СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
(1911 р-н.)
«В 1922 році я проживав в м. Херсоні в дитячому будинку. Була в той час дуже велика засуха і велика розруха після громадянської війни. Нас в дитячому будинку хоч якось годували, а от люди міста голодували, пухли і вмирали прямо на вулиці. Їздили спеціальні загони, які збирали трупи і ховали їх в братських могилах. Був у мене друг Коля, якого привезли до нас в дитячий будинок. В нього були братик та сестричка, діти були такі голодні, що гризли один в одного пальці. Мати не витримала такого і порубала дітей сокирою, хотіла зарубати Колю, але він втік через вікно. А сама мати повісилась.
Багато багачів тікали в цей час з Херсона, то ми бігали по пустих будинках шукаючи що - небудь поїсти. Одного разу під грушею знайшли пляшку, заповнену золотими монетами. За ці гроші на базарі виміняли кусок макухи з гірчицею, але тільки хотіли їсти, як старші хлопці у нас забрали ту макуху.
В 1922 році ще й бушував тиф, я дуже захворів. Всі казали : «Цей циганок (бо я був чорненький) не виживе». Але мене весь час поїли киселем, і я якось вижив. Коли виповнилось 16 років, то поїхав в місто Кривий Ріг на роботу. Так як я весь час хотів їсти, то пішов працювати на хлібзавод – пекарем.
1933 рік працював на хлібзаводі, нам давали пайок, отак і вижив».
Спогади про голодомор
мешканки села Новорайськ
Йорж Килини Яківни (1927 р. н.)
Йорж Килина Яківна жила в селі Гарман.
«Я була третьою дитиною в сім’ї, але як хотілося їсти в голодному 1933 році», - я пам’ятаю добре. Тато працював у колгоспі, одержував пайок. Мама перед голодомором вмерла.
Пайок, який одержував батько споживався зразу. Від голоду померли дідусь і бабуся. Дітлахи добували пайок як могли. Нас збиралось по 7-8 душ і ми йшли збирати їжаків та ховрахів. Здобич трохи виручала. Навіть сушені ховрахи продавалися. В селі щодень були сумні звістки, хтось помирав. Коли настала весна, їли різну траву. Люди паслися на траві як тварини. Часто у нас від такої їжі боліли животи. У сусідів померло одразу троє дітей, уже ніхто не плакав, тільки стогнали. Легше були тим, у кого була корівка. Вона виручала людей в скрутну годину. Крадькома крали колоски на колгоспному полі, але дуже боялись, бо знали, що за таке дуже карали. Але бог дав і я якось вижила. Зараз мені 81 рік і я проживаю у місті Нова Каховка.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Шулежко Олександри Марківни (1926 р. н.)
«В 20-х роках моя сім’я отримала земельний наділ від Качкарівської сільської ради, який розміщувався неподалік села Новорайськ та селища євреїв (пізніше колгосп імені Кагановича, село Заможнє). Мій батько, Щербак Марко Савелійович, разом з братами обробляли самі свої наділи та в кінці 20-х років побудували хату в хуторі Будище. За роки хазяйнування розвели господарство та зробили техніку для обробки землі та переробки зерна.
В 1931 році розпочалася колективізація. В цьому році ми зібрали останній урожай, так як земля переходила у спільний обробіток – колгоспи. Крім землі почалася ліквідація залишків хліба. Восени 1931 року батька попередили, що прийдуть забирати зерно. За два-три дні (точніше ночі) батьки перевозили зерно до бабуся та дідуся в село Качкарівку ( на той час там уже пройшов період розкулачення та ліквідації залишків хліба). У дідуся була своя мельниця, яку було забрано у власність колгоспу, сам дідусь працював грузчиком на баржах, а бабуся в мірній (ваговій). Зерно було вивезене, вдома залишися лише невеликі запаси пшениці та кукурудзи. Через декілька днів до нас прийшли працівники НКВД. Обдивившись господарство (корова, тільна телиця, свиноматка, чотири барана) та запаси зерна, вони вирішили, що для нашої сім’ї (четверо дітей від двох місяців до шести років) цього зерна якраз вистачає для того, щоб прокормитися.
Тієїж осені батьки переїхали жити в Качкарівку. Під час цієї подорожі (остання перевозка) трапився такий випадок. На гарбі спакували меблі (диван), сувої ряден з овечої шерсті, дітей, ззаду помістили свиноматку, а за гарбою прив’язали корову та тільну телицю. Баранів порізали та засолили м’ясо. Проїхавши частину дороги ми зустріли дідуся, який ішов нас попередити, що в Качка рівці забирають худобу. Батько прийняв рішення – вилами заколов свиноматку. Коли ми приїхали, то дорослі при лампах здерли зі свині шкіру (щоб не привертати уваги смалінням) і заготовили м’яса на потім. Четверо коней було віддано в колгосп. По приїзді в Качкарівку батько пішов працювати в рибгосп, а потім в колгосп,
мама була вдома і виходила на роботу за викликом.
В Качкарівці ми поселилися в будинку багатія, якого було розкулачено (було дуже багато пустих будинків, які лишилися від тих людей, що тікали від розкулачення). А згодом батько купив інший будинок колишнього куркуля, який переїхав до Кривого Рогу, а в цьому будинку було організовано дитячий садок, який працював цілодобово.
На цей час в Качка рівці організувався колгосп і всі працюючі крім зарахування трудоднів отримували щомісячний пайок – півмішка зметків на родину (у рибгоспі трішки більше). Коли батьки були на роботі, вдома залишилися діти. В один із таких днів до господи прийшли два чоловіки і дві жінки. Вони забрали сувої ряден, шкіри з баранів і тільну телицю і відвели надвір, який був виділений для таких цілей.
Прийшовши з роботи, батько пішов до розправи та забрав тільну телицю, віддавши за неї все сільгоспобладнання: віялку, сіялку, молотарку, плуг, культиватор, гарбу, бричку.
Весь час від причалу відпливали баржі з зерном, яке звозили із сусідніх сіл. Дідусь працював вантажником до листопада 1932 року, поки не захворів і не помер.
В 1932 році була посуха і врожаю не було. Люди виживали тим пайком, який отримували та рибою, якої було вдосталь. В плавнях можна було заготовити і сіна для худоби. Не дивлячись на неврожай, колгосп восени 1932 року отримав від держави посівний матеріал і засіяв землі восени – озиминою та навесні ярим зерном. Для збирання врожаю працівники колгоспу виїжджали на літні табори, де і жили разом з господарством, а діти були в дитсадках. Один із таких таборів називався хутір Чорних, на якому колись жили брати Чорні, а під час колективізації залишили його і переселилися (пізніше вони жили в Новорайську).
Життя покращилося, коли в 1933 році було зібрано чималий врожай. У колгоспі вистачило зерна віддати борг і за посівне зерно, здати державі та видати людям на трудодні. На кожний трудодень видавалося 10 кг. зерна. Це зерно можна було продати, поміняти на якийсь товар, що привозили до села. Нам, дітям, запам’ятався велосипед, який батько виміняв на зерно – це в той час була диковинка і рідкість. Життя людей покращувалося, а коли в другій половині 30-х років почали сіяти бавовну, можна було ще й заробити гроші. Навіть школярі йшли в поле після уроків і за ті півдня можна було заробити 5-7 карбованців. Життя налагоджувалося і колгоспи ставали на ноги, даючи можливість жити людям краще.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Азаренко Ольги Митрофанівни
Я, івна, 1927 р. н.. народилась в Курській області, Ясеновський район, село Ясенки. Дівоче прізвище Проскуріна. У нашій родині було 7 дітей. Господарство складалося із корови та коня. На той час треба було платити великі налоги. Так як платити було нічим, то батька засудили до 6 місяців примусових робіт. Ми залишились з матір’ю. Приходили наші люди із села – комуністи, забрали корову, коня. Картоплю, яку заготовили на зиму погрузили на брички, не залишивши жодної.
В цей час нас примушували вступати в колгоспи. Мамі погрожували спалити наші речі, якщо вона не згодиться вступити до колгоспу. Нам дали час подумати до слідуючого дня, але нам пощастило - вони більше не згадали про нас і ми продовжували жити, вірніше існувати.
За 12 км. від нашого села був цукровий завод. Ми приходили і на звалищі брали відходи, жом, приносили додому, тим і спасалися від голоду. Дуже багато дітей, людей вмирали від голоду. Їх заривали в ями без гробів, просто засипали. Були випадки, коли люди, щоб врятувати своє життя їли інших людей. Дуже страшно згадувати такі випадки. В одній сім'ї було 8 дітей, і вони зарізали дівчинку, яка вже вмирала від голоду та з’їли її.
Мій чоловік розповідав, що він – сирота жив у свого дядька, в якого було 7 дітей. Одного разу до них прийшла родичка, яка жила в лісі і прохала, щоб вони віддали їй хлопчика (мого чоловіка), але вони не віддали, бо знали проте, що вона з’їла свою доньку.
Тоді хліб, зерно зберігалися в складах, але людям не давали, людей силою зганяли в колгоспи. Були випадки, коли людину засуджували на 15 років і відправляли на заслання за те, що вона вкрала баночку зерна.
Життя в ті роки було дуже тяжким. Не всім вдалося вижити, багато хто втратив своїх рідних.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Реворук Зої Лазарівни
Я, івна, народилася в 1929 році на Житомирщині. Під час голодомору мені було 3 роки, але про цей час я пам’ятаю з розповідей своєї мами, Прокопчук Ганни Федорівни. Моя сім’я проживала в с. Яронь. В 1932 р. у селах вимагали здавати усе, що було в господарстві. В селі люди жили з власного господарства, з власних наділів. 1932 рік був неврожайний – люди виживали як могли: збирали на полях залишки мерзлої картоплі, колоски. Їли траву. Деякі люди ловили та їли мишей та щурів. В селі траплялися випадки, коли члени родини поїдали мертвого. Люди пухли від голоду. По селу їздили і збирали на віз померлих, які лежали серед вулиць. В нашій родині від голоду помер мій батько, Прокопчук Лазар, та дідусь Федір. Мама годувала нас як могла. Недалеко був ліс, де можна було збирати ягоди і гриби. В господарстві була корова, яку в 1933 році
забрали, а нас закрили в хаті, щоб не бігли за ними та не галасували.
Щоб засіяти колгоспну землю, у людей забирали все, що залишилося за роки голодування: цибулю, різне насіння.
Дуже багато людей померло у нашому селі, а в сусідньому мерців було ще більше. За роки голодування населення в наших селах дуже зменшилося.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Божко Вероніки Адамівни
Люди дуже страждали від того, що не було їсти. Їли суху картоплю, лободу, щирицю, листя з дерев і навіть котів, собак, коней і інших тварин, які були. Ходили в старому одязі. Було два цвинтаря, де ховали людей. Жили дуже бідно: лавки дерев’яні, посуд глиняний, ложки дерев’яні.
Жителька села Новорайськ Бериславського району Херсонської області Божко Вероніка Адамівна, яка народилася в селі Волове Балтського району Одеської області (тоді Вінницької) 1925 року.
Взимку, у кого була корівка, то їли щось подібне до супу: у воду лили молока трішки і так само пшона, яке ріденько плавало в цій суміші. Хліба не було, їли весною лободу, перетирали насіннячко коноплів, ставало таке, як молочко; у лісі влітку збирали ягоди: кислички, полуниці, черешні були, гриби, а також трохи картоплі. «Колись зайшли до хати у довгих шинелях два молоді хлопці, а я сиділа на печі, тримала картоплину в руках. Вони попросили в мене, я віддала, переламали навпіл і тут же з’їли, в хаті більше нічого не знайшли, дуже худі були».
Перетирали ще на жорнах жолуді, якщо десь виріс у городі соняшник, то зі стовбура брали середину білу, а також лободу і змішували, щось таке пекли подібне до «оладок» чи замість хліба.
Майже рядом було село Чернече, там був панський маєток, жили люди заможніше. І одного разу люди на дорозі побачили молоду дівчину, розпухлу як гора, вона вже була мертва, на шиї дороге намисто, дукачі, навкруг неї платки гарні, килими, скатерті розкидані. Мабуть, хотіла виміняти щось на їжу, але ніхто не дав нічого, бо не було що самим їсти людям. «Я бігала подивитися, 8-річна дівчинка, а бабуся мене просила нічого не брати біля мертвої, то великий гріх, люди повинні так поїсти дати, а не за дорогі речі. Та й кому вони були потрібні, коли хотілося дуже їсти».
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Курчинського Василя Михайловича
У тридцять третьому було стільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш… Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. На весні 1933 року було багато ящірок, ховрашків, їжаків. Люди ловили їх, пекли на вогнищі і ділили між собою. Рятувала від голоду і молоденька лобода-кропива. Траплялися численні випадки канібалізму.
Перед очима постають жахливі картини 1933 року. По вулицях ходили люди ні живі, ні мертві. Страшними були і діти: на висохлих ніжках із величезними животами і посинілими обличчями. Багато гинуло просто неба на дорогах. Населення масово пухло і вмирало від голоду.
Причиною голодомору був «неврожай» 1932 року. Зерна зібрали трохи менше від врожаю попередніх років, але цим можна було забезпечити населення України мінімум продовольства. Тоді ж одну частину зібраного зерна залишали для сівби, а іншу перепродавали за кордон…
Батько, мати і шестеро дітей – це вся наша сім’я. І не дивлячись на події і обставини 1932-1933 років, всі ми вижили. У нас була птиця. Мати було заріже курку чи качку і наварить бульйону. Бідний виходив у неї бульйон: на 10 літрів води одна курка і п’ять синіх картоплин. А ще ми тримали корову. Вона давала сім, вісім літрів молока. Якби не птиця і не корова – ми б не вижили. Саме вони нас врятували.
Мушу сказати: порівняно з людьми, які їли здохлятину, ящірок, ховрашків, траву, ми жили нормально.
Масове вимирання людей дещо налякало керівництво держави. Лише з травня 1933 року держава стала надавати деяку допомогу українському селянству. Пізніше за надзвичайно несприятливих соціально-економічних і політичних умов селянство почало відроджувати відірване насильницькою колективізацією і голодом 1932-1933 рр. сільське господарство України. З 16 років я почав працювати трактористом…
Загалом я можу сказати, що голодомор 1932-1933 років був штучно створений сталінським керівництвом.
Про голодомор 1932-1933рр. Василь Михайлович розповідав зі сльозами на очах і засуджував сталінське керівництво, яке згубило життя 4 млн. людей.
СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР
мешканки села Новорайськ
Охременко Ольги Захарівни
Голодомор 1932-1933 років в Україні. Що ми знаємо про це? Я слухала розповідь своєї бабусі про ці сумні часи, а їй у свою чергу про це розповідала її мама.
Моя прабабуся в часи голодомору була ще дівчинкою 11 років. Її сім’я була родом із Сибіру. В Україні жив її дядько, брат матері і тому вся сім’я після народження маленької Олі переїжджає в Україні, де теплий і благодатний клімат. Поселились вони в селі Родники на Херсонщині. Жили великою дружною родиною. Було вдосталь хліба і до хліба на столі. Та ось настав 1932 рік. Врожай того року був непоганий. Але влада наполягала, щоб всі колгоспи здали його державі, не залишаючи навіть на посів.
Почався голодомор. Люди голодували, пухли від голоду, вмирали просто на вулиці. Траплялося так, що по вулиці йде людина, стане їй зле, вона падає і вмирає. Люди були худі, а потім їх роздувало і лопалась шкіра.
Помирало дуже багато людей. А держава забирала останнє зерно, худобу в людей. Ходили по дворах комсомольці-«яструбки». Були такі випадки, що в хаті не було чого брати, то «яструбки» лізли в піч, де стояв горщик з кашою, перевертали і вигортали кашу в попіл, змішували все і, сміючись, ішли з хати. Їм подобалось просто знущатись з нещасних людей. Велика сім’я прабабусі Олі вимирала з голоду. Першими вмерли їхні бабуся і дідусь. Їх поховали просто в саду біля хати, не було сили везти їх далеко на кладовище. Потім вмер тато Олі, почали вмирати брати і сестри. Дітей було шестеро, а вживих залишилось лише двоє – Оля і старший її брат Семен. Олі було 11 років, а Семену 16 років. Вона пам’ятала, як помер її молодший братик Володя, якому було 6 років. В сінях під стелею висів кошик, в якому її мама зберігала насіння різних городніх культур, які збирались посадити навесні 1933 року. І ось коли їхня мама терла насіння щириці на коржі, маленький Володя поставив стілець в сінях і дістав кошик з насінням. Він був дуже пухлий від голоду, а наївшись різного насіння, йому стало зовсім погано і хлопчик помер.
Настало літо 1933 року, в живих лишилось троє – Оля, її брат Семен та їхня мама Ганна. Мама вже не вставала з ліжка, була вся опухла від голоду. І якось одного літнього дня їй стало зовсім погано. Вона попросила маленьку Олю, щоб та пішла в сусіднє село Червоний Маяк і принесла їй поїсти.
В Червоному Маяку була Партійна школа, де вчились курсанти – партійці. При школі була їдальня. І Оля пішла в це село. Вона сама вже опухла від голоду, тому йшла дуже повільно. Поки дійшла до села, вже звечоріло. В їдальні попросила їсти. Кухарка позливала їй трішки недоїдків супу і каші в маленький казанок для її мами і навіть дала трішки поїсти самій Олі. А надворі вже зовсім потемніло, почалася гроза і вона вирішила перечекати поки закінчиться дощ. Вночі страшно йти додому. Присіла біля ганку їдальні, зігрілась і заснула. Так і пройшла літня ніч, а вдосвіта, коли почало розвиднятись, Оля поволі пішла додому, радіючи, що вдалося дістати їжу для мами. Зайшовши до хати вона побачила маму, яка лежала спокійно в ліжку і вже не розмовляла, бо вона була мертвою. Так і недочекалась мама Олі такого бажаного супу. Маму поховали діти біля хати. Після цього випадку в Олі відмовили ноги. Її забрали в лікарню де цілий рік лікували, поки вона не стала на ноги. А 16 – річний брат Семен поїхав на заробітки на Далекий Схід, щоб там вижити. В 1934 році після лікарні Олю відправили в дитячий будинок. Та все своє свідоме доросле життя вона почувала свою провину перед мамою Ганною, за те, що не встигла нагодувати її перед смертю.
Ольга Захарівна часто в своєму житті згадувала про те, що з великої сім’ї де було 10 чоловік (дід, бабуся, мама, тато і 6 дітей) в живих залишились лише вона і брат, а інші померли від лютого голоду. І все жаліла, що краще б вони жили в місті Іртишск в Сибіру та залишились живі. Таке було тоді жорстоке життя.
