ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ. ІСТОРІЯ, БОЙОВИЙ ШЛЯХ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ СЛУЖБОВО-БОЙОВИХ ЗАВДАНЬ ВІЙСЬКОВОЮ ЧАСТИНОЮ

МЕТА:

1. Роз’яснити слухачам історичні передумови створення Національної гвардії України та вимоги щодо якісного виконання завдань за призначенням.

2. Показати військовослужбовцям роль Національної гвардії України в захисті держави, забезпеченні законності та правопорядку, її місце в системі правоохоронних органів.

3. Формувати в особового складу відчуття гордості за службу в Національній гвардії, громадянську відповідальність за захист Батьківщини.

ЧАС ТА МЕТОД: розповідь – 2 години, активні методи – 2 години.

НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:

1. Історія створення військових правоохоронних органів держави. Національна гвардія України – спадкоємиця кращих бойових традицій воїнів-правоохоронців.

2. Роль Національної гвардії України у забезпеченні збройного захисту держави у вирішальні періоди існування Української держави. Участь особового складу у захисті територіальної цілісності держави під час антитерористичної операції в південно-східних регіонах України.

3. Історія, бойовий шлях військової частини. Участь особового складу військової частини у захисті держави.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Закон України «Про Національну гвардію України» від 4 листопада 1991 р.

2. Закон України «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 р.

3. Хантіль М. Ф. «Внутрішні війська МВС України. Історія і сучасність»; «Овеянные славой».

4. Альбоми: «Герої Радянського Союзу – вихованці внутрішніх військ»; «Честь. Мужність. Закон».

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

5. Буклет «Герої не вмирають». – Київ, 2014.

ВСТУП

Сьогодні Україна переживає складний період своєї історії. Перебуваючи у стані громадсько-політичної кризи, вона болісно прагне перебороти внутрішні проблеми й визначити власний шлях свого розвитку як демократичної держави. Водночас українському народові доводиться вирішувати життєво важливі питання збереження територіальної цілісності і недоторканності держави, захисту її від збройної агресії та терористичних нападів, протидії в інформаційній війні, що розгорнута проти України. В таких умовах визначальним фактором перемоги стає можливість спиратись на історичні здобутки визвольної боротьби українського народу, бойові традиції українських збройних формувань, що захищали рідну землю в різні періоди історії. Нехтування цими традиціями призводить до втрати природного фундаменту, на якому ґрунтується бойовий дух захисників Вітчизни, спотворення основних функцій війська, перетворення правоохоронних структур на інструмент вирішення інтересів різних політичних сил.

Нинішні воїни правопорядку продовжують традиції мужності і відданості народові, закладені старшими поколіннями, зберігають та примножують бойову славу, здобуту при виконанні завдань, покладених на них державою та народом.

І

У літописі українського війська є безліч подій і пам’ятних дат, які висвітлюють його героїчну історію, що сягає в далеке минуле. Ще з часів Київської Русі бере свої джерела бойова слава та майстерність оборонців держави та народу. Прообразом військових правоохоронців того часу були княжі дружини IX–XIII століть, які займалися підтриманням господарських і суспільних інтересів, військовою службою, спрямованою на виконання законів, охороною та відновленням порядку в Україні, яка знаходилась під владою Польщі та Литви. Правозахисними функціями займалися і козацькі формування та правоохоронні органи українських міст, які отримали «Магдебурзьке право» XIV−XVIII століть.

Аж до початку XIX століття на території України, що знаходилась під владою Російській імперії, функції правоохоронного формування разом з поліцією виконували козачі полки і губернські команди. 1811 року місцеві військові команди, що відповідали за «охорону тиші і спокою в державі», були виведені з підпорядкування цивільних органів влади і передані у військове відомство. З них були сформовані військові батальйони Внутрішньої сторожі, що стала однією з найважливіших частин охоронної системи держави.

Краповий колір на формі одягу для відмінності військовослужбовців Окремого корпусу внутрішньої сторожі від інших військ з'явився у 1829 році.

Після революції, у 1919 році, було об’єднано всі війська допоміжного призначення і створені війська внутрішньої охорони Республіки. До числа перших конвойних частин, які були створені в Україні у 1920 році, належать Харківська, Одеська (потім передислокована в Дніпропетровськ), Київська.

Із 1927 року внутрішні війська прийняли під охорону промислові підприємства, споруди, науково-дослідні установи, які мали оборонне значення.

В роки Великої Вітчизняної війни безмежна стійкість, відвага і мужність бійців і командирів, що відбивали перші удари фашистських полчищ, стали надихаючим прикладом для учасників подальших запеклих битв із гітлерівськими загарбниками.

Влітку і восени 1941 року сім з'єднань внутрішніх військ, що дислокувалися в Україні та в які входило понад двадцять частин, брали участь в обороні Києва, Одеси, Харкова, інших важливих промислових і адміністративних центрів.

У роки Великої Вітчизняної війни воїни внутрішніх військ брали активну участь і в широкомасштабній партизанській боротьбі, розгорнутій у тилу ворога. Багато офіцерів були спеціально направлені керівництвом для формування партизанських загонів.

Разом з участю в бойових діях частини і з’єднання внутрішніх військ несли службу і в тилових, прифронтових районах, звільнених містах. Війська охорони тилу фронтів вели боротьбу з диверсантами і шпигунами, бандитськими формуваннями, охороняли комунікації.

У звільнених областях України частини внутрішніх військ брали під охорону особливо важливі об’єкти промисловості, які стали до ладу після їх відновлення. Також під охорону приймались і нові об’єкти, які мали оборонне призначення.

Відповідальні завдання в період війни виконували конвойні частини. Особливо напруженою конвойна служба була в 1943–1945 рр., коли Червона Армія розгорнула широкі наступальні операції, визволяючи Україну від німецько-фашистських загарбників, відповідно збільшився обсяг завдань по конвоюванню військовополонених.

У повоєнні роки важливого значення набула служба з охорони громадського порядку. Велику допомогу органам міліції надавали воїни внутрішніх військ, особливо частини оперативного призначення. У відповідності з рішенням радянського уряду в 1966 році у внутрішніх військах були створені спеціальні моторизовані військові частини міліції, в тому числі 10 частин в Україні.

438 військовослужбовців внутрішніх військ України пройшли випробування Афганістаном. За мужність, хоробрість та самовідданість 160 із них нагороджені орденами та медалями, 47 воїнам вручено державні нагороди Республіки Афганістан.

Серйозним випробуванням на мужність для наших воїнів стала аварія на Чорнобильській АЕС. Частини та підрозділи внутрішніх військ в перших рядах прибули в район лиха і, змінюючи потім один одного через високий рівень радіації, довгі місяці і навіть роки тримали суворий іспит на мужність, брали участь у ліквідації наслідків аварії.

Чорнобильська трагедія вплинула на життя та долі багатьох наших військовослужбовців. Більш ніж 18 тисяч воїнів внутрішніх військ пройшли через Чорнобиль. Останні з них залишили зону мужності у травні 1990 року, а один підрозділ і зараз виконує там службові завдання.

Після набуття Україною незалежності розпочався новий етап створення військових правоохоронних органів молодої держави.

ІІ

У найбільш складні періоди історії Української держави, коли виникала потреба у захисті від агресії, створювались відповідні військові формування. Перші історичні згадки про Національну гвардію на землях України сягають 1848 року, коли Австрійський уряд під тиском революційних вимог оголосив деякі демократичні свободи, дозволивши окремим краям імперії сформувати власні загони Національної гвардії для їх захисту.

Указом від 14 березня 1848 р. Фердинанд І створив у імперії територіальні воєнізовані формування під назвою Національна гвардія Австро-Угорщини, що нагадувала ополчення, яким опікувалось місцеве духовенство.

13 квітня у Львові поляки оголосили про заснування Центральної ради народової та почали формувати Національну гвардію. У свою чергу 2 травня 1848 р. так звані русини створили Головну Руську Раду Галичини, за рішенням якої було організовано Національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби проти угорських повстанців – загони Народної самооборони і батальйони гірських стрільців.

Головна Руська Рада прийняла національний символ – жовтого лева на блакитному полі, що спирається на жовту скелю. Цей знак був зображений на Прапорах Національної гвардії, яка розташовувалась в кількох галицьких містах. На стрічці прапору корпусу Національної гвардії розміщувався напис «Вірність веде до перемоги».

Національну гвардію створили у Стрию, Жовкві, Бережанах, Станіславі, Тернополі та Яворові, за деякими даними кількістю до 2000 осіб. Проте після Мадярського повстання у 1849 році Національна гвардія була розпущена.

Наступна спроба створення Національної гвардії належить Гетьману України Павлу Петровичу Скоропадському, який 3 жовтня 1918 року розпочав її формування на основі відродження козацьких кошів.

За Гетьманським Універсалом складалося Українське козацтво з восьми кошів у межах губернії, кожен з яких, у свою чергу, складався з чотирнадцяти полків у межах повіту. Їх існування завершилось з оголошенням Директорією про відновлення Української Народної Республіки у грудні 1918 року.

Національна гвардія України (НГУ) – як державна військова формація була створена із здобуттям Україною незалежності у 1991 році та покликана захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, а також життя й особисту гідність громадян, їх конституційні права та свободи від злочинних посягань та інших антигромадських дій. Її було створено Законом України «Про Національну гвардію України» від 4 листопада 1991 року . Відповідно до цього Закону основними завданнями НГУ на той час було визначено:

• захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити їх насильницьким шляхом;

• участь у підтриманні режиму надзвичайного стану;

• участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих;

• формування в особливий період частин для охорони й оборони важливих державних об'єктів;

• допомога прикордонним військам у затриманні порушників державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах;

• участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України.

27 грудня 1991 року на підставі Постанови Кабінету Міністрів України було проведено розподіл військових частин внутрішніх військ з їх особовим складом, озброєнням, технікою і матеріальною базою, які мали увійти до складу НГУ. Національній гвардії України було передано стрілецькі полки і спеціальні моторизовані військові частини міліції, військові загони спецпризначення, а також окремий батальйон зв’язку. Вже на 31 грудня 1991 року загальна чисельність Національної гвардії становила 11960 осіб. 21 січня 1992 року Постановою Президії Верховної Ради України Головному управлінню командувача НГУ надано статус Державного комітету.

Знаменним для Національної гвардії України став день 5 січня 1992 року, коли особовий склад НГУ урочисто присягнув на вірність Україні.

НГУ підпорядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівництво нею здійснював командувач, якого призначала Верховна Рада за поданням Президента України строком на 5 років. Заступників командувача НГУ призначав на посади Президент України за поданням командувача.

Першим командувачем Національної гвардії України був призначений генерал-лейтенант Володимир Олексійович Кухарець.

В подальшому командувачами Національної гвардії України були:

генерал-лейтенант Кузьмук Олександр Іванович – 1995−1996 р. р.

генерал-лейтенант Вальків Ігор Іванович – 1996−1998 р. р.

генерал-лейтенант Чаповський Олександр Якович – 1998−2000 р. р.

Указом Президента України «Про Національну гвардію України» від 6 жовтня 1995 року № 000/95 НГУ було підпорядковано Президентові України.

На кінець 1992-го року було сформовано шість дивізій НГУ:

• 1-ша (Київська) дивізія гвардії із зоною відповідальності в містах Київ, Житомир;

• 2-га (Східна) дивізія гвардії із зоною відповідальності в містах Харків, Чугуїв, Луганськ;

• 3-тя (Південна) дивізія гвардії із зоною відповідальності в містах Одеса, Запоріжжя, Сімферополь, Севастополь, Миколаїв, Херсон;

• 4-та (Північна) дивізія гвардії із зоною відповідальності в містах Донецьк, Дніпропетровськ, Маріуполь, Павлоград, Кривий Ріг;

• 5-та (Західна) дивізія гвардії із зоною відповідальності в містах Львів, Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, Дрогобич;

• 6-та дивізія гвардії в місті Чугуїв (сформована на базі 48-ї мотострілецької дивізії КДБ СРСР, яка була виведена з Чехословаччини);

• 7-ма (Кримська) дивізія гвардії в місті Сімферополь (з 1996-го р.).

Також до складу НГУ входили:

• Інститут Національної гвардії України та школа прапорщиків (Харків);

• Навчальний полк у місті Донецьк;

• Полк зв'язку у місті Київ;

• Окрема бригада з охорони дипломатичних представництв іноземних держав в Україні у місті Київ;

• Полк матеріально-технічного забезпечення у місті Київ.

• Турбаза «Тополя» у с. Затока Одеської обл.

• Авіаційні підрозділи Національної гвардії України було зведено в окрему вертолітну бригаду. Вона була сформована на базі 51-го окремого гвардійського вертолітного полку в Олександрії та 31-ої окремої вертолітної ескадрильї у Білій Церкві.

• У листопаді 1992 року Національна гвардія сформувала окремий танковий батальйон.

НГУ вже з перших днів створення пройшла випробування в екстремальних ситуаціях, виконавши поставлені перед нею завдання.

У 1992 році підрозділи Національної гвардії брали участь у прикритті державного кордону з Молдовою у районі Придністров’я, де палала громадянська війна, у 1993–1994 роках гвардія стала стабілізуючим фактором утвердження державності у Криму, гвардійці брали участь у ліквідації наслідків повеней та стихійних лих у Закарпатті та на Волині, забезпечували громадський порядок під час шахтарських заворушень у Донбасі.

Тоді ж з’явився в НГУ і перший герой. Ціною власного життя майор Володимир Ігнатьєв 15 липня 1992 року захистив від вибуху бандитської гранати десятки громадян у поїзді Одеса–Ясинувата, за що посмертно був нагороджений найвищою на той час нагородою держави – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

20 січня 1995 року вийшов Указ Президента України про передачу МВС України окремих підрозділів Національної гвардії. Цей Указ стосувався в основному колишніх військових частин, які були передані в НГУ із внутрішніх військ.

У липні 1996 року в Національній гвардії були розформовані управління 1-ї, 2-ї та 3-ї дивізій, ряд полків та окремих батальйонів. Загальна чисельність НГУ складала біля 30 тисяч військовослужбовців.

11 січня 2000 року їни ухвалила Закон України «Про розформування Національної гвардії України», який підписав Президент України Леонід Кучма.

Цим Законом особовий склад, військову техніку, озброєння, фонди та майно з'єднань, військових частин, закладів та установ НГУ було передано до внутрішніх військ МВС та Збройних Сил України.

11 березня 2014 року було прийнято рішення відродити Національну гвардію України. 13 березня 2014 р. їни затвердила Закон № 000 та фінансування Національної гвардії, чисельність якої повинна складати 60 тисяч.

Національну гвардію України було створено на базі внутрішніх військ МВС України. Вона поповнилась добровольчими підрозділами резервістів, військовослужбовцями, призваними на військову службу у зв’язку з оголошеною в державі частковою мобілізацією.

З квітня по жовтень 2014 року на посаді командувача Національної гвардії України перебував генерал-полковник ійович.

Сучасна Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України.

Військові частини, які увійшли до складу Національної гвардії України мають бойовий досвід Великої Вітчизняної війни, війни в Афганістані, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, випробувані виконанням завдань з припинення міжнаціонального протистояння в колишніх республіках Закавказзя та Середньої Азії, повсякденного виконання службово-бойових завдань у звичайних умовах та під час загострення суспільно-політичної обстановки в Україні.

Національна гвардія України бере участь у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.

З квітня 2014 року особовий склад НГУ бере участь у стабілізації обстановки у південно-східних регіонах держави, подоланні терористичних загроз та збереженні територіальної цілісності України.

Досвід, отриманий під час виконання бойових завдань, змусив командування Національної гвардії України переглянути організаційно-штатну структуру, активно проводити комплектування військових частин оперативного призначення. Негайно було розпочато створення артилерійських, зенітних, розвідувальних і танкових підрозділів, закуплено новітні зразки БТР, бронемашин та автомобільної техніки вітчизняного виробництва.

У таких умовах виникла необхідність у створенні нових елементів бойового порядку з'єднань і військових частин. Одним з таких елементів стали зведені тактичні загони і групи, до складу яких залучались оперативні, танкові, артилерійські, інженерні підрозділи, а також підрозділи протиповітряної оборони і тилу.

За час проведення антитерористичної операції 4698 військовослужбовців Національної гвардії України були нагороджені за мужність і героїзм, із них 89 нагороджені державними нагородами посмертно.

Посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» начальникові управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України генерал-майору Кульчицькому Сергію Петровичу та командиру механізованої роти спеціального призначення військової частини 3029 Південного оперативно-територіального об’єднання лейтенанту Заваді Богдану Олексійовичу.

Основними завданнями Національної гвардії України, які покладені на неї відповідно до Закону, є:

1) захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх насильницьким шляхом;

2) охорона громадського порядку, забезпечення захисту та охорони життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян;

3) участь у забезпеченні громадської безпеки та охороні громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій та інших масових заходів, що створюють небезпеку для життя та здоров’я громадян;

4) забезпечення охорони органів державної влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, участь у заходах державної охорони органів державної влади та посадових осіб;

5) охорона ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання державної власності, важливих державних об’єктів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

6) охорона спеціальних вантажів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

7) охорона дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні;

8) охорона центральних баз матеріально-технічного забезпечення МВС України;

9) участь у здійсненні заходів, пов’язаних з припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні, а також заходів щодо недопущення масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

10) участь у спеціальних операціях із знешкодження озброєних злочинців, припиненні діяльності не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій на території України, а також у заходах, пов’язаних із припиненням терористичної діяльності;

11) участь у припиненні масових заворушень, що супроводжуються насильством над громадянами;

12) участь у відновленні правопорядку у разі виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, розблокуванні або припиненні протиправних дій у разі захоплення важливих державних об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

13) участь у підтриманні або відновленні правопорядку в районах виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю та здоров’ю населення;

14) участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, у відновленні діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

15) участь у ліквідації наслідків надзвичайних або кризових ситуацій на об’єктах, що нею охороняються;

16) участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

17) виконання завдань територіальної оборони;

18) оборона важливих державних об’єктів, спеціальних вантажів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, баз військового та матеріально-технічного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України.

Військовослужбовці Національної гвардії України можуть залучатися до участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки у складі миротворчого персоналу або миротворчого контингенту.

Досвід функціонування аналогічних Національній гвардії України формувань іноземних держав, таких як Національна жандармерія Французької Республіки, Цивільна гвардія Королівства Іспанії, Цивільна гвардія Португалії, Корпус карабінерів Італійської Республіки, жандармерія Турецької Республіки свідчить, що всі вони мають військовий статус, затверджений чинним національним законодавством. Більшість таких формувань (зокрема, Національна жандармерія Французької Республіки, Корпус карабінерів Італійської Республіки) виконують повний спектр правоохоронних завдань на всій національній території, крім великих міст (сфера відповідальності поліції).

Окремо слід відмітити Національну гвардію армії США, яка є військовим і правоохоронним інститутом виконавчої влади Сполучених Штатів, що виконує завдання по забезпеченню національної безпеки США у складі армії Сполучених Штатів.

Військовослужбовці Національної гвардії армії на відміну від інших категорій державних і муніципальних службовців мають військові звання і відповідно до національного законодавства наділені правом здійснення насильницьких дій при виконанні завдань по забезпеченню безпеки як у військовій, так і в цивільній сферах.

Низка країн континентальної Європи використовує централізовану модель системи забезпечення внутрішньої безпеки, яка поділяється на два види. До першого належать держави, що забезпечують свою внутрішню безпеку лише силами цивільної поліції (Швеція, Данія, Норвегія, Ірландія, Фінляндія).

Для цих держав характерний низький рівень злочинності, відсутність серйозних політичних і соціальних конфліктів, тому вони не витрачають додаткових коштів на утримання спеціальних поліцейських формувань збройних сил.

До держав другого (основного) виду централізованої моделі системи забезпечення внутрішньої безпеки належать держави з постійним використанням спеціальних поліцейських формувань озброєних сил жандармерії (Франція, Іспанія, Італія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Для них характерна жорстка централізація діяльності правоохоронних органів і традиційне використання декількох загальнодержавних поліцейських структур у забезпеченні громадської безпеки − Національної поліції і жандармерії.

Крім того, жандармерія виконує завдання по охороні й забезпеченню громадської безпеки як у військовій, так і цивільній сферах під загальним керівництвом цивільної адміністрації та безпосереднім командуванням своїх командирів.

На перший погляд здається, що втручання армії в «цивільну сферу» формально суперечить засадам демократії. Але в даному випадку прагматичні установки превалюють. Паралельне існування Національної поліції і жандармерії визнається обґрунтованим і доцільним. Наявність поліцейських організацій різної підпорядкованості робить можливим використання їх для взаємного контролю, дозволяє нейтралізувати лобіювання чиїхось вузьких інтересів, стає певною гарантією внутрішньополітичної стабільності. Окрім того, це сприяє і виявленню порушення закону представниками різних складових поліцейського механізму.

Не менш жорстка конкуренція властива підрозділам Національної поліції і Національної жандармерії у Франції, Цивільної гвардії в Іспанії, Національної Республіканської Гвардії у Португалії. Вона присутня в усіх країнах основного виду централізованої моделі системи забезпечення внутрішньої безпеки.

Такий підхід до організації поліцейських систем і розподілу компетенції між їх складовими частинами є раціональним, оскільки сприятливо відбивається на функціонуванні поліції і служить істотною гарантією внутрішньополітичної стабільності.

Слід зазначити, що в країнах Західної Європи всіма можливими способами культивується ставлення до збройних сил узагалі і до жандармерії зокрема як до еліти суспільства: використовуються всі можливості засобів масової інформації, проводяться регулярні зустрічі вищої державної адміністрації з її особовим складом, в урочистій обстановці нагороджуються військовослужбовці тощо.

Така політика вже стала традиційною. Це сприятливо позначається на реалізації західноєвропейських інтересів у сфері забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки, створює у суспільстві впевненість у тому, що воно знаходиться під надійним захистом. Подібний підхід по суті є єдино вірним і повинен широко й активно застосовуватися при розвитку Національної гвардії України.

ІІІ

Історія, бойовий шлях з’єднання, військової частини. (Питання готується та викладається з урахуванням історії та здобутків з’єднання, військової частини, підрозділу з наведенням конкретних прикладів героїчних, умілих та рішучих дій військовослужбовців).

ВИСНОВОК

Традиції українського війська історично сформовані і випробувані часом, передаються з покоління в покоління, складають їхню невмирущу спадщину, моральний та бойовий потенціал, сприяють якісному виконанню особовим складом військового обов'язку, зміцнюють військові колективи, виступають могутнім мотиваційним і мобілізуючим засобом, важливою умовою успішного виконання службово-бойових завдань. У складних суспільно-політичних умовах традиції багатьох поколінь правоохоронців служать орієнтиром, що допомагає визначити вірний життєвий шлях, зберегти честь і гідність, залишитись гідним громадянином своєї держави, який захищає її національні інтереси, безпеку та спокій громадян.