В. І. Сметаняк
ОСОБИСТІСНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ФУНКЦІЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ
У вивченні процесу соціалізації особистості помітне місце відводиться дослідженню особливостей формування его-ідентичності. Особливо активно ця проблема розглядається в зарубіжній психології. Зокрема, [2] відзначає, що дослідження особистісної ідентичності відбувається в руслі двох напрямів – психоаналітичного, започаткованого Е. Еріксоном, та інтеракціоністського, що опирається на теоретичні підходи Дж. Міда.
В дослідженнях сучасних вчених, в тому числі вітчизняних, вивчаються різні аспекти ідентичності, зокрема професійна ідентичність, національна ідентичність, соціальна ідентичність, статева ідентичність [1], [5], [7], [8], [12], [15]. Стає також актуальним вивчення ідентичності як етапу розвитку самосвідомості [11]. Така увага до даної проблеми зумовлена практичною важливістю забезпечення успішного формування ідентичності для розвитку особистості, зокрема на етапі юності.
Хоча загалом проблема формування особистісної ідентичності вивчена досить ґрунтовно, проте залишаються недостатньо дослідженими такі аспекти: вплив різних структурних компонентів Я-концепції на набуття ідентичності, зв`язок суб`єктності особистості та процесу формування ідентичності, співвідношення ідентифікації та індивідуалізації. Дослідженню цих проблем присвячена дана робота.
Головним репрезентантом внутрішнього світу особистості є її самосвідомість – “протилежне усвідомленню зовнішнього світу переживання єдності та специфічності “Я” як автономної (окремої) сутності, що наділена думками, почуттями, бажаннями, здатністю до дії” [18; 593]. В основі самосвідомості лежить здатність людини відрізняти себе від своєї власної життєдіяльності. Дослідженням проблем самосвідомості займались багато вчених, серед яких , Р. Бернс, І. Д.Бех, , Е. Еріксон, О. Є.Гуменюк, В. Джемс, , І. С.Кон, Ж. Лакан, інштейн, ін, , І. І.Чеснокова, та інші.
Якщо за допомогою свідомості людина орієнтується в зовнішньому світі, то самосвідомість є засобом орієнтування особистості в самій собі. Самосвідомість – це усвідомлення і оцінка людиною своїх дій, думок, почуттів, моральності, інтересів, ідеалів та мотивів поведінки, цілісна оцінка самої себе і свого місця у світі. Тому самосвідомість виступає конституюючою ознакою особистості.
Самосвідомість має прямий зв’язок з ціннісно-смисловою сферою особистості, адже “самосвідомість є усвідомлення власних ціннісно-символічних основ, граничних смислів, що задають мене, мої знання, мої можливості, мої відношення зі світом і з самим собою” [13; 594]. Звідси найважливішими функціями самосвідомості є пізнання себе, пошук сенсу життя та самовдосконалення. Розвинутий “Я”-образ, за І. Д.Бехом, виступає системою особистісних цінностей, системою одиничних образів “Я”, сплав яких утворює узагальнений “Я”-образ [4]. І. І.Чеснокова вважає, що вищого рівня розвитку самосвідомість досягає при формуванні життєвих планів, цілей і смислів [20]. Таким чином, можна констатувати нерозривний зв’язок між самосвідомістю, Я-концепцією, з одного боку, та цінностями особистості, з іншого.
Зараз у психології частіше вживається поняття “Я-концепція”, якому деколи надають дещо іншого значення, ніж поняттю “самосвідомість”. Я-концепція – це “відносно стійка, в більшій чи меншій мірі усвідомлена, неповторна система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує взаємодію з іншими людьми і відноситься до себе” [18; 796].
Я-концепцію можна розглядати як установку особистості щодо себе самої. У зв’язку з цим її слід аналізувати в контексті трьох компонентів:
1) когнітивного компоненту – образ своїх властивостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості тощо;
2) емоційного – самоповага, самолюбство, самокритичність тощо;
3) оцінно-вольового – прагнення підвищити свою самооцінку, завойовувати повагу, престиж тощо.
Самосвідомість охоплює когнітивний та емоційний компоненти цієї установки, тобто образ Я (знання про себе) і ставлення до себе (самооцінка). Проте в науковій літературі часто поняття “Я-концепція” і “самосвідомість” вживаються як синоніми.
Розглянемо, які функції має Я-концепція як інтегральне та регулююче утворення особистості. Я-концепція визначає специфіку сприйняття особистістю навколишньої дійсності, забезпечує гармонійність і несуперечливість її внутрішнього світу. Функція інтегративності полягає у збалансуванні зовнішніх впливів та власних уявлень про світ. Іншою важливою функцією Я-концепції є регуляція поведінки. Навколишній світ особистість сприймає саме через формат Я-концепції. Остання визначає, як саме особистість витлумачить ті чи інші події, явища навколишнього світу, вчинки інших людей.
Я-концепція проходить тривалий і складний шлях розвитку. Виникнувши як результат соціальної взаємодії, Я-концепція швидко набуває відносної внутрішньої самодостатності, тобто самоспричинює і самопродукує свою структуру. Так виникає суб’єктне ядро особистості. Тому формування Я-концепції проходить паралельно з розвитком суб’єктності особистості.
Важливим етапом у розвитку Я-концепції є формування его-ідентичності. Ідентичність – це усвідомлення самототожності, власної цінності, повноцінності, неперервності в часі власної особистості та пов’язане з цим відчуття, що інші також визнають це. Ідентичність можна розуміти і як результат ототожнення з певними соціальними групами, прийняття на себе системи соціальних ролей. У західній психології дослідження особистісного (насамперед ціннісного) самовизначення значною мірою відбувається саме як вивчення особливостей процессу набуття его-ідентичності. Так в працях А. Ватермана особлива увага приділяється ціннісному та вольовому аспектам розвитку ідентичності. А. Ватерман вважає, що ідентичність пов`язана з наявністю у людини чіткого самовизначення, яке включає вибір цілей, цінностей, переконань. Їх А. Ватерман називає елементами ідентичності. Вони формуються в результаті виборів з різних альтернативних варіантів в період кризи ідентичності і стають основою для життєвої спрямованості, сенсу життя [2].
За Е. Еріксоном [6], юнацький вік побудований навколо кризи ідентичності, яка складається із серії соціальних та особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень різного рівня складності. Ідентифікація, тобто процес формування ідентичності, завжди пов’язана з іншими людьми, які протягом певного періоду можуть слугувати “зразками”. Таким чином, формування ідентичності завжди включає суспільний та культурний аспекти, адже індивід вибирає (свідомо чи несвідомо) цінності, норми певної соціальної групи – реальної чи ідеальної. А. Ватерман визначає чотири сфери життя, які найбільш значущі для формування ідентичності: 1) вибір професії; 2) прийняття и переоцінка релігійних та моральних переконань; 3) вироблення політичних поглядів; 4) прийняття певних соціальних ролей, включаючи статеві ролі, сімейні та батьківські очікування.
На успішність процессу набуття ідентичності впливає рівень розвитку суб`єктності особистості. Формування ідентичності може передбачати різну міру активності суб’єкта та усвідомлення виборів, які він здійснює. Так, Дж. Мід говорить про усвідомлювану та неусвідомлювану ідентичність [2]. Остання базується на несвідомому прийнятті людиною норм, цінностей, звичок, патернів поведінки та мислення, які вона отримує від групи, з якою себе ідентифікує. Очевидно, що при цьому рівень суб’єктності мінімальний і про життєвий вибір не йдеться. Особливістю усвідомлюваної ідентичності є те, що вона здійснюється при активній участі свідомості, при застосуванні рефлексії, коли людина починає задумуватись над життєвими цілями. В цьому випадку особистість проявляє свою суб’єктність, здійснює життєві вибори та будує власне життя самостійно.
Е. Еріксон [6] розрізняє три форми ідентичності:
1. Приписна. Вона визначається умовами, які людина не вибирає (расова, статева, вікова приналежність).
2. Набута. Включає те, що було досягнуто власними зусиллями (професійний статус, ціннісні орієнтації тощо).
3. Запозичена. Вимагає виконання ролей, які засвоюються в ході розвитку під впливом різних обставин. Хоча роль впливає на ідентифікацію, проте не можна зводити ідентичність до вибраної чи запозиченої ролі.
Дж. Марсіа вважав, що основним механізмом набуття ідентифікації є вирішення проблем. Наприклад, юнак для досягнення ідентичності повинен вирішувати такі проблеми, як: з ким дружити, куди йти вчитись, продовжувати навчання після школи чи починати трудову діяльність тощо. Вирішення кожної, навіть незначної, проблеми робить певний внесок в досягнення ідентичності. З прийняттям більш різноманітних та відповідальних рішень збагачується структура ідентичності, зростає усвідомленість власного життя, його осмисленість, цілеспрямованість. Відповідно вдосконалюється Я-концепція, деталізуються знання про свої сильні та слабкі сторони. Сформовану таким чином ідентичність Дж. Марсіа називає досягнутою [2].
Дж. Марсіа також описує інший шлях розвитку ідентичності: через поступове усвідомлення деяких даних про себе, що веде до формування присвоєної ідентичності. В цьому випадку ідентичність формується завдяки самопізнанню, тобто задіюється лише когнітивний компонент Я-концепції, тому самовдосконалення відбувається однобоко. Досягнута ідентичність передбачає активні дії суб’єкта, спрямовані на перетворення себе, на самовдосконалення, при цьому задіюються всі компоненти установки, зокрема оцінно-вольовий, який проявляється у поведінці, спрямованій на підвищення самооцінки зокрема.
Розглядаючи Я-концепцію як установку людини, що спрямована на саму особистість, Р. Бернс виділяє в ній різні ракурси та модальності. Найголовнішими з них є реальне Я, дзеркальне Я та ідеальне Я [3].
Я-ідеальне та Я-реальне ніколи не співпадають (крім клінічних випадків). Це неспівпадіння – “цілком нормальний, природний наслідок зростання самосвідомості і необхідна передумова цілеспрямованого виховання” [10; 102]. Велике розходження між реальним та ідеальним Я може бути причиною депресії – через недосяжність ідеалу. Проте з’ясовано, що в інтелектуально розвинутих юнаків, у творчих людей розбіжність між цими модальностями більша, ніж у старшокласників з середніми здібностями. В обох випадках спостерігається незадоволеність собою та прагнення до самовдосконалення, але в другому випадку цю суперечність особистість прагне вирішувати в практичній діяльності, тобто конфлікт розв’язується на основі сильного Я. Невротик зі своїм слабким Я застрягає на пасивному самоспогляданні та самокритиці. Остання, будучи сама по собі потрібною рисою сильної особистості, тут є основою відмови від діяльності, неспроможності досягти ідентичності. В цьому випадку спостерігаємо дисбаланс у функціонуванні Я-концепції – випадіння оцінно-вольового компонента, який спонукає особистість до дій, спрямованих на підвищення самооцінки, в той час як інші компоненти гіпертрофовані.
Отже, ідентичність може набуватись різними шляхами. Найбільш оптимальною є усвідомлена, активна, набута ідентичність тому, що вона передбачає контроль за власним життям, здійснення виборів, свідоме ціннісне самовизначення та формування позитивної Я-концепції. В процесі ідентифікації відбувається засвоєння особистістю соціальних і культурних цінностей, особистість засвідчує свою належність до певних соціальних груп, проте не слід недооцінювати значення активності індивіда в процесі ідентифікації. Чим більш сформованою є Я-концепція особистості, її ціннісні уявлення, суб`єктне ядро, тим значніший вплив індивіда на процес власної ідентифікації.
Як бачимо, досягнення его-ідентичності можливе тільки тоді, коли людина пізнала свої особистісні ресурси і ціннісно-смислові утворення (когнітивний компонент Я-концепції), сформувала ставлення до них, прийняла себе загалом (афективний компонент) та втілює власні цінності в поведінці, тобто потрібна взаємодія всіх цих компонентів.
Якщо юнаку не вдається вирішити завдання, пов’язані з ідентичністю, у нього формується неадекватна ідентичність. Всі порушення у формуванні індентичності негативно відображаються на процесі розвитку Я-концепції. Деколи вони є джерелом психічних розладів, проте переважно відображають лише труднощі перехідного періоду, яким є юнацький вік.
Процес ідентифікації є важливим етапом становлення індивіда як особистості. Проте на цьому не завершується розвиток самосвідомості. В результаті ідентифікації формується полісуб’єкт (за ). Людина не завершує свій розвиток засвоєнням суспільних цінностей, тому доповненням до ідентифікації є відособлення, яке дозволяє відділити себе від інших, відстоювати свою природну та людську сутність, заявити про себе як про індивідуальність. У зв’язку з цим зацікавленість викликає концепція іна, яка базується на принципі багаторівневості самосвідомості [19]. Основним критерієм її структурування є рівень активності людини, в рамках якої і проявляється самосвідомість. У змісті Я-образу виділяються дві важливі складові:
а) знання про ті загальні властивості, які об’єднують індивіда з іншими людьми – система самоідентичності;
б) знання, що виділяють “Я” суб’єкта у порівнянні з іншими людьми – диференціююча змінна Я-концепції. Вона дозволяє людині відчути власну унікальність та неповторність.
Оскільки людина є одночасно біологічним індивідом, соціальним індивідом і особистістю, то рівні самосвідомості визначаються саме цими рівнями активності людини. На рівні біологічного індивіда домінує рухова активність, детермінована органічними потребами. Так формується “схема тіла”, фізичне Я. На рівні соціального індивіда провідною потребою, що визначає активність людини, є потреба у належності до певної групи та визнання з боку цієї групи. Ця активність детермінується засвоєними соціальними нормами, звичаями, правилами. Я-образ, що формується при цьому, забезпечує людині орієнтацію у системі цих активностей насамперед завдяки “приєднуючій” складовій – системі соціальних самоідентичностей: статевої, вікової, рольової, етнічної тощо. За їх допомогою індивід порівнює себе з еталонами відповідних груп і через ці еталони – з іншими людьми. В результаті порівняння виникає основа для диференціюючої складової, яка є вторинною на цьому рівні.
На рівні особистості активність суб’єкта детермінована насамперед потребою в самореалізації і здійснюється за допомогою орієнтації на свої власні здібності, можливості, мотиви, цінності. Тому в Я-образі провідне місце починає займати диференціююча складова Я-концепції, що забезпечує невипадковість самовизначення особистості. Ставлення до себе тут залежить від потреби самоактуалізації. Власне Я, власні риси і властивості, оцінюються як результат ставлення до мотивів, що виражають потребу в самореалізації, і розглядаються як важлива її умова. Цей рівень розвитку можна назвати набуттям індивідуальності (метасуб’єкт, за ) [9]. Виділення себе як індивідуальності потребує залучення когнітивного компоненту Я-концепції, афективний компонент забезпечує відповідну самооцінку, а оцінно-вольовий – практичні дії, спрямовані на самореалізацію особистості.
, розглядаючи особливості самовизначення особистості в колективі, виділяє такі його етапи як адаптацію, під час якої індивід активно засвоює цінності та норми групи, та індивідуалізацію, коли особистість починає проявляти власну неповторність, унікальність [14]. Ця теоретична позиція підтверджує тезу іна про інтегруючу й диференціюючу змінні в структурі Я-концепції.
Отже, Я-концепція детермінує процес набуття особистістю ідентичності. Людина, приймаючи свій Я-образ і втілюючи його в поведінку, діяльність, вчинок, одночасно утверджує своє бачення ідеальної людини, людини як вершини світобудови. Лише поєднання всіх компонентів Я-концепції, кожен з яких виконує певну функцію, дозволяє реалізувати самовизначення (ідентичність) особистості. Загалом, чим вищим є рівень суб`єктності особистості, рівень розвитку всіх компонентів Я-концепції, тим успішнішим буде процес формування ідентичності. Необхідним доповненням до ідентифікації є процес індивідуалізації, який дозволяє особистості не лише знайти своє місце в системі суспільних відносин, але й проявити власну неповторність, своєрідність, стати на шлях самореалізації.
У зв`язку з наведеними теоретичними положеннями перспективним напрямом подальших досліджень може бути практична перевірка розглянутих взаємозалежностей та розробка відповідних корекційно-розвивальних програм.
ЛІТЕРАТУРА
1. Антонова идентичность современного педагога и особенности его общения, // Вопр. психол. 1997. № 6. С. 23-27
2. Антонова личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии // Вопр. психол. 1996. № 1. С. 131-143.
3. Развитие Я-концепции и воспитание. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с.
4. Бех І. Д. Особистісно зорієнтована освіта. – К.: РУТА, 1998. – 289 с.
5. Горностай розвиток та гендерна ідентичність особистості, особливості чоловічої та жіночої соціалізації // Гендерні студії: освітні перспективи (навч.-метод. матер). - К.: ПЦ "Фоліант", 2003. С. 5-21.
6. Юность: кризис идентичности. – М.: Педагогика, 1996. – 276 с.
7. Иванова и толерантность: соотношение этнических и профессиональных стереотипов // Вопр. психол. 2004. №6. С. 54-63
8. Иванова идентичность в различных социокультурных условиях // Вопр. психол. 2004. №4. С. 65-76
9. Карпенко психологічної практики. – К.: РУТА, 2001. – 160 с.
10. Кон ранней юности: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1989. – 225 с.
11. Корчевина становлення, розвитку, формування та змін „Я-концепції” особистості //Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: 3б. наукових праць. - К.: Університет "Україна", 2004.- 448 с.
12. Овсянецька іальна ідентичність особистості у світлі психологічних теорій // Зб. наук. праць Інституту психології ім. АПН України /За ред. . Т. VIII, вип.. 2. - К., 2006. С. 206-211.
13. Новейший философский словарь / Сост. . – Минск: Изд-во , 1998. – 896 с. .
14. Петровский в психологии: парадигма субъектности. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 512 с.
15. Соціальна ідентичність особистості в контексті проблеми соціальної адаптації // Психологічні студії Львівського університету: збірник наукових праць. – Львів, 2004. C. 279-284.
17. Рубинштейн общей психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 712 с.
18. Словарь практического психолога / Сост. . – Минск: Харвест, М.: АСТ», 2001. – 800 с.
19. Столин личности. М.: Изд-во Моск. ун-та. 1983. – 284 с.
20. Чеснокова самосознания и психологии. – М.: Наука, 1974. – 144 с.
