Гаральд БІНДЕР

ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПАРТІЙ

В АВСТРІЙСЬКІЙ ГАЛИЧИНІ

За останні півстоліття про політичні партії в Галичині було написано чимало. Складена автором бібліографічна база налічує близько 60 назв (це передусім статті, де висвітлюються окремі аспекти, а також деякі більші за обсягом монографії), близько три чверті яких польськомовні. З’ясоване тут у рамках вивчення партійних систем стосується також галицької історіографії загалом – принаймні до 80-х рр. XX ст. Галичина як австрійська провінція була майже виключно цариною студій польських істориків. Для польської ж історичної науки, зауважимо, період 1950-1980 рр. позначився звільненням від політичних обмежень та мовно-ідеологічного баласту. У цьому можна переконатися на прикладі двох монографій, що стали своєрідними наріжними каменями для вказаного періоду – мова йде про ще доволі одновимірну роботу Кшиштофа Дунін-Вонсовича про Селянську партію (1953) і детальну та виважену фундаментальну книгу Валентини Найдус, присвячену Соціал-демократичній партії (1983)[i][1]. Водночас зрозуміло, що сфера досліджень партійної історії є найчутливішою до змін загальнополітичного клімату.

Деякі північноамериканські історики, а найперше Іван-Павло Химка, своїми новаторськими студіями про допартійну історію галицького соціалізму порушили цю монополію[ii][2]. З 1990-х рр. тематика галицької партійної системи зацікавлює дедалі більше вчених з німецькомовних країн, а також молодих українських науковців. Дослідження Соціал-демократичної, Селянської та Русько-української радикальної партій, котрим надавали перевагу у повоєнні роки, тепер доповнюються вагомими працями про ліберальні та націонал-консервативні сили політичного спектру. Завдяки цьому було виявлено давні традиції політичної думки, проаналізовано ті національні політичні сили, яких раніше цуралися або не помічали (до них, зокрема, належали ліберал-демократи, польські націонал-демократи, руські націонал-демократи та русофіли)[iii][3].

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Отже, у справі вивчення галицьких партій окреслилася, без сумніву, позитивна динаміка. Проте, на жаль, багатьом найсучаснішим роботам усе ще притаманні істотні методичні вади, що особливо стосується залучення нових наукових методів у „традиційній” науці про партії. Йдеться про необхідність узагальнити зібрані досі окремі висновки, створивши на їх основі цілісну картину політичних умов, у яких формувалися всі партії. Власне подолання такого фрагментованого образу Галичини, зумовленого насамперед національною перспективою, через висвітлення спільних рис та взаємовпливів є неабияким завданням для кожного дослідника цього регіону.

При цьому надзвичайно важливо послідовно та усвідомлено застосовувати сучасний понятійний апарат, позаяк саме дефініції політичних явищ відіграють чи не визначальну роль у сприйнятті громадськістю запропонованих „правд”. Мовна характеристика політичного переконання чи навіть політичного угруповання часто говорить про них самих менше, ніж про автора, котрий означив їх тим чи іншим поняттям. Це пов’язано, очевидно, з тим, що оскільки політика – це конфлікт у громадській сфері, то не може бути й мови про „невинність” політичних понять. Більше того, вони постійно пов’язані з певною перспективою і, як правило, з досить конкретним наміром. Через механізми впливу на процес комунікації ці препаровані перспективи розподіляються між тими адресатами, які неспроможні самостійно відтворити автентичну – тобто повну – картину[iv][4].

Розглянемо це на прикладі класифікації партій та кандидатів на виборах до Державної ради 1897 р. У поданих Віденському управлінню статистики звітах намісництва, що згодом знайшли відображення в офіційних статистичних виданнях, усі опозиційні руські кандидати фіксувались як „радикальні” русини[v][5]. За таким визначенням стояв, по-перше, прихований тип відправника – консервативна польська бюрократія; по-друге, – певний образ, що його вона мала на меті нав’язати віденській адміністрації, і по-третє, специфічний історичний контекст. Ще п’ять років тому, коли українофіли та їхнє політичне об’єднання „Народна Рада” перебували в процесі примирення з польською елітою („нова ера”), подібної термінології, мабуть, уникнули б[vi][6]. На виборах до сейму 1895 р., а ще більше – на виборах до Державної Ради 1897 р., внаслідок цілої низки скарг та клопотань з боку русинів, польський істеблішмент опинився у дуже незручному становищі перед Віднем через надто вже очевидне зловживання владою. Водночас на виборах неодноразово виникали ексцеси (з пораненими і навіть убитими), які польська (консервативна) сторона об’єднувала під поняттям „тероризм”. За таких обставин у діалозі з Віднем зручно було зарахувати всю опозицію до „радикалізму”, хоча на галицькій внутрішньополітичній сцені основні сили „радикалів” обмежилися головно уже існуючою Радикальною партією. Зрештою, в момент свого оформлення як Русько-українська радикальна партія (РУРП), ця політична організація свідомо започаткувала процес позитивного переосмислення власної (досі негативно трактованої поляками) назви – в сенсі партії, що коріннями пов’язана з народом. Оскільки поняття „радикальний”, у значенні „екстремальний”, мало негативну конотацію для обивателя, то противагою йому було слово „поміркований”, що вказувало на такі загальновизнані цінності, як-от здоровий глузд і готовність до співпраці. У польській пресі до поміркованих відносили клерикально-консервативних кандидатів, наближених до групи Барвінського („помірковані русини”). Однак сама руська опозиція називала їх по-іншому – „кандидати митрополита”, намагаючись такою номінацією підкреслити їхню наближеність до тогочасного греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича, котрий з часу вступу на свою посаду 1885 р. активно прилучився до політики. Проте й цю назву не слід уважати нейтральною – вона все ж мала певний негативний відтінок: кандидат митрополита аж ніяк не міг бути законним народним кандидатом.

У межі дискурсу про політичні повноваження також входили угруповання, котрі більш-менш виправдано ідентифікувались з якоюсь конкретною особою. З історії тогочасної передвиборчої боротьби нам відомо про „романчукістів”, „барвінчуків” чи також „стояловчиків” (за іменем провідника польських селян Стояловського). Політична група такого типу визначала своє існування не через окрему особу, а через легалізовану громадськістю організацію (себто через спілку чи партію), але опонентам було важливо, використавши для її словесного окреслення персоналію, маргіналізувати для громадськості цю групу до рівня політичної секти.

Отже, означення політичних угруповань як колективів до становлення партійної держави треба розуміти тільки у рамках політичного дискурсу, беручи до уваги специфіку того періоду. Здебільшого такі колективні назви створювалися не самими угрупованнями, а їхніми політичними контрагентами. Поставши як мовна репрезентація суб’єктивної оцінки з боку опонента, ці терміни згодом уживалися на нормативному рівні.

Сьогодні ж для правильного вживання цих понять історик мусить бути обізнаним з надзвичайно мінливими обставинами того часу, щоб самому не стати жертвою тогочасної політичної полеміки[vii][7].

Частиною дискурсу, що мав нормативний характер, було, безперечно, й саме поняття „партія”. Неоднозначність його трактування зумовила існування цілої низки дискурсів, серед яких виділимо:

1) національний (партія руйнує єдність нації, котра є найвищою моральною цінністю);

2) консервативний (партія руйнує природну гармонію суспільства (оборонна стратегія, особливо характерна для польських консерваторів, спрямована проти модерних масових партій));

3) ліберально-демократичний (партії є ознакою модерного політичного розвитку, необхідним реквізитом плюралізованої ліберальної держави. В Галичині цей тип дискурсу часто комбінувався з топосом відсталості: „Ми в Галичині не маємо „справжніх” партій, а тільки політичні клани та непотизм”);

4) соціал-демократичний (партія є ефективним інструментом суспільного поступу та соціальної революції).

Як бачимо, два позитивні та два негативні розуміння перебувають в опозиції один до одного. Позитивні, себто ліберально-демократичний та соціал-демократичний підходи були, вочевидь, закорінені порівняно слабо, і не лише через недостатню активність угруповань, які їх представляли, а й передовсім через величезну інтегративну силу національної ідеології. Хоча негативну інтерпретацію поняття партії можна простежити і в інших країнах (найбільше у Франції та Німеччині), проте у випадку з обома домінуючими національностями Галичини, поляками та українцями, вона набула особливого акценту через уявну роль жертви: польської – по відношенню до держав, що розділили між собою Польщу, української – стосовно гегемонії національного суперника. І тими, й іншими роль жертви використовувалась як важіль впливу на суспільство з метою його національної консолідації[viii][8].

І в польській, і в українській мові з середини XIX ст. побутувало два поняття: „stronnictwo” (і відповідно „сторонництво”), а також „partіa” (відповідно „партія”). Істотним спрощенням, однак, буде ототожнювати ідейно-політичне угруповання, без будь-якої прив’язки до стійкої організаційної структури, з першим поняттям, а „модерну” організовану масову партію – з другим. Не забуваймо також і про суто мовно-культурні фактори: у церковнослов’янському, дедалі більш зрусифікованому суржику русофілів, не існувало слова „сторонництво”, оскільки воно належало до понять, запозичених з польської політичної мови у 1860-х рр. Русофільська публіцистика від початку парадоксальним чином уживала слово із „західнішим” (латинським) коренем – „партія”. Але й серед українофілів слово „партія” утвердилось не одночасно з появою партій модерного зразка. Скажімо, найчисленніша українська партія – національно-демократична – всупереч власній згодом поширеній абревіатурі „УНДП”, називалася майже завжди (навіть в офіційних документах) „Сторонництво національно-демократичне”. Ті, хто наприкінці XIX ст. давали своєму політичному угрупованню назву „partia”, відносили себе до певної політично прогресивної течії, ідеологічні корені якої тягнулися із Заходу (особливо це стосується Соціал-демократичної, а також Радикальної партій) – у новому понятті звучала претензія на цілком нову організацію.

Отже, використання різних понять (stronnictwo / сторонництво та partia / партія) слід розглядати тут як джерело, що дає змогу зробити певні висновки про мовно-культурне підґрунтя та політичні наміри мовця: звернення до того чи іншого терміна виражає специфічну само-інтерпретацію і водночас конкретний образ, який мала засвоїти громадськість.

З огляду на надзвичайно непослідовне функціонування поняття „партія” (байдуже, у якому з двох зазначених варіантів) у мові тогочасної політики, сучасний історик постає перед проблемою власної дефініції цього терміна. З одного боку, таке визначення мусить бути в міру вузьким, щоб уможливити змістову інтерпретацію, з іншого ж – достатньо широким, щоб об’єднати у собі різні партійні форми.

Як відомо, спершу партією часто іменували певний ідейний напрямок, сконцентрований переважно навколо якогось часопису, як-от партія „Час”, котра мала вужче значення, аніж „партія станьчиків”, чи партія „Слово” (остання, наприклад, була еквівалентом до групи радикальних русофілів, що виступали проти спроб Юліана Лаврівського досягти польсько-українського примирення у 60-х рр. XIX ст.). Також траплялось, що у середовищі тієї чи іншої газети проголошували про заснування нової партії (так, скажімо, в оточенні щоденної „Glos Narodu” 1900 р. було створено партію на зразок віденської „National-Antisi-mitische Partei” (Націонал-антисемітської партії) за відсутності елементарної організаційної бази). Ще частіше партією називали угруповання, котре існувало суто як парламентська фракція або як ad hoc сформоване виборче об’єднання. 1897 р. свою передвиборчу декларацію оприлюднила група з назвою „Демократична партія” (Stronnictwo Demokratyczne), досі діюча тільки в стінах сейму. Насправді ця „партія” була не більш, ніж об’єднанням впливових осіб (серед них депутати та редактори) і обмежувалася лише Краковом. Партія мала власний друкований орган (газету „Нова реформа”) і – жодних ознак тривкої партійної організації. Поступово під різними взаємозмінними назвами цій групі вдалося створити партійні структури, поштовхом до чого стали передовсім вибори (1900, 1907 рр.). Але щойно 1912 р. відбувся загальнокраєвий установчий з’їзд; завдяки міській корпоративності партія утвердилася у суспільстві. Таким чином, у цьому випадку самовизначення „партія” ніби випереджувало „об’єктивну якість” партії, котру здобувалося поступово.

Про яку ж „об’єктивну якість” йде мова? Одним з мінімальних її критеріїв є наявність позапарламентської організаційної структури (що відрізняє партію від фракції). Другим критерієм треба вважати публікацію партійної програми (тобто бачення певної громадсько-політичної функції), а третім – участь у виборах до органів законодавчої влади (на відміну від спілок на захист тих чи інших інтересів чи суто політичних об’єднань). Отже, згідно з такою дефініцією, партія є „організованою групою, що прагне мати вплив на прийняття рішень у парламентських комітетах на базі сформованої політичної програми”[ix][9].

Таке визначення допомагає історикам уникнути пасток тогочасного дискурсу, коли поняття партії звичайно використовувалося з претензіями на якість, котрої „об’єктивно” не було. Визначивши критерії партії, ми даємо науковцям змогу розпізнати структурно відмінні, але одночасно існуючі форми та тенденції політичного розвитку. Врешті-решт ця дефініція дозволяє дослідникові вийти за вузькі рамки конкретного політичного суспільства (в нашому випадку Галичини) і порівнювати його з іншими суспільствами, адже організаційна структура, програмне самовизначенння та відношення до парламентських органів – аспекти, що стосувалися політичних партій в усіх країнах з парламентською структурою влади.

Ще одним важливим аспектом, врахувавши який партійну систему Га-личини можна описати у ширшому контексті, є питання хронології. Зазвичай історію галицьких партій починають з 1890 р., від заснування вже згаданої Української радикальної партії (УРП). За якийсь місяць відбулося проголошення соціал-демократично зорієнтованої Галицької робітничої партії (Galicyjska Partia Robotnicza, GPR), на першому установчому з’їзді котрої у 1892 р. її назву було змінено на Польську соціал-демократичну партію Галичини і Сілезії (Polska Partia Socialno-Demokratyczna Galicji i Słąska, PPSD). Наступними стали перша польська селянська партія – Спілка селянської партії (Związek Stronnictwa Chłopskiego, ZSCh), створена 1893 р., та перша у Львові Національна єврейська партія, заснована того ж року. 1895 р. з’явилася польська Народна Партія (Stronnictwo Ludowe, SL), з 1903 р. – Польська народна партія (PSL), 1896 р. – виникли Католицький русько-народний союз (КРНС) та Християнсько-народна партія (Stronnictwo Chrześciańsko-Ludowe, SChL), 1898 р. – Католицько-національна партія (Stronnictwo Katolicko-Narodowe, SKN), 1899 р. – Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП), 1900 р. – Русско-народная партия (РНП) та вже згадувана Польська демократична партія (Stronnictwo Demokratyczne Polskie, SDP). Період 1905-1907 рр. ознаменувався появою польської Національно-демократичної партії (Stronnictwo Demokratyczno-Narodowe, SDN; 1905), Єврейської соціал-демократичної партії (1905), а також консервативної Партії національних правих (Stronnictwo Prawicy Narodowej, SPN; 1907).

Аналізуючи такий приголомшливий своїм обсягом список, закономірно задатися питанням: чому саме 90-і рр. XIX ст. стали золотим десятиріччям створення партій? З’ясувалося, що останнє десятиріччя цього століття і в інших країнах, а особливо в Німеччині, було переломним етапом у партійній історії[x][10]. Після шоку, викликаного економічною кризою 1873 р., почався поступовий занепад лібералізму та розквіт альтернативних політичних ідеологій на масовій основі, супроводжуваний сильними економічними та соціальними змінами. Після періоду внутрішньої консолідації у 1880-х рр. та певної державної лібералізації (скасування Закону про соціалістів у Німеччині та Закону про анархістів в Австрії) у 1890-х рр. згадані рухи вже „дозріли” до заснування офіційних, хоч і утискуваних згори соціал-радикальних політичних організацій. Сигнальний характер мали II Інтернаціонал і важливе власне для Австрії та Галичини об’єднання австрійських соціал-демократів у Гайнбурзі 1889 р. Гайнбурзький з’їзд дав поштовх до проголошення Галицької радикальної та Робітничої партій. Ті ж події спричинили процес подальшого творення партій у галицькому суспільстві. На підставі сказаного можемо стверджувати, що формування партій у Галичині у 90-х рр. XIX ст. спершу значною мірою було спровоковане „ззовні” (свою роль тут відігравало навіть студентське середовище Відня), тоді як друга фаза цього процесу була внутрішньогалицькою. Проте в Галичині, як з огляду на соціальні відносини, так і на комунікаційні структури, ще не існувало відповідних внутрішніх умов для побудови ефективної масової організації. Звідси й випливає вже згадувана суперечність між бажанням бути частиною міжнародного руху майбутнього та реальністю, яку визначали домодерні відносини. Чинниками, що прискорили ланцюгове творення партій в Австрії (а відтак у Галичині), були реформи виборчої системи 1896 та 1906 рр.: окрім прийняття загального виборчого права (1896 р. його обмежили до виборчої курії), постала потреба в нових формах політичної організації. В цьому контексті і варто вивчати формування партій у період 1905-1907 рр.

При спробі систематично розглянути ті 14 партій, засновані у 1890-1907 рр., виникає спокуса вдатися до зужитого вже словосполучення „одночасність неодночасного”, позаяк застосувавши такі критерії, як існування постійних позавиборчих структур, рівень бюрократизації (скажімо, наявність власної партійної канцелярії) або роль та дефініція членства в партії тощо, приходимо до висновку про одночасне існування партій дуже різного рівня розвитку. Набільш поступовими були соціал-демократи, Польська народна партія, а також польські та українські національні демократи. „Старі” партії – польські консерватори та демократи – попри запровадження різних „модерних” елементів, так ніколи і не наздогнали масових партій. Відмінності зумовлювалися різною соціальною базою, політичною ідеологією та передісторією виникнення цих партій. Так, зокрема, аналіз способів їхнього творення дає змогу виділити кілька ідеальних типів: партії, що сформувалися у молодому та радикальному інтелектуальному середовищі навколо певної газети, але не на легітимній основі (руські радикали); партії, котрі постали з фракцій і шукали організаційного утвердження в суспільстві (польські демократи); партії, які розвинулись із політичних об’єднань (Польська народна партія, Партія національних правих); партії, що творились за сецесійною моделлю на базі існуючих партій (українські соціал-демократи); і врешті, партії, котрі своєю появою завдячували передовсім зовнішнім факторам (польські національні демократи). Звичайно, існували також і різні змішані форми у всіх комбінаціях. УНДП, наприклад, дотримувалась і союзної моделі (як продовження „Народної Ради”), і сецесійної моделі (відхід від радикалів). Польських національних демократів не можна обмежувати лише негалицьким корінням (Liga Polska чи Liga Narodowa), адже відомі їхні зв’язки із середовищем львівських демократів (сецесійна модель). Зрештою, центральну роль для всіх моделей відігравали газети, тобто наявність власного політичного рупора. Лозунг „без газети немає партії” часто лунав у тодішній Галичині.

На особливу увагу заслуговує шлях від об’єднання (спілки) до партії, який, очевидно, відповідав швидше західноєвропейській моделі активного громадянського суспільства, аніж центрально-східній європейській моделі партії інтелектуалів. Юридично перелічені партії, як правило, не були спілками, а базувалися суто на встановлених персональних зв’язках та власному друкованому органі.

Про офіційно зареєстроване об’єднання як правову форму майбутньої партії мова переважно не йшла, оскільки австрійський закон про громадські об’єднання забороняв заснування філій або злиття існуючих політичних організацій. Тому не випадково, що єдина „модерна” партія, котра водночас мала статус політичного об’єднання, – Спілка селянської партії (ZSCh) – була сформована лише на місцевому ґрунті (діяла у західногалицькому повіті Новий Сонч)[xi][11]. Якщо партія розвивалася з об’єднання, то в основі такого кроку завжди лежало прагнення вийти за місцеві межі задля створення більш розгалуженої організації. Такий крок був доречним тоді, коли партія планувала брати дуже активну участь у парламентських виборах. Саме так напередодні виборів до сейму 1895 р. із львівського об’єднання „Польське демократичне товариство” („Towarzystwo Demokratyczne Polskie”) виникла Народна партія[xii][12].

Проте нерідко обирали й протилежний шлях: від партії до об’єднання. В такому разі виконавчі органи партій засновували місцеві осередки, щоб при потребі опертися на захищені правом організаційні структури[xiii][13].

Досліджуючи „золоте десятиріччя творення партій”, логічно, на наш погляд, замислитися і над питанням „що було до того (тобто до 1890 р.)?” Відомі праці Макса Вебера та Моріса Дюверже ознайомили нас із моделлю масових партій у західноєвропейських країнах, т. зв. „партій місцевої знаті” (Honoratiorenpartei)[xiv][14]. Однак ще ніколи не робилася спроба віднайти цей тип партії на теренах Центральної та Східної Європи і зокрема в таких історичних регіонах, як Галичина, де для нього існували всі необхідні конституційно-правові передумови: парламент, який обирався за цензовим критерієм, та ліберальне право про громадські об’єднання, пресу і збори. Можливо, це пов’язано з поширеним уявленням, що місцева знать є типовим продуктом бюргерського суспільства, тоді як шляхетсько-селянське суспільство виробляло інші типи. Насправді ж у Галичині теж був свій бюргерський прошарок: лікарі, аптекарі та адвокати здобували політичні мандати відповідно до свого становища у суспільстві.

З огляду на соціальну ситуацію в Галичині, виникнення партій місцевої знаті найшвидше слід було сподіватися у польському таборі, адже тут уже існував подібний прошарок. Тимчасом з’ясувалося, що незважаючи на присутність типу політично активного польського достойника, організованої партії місцевої знаті все ж не було. Головними акторами на колективній політичній сцені за часів цензового парламентаризму стали фракції та преса.

Один з найголовніших критеріїв – тривала позапарламентська організація – не був дотриманий. І причин цьому, на наш погляд, було дві: куріальна виборча система та роль Польського центрального виборчого комітету. Обидві основні політичні течії у польському суспільстві, а саме консерватори та демократи, орієнтувались на свої середовища – відповідно, селянське чи міське, – які в свою чергу репрезентували виборчі курії (курія сільських общин та великі землевласники, з одного боку, торгові і промислові об’єднання – з іншого). Структура законодавчих органів перешкоджала загостренню конкурентної ситуації і тим самим розвитку тривких позапарламентських організацій. Другою причиною, як щойно зазначалося, була домінуюча роль Польського центрального виборчого комітету, який під гаслом національної солідарності усував конфліктний, а відтак організаційний потенціал внутрішніми компромісами напередодні виборчих турів. Унаслідок дії цих обох чинників чи не найвирішальніший для формування партійних організацій момент – вибори – втрачав свою силу ще до виникнення масових партій з чітко визначеною соціальною орієнтацією. Цікава річ, але в українському випадку ми, навпаки, виявляємо організації з характером партій місцевої знаті (йдеться про львівські політичні об’єднання). З 1885 р. їх було дві – давніша русофільська „Руська Рада” та молодша українофільська „Народна Рада”. Обидві виконували основні функції партії: набір кандидатів, участь у виборах, проведення політичних зібрань, подавання петицій. Проте через концентрацію на одній виборчій курії, точніше, на сільських теренах, попри принагідну співпрацю, між ними існувала конкуренція. Відсутність центрального національно спрямованого Виборчого комітету перетворювала вибори на політичний акт, який щоразу набував інших політичних форм. Як бачимо, на рівні організації українці були до 90-х рр. XIX ст. „прогресивніше” розвинуті, ніж поляки. Однак користі від того було мало – усе вирішувало те, в чиїх руках зосереджено соціальну та політичну владу.

Щойно викладені хронологічні зв’язки та структурні порівняльні можливості свідчать про наявність невичерпного потенціалу для інтеграційного дослідження історії партій у Галичині. Досі вона писалась майже виключно з однієї національно-історичної перспективи. Усі праці на партійно-історичну тематику орієнтувалися на один діахронний зразок, побудований на одному національно-історичному наративі. Суть його зводилася до того, що всередині уявного національного суспільства є соціальний чи політичний сегмент, що формується як партія (якщо відстежити її розвиток уздовж часової прямої, то іноді він сягає аж у сучасність), решта чинників та партій виступають зовнішніми факторами. Альтернатива така: історію партій у специфічному просторовому та часовому контексті слід читати як ланцюг синхронностей і взаємодій. Назріла потреба історизації історії партій, що передбачає, окрім іншого, й звільнення її від спроб політизування. Такий інтегрований погляд на галицькі партії дає також змогу сприймати дотичні політично-ідеологічні позиції. До речі, не варто забувати, що підтримка своєї нації не була єдиною метою – існували і загальносуспільні проблеми (як-от ставлення до Церкви, до соціальної політики, до суспільної лібералізації, до виборчої реформи і т. п.), котрі цікавили людей не тільки в межах національних кордонів (проте, звичайно, вони завжди визначались національними міркуваннями). Саме тут і можна було б накреслити позанаціональну схему діапазоном від консервативного через помірковане аж до прогресивного таборів.

* * *

Ставши на цей шлях інтегрованої історії галицьких партій, легше підступитися до тих питань, які останнім часом відносять до історії культури. Маємо на увазі рівень символіки, уявні традиції, ритуали, політичну мову, ворожі образи тощо. Багато подібності (мимовільної чи внаслідок взаємонаслідування) можна знайти у міжпартійних стосунках. До того ж, зазначмо, Галичина аж ніяк не була закритою системою – такі взаємовпливи відбувались і в значно широких масштабах (прикладом є хоча б центральне для організації виборів слово „муж довір’я”, яке, очевидно, виникло у Німеччині і через німецько-австрійські партії увійшло в усі політичні мови Габсбурзької монархії, а серед них і в українську та польську політичні мови Галичини). Політичні партії теж необхідно розуміти передусім як частку політичної культури конкретного регіону, що формується під зовнішніми впливами. Одним із ключових тут є слово „громадськість”, що має чимало цікавих для наукового дослідження граней. Пригадаймо лише питання про роль партійних організацій у формуванні політичної думки громадськості, наявність чи відсутність інших організованих посередників (церкви, спілки тощо), значення друкованої преси як засобу комунікації між партією та громадськістю, частку та критерії відбору місцевої знаті у партії тощо – ціла низка таких запитань, що лежать потойбіч традиційно-наративної історії партій.

І на завершення – кілька слів про джерела. Нові методи та запитання не обов’язково ведуть за собою пошук нових джерел, часто досить тільки по-новому прочитати вже відомі документи: програми партій – з погляду їхньої мови, матеріали партійних з’їздів, символи, пісні та ритуали, газети – з огляду на їхню громадську функцію, протоколи засідань – з перспективи звітодавця тощо. Врешті-решт з цього випливає не лише ближча до реальності картина історії і, зокрема, загальна цілісна картина історії галицьких партій, але й розширене та поглиблене розуміння минулої епохи в її регіональних видозмінах.

З німецької переклав

Роман Дубасевич

Harald BINDER

Prospects of Research of History of Political Parties

in Austrian Galicia

The article suggests new ways and methods of approaching the history of political parties in Austrian Galicia. Not surprisingly, party history - more than any other field of research – is subject to the political and ideological „needs” of a given society. In the context of a predominantly national historiography, the role of parties in the process of nation-building is of particular interest. However, such a focus impedes researchers from embedding „their” national parties in an overall context. Historicizing party history thus implies changing the paradigm from the national viewpoint to the political and legal body, which provided the framework for the emergence and development of political parties. In our case, this is the Austrian province of Galicia and the Habsburg state.

Taking this approach, the article analyses a number of problems pertaining to all the national groups involved. A key issue here is the question of terminology. Frequently, the names given to political organizations primarily reflected less the will of their creators than the perspective of their opponents and the overall cultural context. Moreover, we can discern four contemporary discourses on the function of political parties: two of these (the liberal and the social democratic) ascribed a positive role to political parties, two others (the national and the conservative) a negative one. Another means of distinguishing the existing parties is by considering the various ways in which they were established: some emerged out of radical intellectual milieus lacking a basis in representative bodies; others had been organized as political societies before they started to participate in elections; still others existed as parliamentary factions and then sought to root their program in society; and finally, there were those which were established by means of secession from already existing parties as a result of internal political dissent. Lastly, If we look at the emergence of political parties in Galicia from a chronological viewpoint, we can observe certain „time clusters”, when many new parties emerged in a short period, especially in the late 1890s and the years before the elections of 1907. In examining this phenomenon, as well as the question of the existence of pre-mass parties („Honoratiorenpartei”), it again becomes evident that party history should be treated in a way which allows common structures and interdependencies to become visible.

[i][1] Dunin-Wąsowicz K. Dzieje Stronnictwa Ludowego w Galicji. Warszawa, 1956; Najdus W. Polska Partia Socjalno-Demokratyczna Galicji i еlИska 1890-1919. Warszawa, 1983.

[ii][2] Himka J.-P. Socialism in Galicia. The Emerrgence of Social Democracy and Ukrainian Radicalism 1860-90. Cambridge, 1983.

[iii][3] Див., зокрема, монографії та дисертаційні роботи: Janowski M. Inteligencja wobec wyzwań nowoczesnoжci. Dylematy ideowe polskiej demokracji liberalnej w Galicji w latach 1889-1914. Warszawa 1996; Wator A. Działalność Stronnictwa Demokratyczno-Narodowego w saborze austriackim do roku 1914. Szczecin, 1993; Расевич В. Українська Національно-Демократична Партія (1899-1918): Дис. ... канд. іст. наук. Львів, 1996; Wendland A.-V. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Üsterreich und Russland 1848-1915. Wien, 2001; Jobs K. Zwischen Nationsalismus und Internationalismus. Die polnische und ukrainische Sozialdemokratie an Galizien von 1890 bis 1914. Ein Beitrag zur NationalitКtenfrage im Habsburgerreich. Hamburg, 1996.

[iv][4] Взаємовідношення політичної дійсності та термінології ширше висвітлені у: Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff bei den Ruthenen // Еesterreichische Osthefte Ukraine. Wien, 2000.

[v][5] Результати виборів до Державної ради 1897 р. опубл. в: Еesterreichische Statistik. Wien, 1897. Bd. 49.

[vi][6] Докладніше про „нову еру” див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894. Львів, 2000.

[vii][7] Негативним прикладом може послужити: Ein Herd der Feindschaft gegen Russland. Galizien als Krisenherd in den Beziehungen der Donaumonarchie mit Russland (1907-1914). Wien; MЯnchen, 2001. Згідно з польським поглядом, що домінує в дипломатичних джерелах, у цій книзі популісти прирівнюються до радикалів, тоді як група Барвінського, очевидно, через її консерватизм ідентифікується зі старорусинами. Див. рецензію: Віктора Гюґо Лейна (Victor Hugo Lane) у Habsburg e-mail list 2002/2.

[viii][8] Негативна конотація поняття партії на прикладі Франції чи Німеччини відображена в: Albertini R., von. Parteiorganisation und Parteibegriff in Frankre-ich // Historische Zeitschrtift. 1961. Bd. 193.

[ix][9] Аналогічне визначення поняття партії знаходимо у: Schultze R.-O. Partei // Pipers WЪrterbuch zur Politik. Politikwissenschaft / Hgg. D. Nohlen, R.-O. Schultze. S. 656-660.

[x][10] Див.: Nipperdey T. Deutsche Geschichte 1866-1918. MЯnchen, 1995. Bd. 2: Machtstaat vor der Demokratie. S. 514.

[xi][11] Щодо цієї партії див.: Hurnicz A. O równą miarkę dla chłopów. Poglądy i działalność pięrwszej chłopskiej organisacji politycznej w Polsce – Związku Stronnictwa Chłopskiego 1893-1908. Warszawa, 1963.

[xii][12] Kowal J. Towarzystwo Demokratyczne Polskie we Lwowie i jego rola w organisowaniu Stronnictwa Ludowego w Galicji. Warszawa, 1969.

[xiii][13] Так вирішила Головна рада (Rada Naczelna) Польської народної партії. У 1910 р. вона ініціювала створення політичних організацій на місцевому рівні, які згодом 1912 р. були об’єднані у „Крайовий національний союз” („Krajowy Związek Ludowy”). Див.: Przyjaciel Ludu. 7. 7. 1912.

[xiv][14] Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. 5. rev. Aufl. Tübingen, 1980. S. 837-851; Duverger M. Les parties politiques. Paris, 1951.