За любов до України

Людмила Володимирівна Линник,

учитель Вільшанської ЗОШ І-ІІ ступенів

ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ

У даній статті розглядається проблема любові до України у тоталітарному режимі колишнього Радянського Союзу на прикладі творчого шляху В. Сосюри, подаються окремі факти для більш глибокого розуміння поета.

Відомий вислів Володимира Винниченка про те. що українську істо­рію не можна читати без брому, такою ж мірою стосується й українсь­кої літератури, особливо літератури XX століття, т. з. радянського пе­ріоду. Письменників, що не були знищені фізично, прирекли (одних — орденами й преміями, а інших — страхом) служити тій системі, що постійно вимагала, немов чергових доз наркотиків, хвалебних «пісень, пеанів, гімнів». Володимир Сосюра був письменником, талант якого не вдалося приручити владі. У спогадах «З минулого» (Журн. «Черво­ний шлях». - 1926. - № 1) він щиро й відверто розповів про недавній бойовий період свого життя від зими 1918 до осені 1919 р., про службу козаком у петлюрівській армії. Хоча сучасники поета (переважно закор­донні) іронізували з приводу того, що, мовляв, В. Сосюра подав розви­ток подій не в тому ракурсі, як це насправді відбувалося, а генерально­го отамана С. Петлюру зображує навіть у плані сатиричному. Але при цьому треба зважити й на обставини, за яких було написано ті спомини. Та й сам факт написання був на той час відчайдушним кроком поета.

Творчий шлях В. Сосюри ніяк не можна назвати типовим для українсь­кого письменника двадцятих — першої половини шістдесятих років. І ця нетиповість полягає не в тому, що він зі зброєю в руках боровся проти північного агресора, а зовсім в іншому. Він був, як виявляється тепер після багатьох публікацій невідомих творів із його архіву, чи не єдиним літера­тором, для якого не існувало заборонених тем.

У спадщині видатного українського поета Володимира Миколайови­ча Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду нашої літератури, твори, що буквально збуджували суспільну свідомість — від рядового читача чи слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку автор згадував в авто­біографічному романі «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане». Текст цього твору, напевно, назавжди поховано в недоступних спец­сховищах всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, або ж по-російськи — ГПУ).

У третій книзі спогадів Юрія Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця» є найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому автор за неї «стільки випив горя: «...Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в літературному середовищі — і Блакитний знову люто картав Во­лодю, я при тому присутній не був. Але на «збіговиську» «гартованців» у редакції «Вістей», в тому ж кабінеті Блакитного, вибухла запальна диску­сія: Володя якраз прийшов від тодіш­нього комісара освіти Шумського, який дав Сосюрі доброго прочухана. Поему Володя кілька разів переробляв та переписував — повністю вона над­рукована не була, не дописана й до кінця, з’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки... Поетична сила по­еми була величезна. Можливо, ця втра­чена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів».

Перші чотири розділи поеми В. Сосюри «Мазепа» були надруковані в журналі «Життя й Революція» (1929. — №1. — С. 3—15). Після віршовано­го роману «Тарас Трясило» це був другий твір на історичну тему, якому, на жаль, не судилося бути повністю надрукованим за життя автора, а його творча історія розтяглася більше, ніж на три десятиліття. У цьому журналі друкувався лише початок твору (чотири розділи), написаний у Харкові влітку 1928-р., а над рештою розділів (V-ХХVІ), прологом і епілогом поет працював у 1959— 1960 роках. Причину такої довготривалої пе­рерви можна вбачати у поясненні самого В. Сосюри, що теж знаходимо в романі «Тре­тя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неї, власне початок, я послав у жур­нал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити».

Наслідком того биття була Сабурова Дача — харківська божевільня, куди В. Со-сюру було примусово запроторено нібито на лікування. Але відомі психіатри внаслі­док ретельних медичних досліджень по­ставили йому інший — неофіційний діаг­ноз: «Ви — поет!»

Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми на релігійну те­матику: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (без дати написан­ня, але, ймовірно, 1948—1949 рр.). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещад­ної критики 1947 р. його літературних по­братимів Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики — не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, пов­ністю віддаватися писанині про так звану щасливу мирну працю радянських людей, а тому заглиблюється в уявний світ «золо­тої легенди людства» — у «Старий Заповіт» - його улюблену з дитинства книгу, ле­гендарні сюжети якої почав творчо переос­мислювати в полудень свого віку.

Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто з його творчої уяви, а був наслідком багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовні­ше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», — таке пророцьке передбачення напише В. Сосюра за тридцять років до проголошення незалеж­ності України, і майже стільки пролежало воно за чавунними дверима в спеціально­му архівному сховищі, доки дійшло до читача.

У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух дина­міту», проголошуючи не гучні декларації, а демонструючи свою справжню синівсь­ку любов до України. У 1927 р. (десяти­ліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало...» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), в якому розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціа­лізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучас­никам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь»:

І гнів, і муку неозору,

співаю я в ці дні журби,

коли лакеї йдуть угору

й мовчать раби!

Ходою гнівною блукаю

в своїм краю чужинцем я.

Пожаром очі заливає

мені трагедія твоя.

Я ж — син, твій син, що йшов до тебе

на смерти реготи не раз,

той, що забув і Бога й небо,

аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами

і знов піду, де гул і мла...

Лиш одного я хочу, мамо,

щоб ти щасливою була!

Вірш «Любіть Україну» написано у травні 1944 р. у визволеному від фашистів Києві. Але ще задовго до цього в далекій Башкирії (в Уфі), і в Москві, і вже після повернення до Києва В. Сосюру обурило зне­важливе ставлення деяких людей (здебільш українців) і, особливо, державних і партійних діячів високого рангу до української мови.

«У відповідь на це і те, що було перед цим, — як згадував пізніше поет, —я написав вірш «Любіть Україну». Його надрукували газети «Київська правда» і «Літературна га­зета». Він став популярним особливо серед молоді. Поет включає твір до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку був удостоєний у 1948 р. найвищої нагороди - Сталінської премії 1-го ступеня. Але вірш був надруко­ваний у цій збірці в дещо відредагованому вигляді, і в третій строфі рядки «без неї — ніщо ми, як порох і дим, / Розвіяний в полі вітрами» було замінено на інші: «Між братніх народів, мов садом рясним, / Сяє вона над віками». Про причину такої зміни автор пізніше писав, що це було викликано ба­жанням «показати Україну не ізольовано від своїх соціалістичних побратимів і посестер». Цілком можливо, що ініціатором проведен­ня такого редагування ідеологічного харак­теру була особа чи особи, які керували в той час літературним процесом чи нагляда­ли за ним, а не сам автор.

І от — немов грім на безхмарному небі — в газеті «Правда» від 2 липня 1951 р. з'я­вилася знищувальна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе». Стаття була по суті ідеологічним ордером на арешт поета, в якому вже про­голошувався і вирок: «Що ж до вірша «Любіть Україну», то під такою творчістю

підпишеться будь-який недруг україн­ського народу з на­ціоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і т. ін.». Літера­турні поліцаї доб­ре знали, що В. Сосюра у 1918— 1919 рр. служив козаком у пет­люрівській армії, не приховував цьо­го і ще в 1926 р. опублікував свої спогади, коли він зі зброєю в руках виборював незалежність своєї України.

Анонімний ав­тор правдинської статті називав вірш В. Сосюри «ідейно порочним тво­ром», у якому «всу­переч життєвій правді, він оспівує якусь одвічну Украї­ну, Україну «вза­галі», дорікав по­етові, що «його хвилює одвічна Ук­раїна з її квітами, кучерявими верба­ми, пташками, дніпровими хвилями».

Після такої статті почалося «биття» В. Со­сюри у «всеукраїнському масштабі», і навіть у всесоюзному масштабі.

Хор хулителів В. Сосюри був багатоголо­сим, і поета змусили «каятися в помилках» — після бесіди з першим секретарем ЦК КПУ Л. Мельниковим у газеті «Правда» 10 липня 1951 р. з'явися його «покаянний лист». Про це згадує В. Сосюра в романі «Третя Рота» і в поемі «Розстріляне безсмертя»:

За вірш «Любіте Україну»

вона довбала без упину мене три роки.'.. Горе, жах!

Хоч каявся я в помилках,

яких не мав. Я ж був не винний!

Хоч я поет не ідеальний,

я трохи серцем не погас...

Але народ мене морально

підтримував в страшний той час.

Використана література

1.  За любов до України //Газета «Українська мова та література», 1998, №8.

2.  Розповіді про неспокій немає кінця. – К: Наукова думка, 1993.

3.  Об идеологических извращениях в литературе.//Газета «Правда», 1951.