарат історико-правової науки, знати основні віхи розвитку українського державотворчого процесу. Вивчення цього курсу безпосередньо вплине на формування наукового світогляду і загальної культури, дасть можливість зрозуміти зміст, характер та особливості історичного розвитку України.

Завдання, що стоять при вивченні даного курсу, полягають у формуванні у студентів певного обсягу знань про державу і право; набуттю навичок аналізу державно-правових явищ, подій, інститутів та виявленні їх причинно-наслідкових зв’язків; самостійному узагальненні історико-правової інформації.

Метою пропонованого матеріалу є надання більш детальної інформації стосовно входження української еліти колишньої Гетьманщини до суспільної та управлінської систем Російської імперії. При цьому студенти повинні звернути особливу увагу на той факт, що українська еліта мала свій статус, у першу чергу саме завдяки її долученості до державної служби. У той час як російське дворянство свій привілейований статус вбачало у своєму незалежному матеріальному становищі та у можливості вільно визначати термін своєї служби чи відмовлятися від неї взагалі. Цей та низка інших факторів надавали можливість українським чиновникам обійняти різноманітні посади у створених в останній чверті ХVІІІ ст. імперських державних установах і зробити кар’єру, вислуживши класні чини за Табеллю про ранги і підтвердивши свій статус еліти вже у виключно імперському середовищі.

Даний матеріал фактично є перехідним від теми 10 "Право Козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.)" до теми 11 "Суспільно-політичний устрій України у складі Російської імперії (ХІХ – початок ХХ ст.)"*. Наведені відомості значною мірою стосуються проблем, що виникали у процесі інкорпорації української адміністрації до російської імперської адміністративної системи. Особливо гострою при цьому була проблема пошуку об’єктивних відповідностей між українськими козацькими чинами та російськими чинами, визначеними Табеллю про ранги, і які так і не були знайдені (наприклад, при переведенні козацьких чинів у військові російські полковники ставали армійськими підполковниками тощо, хоча за статусом козацький полковник на Гетьманщині був значно впливовішою особою, ніж підполковник у Росії).

*Теми сформульовані згідно з навчальною програмою: див. "Програма і плани семінарських занять з курсу "Історія держави і права України". Для студентів гуманітарного факультету фахового спрямування "Правознавство" / укл. . – Суми : Вид-во СумДУ, 2002. – 52 с.

Українське чиновництво ХVІІІ ст. та процес його інкорпорації до бюрократичної системи Російської імперії

Переважна більшість дослідників інкорпорацію населення Лівобережної України до суспільного середовища Російської імперії пов’язує з періодом правління Катерини ІІ. Це, безперечно, має сенс, якщо говорити про фінальний етап цього процесу. Але починався він значно раніше.

Проаналізувавши низку документів ХVІІІ – початку ХІХ ст. (зокрема тих, тексти яких наводимо нижче) та праці істориків минулого і сучасних дослідників, можемо стверджувати не лише про цілеспрямовану політику Росії, спрямовану на перетворення українських земель і суспільства на частину імперії без якихось регіональних особливостей чи спроби частини козацької старшини трансполювати деякі елементи російського устрою на український грунт (заборона селянам переходити з одних земель на інші – перший крок до кріпосництва; спроби встановити певну відповідність українських звань до російських чинів за Табеллю про ранги). Взаємодія України та Росії, що почалася ще за часів Національно–визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у середині ХVІІ ст. і вже не припинялася, створила певні реалії, що, на нашу думку, зробили невідворотнім процес влиття української адміністрації до імперської управлінської системи, населення Лівобережної України у російське суспільство і т. п.

Поштовхом до створення саме таких реалій стала у першу чергу самодержавна політика російського уряду і певною мірою зовнішні фактори, що впливали на характер відносин Росії й України (відносини з Османською Портою, Кримом, Річчю Посполитою у другій половині ХVІІ, союз зі Швецією на початку ХVІІІ ст. тощо). Але після появи цих умов процес "вростання" Гетьманщини до російської держави став фактично неконтрольованим і мова могла вестися лише про повільнішу чи більш швидку інкорпорацію.

Повне злиття і українського суспільства, і української адміністрації з російськими, схоже, могло відбутися ще у першій чверті ХVІІІ ст. А в самій Росії на той момент ще не існувало досконалої бюрократичної системи. Для повноцінного включення всього українського до свого простору її уряду необхідно було створити таку систему. Але це було дуже непросто в умовах частих змін правлячої російської верхівки та воєн, що постійно велися. Тому Російській імперії залишалося залежно від політичної ситуації, що складалася на той чи інший період, тримати і певною мірою розпоряджатися українськими землями, не вливаючи їх до свого складу остаточно. І це тривало фактично до останньої чверті ХVІІІ ст.

Упродовж усього ХVІІІ ст. українська адміністрація вже зрозуміла, що приречена існувати невід’ємно від російської, відіграючи при цьому другорядну роль підлеглого. Аби почувати себе у цих реаліях максимально комфортно, козацька старшина ще за часів правління Петра І намагалася якщо і не влитися до імперського керівного прошарку (хоча були й такі), то хоча б отримати ті права, якими користувалася російська верхівка. Причому одним із головних побажань старшини було проведення урядом певних аналогій українських козацьких чинів з відповідними російськими (побажання виникло зі створення Табелі про ранги 1722 р.).

На відміну від російських армійських чинів козацька старшина виконувала службу за власний кошт. Такий обов’язок був не з дешевих. Це було також однією з причин, чому козацтво бажало зрівняння своїх чинів з відповідними російськими. У такому випадку вони б автоматично ставали представниками імперської армії на державному утриманні.

У випадку військових дій усі полкові й сотенні старшини зобов’язані були вийти у похід. При цьому міста й містечка, де вони до цього перебували, залишалися фактично без адміністративної влади, оскільки ці самі старшини виконували поліцейські та інші цивільні функції [7, с. 78].

Російський уряд дуже довго не йшов на цей крок. І це пояснювалося не лише тим, що у цьому випадку до великоросійського дворянства долучилася б велика кількість української шляхти. Мова повинна вестися у першу чергу про різну структуру систем управління в Україні та Росії, які було дуже важко не лише об’єднати між собою, але й просто порівняти. Якщо у Росії цивільна влада і військова фактично не змішувалися, то у Гетьманщині вона була змішаною, військово–цивільною. Тобто кожен представник козацької старшини (т. зв. управлінець), маючи військовий чин, виконував і певний набір цивільних функцій в управлінні.

Усе це призвело до того, що українська бюрократія інтегрувалася до російської управлінської схеми досить повільно. На початковому етапі цього процесу інкорпорація українства зводилася до встановлення, закріплення та посилення контролю над ним (особливо над козацькою старшиною, яка фактично і складала бюрократичний апарат Гетьманщини).

Не змінюючи тут структуру управління, російський уряд вводив нові правила у місцевому діловодстві й судочинстві, що вже більшою мірою орієнтувалися на правові кодекси Російської імперії. З самого початку ХVІІІ ст. царський уряд зберігав за собою право контролю за кадровою політикою Гетьманщини. У 1754 р. імператриця Єлизавета Петрівна навіть видала указ, згідно з яким гетьман зобов’язувався подавати до імперської столиці на затвердження кандидатури не лише на генеральні, але вже й на полкові старшинські уряди [1, с. 422, 424].

З приходом до влади Катерини ІІ характерні для українського устрою ознаки дуже швидко зникають. Метою імператриці у галузі державного будівництва було створення унітарної держави, що передбачало у тому числі й посилення всебічного контролю над провінціями. Вся система управління повинна була спиратися на універсальні для усіх регіонів принципи. Адміністративна інтеграція, на думку Катерини ІІ, повинна була знищити будь–які регіональні особливості.

Першим кроком у напрямку ліквідації таких особливостей на території Гетьманщини стало скасування інституту гетьманства у 1764 р. Усі елементи державної структури Гетьманату перебрала на себе Друга Малоросійська колегія. Вона стала виконувати функції Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, Генеральної лічильної комісії, Канцелярії малоросійського скарбу, Канцелярії генеральної артилерії [1, с. 427]. Далі царський уряд вдається до багатьох інших нововведень, одна частина яких була спрямована на перетворення українських суспільства, адміністрації, територіального поділу за зразком російських, а інша – на погашення невдоволення, викликаного такими перетвореннями. Останні зводилися здебільшого до своєрідних "загравань" з козацькою старшиною, оскільки саме ця верства була найбільш спроможною виявляти свої невдоволення обмеженням автономії. У результаті старшина отримала права, якими користувалося російське дворянство, у тому числі право на державну службу, чим і була здебільшого задоволена. Хоча сам процес зрівняння у правах з російським дворянством української шляхти був дуже складним і затягнутим, що можна побачити з текстів нижченаведених документів. Навіть у 1835 р. був прийнятий указ "О малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство", який затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками [8, с. 172].