Заняття 36
Лекція
Тема 13. «Роки застою» 1964 – 1985 рр.
План
"Застій" в економіці СРСР (друга половина 60-х - перша половина 80-х років). Усунення від влади Хрущова. Брежнєв Л. І. Косигінська реформа і її результати. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках. Зовнішня політика.1. "Застій" в економіці СРСР (друга половина 60-х - перша половина
80-х років)
З легкої руки російських економістів П. Бунина і Г. Попова наприкінці 80-х років у науковій літературі з'явилися нові терміни для характеристики СРСР 1960-1980 pp. - командно-адміністративна економіка, застій. Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 60-х років вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнились. На початку 80-х років вони взагалі стали символічними. Примусові, командні важелі впливу на виробництво тепер мали низьку ефективність. Нових методів господарювання партійно-державне керівництво СРСР побоювалось, справедливо відчуваючи в них загрозу власному існуванню. До 1985 p., початку "горбачовської ери", всі реформи зводились до косметичного ремонту, не зачіпали підвалин соціалізму як суспільного ладу. Хрущов до свого звільнення у жовтні 1964 р. вів бурхливу реформаторську діяльність, обіцяв в недалекому майбутньому великі соціальні блага, комунізм, а М. Горбачов через двадцять років знову почав перебудову, то в другій половині 60-х - першій половині 80-х панувало відносно розмірене, зовні спокійне життя. Застій поширювався на економічну, соціальну, політичну й духовну сфери суспільства, де мав специфічні, далеко не однозначні форми виявлення.
У 60-х роках закінчився екстенсивний етап економічного розвитку СРСР. Переходу до інтенсивних форм господарювання здійснити не вдалося. В СРСР зберігався консервативний, непридатний механізм господарювання. Економічні реформи або зовсім захлинулись, або проводились непослідовно. Заклик органічно поєднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму багато в чому залишився на папері. Численні програми й проекти, п'ятирічні плани на стали тією основою, на якій можна було б оперативно приймати неординарні рішення. Давався взнаки і низький рівень розробки валютно-фінансових проблем. Товарно-грошовим відносинам, ринку тривалий час взагалі не надавали належного значення, підмінюючи їх адміністративними й організаційними заходами. Особиста зацікавленість виробників фактично ігнорувалася. Через непродуману, заідеологізовану науково-технічну політику кінцевий економічний ефект далеко не завжди відповідав докладеним зусиллям, не стимулював творчу працю і зростання рівня кваліфікації. Насиченість спеціалістами з вищою або середньою спеціальною освітою і надто повільне зростання продуктивності праці свідчили про нераціональне використання кадрів, відсутність їх оптимальної розстановки та умов реалізації індивідуальних і колективних можливостей. Понад 4 млн. спеціалістів Радянського Союзу працювали на посадах, які не відповідали рівню їхньої підготовки.
Економічний прогрес України перебував у вимушеній залежності від загального стану СРСР та його сателітів. За визначеннями "інтеграція", "інтернаціоналізація", "єдиний народногосподарський комплекс" приховувалися дії, спрямовані на уніфікацію народів і штучне переплетення економіки різних країн і регіонів, аби ніхто, крім бюрократичної і партійної еліти, не був господарем на своїй землі. Природні родовища України бездумно експлуатувались. Довгострокові національні інтереси не враховувались.
Труднощі і суперечності економічного розвитку відбувалися на тлі зростаючої конфронтації з індустріально розвиненими країнами Заходу. Надії М. Хрущова подолати розрив між СРСР і США, "наздогнати і перегнати" стали примарними. За чверть століття СРСР ні на крок не просунувся у подоланні відставання від США в продуктивності праці у промисловості (55% за офіційними радянськими джерелами) і сільському господарстві (20%).
Під впливом помилкових політичних пріоритетів зовнішні економічні зв'язки СРСР виявились надміру заідеологізованими, спрямованими на країни-члени Ради економічної взаємодопомоги. Фактично відбувалось розбазарювання паливно-сировинних й енергетичних ресурсів задля досягнення політичної стабільності в підконтрольному регіоні чи виручення певних валютних коштів на Заході.
Штучна відгородженість від світу сприяла пануванню тоталітарної системи в СРСР, вела до економічного відставання країни і погіршення умов життя трудящих. Радянська економіка опинилася у кризовому стані.
2. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках
Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва - дисиденти. Вони мислили інакше, ніж до того привчили більшість народу, тому називалися також інакомислячими.
Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом - запроторити до психлікарні.
З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисельні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.
На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний "погром" правозахисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і тим, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху - академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон.
Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР ("Гельсінські групи") у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік - у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками "Гельсінських груп" були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.
Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів "Гельсінських груп" - найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).
На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув'язненні або у засланні. Деякі там і померли - Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.
Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув'язненим дисидентам волю.
Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.
