Дисертацією є рукопис (стр. 3 )

Відтіняючи специфіку правового статусу військовослужбовців, осіб, які проходять військову службу, військове право у своїй комплексності сприймає визначальні положення норм про працю, інтерпретуючи їх стосовно виконання військового обов’язку, а також норм про соціальний захист із їх інтерпретацією стосовно забезпечення соціального захисту військовослужбовців. І в першому, і в другому випадках забезпечується реалізація правового режиму регулювання специфічних відносин
у конкретно-визначеній сфері соціальної дійсності.

Вирішуючи питання правового регулювання господарської діяльності військових частин та установ, їх матеріального забезпечення, військове право зазнає загального впливу господарського права, орієнтуючись на специфіку предмета правової дії та суб’єктів господарювання, на мету правового регулювання відносин такого рівня.

Формування військового права не позбавлено впливу правового режиму тих галузей, які несуть у собі навантаження щодо виконання охоронної функції та, насамперед, кримінального права. Норми кримінального права передбачають відповідальність за порушення з ознаками злочинів
у військових відносинах, підкреслюючи їх особливості щодо об’єкта посягання, суб’єктної складової, а відтак виникають усі підстави для висновку про специфіку військово-кримінальних інститутів у захисті основ функціонування військової сфери.

Міжнародне публічне право через урегулювання проблеми застосування Збройних Сил у міжнародних конфліктах та вирішення надзвичайно складних питань захисту цивільного населення під час воєнних дій не може не впливати на формування окремих інститутів військового права. Міжнародне гуманітарне право утворює спеціальний правовий режим військових відносин та фактично формує складний інститут військового права у національній правовій системі.

У підрозділі 1.4. “Поняття і структура військового права”
на основі порівняльного аналізу наведено ознаки військового права
та визначено військове право як комплексну галузь права, що є системою загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки у військовій сфері, які встановлені та охороняються державою, регулюють суспільні відносини, що пов’язані з діяльністю воєнної організації суспільства, і має за мету забезпечення захисту держави, її суверенітету, територіальної цілісності.

Комплексність військового права визначається багатогранністю суспільних відносин публічного характеру, які складаються у військовій сфері, та задіянням складних правових механізмів у досягненні мети правового регулювання – забезпечення захисту держави,
її суверенітету.

Теоретичні та практичні складнощі віднесення компонентів військового права, його інститутів до тієї чи іншої галузі вирішуються шляхом визнання об’єктивно існуючої та доктринально визначеної реальності – комплексної галузі військового права із власним правовим режимом, притаманними лише цій галузі предметом, методом та метою правового регулювання.

Структуру військового права становлять підгалузі, інститути, субінститути, норми права.

Підгалузі військового права ( право військової безпеки і оборони; право військової служби; військово-адміністративне право; військово-соціальне право; військово-господарське право; військово-кримінальне право; міжнародне гуманітарне право) утворюють норми, які мають ознаки спільної мети правового регулювання однорідних за своєю природою суспільних відносин. В одних випадках такі підгалузі належать виключно
до військової сфери та не можуть містити норм будь-яких інших галузей права (право військової служби), в інших – підгалузі військового права регулюють суспільні відносини, які пов’язані з відносинами держави
та громадян у військовій сфері, однак безпосередньо не належать до неї (окремі інститути військово-господарського, військово-адміністративного права і військово-соціального права).

Інститути військового права об’єднують норми права, конкретизуючи ознаки однорідності та специфіки військово-правових відносин, мети правового регулювання. Інститути військового права входять до складу відповідних підгалузей права та складаються, у свою чергу, із субінститу - тів – більш вузької сукупності правових норм, які групуються не лише
на підставі загальних ознак предмета і метода правового регулювання,
але й з урахуванням мети їх правової дії. Первинним елементом військового права є правові норми, які зосереджуються у відповідних юридичних джерелах та прийняті або ж санкціоновані державою.

У другому розділі “Склад, ієрархія юридичних джерел військового права України”, який складається із чотирьох підрозділів, розкрито поняття, види джерел військового права, визначено їх головні ознаки, охарактеризовано особливості нормативно-правових актів, здійснено дослідження військових наказів як специфічних джерел військового права та наведено характеристику систематизації джерел військового права.

У підрозділі 2.1. “Поняття і види юридичних джерел військового права” здійснено аналіз наукових понять “джерело” та “форма” права. Зосереджено увагу на необхідності дослідження проблем джерел права відповідно до доктринальних основ конкретної національної правової системи. Підтримано концепцію про онтологічну відмінність джерел права
та юридичних джерел права; на підставі порівняння позицій різних авторів обґрунтовано висновок про те, що юридичні джерела права являють собою існуючі у межах національної правової системи явища норматив - но-правового характеру, які мають конкретно-визначені зміст і форму виявлення.

Звертається увага на ту обставину, що юридичні джерела права належать до тієї сфери правової реальності, яка може бути з усією повнотою розкрита лише у площині правотворчості, правовстановлюючої діяльності.

Проблема юридичних джерел військового права та їх видів
є малодослідженою у сучасній юридичній науці.

Юридичні джерела військового права утворюють ієрархічну цілісність, між ними існують системні зв’язки, які є загальними з точки зору характеристики юридичних джерел вітчизняного права. Особливістю юридичних джерел військового права є їх виняткова, усталена залежність від правотворчої діяльності держави у здійсненні зовнішньої функції захисту, до реалізації якої долучаються органи влади, військового управління та безпосередньо у межах організаційно-розпорядчих повноважень – командування військових формувань. Закони, підзаконні нормативно-правові акти органів влади та управління, а також видані
на їх підставі локальні акти нормативної дії посадових осіб військових формувань (командування) є основою та фактичною завершеністю нормативної системи військового права.

Основним видом юридичних джерел військового права розглядаються нормативно-правові акти.

Локальні нормативно-правові акти, до яких належать військові накази, інструкції тощо, посідають значне місце у системі юридичних джерел військового права.

Наводяться умови, за яких судові прецеденти та правові звичаї набувають ознак юридичних джерел військового права.

Зроблено висновок про те, що у військовому праві нормативний договір застосовується у вигляді міждержавних, колективних угод, адміністративних договорів.

Обґрунтовується позиція, відповідно до якої юридична доктрина, як наукове опрацювання положень, що стосуються військової служби, статусу військовослужбовця, виконання бойових завдань військ, застосовується у військовому праві частіше не як його юридичне джерело,
а як засіб дослідження гносеологічних основ військового права, напрацювання концептів для підготовки та прийняття нормативно-правових актів, їх застосування у військовій сфері.

Відтак, основними ознаками юридичних джерел військового права є їх виключна нормативність, жорстка ієрархічність, які проявляються у визначених правовою системою формах і залежать від повноважень органів державної влади, військового управління у вирішенні питань будівництва та діяльності військових формувань.

У підрозділі 2.2. “Особливості нормативно-правових актів
як джерел військового права” проаналізовано основні ознаки військо - во-правових нормативних актів.

Охарактеризовано органічні закони, звичайні закони та підзаконні нормативні акти (постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, розпорядження центральних органів виконавчої влади з питань військо - во-правового регулювання, а також – накази, директиви, розпорядження начальника Генерального штабу Збройних Сил України), особливості
їх правовстановлення стосовно військової сфери. Звертається увага на універсальність Указів Президента України, як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, у військово-правовому регулюванні, яке здійснюється безпосередньо ним, за його участю або ж шляхом делегування повноважень щодо керівництва військовими формуваннями іншим посадовим особам.

Розкрито правову природу Статутів Збройних Сил України, визначено інші випадки відомчого військово-правового регулювання через видання Статутів та їх залежність від затверджених законами Статутів Збройних Сил України.

У підрозділі 2.3. “Військові накази як специфічні юридичні джерела військового права” надається правова характеристика військових наказів з огляду на їх юридичну природу як джерел військового права. Здійснюється розмежування між наказами, що мають характер організацій - но-управлінських актів і, відтак, є юридичними фактами та наказами, що мають ознаки нормативних актів локальної дії.

Виходячи зі спеціальних повноважень стосовно військового правовстановлення, розвинуто думку про те, що до юридичних джерел військового права можуть належати накази, які видаються командуванням військових частин, з’єднань (до рівня корпусів) у разі визначення такими наказами прав та обов’язків певного кола осіб. Підтримується висловлена в юриспруденції думка про корпоративність нормативних актів локальної дії та присутність такої ознаки у військових наказах.

Процедурно-процесуальні особливості віддання усних та письмових військових наказів формують їх специфічні ознаки серед інших юридичних джерел військового права. Аналізуються чинні правові норми стосовно законності військових наказів та особистої відповідальності командира, начальника за відданий наказ та забезпечення його реалізації. Виходячи
з особливостей правового режиму, розглядається питання відповідальності військовослужбовців за невиконання військового наказу. Зосереджено увагу на відсутності чіткого визначення у чинному законодавстві термі - но-поняття явно незаконного наказу, наслідків віддання такого наказу командиром та невиконання його військовослужбовцями.