ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV

Серія географічна. 2004 .Вип. 31. C. 192–197 Ser. Geogr. 2004. №31. Р. 192–197

УДК 910+911.52+504.54+165.614+159.922.24

ЛЮДИНА І ЛАНДШАФТ ЯК ТОТАЛЬНІСТЬ

(ПОЧАТКИ ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ)

Т. Рибчак, О. Ковальов

Харківський національний університет ім. іна,

майдан Свободи, 4, м. Харків, 61077 Україна

Вперше в географії ставиться питання про підсвідомі і досвідомі форми сприйняття ландшафту. Показано, що найбільш повно ці форми розглядаються у феноменологічній епістемі, яка разом з фізичною та інформаційною епістемами дає змогу охопити головні рівні прояву геосвіту і такої форми його природної візуалізації, як ландшафт.

Ключові слова: ландшафт, феноменологічна концепція, людино-ландшафтна тотальність.

Мова йтиме про феноменологічну епістему геосвіту. Автори порушують такі запитання: що таке ландшафт? Він є чи його нема? Чим ландшафт є для людини? Як людина входить у контакт з ландшафтом і чи змінюється людина під впливом ландшафту? Ці та подібні їм питання давно вже назріли і чекають обговорення і розв’язання. Намагаючись вирішити їх, ми зробили висновок, що єдиною концептуальною основою розгляду цієї проблеми є феноменологічна філософія, яка була започаткована Едмундом Гуссерлем, а потім отримала розвиток в роботах Моріса Мерло-Понті, а пізніше – Жиля Дельоза. Отже, мова йде про новий зріз географії і ландшафтознавства, який охоплює всі ті аспекти, що виходять за межі наукової редукції, основаної на відношенні в системі “суб’єкт – об’єкт”. Дослідження проблеми потребує проникнення в сутність як людини, так і ландшафту.

Дещо про психологію сприйняття. В ході дослідження деякого явища нам спочатку здається, що те, що ми бачимо, і є об’єктом дослідження. Але з часом ми виявляємо, що почали досліджувати самих себе, свою психіку, своє сприйняття об’єкта дослідження. Дослідник і досліджуваний об’єкт виявляються об’єднаними, сполученими в одній особі. Це називається інтроспекцією. Особливо цікавою є ситуація, коли складність об’єкта порівняна зі складністю самого дослідника. Інтроспекція веде до того, що особиста модель об’єкта дослідження може підмінити сам об’єкт. Дослідник і об’єкт дослідження виявляються пов’язаними між собою в тому, що образ об’єкта дослідження містить у собі певні характерні риси самого дослідника, тобто дослідник і об’єкт дослідження тепер існують як ціле, що еволюціонує.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Модель, що зорово сприймається, є справжнім “силовим полем”, яке зумовлює виникнення напруги на сенсорному рівні. Виникає динамічний образ ландшафту як результат зорового дослідження реального пейзажу. Його силове поле утворюють ________________________

© 2004

ЛЮДИНА І ЛАНДШАФТ ЯК ТОТАЛЬНІСТЬ ... 193

гребні і борозни, яким відповідають найбільш високі енергетичні рівні. Внутрішня структура пейзажу є результатом взаємодії саме цих зон концентрації перцептивних сил. Як пише Р. Арнхейм, “зір має справу з необробленим матеріалом досвіду, утворюючи відповідну модель узагальнених форм, які можуть бути застосовані не тільки до даного випадку, але і до безмежної кількості інших випадків” [1]. На сенсорному ж рівні сприйняття пейзажу досягається те, що іменується розумінням.

Феноменологічна концепція. Слідом за М. Мерло-Понті, під феноменом будемо розуміти первинне відкриття світу, де суб’єктом виступає “людське тіло”, або “феноменальне тіло” [4]. На перше місце виходить життєвий досвід людини як результат її контакту із світом, який передує будь-якій думці про світ, та інтенція як формула єдиної поведінки перед Іншим, Природою, часом, словом і т. ін. – це особливий спосіб оформлення світу. “Тіло” як філософську категорію у філософію було введено Г. Марселем. Воно розглядається як продовження світу, як “міра всього”, як “універсальний вимірювач”.

У феноменологічному методі аналіз замінюються описом, або феноменологі­чною (ноематичною у Гуссерля) рефлексією, яка міститься в об’єкті і роз’яснює його споконвічну єдність. Рефлексія, наче мистецтво, їй належить прийняти на цьому боці своїх функцій існування світу, який поданий суб’єктові настільки, наскільки ви є поданий самому собі [6]. Тут на перший план виступає повернення до речей до знання, щодо якого будь-яке наукове визначення є абстрактним, знаковим і залежним: “так географія описує пейзаж, на лоні якого нам прийшлося дізнатись, що таке ліс, долина чи річка” [6]. Феноменологія сприйняття акцентує увагу на виникненні знання до пізнання, до об’єктивізації і категоризації світу. Найбільш виражено це проявляється у дитинстві, тобто має онтологічний вимір: згідно з Ж. Піаже, для 1–4-місячних дітей об’єкти зовнішнього світу не відокремлені від їх дії з ними [5]. Людина об’єднує сприйняття з тим, що сприймає. І оскільки те, що сприймається, доступне тільки сприйняттю, вона не розуміє ні того, ні іншого. Ми втягнуті у світ і нам ніяк від нього не відірватися, щоб перейти до усвідомлення світу. Якби нам це вдалося, ми б побачили, що якість не випробовується безпосередньо, що будь-яка свідомість є свідомість про щось [4].

Людина як суб’єкт у світі. Головним показником людського у людини, за М. Мерло-Понті, є вираження, самовираження індивіда, які не просто переводять у план символічного існування результати перцептивного досвіду, а роблять це з метою повідомити їх “іншому”. Первинним є тіло. Людське тіло – це провідник буття у світ, це спосіб нашого володіння і засіб оволодіння світом. Тіло виконує функцію суб’єкта, виступаючи “диференційованою єдністю”, завдяки чому спонтанне сприйняття (чуттєвий хаос, що сприймається) знаходить цілісність. Тіло використовує свої частини для символічного вираження світу, саме завдяки тілу людина входить у світ, розуміє його і надає йому значення. Тіло – це символічна єдність світу і людини, крім того, воно проектує навколо себе культурний світ. Людина містить в собі головні структури світу, бо вона є наслідком біфуркацій, які виникали в ході еволюції Природи. Саме це дає змогу нам цей світ сприймати. Людина – це концентрат якості. Як зазначає М. Мерло-Понті, людське тіло зі всіма його габітусами, які сплітають навколо нього його людське оточення, пронизується рухом, який воно здійснює у напрямку самого світу. “Я – це поле, це досвід” [4]. І далі: “Внутрішнє і зовнішнє не роз’єднані. Світ весь всередині, а я весь поза мене” [4]. Ситуація переводить на рівень свідомості підсвідомі зв’язки. Так з’являється онтологічне тіло – тіло, що пізнає. Закони нашого мислення визначаються нашою

194 Т. Рибчак, О. Ковальов

психофізіологічною організацією. “…ми навчились у індивідуальному сприйнятті не реалізовувати наші перспективні бачення окремо одне від іншого; ми знаємо, що вони проковзують одне у інше і, нарешті, збираються у речі” [4]. Отже, природний світ – це типологія інтерсенсорних зв’язків.

Людина і природа – це суцільний зв’язок. Його розрив перетворює природу на ресурс, а саму людину редукує до машиноподібного стану. “Як природа проникає у центр мого особистого життя і сплітається з ним, так і форми поведінки спускаються у природу і розташовуються там у вигляді культурного світу” [4]. Але слід пам’ятати, що все має смисл і значення тільки для мого “я” і завдяки йому. Сутність речі і світу складається у тому, що вони являють себе “відкритими”, відсилають нас по той бік своїх визначених проявів, обіцяють нам завжди “щось ще”. Про це мова йде, коли кажуть, що річ і світ таємничі. Вони дійсно таємничі, якщо не обмежуватись їхнім об’єктивним аспектом і, якщо помістити їх у поле суб’єктивності. Вони навіть абсолютно таємничі, і це таїнство не несе в собі ніякої надії на прояснення не через тимчасові пробіли наших знань, бо тоді б це таїнство перейшло до розряду просто проблем, а тому, що воно не належить строю об’єктивного мислення, де існують визначені рішення [4]. Отже, людина є не просто об’єктом серед інших об’єктів або сукупністю рис та вад, людина – це об’єкт, який є сприятливим щодо інших, який резонує з ними.

Ландшафт. Ми не будемо тут вести полеміку з представниками пострадян­ських шкіл ландшафтознавства, бо то їхня справа, що розуміти під цим терміном. Зазначимо тільки, якщо слово вживається у звичайних життєвих ситуаціях, його смисл не має мінятись настільки, щоб його не розуміли пересічні громадяни. Ландшафт – це те, що безпосередньо сприймається, а не будується у свідомості шляхом нашарування геомас з різними характеристиками. Ми залишаємо за собою право бачити за ландшафтом феномен, пов’язаний з організацією денної поверхні, її рисунка, її стилю. Тільки ландшафт видимий, сприйнятий, відчутий, а не уявлений чи сконструйований має для людини значення і становить найважливішу частину її буттєвого світу. Більше того, у цій роботі нас взагалі буде турбувати тільки ландшафт як феномен, а не об’єкт дослідження. Так чи існує він? “Річ і світ існують лише у тому ступені, у якому вони переживаються мною або подібними мені суб’єктами, бо вони є зчепленням наших перспектив, але разом з тим вони трансцендентні будь-яким перспективам, бо ця мета темпоральна і незавершена”, – пише Мерло-Понті [4]. В тому-то і справа, що ландшафт, якщо слідувати Мерло-Понті, є особливим станом нашого тіла, а, отже, в ньому відбиваються індивідуальні особливості схеми кожного такого тіла. Можна вести мову про “тонке” та “грубе” сприйняття. В такому разі людина мала б еволюціонувати від грубого сприйняття до тонкого. Невидимими пальцями ми ковзаємо по простору, що нас оточує, його обмацуємо, наштовхуючись на те, що привертає нашу особливу увагу, потім ретельно розглядаємо поверхню, простежуємо обриси і вивчаємо текстуру, наштовхуючись на погляди речей – квітів, озер, сонечка чи місяця із-за хмарки – кожна річ має свій особливий погляд.

Спробуємо розглянути те, що можна назвати структурою ландшафту. Першими тут є фігура і фон. “Обидві сторони не стільки щось містять, скільки щось сповіщають, це елементарне сприйняття відповідно навантажене деяким смислом” [4]. Наступна складова – лінія. Звернемось до точок зору філософів і майстрів пензля. Існує свого роду Логос ліній, світлотіней, кольорів, мас, уявлення універсального буття без звернення до поняття [4]. Леонардо да Вінчі у “Трактаті про живопис” писав про те, щоб “відкрити в кожному предметі… ту своєрідну манеру, яка відслід-

ЛЮДИНА І ЛАНДШАФТ ЯК ТОТАЛЬНІСТЬ ... 195

ковується… свого роду згин, звивисту лінію, яка служить віссю, що його породжує” [4]. Згідно з Клеє, лінія не імітує видиме, вона “робить видимим”, бо є начерком, нарисом генезису речей [4]. Лінія – це стиснення, розшарування, модуляція початкової просторовості [4].

Далі йдуть такі атрибути, як глибина, форма контуру, обрис, колір, які разом з рухомістю, мінливістю утворюють фізіономічність, тобто стиль, манеру поверхні, її пейзажність, тобто спроможність притягувати увагу. Як сказав Сезанн, колір – це “місце, де сходяться наш мозок і універсум” [4]. Глибина, колір, форма, лінія, рух, контур, фізіономія утворюють ніби крону Буття і всі вони вплетені у його тканину [4]. У тих випадках, коли регулярність послаблюється, необхідність дотримання умов, що обмежують свободу форми, не є обов’язковою, форма звільняється від детермінації її змістом: так досягається свобода творчості.

Пейзаж – це мінлива гра гармонії і дисгармонії, безперервна зміна яких веде до послідовностей врівноваженості і неврівноваженості, що постійно відтворює несподіваність. “Зрозуміло, що перцептивні структури не завжди дають про себе знати: серед них є двозначні. Але вони ще ліпше відкривають наявність у нас спонтанних оцінок, будучи фігурами розпливчастими. Вони пропонують кожного разу різні значення” [4]. Пейзаж – це глибина, яка притягує. “Те, що я називаю глибиною, або не означає нічого, або означає мою причетність Буттю без обмежень, і передусім – простору поза якоюсь точкою зору”, – пише М. Мерло-Понті [4]. Пейзаж – це калейдоскоп подій, гра кольору. Кольоровий “лепет” робить для нас наявними ліси, пагорби, гори. Це – цілий вимір – колірний, “який творить з самого себе і для самого себе тотожності і розходження, текстуру, матеріальність, щось суще…” [4].

Людино-ландшафтна тотальність. Ландшафт для людини отримує смисл, коли утворює ситуацію нелокального масштабу. В той же час його глибинне усвідомлення досягається тільки тоді, коли відповідна частина денної поверхні вже була “поглинута” тілом локально. Денна поверхня – це сцена, на якій здійснюється спектакль буття людини, але сцена жива, змінювана, бо вона – теж буття. Ось чому суб’єкти з різним життєвим досвідом по-різному сприйматимуть феноменальність ландшафту. Досвід тіла – це свого роду глибинна інформація, що заповнює ландшафт дією, рухом. Без цього буттєвого досвіду ландшафт залишається виключно картинкою, яка відзначається тим чи іншим ступенем зовнішньої краси. Такий пейзаж не проникає всередину тіла, а залишається у полі зовнішнього зору, тоді, як бачення – це зустріч на перетині всіх аспектів Буття [4]. Очевидно, що будь-який зір припускає в останній інстанції, в самому серці суб’єктивності, деякий тотальний проект чи деяку логіку світу, яку детермінують емпіричні перцепції, але яку вони не зуміли б породити. “Суть справи в тому, щоб як слід осягти той проект світу, який ми в собі несемо. Сказане вище про світ, який не відокремлений від точок зору на нього, має нам тепер допомогти зрозуміти суб’єктивність як співприродність світу” [4]. Суб’єктивність “не конституює світ, вона вгадує його навколо себе у вигляді поля, яке не вона обробила …” – пише М. Мерло-Понті [4].

Ландшафт з причини його неоднорідності є полем, бо дійсно однорідний фон не може дати приводу для сприйняття. Якщо ландшафт – це феномен, з яким людина пов’язана через своє тіло, він існує ще на до-об’єктивному рівні, бо феномен – це життєвий шар досвіду. Він дається людині як досвід тіла, як само спонтанне сприйняття, яке ще не диференційоване на тактильні, візуальні чи аудитивні сприйняття. Його нерозчленованість, цілісність є наслідком того, що тіло стає символічною єдністю світу і людини. Навіть звуки включаються у феномен ландшафту

196 Т. Рибчак, О. Ковальов

і вже ніколи не можуть бути з нього усунені. Сприйняття ландшафту – це процес резонансного типу, на який ще треба налаштувати своє тіло. Воно має придбати певний досвід, у тому числі моторний. Ландшафт ще має проявитися, його ще треба побачити. Можна вести мову про тілесний резонанс. “Я буду відчувати, мабуть, у тій точно мірі, у якій збігаюся з тим, що відчуваю, у якій воно лишається місця в об’єктивному світі і нічого більше для мене не означає” [4]. Звичайно, існують якісь неясні видовища, подібні пейзажу в туманний день, але ж ми завжди припускаємо, що жоден реальний пейзаж сам по собі не буває неясним. “Зорове поле – це таке своєрідне середовище, в якому перетинаються суперечливі поняття, оскільки об’єкти… не мисляться у ньому на ґрунті буття, де можливо б було провести порівняння, а кожний з них схоплюється у його особливому контексті, начебто вони і не належать одному і тому ж універсуму” [4]. Але головну роль відіграє бачення. Бачення – це надана людині здатність бути поза себе самої, ззовні брати участь у артикуляції Буття, і “я” людини завершується і замикається на собі тільки через посередництво цього виходу ззовні [4].

Без сумніву, людина переживає ландшафт, усвідомлюючи однак, що у цьому переживанні сприймається фактична ситуація і збираються у єдине ціле значення, розсіяні серед феноменів. Тільки після цього можна сказати про те, що вони означають у своїй сукупності. Цікаво відзначити, що редукований антропізований ландшафт, насичений регулярними антропогенними елементами, схоплюється розумом значно швидше і є більш прогнозованим, бо для тіла там не залишається місця. Інша справа – чисто природні варіанти, розуміння яких потребує залучення всього тіла як цілого. Тут багато що залежить від його внутрішньої розгорнутості. У тих випадках, коли регулярність послаблюється, необхідність дотримання умов, що обмежують свободу форми, не є обов’язковою, форма звільнюється від детермінації її змістом: так досягається свобода творчості.

Якби Лейбніц розглядав проблему зв’язку людини і ландшафту, він відніс би цю єдність до категорії монад. Отже, Людина як феномен – це згущення складок, а Людина і Ландшафт (як суб’єкти) є лейбніцівською монадою, єдністю, які існують один для одного. Замкненість людини як суб’єкта – згідно з Лейбніцем – є умовою буття-для-світу. Умова замкненості стосується безкінечної відкритості кінцевого: закритість “репрезентує безконечність в кінцевій формі” [2].

Якщо підійти до феномену ландшафту з позиції Лейбніца, слід виходити з текстильної моделі ландшафту: ландшафт як “одягнена поверхня”. Необхідно, щоб складки “тканини” були звільнені від підлягання обмеженому геологічному тілу. Це досягається виходом за межі морфології мінерального тіла шляхом “втоплення в собі”. Від наукоморфного поняття структури ми переходимо до більш художнього поняття текстури. Тканиною, одягом виступає не тільки рослинний покрив, але і ті складки, які часто виникають на денній поверхні внаслідок дії флювіального, еолового, ґрунтового чи льодово-ґрунтового перенесення тощо. Між ним і мінеральним тілом вступає дещо інше – дія Стихій: “…вода та її річки, повітря та його хмари, земля і її печери, світло та його полум’я самі по собі є безкінечними складками…” [2]. Тут можна звернутися до витонченої уяви Жиля Дельоза: “І ось: складки вітрів, води, вогню, землі і підземні складки рудних жил у копальнях… Тверда складчастість “природної” географії відсилає насамперед до дії вогню, потім – вод і вітрів на землю в системах складних взаємодій…” [2]. Ландшафт проявляється у свідомості як те, що підстилає матеріальне – денну поверхню, як щось, зникаюче у серпанку, що містить в собі якесь світозарядне джерело. Ландшафт

ЛЮДИНА І ЛАНДШАФТ ЯК ТОТАЛЬНІСТЬ ... 197

існує тільки для людини. Він виникає, буквально народжується у людській свідомості, спливаючи з глибин підсвідомості.

Отже, людина є не лише нескінченною сукупністю певних якостей, це певний “розрив у картині світу”, це западина чи складка, яка вже утворилася і не може зробити ані кроку назад. Людина і природа – це елементи однієї мозаїки, це партнери одного танку, які довершують один одного, роблячи із простого фізичного існування гармонійну картину у той самий момент, коли розрізнені чуттєві сприйняття людини обирають єдиний напрямок [4].

________________________

1.  Искусство и визуальное восприятие / Пер. с англ. М., 1974.

2.  Складка, Лейбниц и барокко / Пер. с франц. М., 1997.

3.  Мерло- Око и дух / Пер. с франц. М., 1992.

4.  Мерло- Феноменология восприятия / Пер. с франц. СПб., 1999.

5.  Генезис элементарных логических структур. М., 1963.

6.  Тейяр де Шарден П. Феномен человека. М., 1987.

MAN AND LANDSCAPE AS TOTALITY

(BEGINNINGS OF PHENOMENOLOGICAL GEOGRAPHY)

T. Rybchak, O. Kovalyov

Vasily Karazin National University of Kharkiv,

Svoboda Sq., 4, UA-61077 Ukraine

In the article the question of subconscious and pre-conscious forms of landscape perception has been raised for the first time in Geography. It has been shown that most fully these forms are considered in a phenomenological epistem that together with physical and information epistems embraces major levels of geoworld manifestation as well as landscape as a form of its natural visualization. Here, landscape is interpreted as organization of a picture of day’s surface.

Key words: landscape, phenomenological conception, man-landscape continuity.

Стаття надійшла до редакції 15.03 2004

Прийнята до друку 16.06.2004