1. Сутність філософії та її роль у суспільстві (стр. 8 )

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Щоб з'ясувати суть закону необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість – це тотожна буттю визначеність. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. Міра – це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Стрибок означає перехід від старої якості до нової.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій, котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.

Закон єдності та боротьби протилежностей

Закон відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути категорії, що його конкретизують.

Тотожність – це рівність предмета самому собі.

Два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо).

У будь-якому предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей є суперечністю.

Закон заперечення заперечення

Це один з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.

В основі закону лежить діалектичне заперечення як об'єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання зняття.

Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має такі етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2) розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об'єкта – набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта – набуття нової якості (друге заперечення) і т. д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку – запереченням заперечення.

Сутність закону полягає у відображенні напрямку і форми процесу розвитку в цілому.

Принципи діалектики:

-  принцип матеріалістичного монізму;

-  принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення;

-  принцип загального зв'язку;

-  принцип загального розвитку явищ у світі.

Категорії діалектики.

Категорії – це універсальні форми мислення.

Категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т. ін.

Альтернативи діалектики.

Альтернативами діалектики є:

-  метафізика;

-  софістика;

-  еклектика;

-  догматизм;

-  релятивізм.

10. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ «ЛЮДИНА – ПРИРОДА»

Проблема взаємодії людини з природою в історії філософії

Філософське вирішення проблеми «людина - природа» мало певні особливості та рівні осмислення на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній, в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.

Антична філософія

Філософське осмислення взаємодії «людина – природа» прослідковується майже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початком боротьби філософії з міфологією. Міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо.

Проблемі «людина – природа» в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель, Лукрецій Кар, неоплатоніки.

Так, Платон прийшов до висновку, що людина і природа – єдине ціле, але з певними відмінностями.

В своїх геніальних здогадках про розвиток тваринного світу Емпедокл доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому, що не змогли пристосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат, змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.

Арістотель прийшов до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світ неорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина органічно входить у світ природи, «розлита» в ній.

Проблема «людина – природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Лукреція Кара. У своїй знаменитій поемі «Про природу речей», він стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. Він вперше порушує питання про зв'язок розвитку історії природи з історією людей.

Погляди античних мислителів виражали квінтесенцію античності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась.

Середньовічна філософія

Розпад Римської імперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. Намагаючись зберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до нових суспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку нових поглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двох схоластичних напрямків - номіналізму і реалізму.

Чільне місце проблема «людина – природа» займає у філософії Фоми Аквінського. Він зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою в католицькій філософії.

В епоху Відродження Бог ототожнювався з природою. Одні філософи розчиняли природу в Богові, інші – Бога в природі.

Значним завоюванням філософської думки цього часу був розвиток натурфілософії. Усі ідеї оформлювались у пантеїстичне розуміння Всесвіту.

Проблема «людина – природа» у Нові часи

Мислителі цієї епохи (Ф. Бекон, П. Гассенді, , Ж.- Ж. Руссо та ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що в системі «людина – природа» остання є домінуючим началом.

Філософське осмислення цієї проблеми знайшло широке висвітлення в класичній німецькій філософії та в марксизмі.

Гегель у «Філософії природи» зазначав, що ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили, знищують. Природа і людина протиставлені одне одному.

К. Маркс приходить до висновку, що людина зв'язана з природою генетично, але, на відміну від інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм, тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною проміжною ланкою між людиною і природою є праця, в якій розвивається її трудова діяльність.

Філософський аспект проблеми взаємодії «людина – природа»

в умовах сьогодення

Філософський аспект проблеми «людина – природа» нині включає:

а) питання, пов'язані з баченням суті і перспектив подальшої взаємодії суспільства і природи, тобто проблеми, пов'язані з шляхами майбутнього розвитку цивілізації;

б) філософське обґрунтування змісту поняття «людина – частина природи», а в кінцевому підсумку – співвідношення законів природи і законів розвитку суспільства;

в) проблема свободи людини, рівень залежності її від природи;

г) з'ясування співвідношення змісту понять «об'єктивний світ» і «природа».

Сучасні екологічні проблеми і філософське розуміння їх вирішення

Починаючи з середини 60-х років XX ст., з кожним роком все тривожніше звучить голос людства, занепокоєного порушенням в екобалансі.

Екологічні проблеми не є «винаходом» останніх десятиліть. Уже стародавні римляни скаржилися на забруднення вод Тібру, а афіняни – вод афінського порту Пірею, куди сходилися кораблі зі всього Середземного моря.

І в епоху античності, і навіть ще в недалекому минулому (до середини XX ст.) природа з успіхом «заліковувала» рани, завдані їй людиною. Ситуація різко змінилася у другій половині XX ст., коли швидке зростання людства, використання невідповідних часові технологій, успадкованих нами від минулих епох, гонитва за негайними економічними вигодами, ігнорування законів розвитку природи і суспільства тощо привели нас до сумного, але логічного наслідку – екологічної кризи.

Зі зростанням екологічної небезпеки суспільство шукало і шляхи виходу з неї. З позицій філософського осмислення такими шляхами є:

-  подальше технічне освоєння природи, але воно повинно спиратись на якісно нові технології, які будуть максимально враховувати закони розвитку біосфери; техніка відділила людину від природи, нинішні технічні системи повинні наблизити людину до природи;

-  необхідна наукова обґрунтованість співвідношення рівня розвитку виробництва з потребами суспільства і дотримання цього співвідношення під опікою духовних, приватних і громадських організацій;

-  формування на всіх рівнях екологічної культури населення.

11. СВІДОМІСТЬ ТА ЇЇ СТРУКТУРА