ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ
Кафедра соціології та гуманітарних дисциплін
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри соціології та гуманітарних дисциплін
професор О. П. ПОЛИСАЄВ
ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ
Тема № 10: Сучасний етап розвитку соціології.
Навчальний час: 2 години
Для студентів: навчально-наукового інституту менеджменту та
підприємництва, які навчаються за спеціальністю 6.030101 Соціологія.
Навчальна та виховна мета:
Ознайомити студентів з процесом інституціалізації соціології та соціальних досліджень за радянських часів. Показати специфіку інституціалізаціі української соціологічної науки в умовах незалежної України. Формувати у студентів гуманістичне, науково-обгрунтоване ставлення до професійної діяльності.
Обговорено та схвалено на засіданні кафедри
“____” _________ 2015 року Протокол № ___
Київ – 2015
ЗМІСТ
Вступна частина 5 хв.
Основна частина 80 хв.
1. Процес інституціалізації соціології та соціальних досліджень за радянських часів.
2. Інституціалізація української соціологічної науки в умовах незалежної України.
Заключна частина 5 хв.
Навчальна література:
1. Біля витоків соціологічної думки в Україні. – К., 1996.
2. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.
3. , , Степаненко іологічна думка України. – К., 1996.
4. З історії української політичної думки: Текст лекцій: навч. посіб. – К., 1994.
5. Піча В. М., , З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекцій з курсу “Соціологія”. – Львів, 1995.
6. Погорілий О. І. Соціологічна думка ХХ ст.: Посібник. – К., 1996. (гл. 1, п.5; гл. 2, п.5).
7. Соціологічна думка в Україні: Навч. посіб. / , . – К., 1996.
8. Соціологія: Навч. посіб. / за ред. єва. – К., 1999.
9. , Танчер історії теоретичної соціології. – К., 1995.
10. До проблеми української ментальності // Українська думка. – К., 1992.
11. Загальна соціологія. – К., 1996.
Навчально-матеріальне забезпечення
мультимедійний проектор, презентація лекції
Текст лекції додається
Старший викладач кафедри соціології та гуманітарних наук
Лекція 7. Сучасний етап розвитку соціології.
План.
1. Процес інституціалізації соціології та соціальних досліджень за радянських часів.
2. Інституціалізація української соціологічної науки в умовах незалежної України.
Процес інституціалізації соціології та соціальних досліджень
за радянських часів
У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди.
– Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х рр.;
– Другий можна датувати 30-50-ми роками;
– Третій – 50-80-ми;
– Четвертий – із середини 80-х рр. ХХ ст. до наших днів.
Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х рр.
Українська соціологічна думка в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з’являється проект постанови Раднаркому “Про соціалістичну академію суспільних наук”.
Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад – Міжнародний інститут соціології і права – було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.
Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо реконструкції промислових підприємств. З’явилася нова галузь – соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці. Велике значення у становленні цієї галузі мали праці російського вченого Олексія Гастаєва. Він пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною “соціальною інженерією”. Йшлося про заміну статусу соціологічної науки, її предмета, цілей і завдань.
У цей час іншій відомий учений з питань НОП Н. Вітке звернув увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули і наукові узагальнення.
Вітке Н. тісно наблизився до відкриття економічної соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод – як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Вітке Н. вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин. Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книжок з мистецтва управління персоналом, закріплення і використання кадрів, поліпшення умов праці, тобто із “соціологічних основ адміністративної роботи”.
Отже, намагання раціоналізувати організацію й управління праці в ті роки спричинилося до появи нової науки – соціальної інженерії – одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку та настанови людей з метою розв’язання соціальних проблем, на адаптацію соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. Її поява була зумовлена потребами загальногосподарської практики, змушеної зважати на людину як свідомий активний елемент виробничого процесу.
Структурно до соціальної інженерії входило два підрозділи:
1). Наукова організація виробничого процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);
2). Наукова організація управління (теоретично-методологічною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).
Метою першого підрозділу було раціональне поєднання людини із засобами виробництва, а другого – раціональне поєднання і взаємодія людини з людиною у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку про спільну трудову діяльність.
Наукова соціологічна робота у 20-ті рр. майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології – першу в Україні, – яку очолював Б. Кястяківський (1918-1920). Тут працював Кабінет примітивної культури, який під керівництвом Грушевської К. досліджував питання генетичної соціології. З 1926 р. видавався щорічник “Первісне громадянство”, де К. Грушевська опублікувала свої праці “Спроба соціологічного пояснення народної казки”, “Соціологія старовини”.
У межах ВУАН в 1924 р. відкривається науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М. Грушевським, а при ній – дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О. Гермайзе. Функції Українського соціологічного інституту (УСІ створеного у Відні М. Грушевським) фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка упродовж 1926-1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.
У 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Український демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту слід назвати розвідки М. Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П. Пустохода – про демографічні особливості населення України у ХХ ст., М. Трачевського – про народжуваність, І. Коваленка – про самогубства у Харкові. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає “Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології”, в якому з’являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.
Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і маркознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію до 1930 р. видавав у часописі “Прапор марксизму” деякі об’єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософська-соціологічна. На початку 30-х рр. ці та інші марксистські інституції об’єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал “Прапор марксизму-ленінізму” (з 1934 – журнал “Під марксистсько-ленінським прапором” як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.
У 30-ті рр. знову виникає питання праці та управління, що досліджується Всеукраїнським інститутом праці (м. Харків) на чолі з Ф. Дунаєвським. Учені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багато етапної діяльності використовували прикладну соціологію. Спочатку аналізувалася ситуація, визначалася проблема, потім із застосуванням інженерних розрахунків вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавців, і на основі цього змінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства.
Було розроблено власну методику профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, які дають змогу виявити обдарованість людини.
Раціоналізаація праці й управління сприймалися вченими інституту як процес соціальний. В основу його класифікації Ф. Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного процесу:
- ініціації – запровадження проекту адміністративної структури в перших реальних діях;
- ординації – налагодження діяльності управлінського апарату до нормального його функціонування;
- адміністрації – оперативна робота з розв’язання управлінських проблем у системі керівництва, що склалася.
Відповідно виокремлюються функції – починні, упорядковуючи й розпорядчі. Тому особлива увага приділялася в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів. Інноваційна діяльність з удосконалення соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922-1924 рр. почали з’являтися психотехнічні лабораторії, які для вирішення питань профвідбору і профконсультацій широко застосовували тестуванння.
Отже, у 20-30-х рр. у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Її розвиток стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній і часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом. (Терміни “соціологія” та “історичний матеріалізм” (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми)).
Другий період 30-50-ті рр.
У 30-ті рр. – період репресій і терору – марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого тогочасного суспільства, а історичний матеріалізм – соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою зруйнування і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. На соціологію наліпили ярлик “буржуазної науки”, вона втратила самостійність, а незабаром перестала існувати як соціальний інститут.
Окремі соціологічні проблеми досліджувалися в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії.
Період 30-х – кінця 50-х рр. характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. З 1936 р. по 1946 рр. соціально-економічний відділ АН УРСР не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х рр., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були опубліковані.
Вітчизняна соціологія того часу була в цілковитій ізоляції від світової науки. Ігнорувалося будь-яке знання, котре не відповідало марксистсько-ленінському тлумаченню соціальної реальності, культивувалася нетерпимість до інакомислення. Вітчизняні соціологи не могли використати всього того, що було створено світовою наукою. Бракувало і фактичного матеріал, бо суто соціологічні дослідження в СРСР заборонялися.
Третій період 50-80-ті рр.
Зі зміною політичної ситуації в кінці 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень соціологами-самоучками. Було одержано багато фактичного матеріалу про реальну соціальну дійсність у СРСР.
Від 1968 р. соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, стали широко друкуватися соціологічні розвідки, поновилося видання часопису “Філософська та соціологічна думка”, що його було започатковано 1927 р. У ньому висвітлювалися питання методології та методики соціологічних досліджень, соціальної статистики, історії розвитку соціології, досягнень вітчизняної та світової соціології, соціологічного відображення процесів демократії та інших реалій нашого суспільства.
Отже соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській України, були:
- брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;
- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
- постійний політичний ризик інноваційної соціології, коли приреченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як наслідок – застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей;
- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії, проголошувалися “націоналістичними”;
- збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
- обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;
- нерозвиненість матеріально-технічної бази соціології, нестача найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;
- брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;
- нерозвиненість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.
Інституціалізація української соціологічної науки
в умовах незалежної України.
середина 80-х рр. ХХ ст. до наших днів.
Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х рр., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми.
Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціології як науки.
Яскравим виявом цієї тенденції було створення самостійного Інституту соціології в системі Академії наук України. У 1983 р. створюється відділення соціології Інституту філософії АН УРСР, а з 1990 р. – Інститут соціології. Посаду першого директора Інституту соціології обіймав академік Ю. Пахомов, а в 1992 р. його місце заступив відомий фахівець з питань економічної соціології В. Ворона.
Головна тематика досліджень Інституту соціології:
- виявлення закономірностей і тенденцій розвитку українського суспільства в національному й міжнародному контексті;
- осмислення й узагальнення досвіду перетворення колишнього (тоталітарного) суспільства в насправді громадянське суспільство;
- вивчення особливостей соціальних відносин та поведінки різних верств населення в різних сферах життєдіяльності суспільства.
Метою цих досліджень є визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, ознак суспільних трансформацій.
Починають проводитися світові конгреси соціологів, що проходять під опікуванням Міжнародної соціологічної асоціації. Розглядаються такі проблеми:
- шляхи соціального розвитку (Упсала, Швеція, 1978 р.);
- соціальна теорія та соціальна практика (Мехіко, 1982 р.);
- соціальні зміни: проблеми та перспективи (Делі, 1986 р.);
- соціологія в єдиному світі: подібності і відмінності (Мадрид, 1990 р.);
- кордони, що перетинаються, та солідарності, що змінюються (Білефельд, Німеччина, 1994 р.).
Відбувається відродження соціологічної асоціації України (1993 р.). Завданнями асоціації є визначення пріоритетних напрямів розвитку соціології в Україні, сприяння прискоренню процесів становлення професійної соціології і розширенню наукових зв’язків та співробітництва соціологів України, у тім числі із зарубіжними вченими, іноземними та міжнародними науковими організаціями.
Визнанням міжнародного авторитету вітчизняної соціології став вихід у світ окремих чисел журналу “Соціологічні дослідження” Російської Академії наук і “Міжнародного соціологічного журналу” (Нью-Йорк”, цілком присвячених працям українських соціологів.
У травні 1993 р. Міністерство освіти України ухвалило постанову про надання соціології статусу базової дисципліни в державних навчальних закладах. Нині соціологію викладають у всіх навчальних закладах ІІІ та ІV рівнів акредитації.
В університетах відкриваються факультети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура та докторантура для фаху “соціологія”, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук. Створюється державна атестаційна комісія (ДАК) та фахові ради із соціологічних наук, де ставляться досить високі вимоги до ліцензування вузів, що готують соціологів.
У липні 1997 р. Інститут соціології НАН України розпочав видання першого у вітчизняній історії соціологічного наукового-теоретичного періодичного часопису “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”.
У листопаді 1997 р. проходить Республіканський семінар соціологів України, на якому були зазначені головні напрямки роботи САУ, її повноваження, роль та завдання, розглянути проект статуту САУ, та проект “Кодексу соціолога”.
У квітні 1998 р. в Києві відбулася конференція і з’їзд САУ. На якому були схвалені професійний “Кодекс соціолога” та прийнятий проект статуту САУ (соціологічної асоціації України).
Указом Президента України від 25 квітня 2001 р. “Про розвиток соціологічної думки в Україні” передбачається запровадження державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, в установах, навчальних закладах, викладання “основ соціології” у середніх школах, гімназіях та ліцеях, поширення соціологічних знань серед населення.
На даний час в Україні утворилися висококваліфіковані центри соціологічних досліджень, найвідомішими серед них є – соціологічна служба Інституту соціології НАН України, яка плідно співпрацює з соціологічною службою Центру “Демократичні ініціативи” та службою СОЦИС-Геллап; Український інститут соціальних досліджень (раніше – Інститут проблем молоді); Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті “Києво-Могилянська Академія”.
На сьогодні в українській соціологічній думці досліджується соціальна диференціація і стратифікація, соціальні наслідки економічних реформ, формування нових мотивацій і ціннісних орієнтацій різних верств населення України, зумовлених перехідним станом суспільства.
Ведеться соціальна діагностика, соціальна експертиза стану і тенденцій розвитку соціальних процесів, соціологічного оцінювання соціального самопочуття та ціннісних орієнтацій населення, визначаються соціально-психологічні чинники стабілізації та інтеграції сучасного українського суспільства, вивчаються джерела та специфіка політичної культури українського народу, соціальної динаміки етнічних спільнот.
