Тема: ” Змішані дистрофії”

ЛЕКЦІЯ N11

Тема: ” Змішані дистрофії”

ПЛАН

1.  Класифікація та характеристика змішаних дистрофій:

2.  Порушення обміну гемоглобінових пігментів:

- порушення обміну гемосидерину;

- порушення обміну білірубіну;

- порушення обміну гематоїдину, гематинів і гематопорфіну;

3.  Порушення обміну тирозин-триптофанових пігментів.

4.  Порушення обміну ліпопігментів.

5.  Порушення обміну нуклеопротеїдів.

Класифікація та характеристика змішаних дистрофій

Змішані дистрофії - це кількісні та якісні структурні зміни, зумовлені порушенням об­мінних процесів, які виявляються водночас в паренхімі, стромі і стінках судин органів і тканин. При цьому в клітинах і міжклітинній речовині накопичуються різні продукти обміну склад­них білків.

Складні білки - це протеїди, які склада­ються з білкової і небілкової частин. До склад­них білків відносять - хромопротеїди, нуклеопротеїди та ліпопротеїди.

Хромопротеїди – це забарвлені білки (білки-пігменти або ендогенні пігменти), які забезпечують важливі функції: дихання (гемоглобін, цитохроми);

вироблення секретів (жовч) та інкретів (серотонін); захист організму від впливу променевої енергії (меланін); поповнення запасів заліза (феритин);

баланс вітамінів (ліпохроми).

Нуклеопротеїди утворені з білка та нук­леїнових кислот (ДКН. РНК).

Ліпопротеїди - це складні сполуки, що мають білкову та ліпідну частини.

Ендогенні пігменти за походженням бувають трьох видів:

1.  Гемоглобінові.

2.  Тирозин-триптофанові;

3.  Ліпопігменти.

Порушення обміну гемоглобінових пігментів

Гемоглобін (високомолекулярний хромопротеїд) - залізомісткий дихальний пігмент, який складає основу еритроцитів і виконує роль носія кисню.

Розпад еритроцитів з вивільненням ге­моглобіну (Нb) називають гемолізом.

Гемоліз - по суті фізіологічне явище, по­в'язане зі старінням еритроцитів і їхнім без­перервним руйнуванням під впливом фізіо­логічних гемолізинів, особливо в умовах спо­вільненого кровотоку або його зупинки, що має місце в синусах селезінки, печінки, кістко­вого мозку.

Токсичної дії вільного гемоглобіну не ви­явлено. Але при переході його в метгемог­лобін під впливом деяких гемолізуючих чинників (миш'яковий водень, бертолетова сіль, анаеробна інфекція, синдром тривалого роз­давлювання) метгемоглобінемія і метгемоглобінурія, які виникають, мають фатальне значення. Метгемоглобін призводить до важ­кого порушення тканинного дихання в силу важкості дисоціації кисню. Пошкодження ни­рок, що виникає при гемоглобінурійному нефрозі, закінчується гострою нирковою недостатністю (анурією і уремією).

У результаті фізіологічного розпаду ерит­роцитів і гемоглобіну утворюються пігменти - феритин, гемосидерин і білірубін.

У патологічних умовах, крім збільшення в нормі гемоглобіногенних пігментів, що ут­ворюються, може появлятися ряд нових пігментів - гематоїдин, гематини і порфі­рин.

Обмін заліза в нормі регулюєть­ся так, щоб загальна сума заліза в організмі, підтримувалася в межах вузького діапазону. Організм не має жодного ефективного меха­нізму для усунення зайвого заліза, хоча жінки втрачають 20-30 мг заліза кожного місяця з менструальною кров'ю. Тому у жінок рідко спостерігається зайве нагромадження заліза. У нормі втрата заліза компенсується всмоктування у тонкій кишці. Негативний баланс при втраті заліза не компенсується всмоктуванням у кишці, що призводить до виснаження запасів заліза і залізодефіцитної анемії. Позитивний баланс при підвищеному всмоктуванні заліза або введення його зовні призводить до зайвого нагромадження заліза у тканинах.

Збільшення загальної кількості заліза в органі спостерігається при гемосидерозі і гемохроматозі. Зайве залізо накопичується у макрофагах та паренхіматозних клітинах у вигляді феритину і гемосидерину і може викликати пошкодження паренхіматозних клітин.

Феритин - залізопротеїд, який містить до 23% заліза. Залізо феритину зв'язане з білком апоферитином. Існує неактивна (окислена) форма фери­тину - SS-феритин. При недостатності кисню відбувається відновлення феритину в активну форму - SН-феритин, якому притаманні вазопаралітичні та гіпотензивні властивості.

Залежно від походження розрізняють анаболічний і катаболічний феритин. Анаболічний феритин утворюється з заліза, яке всмок­тується в кишці. Катаболічний — з заліза гемолізованих еритроцитів.

Феритин (апоферитин) має антигенні вла­стивості.

Феритин утворює берлінську блакить (залізосиньородисте залізо) під дією залізосиньородистого калію і соляної, або хлорис­товодневої кислоти (реакція Перлса), а та­кож може бути ідентифікований за допомо­гою специфічної антисироватки при імунофлюоресцентному дослідженні. Велика кіль­кість феритину міститься у печінці (депо фе­ритину), селезінці, кістковому мозкові і лімфа­тичних вузлах, де обмін його пов'язаний з синтезом гемосидерину, гемоглобіну та цитохромів.

В умовах патології кількість феритину збільшується як в крові, так і в ткани­нах.

Феритинемією пояснюють необоротність шоку, що супроводжується судинним колап­сом, бо SН-феритин виступає в ролі антагон­іста адреналіну.

Порушення обміну гемосидерину

Гемосидерин — золотисто-жовтий аморфний пігмент, що утворюється при розщепленні гема і є полімером фери­тину. Він є колоїдним гідроксидом заліза, зв'я­заним з білками, глікозаміногліканами і ліпідами клітини.

Клітини, в яких утворюється гемосидерин, називаються сидеробластами. В їх сидеросомах відбувається синтез гранул гемосидери­ну.

Гемосидерин є продуктом внутрішньокл­ітинного ферментативного розщеплення ге­моглобіну.

Гемосидерин виникає через 24 години від моменту крововиливу.

Сидеробласти можуть бути як мезенхімної, так і епітеліальної природи (найча­стіше — це макрофаги селезінки, лімфатич­них вузлів, кісткового мозку, печінки). Гемосидерин постійно виявляється у ретикуляр­них та ендотеліальних клітинах селезінки, печінки, кісткового мозку, лімфатичних вузлів. В міжклітинній речовині він піддається фагоцитозу сидерофагами.

Присутність в гемосидерині заліза дозволяє виявляти його за допомогою характерних реакцій: утворен­ня берлінської блакиті (реакція за Перлсом), турнбулевої сині (обробка зрізів сульфідом амонію, а після цього залізосиньородистим калієм і хлористоводневою кислотою).

Позитивні реакції на залізо відрізняють гемосидерин від подібних до нього пігментів (гемомеланін, ліпофусцин, меланін, білірубін).

Зайве утворення гемосидерину в умовах патології називається гемосидерозом. Розрізняють загальний і місцевий гемосидероз.

Місцевий гемосидероз — стан, який роз­вивається при позасудинному руйнуванні еритроцитів (екстраваскулярний гемоліз), тобто в осередках крововиливів. Еритроци­ти поза судинами руйнуються і втрачають гемоглобін. Зруйновані еритроцити та їх залишки, гемоглобін йде на побудову гемосидерину. Сидеробластами і сидерофагами стають гістіоцити, ретикулярні, ендотеліальні та епітеліальні клітини. Сидерофаги можуть довго зберігатися на місці колишнього крововили­ву або переноситися течією лімфи в найб­лижчі лімфатичні вузли, де затримуються, і вузли стають іржавими. Частина сидерофагів руйнується, пігмент вивільнюється, внаслідок чого колагенові та еластичні волокна просякають залізом. І в подаль­шому знову піддається фагоцитозу сидеро­фагами.

У невеликих крововиливах, які частіше мають характер діапедезних, виявляється тільки гемосидерин.

При великих крововиливах по периферії, серед живої тканини, утворюється гемосиде­рин, а в центрі крововиливу, де аутоліз відбу­вається без доступу кисню і участі клітин, з’являються кристали гематоїдину.

Локалізація. Місцевий гемосидероз може виникати в межах не тільки ділянки ткани­ни (гематома), але й цілого органа: гемосидероз легень, який спостерігається при мітральній ваді серця, частіше стенозі, кардіосклерозі. Хронічний венозний застій в легенях призводить до багатьох діапедез­них крововиливів, гемоглобін поглинається альвеолярними макрофагами і перетво­рюється в гемосидерин, у зв'язку з чим в міжальвеолярних перегородках, альвеолах, лімфатичних судинах і вузлах легень вияв­ляється велика кількість гемосидерину в ле­геневих гістіоцитах і в клітинах альвеолярного епітелію. Злущуючись, ці клітини надають іржавого кольору мокротинню. В лабораторній практиці такі клітини отримали на­зву "клітин серцевих вад". Обмежений (міс­цевий) гемосидероз не має особливого клініч­ного значення. Паралельно з гемосидерозом у зв'язку з венозним застоєм в легенях ви­никає склероз, тому процес носить назву бу­рого ущільнення легень.

Загальний, або генералізований гемоси­дероз спостерігається при внутрішньосудинному руйнуванні еритроцитів (інтраваскулярний гемоліз) і буває при хворобах системи органів кровотворення (анемії, гемобластози);

інтоксикаціях гемолітичними отрутами (сапонін, зміїна отрута, оцтова кислота, бертолетова сіль, деякі види грибів) і сіллю важких металів (свинець);

деяких інфекційних захворюваннях (сепсис, малярія, бруцельоз, анаеробні інфекції, деякі спірохети, наприклад, поворотний тиф, сифіліс тощо); переливанні різногрупової крові, резус-несумісності.

Зайве залізо депонується як гемосидерин в макрофагах всіх органів, особливо кістко­вого мозку, печінки і селезінки. Роль сидеробластів виконують в цих органах ретику­лярні, ендотеліальні і гістіоцитарні елемен­ти.

Гемосидероз може бути діагностований в кістковому мозку і печінці при біопсії і не має особливого клінічного значення.

Однак, слід пам'ятати про те, що гемоси­дероз є показником гемолізу і таким чином відображає ступінь вираженості анемії. З’являється велика кількість сидерофагів, які не встигають поглинати гемосидерин, який завантажує міжклітинну речовину. Селезін­ка, лімфатичні вузли, кістковий мозок набу­вають бурого забарвлення. Доведено, що як тільки внутрішньоклітинні механізми депо­нування заліза виснажуються, вільне залізо накопичується і відновлюється в тканинах з утворенням токсичних вільних радикалів, які містять активний кисень. При цьому най­більш різкі морфологічні зміни спостеріга­ться в паренхіматозних органах. Яскраві форми гемосидерозу, особливо печінки ("пігментний цироз"), підшлункової залози, слин­них залоз, спостерігаються при гемохроматозі.

Гемохроматоз — це своєрідне, близьке до загального гемосидерозу, захворювання, головною відзнакою якого є ступінь переван­таження залізом і наявність пошкоджень паренхіматозних клітин.

Гемохроматоз буває первинним (спадковим) і вторинним.

Первинний гемохроматоз - самостійне зах­ворювання з групи хвороб накопичення. Передається домінантно-аутосомним шляхом. Це захворювання пов'язане зі спадковим дефектом фер­ментів тонкої кишки, що призводить до підви­щеного всмоктування харчового заліза, який у вигляді гемосидерину відкладається у ве­ликій кількості в органах. Обмін заліза ерит­роцитів при цьому не порушений. Кількість заліза в організмі збільшується в десятки разів, досягаючи 50-60 г. Розвивається гемо­сидероз печінки, підшлункової залози, ендок­ринних органів, серця, слинних і потових за­лоз, слизової оболонки кишки, сітківки ока і навіть синовіальних оболонок; водночас в органах збільшується вміст феритину. При цьому в шкірі та сітківці ока збільшується вміст меланіну, який пов'язаний з ураженням ендокринної системи і порушенням регулювання меланіноутворення. Клінічними симптомами хвороби є бронзове забарвлення шкіри, цукровий діабет (бронзовий діабет), пігментний цироз печінки, пігментна кардіоміопатія. Все це може стати причиною смерті.

Вторинний гемохроматоз – це захворюван­ня, яке розвивається при набутій недостат­ності ферментних систем, які забезпечують обмін харчового заліза, що супроводжується генералізованим гемосидерозом. Причиною цієї недостатності є зайве надходження заліза з їжею (залізовмісні препарати), резекція шлунка, хронічний ал­коголізм, повторні переливання крові, тощо.

При вторинному гемохроматозі вміст за­ліза підвищений не тільки в тканинах, але і в сироватці крові. Основні клініко-морфологічні прояви захворювання аналогічні до тих, які спостерігаються при первинному гемосидерозу, тобто у хворих розвивається пігментний цироз печінки, цукровий діабет і кардіоміопатія.

Порушення обміну білірубіну

Білірубін – найважливіший жовчний пігмент, це вихідний продукт катаболі­зму порфіринового кільця молекули гемог­лобіну, він не містить ані заліза, ані білка.

Білірубін має вигляд червоно-жовтих кри­сталів. Для його виявлення використовують реакцію Гмеліна, при якій під впливом кон­центрованої азотної кислоти білірубін дає спочатку зелене, а після цього синє або пур­пурне забарвлення.

Білірубін формується в гістіоцитарно-макрофагальній системі. При руйнуванні гемог­лобіну і відщепленні від нього гему утво­рюється білівердін, який після цього віднов­люється у білірубін.

Білірубін транспортується кров'ю до печі­нки у незв'язаній формі (непрямий, або незв'язаний білірубін) та у комплексі з альбуміном (прямий, або зв'язаний білірубін).

Непрямий (незв'язаний) білірубін розчи­няється в ліпідах. У печінці білірубін зв'язується з глюкуроновою кис­лотою, утворюючи водорозчинний прямий (зв'язаний) білірубін, який екскретується клітинами печінки у жовчні капіляри, а після цього по­падає в кишку (холебілірубін). В кишечнику зав-

дяки бактеріальній активності він пере­творюється в уробіліноген, який після цього виводиться безпосередньо екскретується з калом (як стеркобілін); може всмоктуватись з кишки у кров по ворітній вені попадати до печінки і повторно виводитись ув жовч (ентерогепатична циркуляція). У нормі в невеликій кількості білірубін екскретується з сечею у вигляді уробіліну.

Порушення обміну білірубіну пов'язане з розладом його утворення і виділення, що призводить до збільшення його кількості в крові та накопичення у тканинах і жовтого забарвлення шкіри, склер, слизових, серозних оболонок і внутрішніх органів, тобто з’являється патологічний стан - жовтяниця.

Ступінь жовтяниці дуже коливається від зовні ледве помітної (жовтяничний відтінок шкіри і склер) до різко вираженої, коли шкіра набуває інтенсивного шафрано-жовтого або темно-оливкового забарвлення. Ступінь жовтяниці не завжди пропорційний концен­трації білірубіну в крові.

За механізмом розвитку жовтяниці розрі­зняють три її види:

-  надпечінкову (гемолітичну);

-  печінкову (паренхіматозну);

-  підпечінкову (механічну).

Надпечінкова (гемолітична жовтяниця) характеризується підвищеним утворенням білірубіну у зв'язку із збільшеним розпа­дом (гемолізом) еритроцитів.

Збільшене руйнування еритроцитів пере­вищує спроможність печінки зв'язувати білі­рубін і призводить до нагромадження незв'язаного (непрямого) білірубіну в крові. Це гемобілірубін.

Причини надпечінкової (гемолітичної) жовтяниці такі ж, як і для загального гемосидерозу.

При гемолітичній жовтяниці відбуваєть­ся збільшення печінки та селезінки. Білірубін посилено виділяється кишкою, але не нирками, оскільки незв'язаний (не­прямий) білірубін знаходиться у крові в ком­плексі з альбуміном, ліпідорозчинний, тому він не фільтрується клубочками нирок і не екскретується з сечею (ахолурічна жовтяни­ця). Він немає токсичного впливу на нирки та інші паренхіматозні органи.

Разом з тим, у новонароджених може інколи розвиватися білірубінова енцефалопатія, при якій незв'язаний білірубін накопичуєть­ся у базальних ядрах мозку. Ця відносно рідкісна патологія виникає тільки при збіль­шенні концентрації незв'язаного білірубіну, який є ліпідорозчинним і може перетнути гематоенцефалічний бар'єр. Найчастіша при­чина білірубінової енцефалопатії — важ­кий неонатальний гемоліз, перш за все в ре­зультаті Rh або АВО-несумісної крові матері та плоду. Внутрішньоклітинне накопичення білірубіну в мозкових клітинах викликає ураження нейронів та некроз, що може ста­ти причиною смерті в гострій стадії. Діти, які перенесуть гостру стадію, мають прояви не­врологічного ураження.

Печінкова паренх­іматозна жовтяниця виникає при пошкод­женні гепатоцитів (дистрофія та некроз), в результаті чого порушується захоплення, зв'язування і екскреція білірубіну, що при­зводить до збільшення вмісту в крові і зв'язаного, і незв'язаного білірубіну. Така жовтяниця спостерігається при гострому та хронічному вірусних гепатитах, цирозі печінки й аутоінтоксикаціях. Особливу групу складають спадкові пігментні гепатози (ферментопатичні печінкові жовтяниці), що виникають при порушенні однієї з фаз внутрішньопечінкового обміну білірубіну.

Підпечінкова (механічна) жовтяниця розвивається при затримці відтоку жовчі через жовчні протоки. Зв'язаний білірубін про­никає в кров, викликаючи жовтяницю. Дея­ка кількість зв'язаного білірубіну екскретується з сечею. Білірубін не попадає в кишку, при цьому зменшується кількість уробіліногену в калі та сечі. Причинами механічної жов­тяниці є жовчнокам'яна хвороба, при різних формах раку жовчних шляхів, головки підшлункової залози тощо.

Накопичування білірубіну в клітинах печін­ки при обтураційній жовтяниці призводить до токсичного пошкодження — дистрофії, і, при важкому ураженні, некрозу. Після цьо­го в ділянках некрозу розвивається фіброз, який може призвести до біліарного цирозу і хронічної печінкової недостатності. З аутоінтоксикацією пов'язані ураження нирок, роз­виток печінково-ниркової недостатності.

Порушення обміну гематоїдину, гематинів і гематопорфіну

Гематоїдин - пігмент, який не містить заліза, кристали якого мають вигляд яскра­во-оранжевих ромбічних пластинок або го­лок, рідше - зерен. Він виникає при розпаді еритроцитів і гемоглобіну внутрішньоклітинно, через 5-10 днів після гемосидерину, але на відміну від гемосидерину в клітинах не залишається і при їхній загибелі виявляєть­ся вільно серед некротичних мас. Хімічно він ідентичний білірубіну.

Нагромадження гематоїдину знаходять в більш-менш старих гематомах, інфарктах, що рубцюються, причому вдалині від живих тка­нин - в центральних ділянках крововили­ву, а не по периферії. Його утворення пов'я­зане з розпадом клітин, тобто із згасанням і припиненням життєдіяльності в осередку крововиливу при недостатньому доступі кисню. Особливого клінічного значення гематоїдин немає.

Гематини — це окислена форма гема. Вони утворюються при гідролізі оксигемог­лобіну і мають вигляд темно-коричневих або чорних ромбоподібних кристалів чи зерен, дають подвійне променезаломлення в поля­ризованому світлі (анізотропні), містять за­лізо у зв'язаному стані.

До гематинів відносять:

-  гемомеланін (малярійний пігмент);

-  солянокислий гематин (гемін);

Гістохімічні властивості цих пігментів іден­тичні.

Гемомеланін (малярійний пігмент) — аморфний бурий пігмент, виникає з гемогло­біну під впливом плазмодіїв малярії, парази­туючих в еритроцитах. Подібність малярійного пігменту з мела­ніном чисто зовнішня, а не хімічна, і з цієї точки зору застосування синоніму "гемоме­ланін" не виправдане.

При руйнуванні еритроцитів малярійний пігмент попадає в кров і піддається фагоци­тозу макрофагами селезінки, печінки, кісткового мозку, лімфатичних вузлів, головного мозку (при малярійній комі). Ці органи мають гаспідно-сіре забарвлення. Водночас з малярійним пігментом спостерігається відкладення гемосидерину.

Солянокислий гематин (гемін) знаходять в геморагічних ерозіях та виразках шлунка, де він виникає під впливом фер­ментів шлункового соку і соляної кислоти. Слиз, який покриває дефекти слизової оболонки шлунка, набу­ває буро-чорного кольору.

Гематопорфірин — флуоресцентний піг­мент, за структурою подібний до білірубіну, містить залізо, яке не визначається звичай­ними гістохімічними засобами.

У нормі в невеликій кількості міститься у крові і сечі, відіграє роль антагоніста мела­ніну і підвищує чутливість шкіри до світла. При порушенні обміну порфірину збіль­шується його вміст у крові (порфіринемія) і в сечі (порфіринурія). Сеча, яка містить ве­лику кількість порфірину, стає червоною. Пігмент виявляється також і в калі. Ця патологія носить назву порфірія.

Виникає порфірія при інтоксикації (отруєння свинцем, сульфонлом, барбітуратами); авітамінозі РР (при пелагрі) .

При порфірії розвиваються більш-менш важкі симптоми підвищеної чутливості шкі­ри до ультрафіолетового проміння. На від­критих частинах тіла - обличчі, руках, шиї виникають еритеми, пухирі, виразки на фоні глибокої атрофії шкіри з її депігментацією. Кістки і зуби стають коричневими.

Порушення обміну тирозин-триптофанових пігментів

До протеїногенних (тирозиногенних) піг­ментів відносять:

-  меланін;

-  пігмент гранул ентерохромафінних клітин;

-  адренохром.

Меланін (від грец. melas — чорний) — чорно-бурий пігмент. Синтез меланіну відбувається з тирозину в меланоцитах, які мають нейроектодермальне походження. Кліти­ни, які фагоцитують меланін, називаються меланофагами. Меланоцити та меланофаги містяться в епідермісі, дермі, райдужній і сітчастій оболонках очей, в м'якій мозковій оболонці. Вміст меланіну в тканинах залежить від індивідуальних і расових особливостей. Регулювання меланогенезу здійснюється нервовою та ендокринною системами. Утво­рення його стимулюється ультрафіолетовим промінням. Виникнення загару є адаптив­ною захисною біологічною реакцією. З організму меланін виділяється нирками і кишкою. Меланін, який виділяється нирками, можна виявити в епітелії звивистих канальців, а також в просвіті петлі Генле і збірних трубочок.

Порушення обміну меланіну (меланози) виражається у посиленому його утворенні або зникненні. Розрізняють набутий і при­роджений меланоз. Він може бути пошире­ним і локалізованим.

Поширений набутий гіпермеланоз (меланодермія) у клініці проявляється у вигляді гіперпігментації шкіри. Він спостерігається при пошкодженні наднирників туберкульозної або пухлинної природи (Аддісона хвороба), амілоїдозі; ендокринних розладах (гіпогонадизм, гіпопітуітаризм); авітамінозі (пелагра, цинга) й інтоксикації вуглеводами.

Поширений природжений гіпермеланоз (пігментна ксеродерма) характеризується підвищеною чутливістю шкіри до ультрафіо­летового проміння і виражається в плямистій пігментації шкіри з явищами гіперкератозу та набряку.

Вогнищевий набутий гіпермеланоз (місцевий). Наприклад: меланоз товстої кишки (у хворих на хронічні запори); пігментні плями шкіри (веснянки (ефеліди), лентиго); пігментні невуси, меланоми.

Поширений гіпомеланоз або альбінізм (від лат. albus — білий) пов'язаний зі спад­ковою недостатністю тирозинази. Альбінізм проявляється відсутністю меланіну у воло­сяних цибулинах, епідермісі та дермі, в сітківці і радужці ока.

Порушення обміну ліпопігментів

Сьогодні найбільш вивченими ліпопігментами, що відносяться до ліпопрортеїдів, є ліпофусцин, цероїд і ліпохроми. Ці пігменти мають практично однакові фізико-хімічні та гістохімічні влас­тивості. Їх розрізняють за локаліза­цією.

Ліпофусцин – це зо­лотисто-коричневий пігмент, утворений фосфоліпідами та білками. Електронномікроскопічно виявляється у вигляді дрібних щільних гранул, оточених трьохконтурною мембраною. Може накопичуватись у цитоплазмі лише паренхіматозних та нервових клітин у результаті пошкодження мемб­ран цитоплазматичних органел. Це відбуваєть­ся у результаті нестачі клітинних антиокси­дантів, які в нормі запобігають перекісному окисленню ліпідів мембран органел.

В умовах патології відбувається збільшення ліпофусцин у клітинах. Таке порушення обміну ліпофусцину називається ліпофусцинозом.

Ліпофусциноз буває первинним (спадко­вим) і вторинним.

Первинний (спадковий) ліпофусциноз характеризується вибірковим накопичуван­ням ліпофусцину в клітинах певного орга­на. Наприклад: спадковий гепатоз (синдром Дабіна-Джонсона) з вибірковим накопиченням ліпофусцину в гепатоцитах, що супроводжується доброякісною гіпербілірубінемією; нейрональний ліпофусциноз (синдром Шпільмейєра-Шегрена) характеризується накопичуванням пігменту у нервових клітинах, що супроводжується зниженням інтелекту, судомами, порушенням зору.

Вторинний ліпофусциноз спостерігається найчастіше у літніх осіб при недоїданні (ка­хексії) і за наявності хронічних захворювань (бура атрофія міокарда, печінки).

Ліпофусцин також названий пігментом "зносу та старіння". Най­частіше він накопичується в кардіоміоцитах, клітинах печінки і в нейронах. Причинами його накопичування можуть бути ятрогенні інтоксикації (аналгетики), недостатність віта­міну Е (пігмент недостатності вітаміну Е). Інколи він з'являється в клітинах при підви­щеному функціональному навантаженні (ліпофусциноз міокарда при вадах серця).

Порушення обміну цероїду

Цероїдом називають ліпопігмент мезенхімальних клітин, головним чином макрофагів. Він утворюється в макрофагах шляхом гетерофагії при ре­зорбції ліпідів. Утворення гетерофагічних вакуоль (ліпофагосом) відбувається шляхом ендоцитозу. Ліпофагосоми трансформуються у вто­ринні лізосоми (ліпофаголізосоми). У них ліпіди частково перетравлюються лізосомними ферментами і залишаються всередині. Це так звані третинні фаголізоми або телолізосоми, що містять речовину під назвою цероїд.

В умовах патології утворення цероїду най­частіше відзначається при некрозі тканин, особливо в ділянках крововиливів.

Порушення обміну ліпохромів

Ліпохроми в основному представлені ліпідами, в яких присутні каротиноїди, що є джерелом утворення вітаміну А. Ліпохроми надають жовтого забарвлення жировій клітковині, корі наднирників, жовтому тілу яєчників.

В умовах патології відзначають зайве накопичування ліпохромів. Наприклад, при цукровому діабеті, пігмент накопичується не тільки в жировій клітковині, але і в шкірі, кістках, що пов'язано з різким порушенням ліпідно-вітамінного обміну. При різкому вис­наженні (кахексії) відбувається конденсація ліпохромів у жировій клітковині, яка стає охряно-жовтою.

Порушення обміну нуклеопротеїдів

Нуклеопротеїди утворені з білка та нук­леїнових кислот — дезоксирибонуклеїнової (ДНК) і рибонуклеїнової (РНК). Нуклеопротеїди надходять до організму з їжею.

Кінцеві продукти обміну нуклеїнових кислот, зокрема пуринового обміну - сечова кислота і її солі, що виводяться нирками.

Порушення обміну нуклеопротеїдів вира­жається у зайвому утворенні сечової кисло­ти, розвитку гіперурикемії і випаданні її со­лей в тканинах. Це спостерігається при подагрі, сечокам'яній хворобі та сечокислому інфаркті.

Подагра (від грец. podos — нога і agra — капкан) - це захворювання, при якому періо­дично в суглобах випадають солі сечокисло­го натрію, що супроводжується больовим приступом. Розрізняють первинну і вторин­ну подагру.

Первинна подагра зумовлена природже­ними порушеннями пуринового обміну. Про це свідчить її сімейний характер і поєднан­ня подагри з іншими порушеннями обміну речовин (ожиріння, діабет, жовчнокам'яна хвороба). Важливу роль у розвитку захво­рювання має особливе харчування: вживан­ня великої кількості тваринних білків, сухих вин, шампанського, пива, нерухомий спосіб життя. Солі звичайно випадають в синовії та хрящах дрібних суглобів, в сухожиллях і суглобових сумках, в хрящі вушних раковин. Тканини навколо відкладення солі некротизуються. Перифокально розвивається запаль­на гранульоматозна реакція зі скупченням гігантських клітин. По мірі збільшення від­кладень солі та розростання навколо них сполучної тканини утворюються подагричні шишки (tophia urici), суглоби деформують­ся. У нирках відзначається накопичування сечової кислоти і солей сечокислого натрію в канальцях з обтурацією їхнього просвіту, розвиток вторинних запальних і атрофічних змін (подагричні нирки).

Сечокам'яна хвороба, як і подагра, пов'язана з порушеннями пуринового обміну, тобто бути проявом так званого сечокислого діатезу. В нирках при цьому утворюються урати.

Сечокислий інфаркт зустрічається у но­вонароджених, які прожили не менше двох діб, і проявляється випаданням в канальцях та збірних трубках нирок аморфних мас сечо­кислого натрію і амонію. Макроскопічно маси у вигляді жовто-червоних смуг, які сходять­ся біля сосочків мозкового шару нирки. Ви­никнення сечокислого інфаркту пов'язане з інтенсивним обміном у перші дні життя но­вонародженого і відображає адаптацію нирок до нових умов існування.