Позакласний захід
«А. Малишко: три пісні – три струни душі»
Мета: закріпити знання учнів про творчість А. Малишка, пробудити в них інтерес до пісень поета, історії рідного народу, його культури, побуту: викликати бажання і потребу побільше дізнатися про традиції своєї родини, свій родовід.
Учитель. Тема нашого заходу: «А. Малишко: три пісні – три струни душі». Її я обрала для того, щоб пробудити у вас пізнавальний інтерес до рушника, до історії і культури нашого народу, його традицій.
А. Малишко – видатний український поет, метр української літератури, один з поетів, вірші якого покладені на музику.
Розповідь про А. Малишка.
У південно-західній частині селища Обухів, що на Київщині, у невеличкій садибі з діда-прадіда мешкають Малишки. Вони ніколи не були кріпаками, а належали до козацького стану. Сім’я Самійла Малишка, в якій народився майбутній поет, була великою: батько з матір’ю, бабуся і одинадцятеро дітей. Клаптик землі, який дістався у спадок Самійлові Микитовичу, та незначні доходи сільського шевця не завжди могли прогодувати сім’ю.
Із спогадів друзів дитинства, родичів постає хлопчик невисокого росту, міцної будови, з темно-русим волоссям, з правильним овалом обличчя, високим чолом і «монгольськими очима». Читати навчився рано від старших братів Василя і Петра (Андрій був третім сином у сім’ї). Коли виповнилося йому вісім років, разом з іншими однолітками пішов у перший клас. З домашнього полотна мама зшила синові торбинку, в якій носив книжки. А в другому класі на цій торбинці друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище.
Дитинство поета нічим не відрізнялося від життя інших сільських хлопчиків. Зимою до школи, а влітку – торбинка з цибулинкою, окраєць хліба, попереду корова з телям – і на пасовище.
Любов до книги передав Андрієві дядько Микита, якого прозивали «чорнокнижником» і який довгенько засиджувався над Шевченковим «Кобзарем».
Кажуть літературознавці, що його поезія пісенна. А чи не в дитинстві її витоки? Від старенького брата Василя ще зовсім малим Андрій навчився грати на гармонії.
Андрій Малишко видав понад сорок книг, створив понад сто пісень, до яких іноді й сам писав музику. Любив поливати сад, від порога й до воріт насіяв чорнобривців, любив життя… Він і зараз живе в своїх задушевних поезіях і піснях, які стали справжніми мистецькими шедеврами.
Звучить пісня «Вчителько моя…»
Учитель. Перша струна – це вчителька. У кожного з нас була своя перша вчителька.
Учениця читає вірш
Щасливий учитель
Щасливий учитель: лиш осінь до школи іде,
Він трішечки знов першокласник або першокурсник.
І знов оживають у серці щасливі спокуси,
Як перше, під ноги опуститься листя руде.
Кленові завії приносять печать сивини,
Метуть, нависають і зиму от-от наворожать.
Та сонця собою назавжди закрити не зможуть.
І юного серця здолати не зможуть вони.
Опасти, зотліти – то доля осінніх листків,
А вам – вам дитячий квітник розмаїтий плекати.
І плинути дням, і за обрієм тихо зникати,
Торуючи шлях для нових поколінь і віків.
Бо осінь щоразу – і жнивна пора, й засівна,
Спадають надії – дощем на смарагдові вруна.
Нехай вам сторицею нива освітня відлунить
І в добру годину кладеться нова борозна.
Марина Павленко.
Учениця. Я пам’ятаю, як у дитинстві мені дуже хотілося до школи. Я не могла дочекатися того ранку, коли мама пов’яже мені на голові великі білі банти, я візьму в руки букет, і ми підемо до школи.
І ось настав той хвилюючий день. Коли ми з мамою підійшли до школи, там і відбулось моє перше знайомство з Наталією Сергіївною. Це була дуже гарна жінка, з ласкавою посмішкою на обличчі, з теплотою в очах.
Учень. А потім почалося навчання. Ми вчилися писати перші букви, цифри, читали перші слова. Я пам’ятаю свій перший малюнок, який присвятив Наталії Сергіївні.
Кожного ранку я чекав на ту мить, коли я знову сяду за парту і моя вчителька поведе мене в «Країну знань».
Учитель. А чого тільки не трапляється на уроках у нашій школі.
Українська мова
- Скажи, чому рідну мову ми називаємо матеріальною?
- Бо мати більше говорять, як батько.
- А назви мені два особових займенники.
- Хто? Я?
- Молодець! Постав слово співак у множині.
- Хор.
- Яйце – якого роду?
- Невідомого.
- Це ж як?
- Ми ж не знаємо, хто з нього вилупиться.
- Придумай речення із словами білий і синій.
- Під кущем біліло щось синє.
- «Кінь тягне воза» - активна чи пасивна форма?
- Активна.
- Як буде пасивна?
- «Віз тягне коня».
- «Я красива» - можна визначити час?
- Можна, минулий.
- Майбутній час дієслова «люблю».
- Вийду заміж.
- Виходь.
Урок географії
- Ану, Катерино, іди до школи!
- Господи, зроби, щоб Лондон став столицею Аргентини!
- А чому він має стати столицею Аргентини?
- Бо я так написала в контрольній роботі.
- А що ти знаєш про Панамський канал?
- Не знаю нічого. Наш телевізор такого каналу не бере. Ми ж у яру живимо.
- Яку форму має Земля?
- Земля має форму глобуса.
- Цілком правильно. Поясни, чому в глобуса похила вісь.
- Я не винна! Це хлопці на перерві грали ним у волейбол і зігнули.
- Ну й знання у тебе!
Урок трудового навчання.
- Чому не виконав домашнє завдання?
- Не був у школі.
- Це правда. Тепер розказуй, де прогуляв цілий тиждень? У понеділок чому не був?
- Бо біля школи впав у калюжу. Вернувся додому. Мати штани випрала, а других у мене нема.
- У вівторок?
- Ішов до школи. Побачив у вашому дворі ваші джинси на мотузці й подумав: це ж ви до школи не підете. Чого ж я маю йти?
- А в середу?
- Од переляку.
- Якого?
- Перед цим був у лісі. Наступив на гадюку, а виявилося, що то гілляка.
- І що ж тут страшного?
- Те, що гілляка, яку я вхопив, щоб оборонитися, виявилася гадюкою.
- Це справді страшно! А в четвер?
- Був на похороні у баби.
- Та схаменися, ти вже четверту бабу поховав! Що це означає?
- Це означає, що мій дід уп’яте буде женитися.
- У п’ятницю чому не прийшов?
- Та вже й жодного разу пропустити не можна?
- Після уроків напишеш пояснювальну записку.
Перерва. Учень читає вірш «Бузок». Степана Павленка.
Бузок
Вчитель мову веде неквапливо,
А в вікно заглядає бузок.
Ви простіть мені, вчителю милий,
Що не слухаю я ваш урок.
Та і як же тут слухати будеш,
Коли квітне бузок під вікном.
І в юнацьких палаючих грудях,
Розквітає кохання бузком.
Я дивлюсь у вікно. А думками
Біля неї – єдиної – я.
Я дивлюсь у вікно. А губами
Шепочу найдзвінкіше ім’я.
Мила, рідна… Відміннице люба,
Ну оглянься, всміхнись, хоч разок!
Як увечері йтимеш до клубу,
Я тобі подарую бузок.
Вчитель мову веде неквапливо,
А в вікно заглядає бузок
Ви простіть мені, вчителю сивий,
Що не слухаю ваш я урок.
Степан Павленко.
Урок історії
- Що таке історія?
- Це роман, у який вірять.
- А що тоді роман?
- Це історія, у яку не вірять.
- Де козаки здобули перемогу над московським військом?
- Здається, на… п’ятдесят п’ятій сторінці.
- Останнє питання: хто взяв Бастилію?
- Я… не брала, чесно! Не брала я!
Охорона здоров’я
- Чому це в тебе два пальці такі чисті?
- Це… Це мене брат учив свистіти.
- На уроці ми говорили, що людина, яка живе в гармонії з природою, щаслива й здорова. Адже природа – це творіння Боже.
- Що казав Бог, коли творив світ?
- Коли створив рослини й тварини, то сказав, що це красиво.
- Хай буде й так.
- А чому неможна цілувати тварин?
- Бо так передаються різні хвороби.
- Наведи приклад.
- Нещодавно моя тітка поцілувала нашого котика і він, бідолашний, помер (Плаче).
- Заспокойся, прошу тебе, не плач.
- Сідай на місце.
Друга струна душі - доля рушникова.
Звучить «Пісня про рушник» А. Малишка
Учитель. Сьогодні ми поговоримо з вами про український рушник – наш давній символ, прадавню традицію. Не було колись в Україні жодної хати, яку б не прикрашали рушники. «Хата без рушників, що родина без дітей», - казали в народі. Бо рушник з давніх-давен символізував мир, злагоду і здоров’я в сім’ї. Рушник – це символ гостинності і доброзичливості, він супроводжує людину все життя.
Учениця.
Тримаю вишиті старенькі рушники
Давно забуті, горнуться до мене.
Заполонили світ нейлони і шовки…
Кому потрібні вишиті рослини?
Гортаю білу прядку полотна,
Засіяну барвінком і любистком
Сміється вишита прабабкою весна,
Ховається за квітами і листом.
Голублю диво дивне із пісень,
Що хрестиками стелиться і в’ється…
Сіріє за вікном звичайний день,
А в рушниках волошками сміється
Учитель. Народилась дитина… Як чекають це маленьке диво в сім’ї! І в урочисту хвилину поверх усіх покривал і ковдр палахкотить квітами рушник.
Учениця. Моя бабуся розповідала, що колись мати змалечку привчала дівчинку вишивати хусточки, рушники. Все це складалося до скрині, наречена готувала собі придане. Тільки підросла дівочка, і вже починали стукати до дверей старости.
(Сцена сватання із повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»).
Сватання
На самого полу-Петра вбігла Настя у хату та й кричить:
Настя – Науме, Науме! Либонь старости йдуть!
Наум – До кого?
Настя – То до нас, до нас; от уже у дворі. Сідай швидше на лаву, а ти, Марусю, біжи хутко в кімнату та вбирайся.
Маруся виходить в іншу кімнату вдягатися.
Затим стукнуло під двер’ю палицею тричі.
Наум (одягається, труситься і каже нищечком):
- Господи милосердний, дай моїй дочечці доброго чоловіка: не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.
От вже стукнули і вдруге (тричі палицями).
Наум ізмів із скатерті хліб, Настя засвітила свічку.
Стукнули під дверима третій раз, теж тричі.
Наум перехрестився і каже:
- Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи. Насте, іди сідай.
Заходять свати, за ними Василь.
Старости помолились, поклонились хазяївам.
Наум пита:
- Що ви за люди і звідкіля ідете.
Старший староста і каже:
- Перед усього дозвольте поклонитись і добрим словом прислужитись. І коли наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.
Поки староста казав законне слово, Маруся все поклони била, та все переглядалася з Василем.
От Наум і каже:
- Та що ж це за напасть? Жінко? Що будемо робити? Дочко! А ходи но сюди на пораду!
Маруся вийшла, засоромилась, стала біля печі й колупала її пальцем.
Наум і каже:
- Бачте, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, доньку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть дума, що більше не буде тут жити. Ось що зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передрукуємо куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо. Дочко! Прийшла і наша черга до прикладу казати: пора сих ловців-молодців пов’язати.
Маруся не слухає, все піч колупає.
Мати і каже:
- Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов’язати. Або може не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухать, не наробила рушників.
Пішла Маруся в кімнату і винесла на тарілочці два рушники, складених навхрест, поклонилась тричі батькові, поцілувала руку, потім матері.
Сват каже:
- Спасибі батьку, спасибі матері, що своє дитя будили і доброму ділу навчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, гарні рушники придбала.
Старости перев’язують один одного рушниками.
Старший староста каже:
- Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем молодцем, в’яжіть його, щоб не втік з хати.
Маруся виносить хустку, затикає за пояс.
Молоді цілуються.
Учитель. Шановних гостей зустрічаємо хлібом – сіллю на рушникові. Рушником накриваємо хліб на столі і паску в кошику, коли несемо її до церкви на Великдень. Призначення рушників різне, та насамперед – це обереги. Рушники, які розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити.
А тепер розгляньте на розмаїття рушників, яке оселилось сьогодні у нашому кабінеті. Мабуть кожен з вас може назвати кращий, та всі вони гарні по своєму, за кожним з них своя історія, чиясь доля, їм не один десяток років.
Розповідь про рушники в кабінеті
Якщо ви подивитеся на рушники, які висять на стінах, то ви побачите рушники з різних куточків України.
Ось Це рушники з Хмельниччини, з міста Славутича. Колись до нас приїжджали гості з цього міста і привезли нам вишиті хрестиком рушники.
А це рушники з Полтавщини, зі знаменитої Диканьки. Їх вишивали руки мами нашої вчительки Лідії Сергіївни. Подивіться, яке розмаїття квітів ми бачимо на них.
А ось це близький моєму серцю рушник. Погляньте, на ньому лише два кольори: червоний і чорний. Його вишивала моя бабуся ще до війни. І, дійсно, на ньому переплелися два кольори, як і у А. Малишка: червоне – то любов, а чорне – то журба.
А ще у нас є рушники і наші, запорізькі. Колись до нашого кабінету зайшла сивочола жінка і поклала на стіл вишиті рушники.
Вона сказала, що ці рушники вона вишивала сама. Зараз у неї тут навчається онук Сергій, і в подяку школі вона і принесла ці вишиті рушники.
Це дуже дорогі подарунки.
Учениця.
Дивлюся мовчки на рушник,
Що мама вишивала,
І чую: гуси зняли крик, зозуля закувала,
Знов чорнобривці зацвіли,
Запахла рута – м’ята.
Десь тихо бджоли загули,
Всміхнулась люба мати.
І біль у серці раптом зник.
Так тепло-тепло стало…
Цілую мовчки той рушник,
Що мала вишивала.
Учитель. І сьогодні рушник у великій пошані: молодята стають на шлюбний рушник, під час вінчання; у школі під час випускного балу, матері стелять своїм дітям рушник, щоб яскравою і щедрою стелилася їм доля.
Ось і виросла дитина: вивчилася в школі, мати подарувала на щастя рушник.
І залишилося нам перегорнути третю сторінку, доторкнутися до третьої струни: «Де ти, моя стежино…?»
Звучить пісня А. Малишка «Де ти, моя стежино…?
Учень. Ні кінця ні краю немає стежині людського життя, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінним залишається почуття вдячності рідному дому, отчому порогу. Ліричний герой цієї пісні роздумує над людським життям, його духовними цінностями, під певні підсумки, бо нема вже вороття до днів юності.
Учениця. Стежина життя… Якою вона буде і де проляже? Чи десь на чужині, чи в ріднім краю?... Одним одна… Єдина… Найдорожча… Поет не закликає кидатися в далекі світи у погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною – тією, що в’юниться «між круглих соняхів» і веде на батьківщину…
Учитель. Ця сторінка у нас найкоротша: найкоротша на уроці, але найдовша у вашому житті. Адже яким буде ваше життя, якою буде ваша стежина, залежить від вас самих.
Вірш В. Симоненка «Лебеді материнства».
Учитель. І закінчить наше свято мені хочеться побажанням: «Хай життя ваше піснею буде, а тій пісні не буде кінця».
Звучить пісня «Одна калина за вікном».
