Літературно-музична композиція на тему
„Вінок Кобзареві"
Слово вчителя. З дитячих літ ми знаємо, що березневі дні – то Шевченкові дні. Адже у цю весняну пору ми вшановуємо пам'ять про всесвітньо відомого поета, революціонера - демократа, великого гуманіста — національного генія українського народу, святкуємо 190- річницю від дня народження великого Кобзаря. "У кожного своя доля" - нагадав нам цю життєву істину Тарас Григорович, хоч сам пішов далеко за межі своєї власної долі, і, пройнявшись іншими, при ньому сущими, і нашими сьогоденними, тоді ще ненародженими, заявив світові незнищенне - українці. Кобзаре, ми, твої внуки й правнуки, пишаємось тобою. Твої книги читають і перечитують дорослі й діти. А головну книгу твого багатостраждального життя "Кобзар" - читають у всіх куточках планети. Він став настільною книгою для багатьох поколінь, який навчає добра і совісті, вірності й синівському обов'язку – любити свій народ. Кожне нове покоління відкриває тебе як невичерпне джерело, безцінний скарб поетичної думки і вогненного слова.
І—й читець.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами - сльозами.
2-й читець. Він був сином мужика і став володарем в царстві
духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим (І. Франко).
1-й читець. 10 літ він томився під російською солдатською муштрою, а для волі України зробив більше, ніж десять переможних армій (І. Франко).
2-й читець. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та не зуміла перетворити золота його душі у ржу, а його любові до людей - у ненависть і погорду...Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла творчих втіх, що б'ють із здорового джерела життя.
Читець.
Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам 'ять Шевченка.
Читець. Тарас Шевченко був усебічною обдарованою людиною. Геніальний поет і видатний живописець, цікавий прозаїк і неординарний музика. Шануємо його і як мислителя - філософа, великого гуманіста, просвітителя.
Кожна епоха перечитує геніальні твори великого Кобзаря, відшукує в них те, що співзвучне дню сьогоднішньому, передбачення на день грядущий.
( У залі з правого боку сцени за столом сидить Шевченко (спочатку хлопчик) і пише. На фоні української народної пісні звучить голос ведучого)
1 ведучий. "Україна ". В одному вже тільки цьому слові і для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю...
2 ведучий... край розкішний і багатий, заворожений двома неволями: одна неволя - панська, а друга царська.
3 ведучий. Україна - країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу
і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю...
Ведучий.
Благословенна хай буде година,
І тая хата, і село,
Що Україні принесло
З великих найбільшого сина.
Ведучий. Року 1814-го, з 26-го на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом, в селі Моринці на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, народилася нова панові кріпацька душа, а Україні її великий співець - Тарас Шевченко.
Ведучий. Ще з дитинства Тараса вабила краса рідного краю. У мандрах міцно вкорінювалась у хлопчикові любов до України, передана від народження з молоком матері, батьківською мовою, з оповіданнями діда про славну героїчну старовину, з піснями, які так любив слухати і співати.
( Учні співають пісню "Садок вишневий...")
Ведучий. Тяжке дитинство у Тараса: босий та голодний, а тут ще й сиротою зостався.
Шевченко.
...В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми,
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині! А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах сестри, й умрете!
Ведучий. Безрадісним було життя не одного Тарасика.
Учень читає вірш "І золотої, й дорогої...”
І золотої, й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одне — однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в наймички, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де — небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
Шевченко.
Мені тринадцятий минало
Я пас ягнята за селом
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голуеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята -
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого
І хлинули сльози. А дівчинка
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утерла мої сльози
І поцілувала.
(Прибігає Оксанка, присідає біля Тарасика, погладила по голові.)
Оксанка. Тарасику, не плач!
( Тарас підіймає голову, витирає сльози, усміхається.)
Тарас. Ходімо до ягнят!
( Узялися за руки і побігли.)
Шевченко.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали...
Ведучий. А в цей час прокидається і непереможне бажання писати.
У нього вже "Причинна" є, балада.
Учні виконують пісню "Реве та стогне Дніпр широкий".
Ведучий.
Реве та стогне Дніпр — Славута,
Він добре пам 'ятає старі часи:
Було колись в Україні —
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю ( "Іван Підкова")
Та вже немає Січі, - сумує поет, -
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
("До Основ'яненка" )
Ведучий. Але знає поет, вірить і пророкує, що:
Слава не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Шевченко.
Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає,
Живе...умирає... одно зацвіло,
А друге зав'яло, навіки зав 'яло...
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили.
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять...
Порадь мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? - гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози — слова...
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля, -
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі...
Інсценізація поеми "Гайдамаки".
( Чути пісню "Місяць на небі..." )
Дід.
Була колись шляхетчина,
Вельможная пані,
Мірялася з москалями,
З ордою, султаном...
Було колись... Та що не минає?
Було шляхта, знай, чваниться,
День і ніч гуляє.
... Розбрелися ляхи і по Україні,
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.
Читець. Мандрували гайдамаки
Лісами — ярами,
А за ними наш Ярема
З дрібними сльозами.
(Виходить Ярема.)
Ярема. У гаю — гаю вітру немає,
Вийди, серденько
Зіроньки сяють
Вилинь, голубко
Та й поворкуєм,
Бо я далеко сю ніч мандрую.
( Виходить Оксана.)
Ярема. Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?
Оксана. Я сьогодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась.
Ярема. А мене й байдуже?
Оксана. Який — бо ти, єй же Богу!
Ярема. Не плач, серце, я жартую.
Оксана. Жарти...
Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну не плач, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано.
Завтра вночі в Чигирині
Свячений достану.
Оксана. То тоді й забудеш, може, ти мене, Яремо?
Ярема. Ні, я не забуду! Хіба можна тебе забути?
Хіба краща є за тебе?
Кращої немає.
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем.
А поки прощай, Оксано,
Жди, я повернуся
Не сумуй, а виглядай —
Я не забарюся.
Укупочці жити будем,
Як волю добуду.
Оксана. Серце моє, доле моя! (Виходить ). Соколе мій милий! (Оксана підвелася й тихо та урочисто пов'язала своєю хустиною Яремі руку. І наче з глибини ясного неба виникає пісня "Засвистали козаченьки". Оксана й Ярема дивляться один одному в вічі.)
Оксана: Мій єдиний... не барися, швидше повертайся. Уклонились на прощання одне одному в пояс, і Оксана тихо, як і прийшла, зникла між лозами.
Ярема (стоїть з хусткою на руці):
Тут Оксана... Тут весело і в сірій свитині,
А там, а там... що ще буде? Може, ще загину!
Ведучий.Все йде, все минає... Минули часи, коли боролися за волю пригноблені українці, щоб не гинути більше від шляхтичів, не схиляти голови перед панським гонором. Була Коліївщина, коли доведена до відчаю Україна піднялася, загомоніла.
Учень. Гомоніла Україна,
Довго гомоніла
Довго, довго кров степами
Текла — червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться.
Учень. Україна... Рідна, найдорожча земля... Яку так любив! Більше за все на світі.
Шевченко. Я так люблю її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ведучий. Через 15років розлуки скрізь з рідною землею Тарас Шевченко в 1843році їде в Україну. І бачить нужду та горе, тяжку, підневільну працю простого люду. І з′явилися рядки вірша:
Аж страх, погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хатки, повалялись,
Ставки бур'яном поросли.
Село неначе почорніло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Ведучий. З болем звертається поет до України: "Світе тихий, краю милий".
Шевченко. Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила.
Виходить дівчина в образі України
Україна. Молилась, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Твої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі...
Ведучий. Тяжко стало на душі поетові. Гірко на душі. Сумує він, думу тяжку думає, виливає свій біль на папері.
(Звучить пісня "Думи мої...")
Ведучий. Сумно схиляв голову Тарас до паперу. Виливав свої сльози — думи. Роздумував про людський світ. Який то чудовий світ! І скільки в ньому зла, насилля, хитрощів, ошуканства.
Учень. У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає -
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину,
Той тузами обирає
Свата його в хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить пазурі в печінку.
/ не благай і не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із нього сердешного,
Кров, як воду, точить..!
Ведучий. У кінці 1845 року, перебуваючи на Переяславщині, Шевченко тяжко захворів. Його лікував поетів приятель, лікар Козачковський. Але стан хворого щоденно погіршувався. Адже від запалення легенів тоді мало хто видужував.
Ведучий. І тоді митець відчув потребу сказати останнє слово рідному народові, закликати його до боротьби за нову, вільну державу. Так з'явився "Заповіт" Шевченка наприкінці 1845 року.
Шевченко ( зажурливо, поволі, не підводячи голови, ніби сам до себе ):
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій...
Далі звучить "Заповіт"
Ведучий 1. Міцний організм Тараса Григоровича переміг тяжку хворобу.
Ведучий 2. У Переяславі він створив незабутній образ Ганни - матері - страдниці у поемі "Наймичка".
( Читання прикінцевого уривка з поеми )
З дія. "Караюсь, мучуся, але не каюсь".
Ведучий. За участь у Кирило - Мефодіївському - братстві Шевченка
в 1847 році заарештовують. Попереду десятирічне заслання в пустелі Кос - Арала.
Шевченко ( після паузи):
Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю.
О господи, як — то тяжко тії дні
Минають.
І четвертий рік минає тихенько, поволі,
І четверту починаю книжечку в неволі
Мережати.
Ведучий. І знову в поезії Шевченка звучать мотиви боротьби, протесту, а разом із тим народжуються ліричні, ніжні, задушевні вірші, в яких - спогади про рідний край, про княжну Варвару Рєпніну, з якою познайомився в Яготині на Київщині.
Шевченко. Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
А Радіють люди, що одпочинуть.
я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
(Схиляється над столом, дрімає.)
Учні виконують пісню на слова Шевченка "Зоре моя вечірняя".
Шевченко ( пробуджуючись ):
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Рєпніна ( з'являється ):
Коли б ви знали, як кохаю,
Як жду я вас із далини
І як ночами виглядаю...
Ви полонили думи й сни,
Кобзарю славний, я й писати
Заради вас розпочала...
Ще як взяли вас у солдати,
Гірку жалобу зодягла.
Шевченко. Моя ти сестронько єдина,
Який коханий я тобі?
У мене є одна Вкраїна,
Одна турбота далебі.
До смерті встигнути скоріше
Все недороблене піднять,
Мої убогі діти — вірші
Вкраїні - матінці віддать.
Забудь мене, тобі я вдячний
За всі турботи, за листи.
Тебе любив я, необачний,
Перегоріло все... прости..
Рєпніна.
Я знаю, що моя провина
Моїм прокляттям упаде.
Так от чому таким байдужим
Були ви часом! А мені
Було тоді так гірко, друже,
Так боляче в самотині.
Шевченко. Чому ж прийшли ви в цю пустелю дику?
А вже й листів від вас давно немає,
Ніхто не чує серця мого крику,
Ніхто мене в чужині не згадає.
Рєпніна. Для мене ви і нині, як раніш,
Моя любов єдина і остання.
І я напам'ять знаю кожен вірш,
Який ви залишили на Вкраїні,
І ті, що вийшли в вашім”Кобзарі”
Здалека шлю квиління вам чаїнні,
Молюся вам, немов своїй зорі.
Пауза. Княжна виходить.
Ведучий. Тарас Шевченко палко оспівав історію рідного народу, його прагнення до волі, красу рідної землі. Він створив немеркнучі образи дівчини - українки, жінки - матері, знедоленої кріпачки. Вслухаємося в його пристрасні щирі поетичні слова.
Звучать вірші Тараса Григоровича Шевченка у виконанні учнів.
( Проходять під музику герої Шевченкових творів ).
"Причинна"
Така її доля... о боже мій милий,
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки:
Одна, як та пташечка в далекім краю!
Кароокі дівчата, стрункі юнаки -
І всміхаються гори й долини,
І щасливий Дніпро зустрічає дідів
І жінок — Батьківщини окрасу,
І гримить "Заповіту" безсмертного спів
На високій могилі Тараса.
Ведучий. Це хто сказав, що вже помер Тарас,
Мовляв, сто літ минуло, навіть більше.
Неправда, ні! Він завше серед нас,
Всіма світами линуть його вірші.
Ведучий. Це хто сказав, що одлунав акорд
Його пісень — і вже не воскресити?
Неправда, ні! Шевченко — це народ,
І, як народ, він буде вічно жити!
Ведучий. Ми чуємо тебе,
Крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
Ведуча.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе. Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
Ведучий. Заповітом для багатьох поколінь можна назвати поетичний спадок Тараса Шевченка. Його пророчі слова ніби оживають і звучать для нас закликом.
( Учні виконують пісню "Учітеся, брати мої...” )
Ведучі разом. Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце в небі сяє,
Тебе не забудуть.
