Грошей багато не буває, а генералів – буває
Одна з істотних бід нашої української дійсності в засиллі сірості, іншими словами, повальної професійної немічності керівників у всіх сферах. Та коли «ніякий» начальник ЖЕКу може нашкодити одному мікрорайону, то недолугий генерал автоматично призводить до великої або дуже великої біди у великих або дуже великих масштабах.
Проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях викликає дедалі більше запитань. Насамперед коли йдеться про жертви серед українських військовослужбовців. Серед десятків відповідей на «чому?» на чільне місце виходить одна: смертей багато через погане командування армією. Хоча за кількістю генералів на квадратний кілометр Україна впевнено випереджає всі європейські країни. Якщо бути ще точнішим, то гурт генералів Східної та Західної Європи такий самий, як у нашій одній країні. Цифру? Будь ласка: золотопогонних командирів у нас аж 435. То, може, пора відсотків шістдесят їх відіслати на передову, в окопи? Користі буде значно більше.
Ми своїх генералів або дуже чествуємо, або боїмося. Бо такого «всепрощення» стосовно їх немає ніде у світі. До слова: в американців генерала, який не склав норми фізо, відправляють у відставку. У нас генерала просять на вихід уже тоді, коли або вщент прокрався, або знахабнів так, що його гріхи вже з усіх лампасів лізуть.
Назву для наочності ще одну цифру. Всього у збройних силах США (без сумніву, найпотужніших у світі) служить… аж 34 генерали. То, може, варто позичити наших американцям? Доки ми в них у фаворі. Звісно, наші генерали там і задарма не потрібні, але хай би пройшли тест на свою повну непридатність. Хай би тамтешні командири їх розжалували до рядових та змусили товстими пузами по землі почовгати.
Однак сьогодні вже не до жартів. Після Іловайського котла, донецького аеропорту, загибелі десантників в Іл-76 навіть люди, які нічого не тямлять у військовій справі, розуміють, що генералів у нас немає. Не диванних, не весільних, не опереточних, а таких, які, розуміючи стратегію головнокомандуючого, виявляють тактичні здібності та вправність. Що казати, коли українські генерали не знають, скільки українців перебуває в полоні, а лише обманюють громадян. Якщо вже відверто, то вони просто брешуть народові України. Бо їх запитують прямо: як же ви плануєте виводити людей з полону, коли насправді не знаєте, скільки там знаходиться людей? Та за це одне пора притягнути декого до суворої відповідальності.
Не потрібно закінчувати військову академію, щоб зрозуміти прості істини, що котел, оточення – це погано. Це прорахунки. Це некомпетентність. Ми не просто «відступаємо», ми залишаємо в котлах убитими кращих солдатів. А вони повинні були повернутися додому. Їх чекали батьки, дружини, діти, друзі...
Сьогодні потрібно реформувати українську армію. Край як потрібно. І найперше, що мусимо зробити, це вигнати з армії всіх генералів. Драною мітлою. А частину з них (звісно, з доказуванням вини через суд) суворо покарати. Бо вони не лише некомпетентні, а й продажні. Адже покликання командирів з великими зірками на погонах не в тому, щоб носити славу генералів. А в тому, зокрема, щоб берегти кожного солдата, кожне життя. А не кидати напризволяще цілі підрозділи.
Достовірні новини про те, що новий термінал донецького аеропорту був узятий терористами, я дізнався з... електронних ресурсів бойовиків, що чомусь розплодилися останнім часом, як колорадські жуки. А наші ЗМІ (з подачі, звісно, продажних генералів) нам брехали. Мовляв, тримаємося, «складна ситуація, але під контролем». Тоді скажіть, чому мерзота Гіві б'є нашого полоненого полковника?! Поясніть, кого і що ви контролюєте?! Крісла під своїми сідницями?! Поясніть мені, генерали! Я питаю у вас – тому що більшість із вас так само, як і я, сидить у мирному Києві. Періодично навідуючись до зони АТО. Я не питаю у солдатів, бо не маю морального права. Вони воюють. Тим самим захищаючи мирне життя більшості співгромадян. У тому числі й моє.
Я – журналіст, не солдат. Вік не дозволяє мені бути в зоні АТО. Але я всією душею там. І так вирішив, що несу відповідальність за те, що роблю в мирному Києві. Та якщо завтра виявиться, що в написаному мною тексті – неправда, мене будуть судити. Глибинною причиною позову в такому разі стала б моя некомпетентність (тьфу-тьфу). Так само будуть судити водія тролейбуса, якщо через його помилку загинуть пасажири. Судитимуть муляра, через якого впала стіна і привалила людину. Всі постають перед відповідальністю. Крім… наших генералів.
Тож я тепер вимагаю від генералів відповіді: чому не судять вас?! За збитий терористами літак із нашими десантниками, за Іловайський чи Дебальцівський котли, за полонених у донецькому аеропорту... Чому?
Про некомпетентність генералітету свідчать солдати з фронту. Розповідають хлопці в госпіталях із відірваними руками і ногами. Ображено нанизують аргументи волонтери. Складають докупи факти військові експерти... І всі сходяться в одному запитанні: чому генерали брешуть? І чому з них не питають за цю брехню? Чому загинули наші пацани в котлах і бездарно проведених військових операціях? Це така данина війни? Без котлів війна не можлива? Добре, тоді в який котел загнали терористів ми? Де знищили сотні бойовиків?
Є ще одна велика прикрість, про яку не можу мовчати. Держава витрачає на утримання генералів величезні кошти, поки українська армія бідує. Журналісти програми "Гроші" дізналися, як живуть українські "орденоносці", поки в зоні АТО тривають запеклі бої, і за скільки можна купити престижне звання генерала. Відомий волонтер Юрій Бірюков ("Фенікс") розповів, що генерали найбіднішої армії Європи ні в чому собі не відмовляють, а в базових таборах для них облаштовують сауни і фітнес-центри. Так, вони там шикарно живуть. У них білі скатертини, красиві офіцерські намети, ад'ютанти, посильні... Кожен генерал з особистою охороною з'являється ", – сказав " Фенікс".
Справді живуть українські генерали не гірше олігархів. Журналісти знайшли один із їхніх палаців на трьох тисячах квадратних метрів елітної котеджної зони під Києвом. За недобудований особняк просять 3,5 мільйона євро. Стіни зроблені з елітної німецької цегли, на території є чотири гаражі, дві тераси. А всього у маєтку шість кімнат, власний кабінет, домашній кінотеатр, винний льох, спортзал, 12-тиметровий басейн, ліфт. А до всього цього ще й… власне бомбосховище. Не казати вже про власне озеро й окрему лазню на території заповідного лісу.
Такі генерали і на пенсії продовжують отримувати чималий «пайок» від держави. Один генерал із усіма виплатами обходиться державі мінімум у 80 тисяч доларів на рік. І це за що – за некомпетентність? Чи за продажність? Над цими питаннями розмірковує багато хто. Навіть сумно відомий «герой компанії» Гіркін. Терорист, немов знущаючись, підкреслює, що, мовляв, проблема то не в солдатах. Українські солдати – класні бійці, а от генерали...
Ситуація з Дебальцевим до жаху, до остраху, нагадала Іловайськ. Якщо дивитися звідси, з мирного Києва, з точки зору «диванного генерала». Жахає, що ви знову, ніби стара платівка, повторюєте «Під контролем», а кляті бойовики викладають відео боїв вже з самого Вуглегірська... І знову волонтери б'ють у всі дзвони.
Я впевнений, що в українській армії є талановиті генерали рівня Кульчицького, життя якого трагічно обірвалося під Слов'янськом і якого досі обожнюють солдати. Я впевнений, що хороші стратеги є зараз на фронтах, може, ще не в генеральських погонах. І я вірю, що вони можуть допомогти справі.
Але потрібно покарати винних у попередніх прорахунках. Для очищення армії. Для її реформування. Адже ніхто не засуджений. Не знятий навіть з посади.
Ні. Не те кажу. Засуджено!!! Засуджуємо ми, чесні патріотичні громадяни. І кажемо: досить втрачати хлопців-героїв сотнями через некомпетентність наших генералів, які не відповідають на виклики нинішньої ситуації. А просто ходять, посміхаючись, на роботу. Це неправильно. Це дуже боляче.
Закривавлений Донбас у вогні. Щоб припинити це страхіття, слід починати з добору та розстановки компетентного керівництва Української Армії та її генералітету.
Ігор Олександров, журналіст
