Свідчення очевидців та спогади
мешканців району про Голодомор 1932-1933 років
САРНОВСЬКИЙ
Юліан Станіславович,
1923 року народження
с. Слобідка Кузьминська
Пам’ятаю голод 1932-1993 років добре. Причиною голоду були податки і засуха. У людей відбирали все вирощене на городі. Цих людей звали „комнізами”. Ще була тоді така пісня „Подивися Ленін сам,
Як гуляє комнізам...”
Вони забирали все. За те, що вони забирали у людей продукти їх нагороджували. Так ці комнізами застосовували побиття, складали заяву на ту людину, яка не віддавала харчі, незадовго вивозили кудись.
Були такі, які ходили із залізними палицями, нишпорили у хатах, хлівах, льохах. Іх звали „десятники”. До хати їх приходило чоловік 5-6. Записували в колгосп. Хто з села йшов збирати колоски пшениці у полі, то їм не дозволяли і били.
Тоді всі поля охоронялися сторожами.
Людей силою заставляли йти в колгосп, хоча заяву писали, що добровільно вступаємо в колгосп.
Ті люди, які записалися в колгосп до них менше приходили до хати, а ті, хто не записався могли прийти по-декілька раз на день, навіть уночі.
Пам’ятаю, що вже у 1933 році люди почали вмирати від голоду.
Почали варити юшку з лободи, збирали гриби, щавіль, ягоди і їли. У річці збирали черепашки.
Ті люди, які помирали від голоду хоронили на кладовищі.
Я розповідаю своїм дітям, онукам про це, та ніхто вірити у таке не хоче. А винним у загибелі багатьох людей рахую місцеву владу.
КОПИТКО Клавдія Захарівна,
1927 року народження
с. Слобідка Кузьминська
Пам’ятаю як ходила і збирала гнилі бараболі, щоб вижити. Якраз той рік був неврожай, а влада ще все забирала. У нас був управляючий, який забирав навіть з горщика останні крупи. Хто недавав продуктів, то його били і висилали на Соловки. Забирали речі, одяг, рушники, худобу. Але в селі тоді був створений колгосп і людей записували туди. Там давали їсти.
Ми ще їли лісові ягоди, варили юшку з черепашок.
Люди так аж дуже з голоду в нас не помирали. Хто ходив в колгосп, то ще й приносив кусочок хліба додому меншим сестрам і братам.
Розказували, що були випадки людоїдства. У нашому селі такого не було.
Якщо вмирали батьки, діти залишалися самі, то в селі були організовані ясла для дітей. Дітей там годували.
Зараз сучасна молодь нічого не знає про голод, тому потрібно їм розказувати. А таких, як я вже мало є і мало хто вже пам’ятає про ті страшні роки голоду.
БРИЛІНСЬКИЙ Д. М.
с. Сирватинці
Я пережив голод у 33-му
Я сам був свідком голоду і пережив його. Бачив, що робилося у подільському селі Сирватинцях Городоцького району, у якому проходили мої дитячі та юнацькі роки. Не забути мені, як умирали з голоду його мешканці. Голод не жалів нікого. Я вижив, і мій обов’язок розповісти тим, хто живе нині, хто житиме в майбутньому, про бачине.
Найбільше, найстрашніше горе спіткало селян у 1932-1933 роках. Наче чорний кіт пробіг вулицями сіл. Пробіг він і вулицями нашого села. Восени 1932-го розпочалася хлібозаготівля. Селам доводили плани, котрих не взмозі були виконати. Порожніли колгоспні комори. Вивозилося насінне зерно. Забирали в людей все до зернини. Не звертали уваги на просьби, благання, плач дітей. порятунку ніякого.
Не оминуло це лихо і нашої хатини. Пригадую, як один з активістів запримітив у кутку кімнати відро, а в ньому трохи квасолі і закричав: „Гляньте! Стара приховує квасолю, хоче обдурити нас. Ану, бабо, висипай у мішок!” Плачучи висипала бабуся квасолю.
Якогось дня я пішов на горище. Там була солома, а ще більше пороху. У ньому я запримітив зерна рябої квасолі. Почав вибирати. Приніс до хати повну кишеню. Радості у бабусі і сестри не було меж. Більше місяця ми їли по декілька квасолин щодня. Потім і цієї їжі не стало. Як жити? В очах появилися чорні кола. Шуміло в вухах. Ідучи, спотикався. Думав тільки про їжу. Такими була більшість школярів. Під час перерв не бігали. Ніхто не сміявся. Негортали книжок, зошитів. Стою і чекаю смерті. Сідати боявся, бо знав: коли сяду, то вже не встану.
Дійшов до свого садочка. Почув слова бабусі: „Мітя, - каже, - не журися, будемо жити. Корова привела телятко. Буде молоко”.
Голодомор. Від цього слова здригаюся. Щасливий, що ще живу і маю можливість розповісти про те, що робилося тоді на Поділлі.
ДРАПАТА Ганна Федорівна,
1919 року народження,
с. Яромирка
У мене на очах померли тато і мама, чотири сестри. Я залишилась одна-однісінька. Мені йшов чотирнадцятий рік. Вижила чудом. Їла гичку, гнилу картоплю, мерзлу бузину. Потім нас, підлітків, брали в колгосп. Ми загортали в землю горох на засіяному полі. Їли його, але в цьому гріху не було. А потім мене забрали в сільський патронат. Добре пам’ятаю, як говорили між собою старші люди: „звідки цей голод взявся? Чи ж ми не вміємо жити, чи так влада зробила?” І мене пече біль в душі. За що стільки народу вимирало? Чому я залишилась без роду?
БОЙКО Олександр Іванович,
1922 року народження,
с. Яромирка
Восени 1932 року до нашого двору під’іхала підвода. На підводі сиділо троє чоловіків. Мама і тато були на колгоспній роботі. Один з них питає мене: „Де батько ховає хліб. Що я міг відповісти, як його в нас не має. Тоді вони стали шукати. В хаті, біля корови, на городі. На печі знайшли два клунки сухарів і забрали.
КАВРОН Євгенія Іванівна,
1919 року народження,
м. Городок
Це були старшні роки для нашої сім’ї. Батько працював на верстатобудівному заводі. Мама доглядала дітей. А було чотири братики і четверо сестер. Хлопчики повмирали один за другим. Важко захворіла мати, лежала на пічці. В торбинці залишилось трішечки круп. Стояли сховані в мами дід подушкою. До хати під’їхала підвода. Зіскочило двої чоловіків і направились до нашої хати. Чоловіки зайшли до хати. Через три місяці померла і мати. Не витримало серце батька і не пройшло і три місяці, як помер і він. Лишилось нас четверо дітей. Мені найстаршій – 13 років, наймолодшій – два з половиною. Як ми вижили важко розповідати.
ОЛІЙНИК Максим Сергійович,
1909 року народження,
с. Левада
Саме перед жнивами 1932 р. повернувся з армії в своє село. Невдовзі побачив, як зганяли до колгоспу людей, як „розкуркулювали”. А тоді з навколишніх сіл почали ходити прошаки, носили різні речі, вимінювали на хліб продукти.
А з району, роз’їжджали представники і говорили нам інше: що багатії не хочуть здавати хліб, закопали і згноїли його, а тому й трапився голод. Ми і в таку версію вірили. Вірили доти, поки й в нас все під червону мітлу вимели. Залишили на посів. Восени 1932р. посіяли озимину, а навесні 1933-го – ярі. Комора зовсім опустіла. Навесні почався масовий голод.
На базарі я бачив таку картину. Йшла жінка, несла в руках пляшку олії. І раптом ця пляшка вислизає у жінки з рук. Впали на те місце люди й стали землю шкребти пальцями, клали змащену землю у рот.
Вже після голоду сільські активісти всілякі розмови про голод перебивали погрозами, затикали людям рот. Вони говорили, що чесні колгоспиники з голоду не вмирали, а тільки ледарі. Та всі ми знали правду.
ФІДА Агафія Павлівна
1902 року народження,
с. Левада
При сільській раді були створені бригади, які з довгими металевими палицями шукали приховані продукти. Якщо знаходили зерно висипали з пляшки, горняти, глечика. Були випадки, коли вузлик пшона витягнули з-під голови грудної дитини. Люди ходили попухлі, нічого не могли робити. Варили і іли лободу, пекли пампушки з гречаної соломи.
СУЩУК Домка Леонтіївна
1919 року народження,
с. Левада
Мій батько працював на кількох роботах, непокладаючи рук, бо ж треба годувати шестеро дітей. Мама сушила листя вишневе, пирій молола і готувала таке вариво. На сніданок з крадених буряків мама варила узвар. Горе з такої їжі, але вижили.
БОБИК К. Г.
с. Мудриголови
Люди вмирали просто на очах. Мерців скидали на вози, вивозили за село, копали загальні ями й зсували туди трупи. Пригадую такий жахливий випадок: якось уранці бабуня пішла до корови в хлів. Бачить: під нашою рятівницею „Зіркою” сидить сусід із кружкою і жадібно п’є молоко. Він мав страшний вигляд приреченого на смерть. І за три дні по тому його нестало.
ТЕКЛЮК В. М.
с. Лісоводи
Зима 1932 року видалась якоюсь похмурою. Економічне становище с. Жищинець доходило до нулевої позначки. По команді зверху весь хліб забрали як у колгоспі, так і в селян. Розбивали жорна. Селяни були у відчаї, не було фуражів, не було навіть грубих кормів. Почався падіж худоби. Коней підвішували на шлеях, згодовували із покрівлі солому.
Не стало тієї весни і Стеця Івана. В недалекому минулому голова комнезаму, а пізніше – голова бурякового товариства, він не входив до тодішнього сілсьького активу, а отже залишився, як і більшість селян, з голодомором віч-на-віч. В день смерті Стеця голод дошкуляв особливо сильно. Сил залишилось все менше. Йти на уклін до керівництва колгоспу доремно, і гідність не дозволяла. І Стець пішов до колгоспного саду. Там уздовж муру росли могутні ясени, на яких метушились ворони, годуючи в гніздах своїх пташенят. І почав Іван з останніх сил підніматись на один з тих ясенів. Він долав метр за метром. М’ясо здавалося поруч, але сили його покидали з кожною хвилиною. Таки дотягнувся до гнізда і почав засовувати воронят за пазуху. Але не втримався на гілці і полетів униз. Так загинув борець за встановлення Радянської влади на селі.
Голод у Яромирці
Спогади Каліновського Олексія Івановича,
жителя с. В. Яромирка Городоцького району, Хмельницької області
на відкритті Пам’ятного знака жертвам голодомору
1932-1933 р. р. і репресованим в 1937-1938 р. р. (6.06.1993р.)
В 1933 році мені було вже 11 років, і я все дуже добре пам’ятаю. У ці роки завершувалася колективізація. Всіх селян примусово зганяли в колгосп. Тих, хто не хотів писати заяву про прийняття до колгоспу. Їх оголосили куркулями, все їх майно спродували, землю забирали, окремих з села вислали в Сибір. Пам’ятаю, що з нашого села був висланий в Сибір , а в його хаті створили школу. Спродали, усе майно мого батька. На той час у нас було 2 га землі, мали корову, одного коня, стару глиняну хатку на 2 кімнати, покриту соломою. В дворі був хлівець, де стояла корова і кобила. І ще була стодола для зберігання врожаю. Ось і все багатство. В 1932 році за те, що батько не зміг здати державі стільки зерна, скільки було призначено. Не через те, що не хотів, а через те, що його вродило менше. От тоді забрали усе поле наше і приєднали до колгоспу. У кінці року під’їхала до нашого подвір’я підвода з представниками влади і оголосили, що вони прийняли рішення усе наше майно спродати. Але тоді спродувати майже нічого не було. Корову та кобилу батько продав сам, а стодолу розібрав, не було чим палити. Ото ці балки стали гарним паливним матеріалом.
А йшли представники влади у хату. Побачили вони там одне старе дерев’яне ліжко, на якому замість матраца виглядала через подерту верету солома. Під стіною стояла стара, аж чорна, дерев’яна лавка, а коло порога – скриня для зберігання одежі, на стінах висіли ікони, годинник і батькова скрипка. Забрали скрипку, годинник та скриню, з якої викинули дві чи три рваних сорочки з грубого полотна. Більше нічого не було.
Люди та худоба на зиму лишились без їжі. Я чув розмови між старими людьми. Вони розповідали, що коні в колгоспі вже не могли вставати. Їх на ноги піднімали. А тоді на шлеї підвішували, щоб ті не лягали і не було пролежнів. Годували їх гнилою соломою. Ішла весна, потрібно було сіяти, а не було чим не було насіння, тяглової сили. Тракторів ще не було. Землю обробляли кіньми та волами.
Адже голодували люди. Причиною голоду став план здачі врожаю державі, який на багато перевищував реальну врожайність. Отож, із села повивозили все, щоб ніхто не посмів перемолоти пригорщу зерна на муку чи крупу, побили можновладці усі жорна, які були у селі.
Зимою 1932 року почалась голодовка. Люди поїли курей, котів, собак. Якщо хтось вивозив здохлу корову чи коня на скотомогильник, то слідом ішли голодні і відрізали собі по куску того трупа, варили і їли. Ледве дочекалися весни. Як тільки появилась зелень, люди збирали щавель, лободу, кропиву та іншу траву. Все це варили і їли. Моя сім’я складалась з трьох осіб: я, батько і мати. Батько – ткач, робив людям полотно з конопляних ниток, то так заробляв: хтось принесе хліба, хтось – муки, треті платили – грішми. Була в батька рушниця. Траплялось, що підстрілював ворону, сойку, а часом – зайця. Я їжу добував іншим чином. Одного разу після теплого дощу я побачив, що по землі повзли павлики-равлики. Позбирав я їх у відро, приніс додому. Батько полив їх окропом, черепашки повідпадали. Ті слимаки піджарили. Яка ж то голодним була смакота!
Весною люди копали лопатами землю, аби щось посадити. Від голоду і важкої праці у людей пухли ноги, руки. У кого була корова, то ще міг врятуватись молоком.
Коли 1 вересня 1933 року я прийшов до школи, то одразу побачив, що дітей стало на багато менше. Повмирали вони від голоду.
В 1937 році почалися репресії. Вночі забирали по 2-3-4 чол., відправляли в райцентр. Ті люди пропадали. Листів ніхто не отримував від них. У селі дивувались та запитати когось про знайомих боялись.
Забирали переважно із села людей грамотних, майстрів, ковалів, слюсарів. Ніхто не знав, за які провини арештовували людей і куди їх дівають. Так, у лютому 1938 року вночі забрали мого брата Каліновського Андрія Івановича. Він був член колгоспу, керував селянським хором, духовим оркестром. Тільки після смерті Сталіна і знищення Берії стали перевіряти справи забраних людей. Кілька листів написали діти Андрія до органів правосуддя. Накінець, через 30 років отримали відповідь, що „ваш батько реабілітований посмертно”. А ще пізніше стало відомо, що всіх, забраних тоді, розстріляли в Кам’янець-Подільському. Ще світ такого не знав, щоб безневинних людей забирали і розстрілювали. Як тепер стало відомо, на це був план: план здачі зерна, врожаю картоплі, м’яса, молока і план знищення „Ворогів народу”.
То чи не вороги народу ті плани складали?
ШАРАВАРСЬКОГО О. І.,
с. Завадинці
Пішов я у перший клас до сільської школи. Директором був Мельник. Для того, щоб голодні діти якось вижили і ходили до школи він організував гарячі сніданки. Бувало, прийдеш ранком до школи, получиш миску зупки, в якій плавала якась крупа, заправлена олією, або шкварочками, Боже мій, яка то була смачна їжа. За цю доброчинність НКВДисти Мельника арештували і розстріляли.
ШАРОВАРСЬКИЙ Олександр Іванович,
КОВАЛЬЧУК Василь Олександрович,
МОРЦЮГА Володимир Дмитрович
очевидці геноциду 1932-1933 років.
с. Завадинці, Городоцького району
Все менше і менше з’являється друкованого матеріалу та розповідей по радіо і телебаченню про Голодомор 1932-1933 років, репресії, примусову колективізацію селян, які проводила радянська влада на Україні одночасно. Все тут зрозуміло без пояснень – дуже мало залишилось очевидців того страхіття, яке коїлось на теренах нашої благодатної землі.
Просять нас – очевидців геноциду українців, інвалідів другої світової війни – школярі сільської школи, в якій ми навчалися ще під час голодомору, розповісти, або написати, як проводився той геноцид у нашому рідному селі. З цими школярами ми підтримуємо зв’язок і дружні стосунки, готуємо агітматеріал на їхні замовлення.
Але важко виконувати ті замовлення, тому, що мої однокласники - Морцюга Володимир Дмитрович, із с. Купин Городоцького району та Ковальчук Василь Олександрович із с. Кузьминці Теофіпольському району, що на Хмельниччині, також інваліди війни залишилися зовсім неграмотними. Радянська влада не була зацікавлена, щоб українські діти навчалися в школі. Майже через день ми працювали на колгоспних ланах: труїли мишей на посівах, збирали довгоносиків на цукрових буряках, збирали картоплю, колоски, допомагали батькам і дорослим братам і сестрам сапати, орати, боронувати, гакувати тощо, а для того, щоб вижити – вирощували городні культури, збирали лободу та іншу травичку, щоб мама зварила якусь зупку – затірку. Тільки мені одному вдалося закінчити 7 класів школи до початку німецько-радянської війни, інші однокласники покинули школу, хто після першого, хто після другого класу. Формувалися наступні класи із дітей декількох сіл.
Народилися ми у 1926 році в мальовничому подільському селі Завадинці, яке у 2001 році відзначило свій 550-річний ювілей. Розташоване село у міжріччі Збруча і Смотрича. Так вийшло, що по Збручу проходив радянсько-польський кордон. Наші родичі, ті, що проживали на правобережжі попали під польське ярмо, а ми - під радянське. Добре жили селяни до Голодомору. Батько, мати і дорослі діти обробляли 8 га землі. Було нас 7 братів та одна сестра, двоє братів у Голодомор померли. З ранку і до вечора сім’я приймала участь на польових роботах. Зранку мати наварить борщу, виллє в макітру і ми дерев’яними ложками сьорбаєм борщ. Другою стравою переважно служила паляниця з маковим узваром, або вареники, третьою – компот. Сідаємо на воза, їдемо на якийсь із 7 польових клинів, - там дорослі виконують якісь польові роботи, діти забавляються, старші доглядають малечу.
Пустої орної землі не було – дуже високо цінилася земля. Великі гроші, золотом сплачував батько своєму братові Василю, який пішов у друге село в прийми і залишив батькові хату, 0,8 га городу і поля.
Селяни не погано жили, вирощували хліб, частину його здавали державі, платили податки, в святкові дні і по неділях ходили до церкви.
Але почалася примусова колективізація селян. В колгосп пішли тільки безземельні селяни та любителі самогону „бурячанки”, - „казьонку” у них не було грошей.
Для пришвидшення терміну колективізації в село приїхав активіст товариш Тябут. Бувало прийде він до нашої хати, вимагає в тата самогонки, а коли нап’ється, збирає нас дітей, розповідає, як він Пітер брав в революцію і співав, якісь незрозумілі нам пісні. Зміст їх такий: „ ... Не для тебя весна придет, все вокруг зацветет, а для тебя родная Колима и тюремня койка...”. То уже пізніше з’ясувалося, що Ленінград і Москва направили на Україну десятки тисяч таких активістів для форсування колективізації і знищення куркулів і про те, що куркулів було знищено в три рази більше, ніж їх нараховувалося.
У першу чергу активіст Тябут із тих безземельних селян і „випивох” організував осередок Комнезаму (комітет незаможніх), виготовив для комнезамівців залізні палиці, з якими ходили вони по подвір’ях і городах одноосібних селян, шукаючи закопаного хліба та овочів.
Пам’ятаю, в той час був дуже щедрий урожай: возили ми з батьком возом-драбиняком снопи, заповнили ним засіки великої стодоли да самого даху. В стодолу фірою заїздили в одні ворота, а в другі виїздили. Майже весь тік, на якому молотили снопи, був прилаштований під скирти і стіжки. В негоду збіжжя молотили в стодолі, а в погожу днину – прямо на току ціпами. В колгосп у цей час прибула молотарка МК-1100 з паровим двигуном і ми, діти бігли на колгоспний тік дивитися на це „чудо”.
Вирішили комнезамівці знищити нашу церкву. Скинули хрести, стали розбирати і палити дерев’яні конструкції, і коли кидали у вогонь образи Святих, бачив, як дві бабусі падали на землю без свідомості.
Із сільради стали приносити повідомлення про здачу хліба державі по контрактації, говорили, що хліб потрібний для голодуючих людей на Волзі. Батько і старші брати молотили збіжжя і вивозили на станцію. Виконали один план хлібоздачі – дають другий, виконали другий – дають третій і так вивозився весь хліб на станцію. Пам’ятаю, сушилося зерно на току, або на печі, засипалося у великі лантухи, але коли все зерно вивозилося на душі ставало моторошно. Щоб залишити собі якийсь посівний матеріал батько старався його десь приховати або в землю закопати, але ходили по подвір’ях комнезамівці, тикали в землю залізними палицями, якщо щось знайдуть – вивозять в колгосп. Вночі приїжджають НКВДисти забирають господарів в Кам’янець-Подільську тюрму і там розстрілюють. Якось каже мені мама: „ Сідай, Сєва, на постіль коло вікна, дивись на дорогу за бригадою, а я змелю на жорнах якоїсь крупи”. Бригада – це під’їжджають комнезамівці підводою, стають на дорозі, а самі шукають хліб в хаті, коморі, в хлівах, на подвір’ї, по городі. Я трішки посидів коло вікна і побіг бавитися з малечею. Приходить до хати сусід – комнезамівець Оздоба Міхал тай каже мамі: „... Ганю, що ти робиш, під’їжджає бригада до твоєї хати, а ти мелеш на жорнах! Вони тобі жорна поб’ють, ступу також, зерно заберуть, Івана (батька) розстріляють, а тебе з дітьми в Сибір вишлють”. Він пожалів нас усіх і попередив маму. Ми хутко жорна і ступу заховали в схованку. Комнезамівці шукали хліб навіть в сніпках, якими була покрита наша хата. Один з них – Залуцький, знайшов жменю гречки, поніс її так в жмені до підводи і висипав у мішок з гречкою.
Особливо важко було пережити ранню весну. Хтось зберіг в схованці картоплю, хтось буряки, хтось ячмінь і таке інше. Мінялися селяни між собою, то ж сіяти треба і спокуса з’їсти цей скудний посівний матеріал, та ще й зберегти його від повсюдисущих комнезамівців. Міняли селяни один фунт ячменю за 5 фунтів картоплі або за 10 фунтів цукрового або столового буряку. Діти йшли до школи, брали з собою в кошик переважно печений буряк, у школі ділилися скибочками.
Було у нас три дуже „розумних” коней. Щоб залізти на коня, кину йому щось поїсти, сідаю йому на голову і він підкидає мене на себе. Поїду на наше поле, спутаю коней, лягаю на конюшину спати. Ранком розпутую коней, їду, а дома вже мати варить борщ, батько запрягає коней, щоб їхати на польові роботи. Один з братів пригонить з пасовиська корову, сестра йде з відерцем доїти нашу годувальницю. Слава Господу Богу, що дав нам українцям ті корови. Якби не вони, страшно подумати, як би селяни виживали під час Голодомору, та ще й треба було виконати план молокоздачі державі. Двоє своїх коней змушені були з’їсти, а шкіру віддати державі. Прийшлося запрягатися з сусідським конем Омельяна Бондаря.
У 1933 році пішов я в перший клас. Школа знаходилася в хаті розстріляного сусіда Боднаря Йосипа, сім’я якого була вислана. Ще два класи знаходились на хаті священика, сім’я якого також була вислана. Директор школи Мельник, щоб зберегти життя учнів, і щоб діти ходили до школи організував у школі гарячі сніданки. Бувало прийдеш до школи, отримаєш миску зупки в якій плаває галушечка чи шкварочка, вип’єш ту зупку, витираючи рукавом сльози, які котяться прямо в миску. Здається, що з’їв би ще таких три миски добавки. Були такі діти, що виживали на цих сніданках, але згодом за цю благочинну діяльність Мельника також було розстріляно. Трьох моїх сусідів – Хаєцького (його хата через дорогу), Боднаря Йосипа (в межу з нашим городом) і Надвиничного (вище через 3 хати) було розстріляно, їхні дружини згодом збожеволіли, потім наклали на себе руки (повісилися), а їхні діточки розлізлися між людьми, мов мишенята.
Постраждали також і інші родичі. Довго переховувався від арешту дядько Олексій Капітан із села Скіпче, але вислідили НКВДисти і в Кам’янець-Подільській тюрмі розстріляли. Згодом розстріляли і його дружину Клавдію, двоюрідні брати Леонід і Володимир залишилися сиротами. Поїхав наш батько за 50 км в тюрму просити, щоб відпустили невинних батьків до осиротілих дітей, але йому відповіли: „...Ти, что, тоже туда же захотел?”. Декілька разів батько возив в тюрму передачі, адміністратори тюрми передачі брали, але родичів в живих вже не було. Гадаємо, що раніше Олексій служив у радянській армії, одружився на латишці Клавдії і її з двома дітьми привіз на Україну. Його брат Олександр заховався від арешту десь у Росії, з’явився на Батьківщині уже після війни. Другого дядька Герца із села Скіпче і всю його сім’ю вислали в Семипалатинську область Казахстану, там всі загинули, тільки тітка Настя повернулася після війни.
Постраждала і наша мама і чудом зберіг своє життя батько. А сталося таке. Коли Україна здобула незалежність батько в складі січових стрільців зі своїм конем пішов захищати молоду державу (гадаю, що то був корпус січових стрільців Євгена Коновальця, який входив у Петлюрівську армію, цей корпус приймав участь в бойових діях проти більшовицьких завойовників 13-28 липня 1919 року на полях нашого села і навколишніх сіл. Схема боїв у книзі „Життя і смерть Євгена Коновальця). Але батько захворів на тиф і приїхав додому лікуватися. Батько вилікувався, але заразилася від нього його перша дружина Марія і померла. Одружився батько вдруге. Хтось доповів НКВДистами, що бачив батька в петлюрівській формовій одежі, яку він закопав під яслами в хліву, де стояли корови. Прийшли НКВДисти до мами, вимагали видати їм ту військову одежу. Мама все заперечувала і вони так били її по спині шомполом, що залишилися рубці на все життя. Чув. що зберіг життя батькові сусід- комнезамівець Оздоба Міхал, який писав чинній владі про те, що ці чутки, це наклеп на батька. Про це розповідала мені тітка Наталія Ягушевська, коли я, заробляючи гроші на книжки, пас у неї корову. Пізніше цю розповідь підтвердила мама.
Майже кожну ніч забирали НКВДисти в тюрму по 3-4 чоловік, - ніхто не повертався. Тітку Вероніку із хутора Прогін вислали із дочкою Марією в Узбекистан, а самого господаря розстріляли, пізніше хутір ліквідували. Повернулася тітка уже після війни в село Яромирку.
Майже половина села загинула від голоду і розстрілів. Їхніх імен і прізвищ не пам’ятаю, тільки зберіг у пам’яті де стояла загиблих хата. Померлих від голоду людей хоронили кого у труні, кого без труни на сільському цвинтарі, який був поділений на дві частини – для православних і католиків. Був ще цвинтар для тварин на хуторі Висілок. Там збереглися якісь печери. Розповідали, що в тих печерах розташовувалися ще повстанці Кармелюка. На тому цвинтарі закопували тварин, хворих на сказ. Ті мешканців хутора, які не мали можливості привести чи принести мерця на сільський цвинтар стали хоронити на тваринному цвинтарі.
До 10 осіб в день, переважно діти, ходили із хати і хату прохачі, котрих називали жебраками, в обірваній одежі і з торбинкою за плечима. Просили щось поїсти або взяти з собою. Мама старалася якось задовольнити їх прохання, подавала, що було: сухарі, печену картоплю, столові чи цукрові буряким, жменю пшона. Одні з них тут же поїдали їстивне, другі брали, клали в торбу і йшли далі. Був гарний врожай на гарбузи і батько сховав їх від комнезамівців. Клала мама в баняк траву для свині, зверху гарбуз і в піч.
Ділилися ми тими гарбузами і з жебраками. Пам’ятаю, прийшла до хати якась сім’я. Ми стали розпитувати звідки вони. Відповіли, що вони німецькі колоністи з Чугуївського району, Харківської області. Мама заплакала і сказала:
„ Боже милостивий, ви майже пів України пройшли, шукаючи кусок хліба”.
Ходили ми по городах, збирали мерзлу картоплю. Пам’ятаю, вона була дуже солодка, але смачна. Вже пізніше голодуючі вночі зрізали колоски жита чи пшениці, лущили їх і зерно поїдали, або варили. А коли зберуть колгоспний урожай, люди ходили збирали колоски. Таких ловили, приводили в сільраду, потім в район Смотрич, а там давали за 10 колосків -10 років тюрми.
В крамниці не було ні одежі, ні взуття. Щоб купити сірники, мило, гас – треба було здати державі багато яєць, шкіри і т. і. Ще раніше, збирали наші батьки в селі золоті „п’ятки”, перепливали Збруч, спілкувалися зі своїми родичами в Польщі, закупляли рулони мануфактури: корт, перкаль, рубчик, плюш, з яких шили одежу. Але пізніше прикордонна смуга була заплутана колючим дротом. Заохочували жовтенят та піонерів виявляти та затримувати в прикордонні „шпигунів” і передавати прикордонникам.
Так було заведено, що на Великодні свята діти отримували від батьків по новому костюму. Якщо приходить дитина до школи в костюмі із домотканого полотна із конопель, пофарбованого ягодами бузини – ми знали, що батьки цієї дитини не мали можливості привести мануфактури із Польщі.
В селі функціонували: 2 ткацьких станки (Польовий Григорій та Гранат), одня олійня (Корольо Данило), один водяний млин на річці Яромирка (Шароварський Антон), одна кузня (Шароварський Федір). Любили ми ходити з татом дусити олію з ріпаку, сім’я конопель, маку, соняшнику і т. і. та їсти ще теплий „макух”. Цими макухами ми також ділилися з жебраками. Використовували в їжу також жом, який привозили з Вишнивецького цукрового заводу, куди вивозили на здачу цукровий буряк.
Весною 1933 року із сільради прийшло повідомлення на ім’я батька. В ньому йшлося про те, що до такої-то дати батько повинен вступити в колгосп. Мама, плачучи переконала не вступати в колгосп. Приїхали підводи з колгоспу, розібрали нашу стодолу і перевезли в колгосп. Визначили другу дату вступу батька в колгосп, попередили, що за непослух – батько буде розстріляний і сім’я вислана в Сибір. Коли підійшла та клята дата батько, плачучи, завантажив на воза 2 плуги (один залізний, другий дерев’яний зі стальним лемехом), теліжку, борони, гаки та інший інвентар, запряг останнього, з трьох коней і відвіз в колгосп. Там батько, мати, сестри і старші брати працювали від зорі до зорі. Отримували восени по 100 грам зерна на трудодень.
Бігали ми на Надзбручанські гори дивитися. Як проживають українці по ту сторону Збруча. Було чути дзвони церков та костелів Гусятина, видно, як святкового одягнені люди йдуть до церкви. Видно черепичні дахи будівель, пофарбовані паркани, зеленіють польові клини одноосібників. Ми стояли і плакали, розуміючи, що тут і там панують на наших землях загарбники, але ті, що по ту сторону Збруча – більш гуманні, не доводять населення до голодомору і терору. А у нас: стоять балабухові будівлі, покриті соломою, подвір’я позаростали бур’янами, садочки позасихали – вишневі садочки.
