Леся Українка

Леся Українка

«Contra spem spero» (від латинського — усупереч надії сподіваюсь). Пош­товхом до написання поезії стало за­гострення хвороби авторки. Рух емоцій ліричної героїні підіймається від болючих запитань про теперішнє й майбутнє, що оповиті болем і стражданням, до утвердження бун­тарських дій, незламності. Намагаю­чись подолати недугу, відігнати дум­ки, що «...у жалю, в голосінні проми­нуть молодії літа?», Леся Україка засвідчує непримиренність, неско­римість долі. Увесь вірш побудова­ний на антитезах, виразність яких підсилюється завдяки метафоричній образності: гарячі сльози — кора льо­довая; вбогий сумний переліг — бар­висті квітки тощо.

Героїня поезії визначає місце осо­бистості, зокрема митця в суспільно­му життя. Лейтмотив вірша стверд­но звучить в останній строфі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки содіватись,

Буду жити! — Геть думи сумні!

Особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки належить циклові «Невільничі пісні» (1895-1896 рр.). За своєю силою, потужністю цей цикл наближений до зраз­ків політичної Шевченкової лірики, що дало привід І. Франку зазначити: «Від часу Шевченківського «Похо­вайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетич­ного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини».

Справжньою перлиною цього цик­лу є вірш «І все-таки до тебе думка лине...». Мотивом поезії є вболівання за долю рідного краю. «У грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить український люд. Проте авторка соромиться сліз, «що ллються від безсилля» . Вона прагне дій, замість мар­них зітхань і ридань: «Доволі вже їм литись,— що сльози там, де навіть крові мало!»

«Лісова пісня»

У своїй монографії про Лесю Ук­раїнку М. Драй-Хмара пише: «Лісо­ва пісня» — твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова: в ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніж­ність її психіки, — сильний поетич­ний порив, весь лабіринт її душі, життя й думок ».

Джерела та історія написання. Ос­танні роки життя через загострення та ускладнення хвороби Леся Ук­раїнка провела в південних краях. У 1911 році, перебуваючи в Кутаїсі (на Кавказі) протягом кількох днів, була тяжко захворіла, температура пі­діймалася до 38°, але жага творчої праці не давала письменниці спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, — писала письменниця, — мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати...». Там створено найвизначніший ше­девр української драматургії, що знаме­нував вершину творчості Лесі Укра­їнки. Ностальгія за волинськими лісами, за краєм, де проминули її ди­тячі роки, народні звичаї, перекази про мавок надихнули її на створення драми. У листі до матері вона пише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала...»

Жанрова специфіка драми. Леся Українка назвала цей твір драмою-феєрією. Феєрія (похідне від фран­цузького «фея») — театральна або циркова вистава з фантастично-каз­ковим сюжетом. Для драми-феєрії (драми-казки) притаманне ліричне начало, широке використання міфіч­них, фольклорних образів, неймо­вірні перетворення. «Лісова пісня» — це гімн єднанню людини й приро­ди, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, бо­лісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії» (Петро Хропко).

Конфлікт. Композиція. Образи. В основу драми покладено вічну проб­лему: людина і природа. У природі панує краса й воля, натомість у люд­ському середовищі є місце для нево­лі, журби. Між людиною і природою немає гармонії. Людина, відійшовши від природи, створила дріб'язковий нудний світ.

У «Лісовій пісні» висвітлено кон­флікт між високим ідеалом і про­заїчною дріб'язковістю: добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликан­ня і сіра буденщина зіткунулись у цій драмі-казці. Світ людей — Лукаш, його дядько Лев, Лукашева мати, Килина — взаємодіють з Лісовим царством — Мавкою, Лісовиком, Во­дяником, Перелесником, Тим, що греблі рве, Тим, що в скелі сидить, Ру­салкою Польовою, Потерчатами, Злиднями тощо.

Драма складається з прологу й трьох дій, що відбуваються в різні по­ри року. Відповідно розвиваються сто­сунки між Мавкою та Лукашем — від зародження кохання до згасання по­чуттів. Поетичні ремарки, що супро­воджують кожну дію, створюють пев­не пейзажне тло, яке допомагає роз­крити характер стосунків, внутрішній світ дійових осіб.

Перша дія драми — весна — пора кохання сільського па­рубка Лукаша та Лісової Мавки, роз­будженої від зимового сну грою Лукашевої сопілки. Уособленням, сим­волом природи є Мавка. Дочка Лісу закохалася щиро й віддано, як не­властиво мінливій природі. Вона мріє про вічні почуття, притаманні лише людям: «В нас так нема, як у людей, — навіки!». Лукашева пісня, музика викликала в Мавці невідомі ще досі почуття: тугу, сльози, відчуття самот­ності. Мавку захопила музика Лука-шевої душі, те прекрасне, чого він сам у собі не розумів, про що «душа співає голосом сопілки». З пісні народилося кохання. Марно Лісовик застерігав Мавку триматися якнайдалі від лю­дей: «Бо там не ходить воля, там жу­ра... Раз тільки ступиш і пропала во­ля». Мавка, сподіваючись на вічність людських почуттів, красу людської душі, спустилася на людські стежки заради кохання.

У другій дії — пізньо­го літа, — коли «озеро змаліло», змаліло й кохання Лукаша до Мавки. Лукаш був щасливий лише доти, до­ки жив, слухаючись своєї душі. Та під впливом матері він з вершин високої поезії, мистецтва, ідеального кохання спустився до примітивного, грубого матеріалістичного життя. Мавка зна­ходить в собі сили відбитися від Ма­рища — Того, що в скелі сидить:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!

Але зраджена, зневажена Лука­шем, що піддавшись умовлянням ма­тері засилає старостів до Килини, Мавка шукає забуття, потрапляє в полон Марища.

Третя дія — пізня осінь у природі й почуттях. Вона багата на неймовірні нереальні перетворення. Ут­ративши щирість почуттів, спокій, радість, скорившись прозі житття, дріб'язковості, Лукаш утратив люд­ську подобу, став вовкулакою. Проте Мавка знайшла в собі сили, щоб вир­ватися з полону забуття та визволити Лукаша, якого Лісовик перетворив на вовкулаку. Килина заклинає Мав­ку у вербу. Коли Килина хоче її зру­бати, Перелесник змієм-метеором злітає з неба та обіймає її. Верба спа­лахує полум'ям, від неї займається й хата. Вогонь має спалити все брудне, очистити, переродити. Лукаш усвідо­мив свою помилку: «Тепер я мудрий став...». Востаннє з'являється Мавка перед Лукашем в образі «загубленої Долі» та просить його заграти на сопілці.

Останній монолог Мавки — утвердження невмирущості духовно­го, вічності краси. «О, не журися за тіло!» — говорить вона. — Адже «ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій гілці голос». Мавчина душа, її кохання — невмирущі. Лукашева гра повертає весну, Мавка знову спа­лахує давньою красою в зорянім вінці, та невблаганний час в образі сивої зими засипає Лукаша снігом. Так закінчується «Лісова пісня». Лу­каш мав дар, «цвіт душі», який ро­зуміла Мавка й з якого народилося їхнє кохання. Це музика, пісня, мис­тецтво. Зрадивши Мавку, Лукаш зра­див себе, свій дар, свою творчість. Та все ж таки в ньому прокинулася туга за прекрасним, найвищими людськи­ми цінностями.

Риси неоромантизму в творі

1.  Протистивлення лежить в основі твору. (з’ясуймо, що протиставляться – світ природи і світ людини, духовне та матеріальне)

2.  Звернення до фольклору.

3.  Символічність:

- образів

(Мавка - духовність, Килина – бездуховність, Лукаш –символ людини, яка стоїть перед вибором, Перелесник, «Той, що греблі рве» - молодість, енергія; Водяник, Лісовик – старість та життєвий досвід)

-  символи неперсоніфіковані ( старий дуб – єдність людини і природи, пори року)

-  символічні сцени (Мавка рятує Лукаша від болота, Килина наступає на Лукаша, мати говорить нащо нам ті квітки, очі у Мавки та очі у Лукаша, останній моноог Мавки та ін.)

Проблематика твору.

1.  Людина і природа.

2.  Людина і мистецтво

3.  Боротьба духовності і бездуховності.

4.  Сила кохання.

5.  Шлях до подолання зла – прощення. Мавка прощає Лукаша, бо розуміє його слабкість.