Олена Чуєва,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
«НЕПІЗНАНИЙ» ЗАПОВІТ. ЧИ Є В НОТАРІУСА ОБОВ’ЯЗОК ЗАЙМАТИСЯ «РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ»?
Люди принимают всё так серьезно, что это становится обузой для них.
Ошо (Бхагван Шри Раджниш)
Інститут заповіту існує в юридичній практиці ще з часів Стародавнього Риму. Заповітом вважалося правомірне волевиявлення людини, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після її смерті. У римському праві заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження своїм майном на випадок смерті, а лише таке, яке містило призначення спадкоємця. Заповіт, як і за наших часів, — це односторонній правочин, оскільки виражав волю тільки заповідача. Спадкоємці ж не брали участі у складані заповіту та їх воля не впливала на його дійсність. У зв’язку з цим під час складання заповіту не виникало договірного правовідношення, оскільки свою волю на прийняття спадщини спадкоємець міг виявити лише після її відкриття, тобто після смерті заповідача. Причому акт прийняття спадщини розцінювався як самостійний правочин. Односторонній характер заповіту також виявлявся в тому, що заповідач в будь-який час за життя міг його змінити або скасувати.
Як бачимо, сама сутність заповіту в цивільному правообігу не змінилася і за наших часів. Безумовно, життя внесло свої корективи в порядок складання заповіту та його посвідчення, але і нині діючий Цивільний кодекс України (далі — ЦК) визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт, як і раніше, визнається одностороннім правочином і набуває юридичної чинності лише у разі смерті заповідача за умови, що він не був змінений або скасований за життя. До того ж залишається в дії «старе» правило: для того щоб одержати спадщину, її треба прийняти (ст. 1268 ЦК). В іншому випадку спадкоємець (як за законом, так і за заповітом) вважається таким, що спадщину не прийняв (ч. 1 ст. 1272 ЦК). Для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк (ст. 1270 ЦК). Законом також встановлено порядок прийняття спадщини, згідно з яким спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що її прийняв, якщо протягом шести місяців він не заявив про відмову. В іншому випадку, воля спадкоємця на прийняття спадщини виражається шляхом подання відповідної заяви в установлений законом строк (ст. 1269 ЦК). Також особами, що прийняли спадщину, вважаються малолітні та неповнолітні спадкоємці, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена.
Порядок прийняття спадщини зазнав деяких змін з прийняттям ЦК 2003 року. Цивільний кодекс УРСР 1963 року (далі — ЦК УРСР 1963 року) поряд з поданням відповідної заяви в установлений законом строк фактом прийняття спадщини визнавав також і шлях фактичного вступу у володіння спадковим майном, який виявлявся у проживанні спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також у тому, що спадкоємець взяв майно спадкодавця або документи на це майно, що свідчили про вступ спадкоємця у володіння спадщиною. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 № 18/5, на сьогодні втратила чинність) прямо зазначала, що «доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов’язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім’я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців».
Під час видачі свідоцтва про право на спадщину, серед іншого, нотаріус повинен з’ясувати факт наявності заповіту, як того вимагає п. 1.2 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок). При заведенні спадкової справи нотаріус, керуючись п. 2.2 вищезазначеної глави Порядку, за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заповіту. Пунктом 2.3 також регламентується, що у разі наявності заповіту нотаріусу подається його оригінал чи дублікат. Повна інформація про заповіт, який було посвідчено іншим нотаріусом, витребовується нотаріусом шляхом направлення запиту.
Отже, перш ніж надсилати запит з витребуванням інформації про текст заповіту, нотаріус повинен бути впевнений, що запис Спадкового реєстру про реєстрацію заповіту дійсно відноситься до цієї спадкової справи, і є ймовірність того, що вказаний заповіт склав спадкодавець, щодо майна якого ця спадкова справа заведена. Безумовно, у цьому випадку нотаріус може керуватися суто суб’єктивним аналізом інформації, яка міститься у витязі зі Спадкового реєстру про наявність заповітів.
Як відомо, нотаріальна практика до моменту анексії Криму та початку АТО на території частини Донецької та Луганської областей складалася у витребуванні інформації про заповіти, за якими не було ідентифікуючих даних заповідача (дата чи місце народження, податковий номер тощо), у приватних нотаріусів, державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів та посадових осіб органів місцевого самоврядування, в яких знаходяться на зберіганні вказані заповіти. Але у зв’язку з вищезазначеними подіями витребування та отримання такої інформації стало неможливим з об’єктивних причин. І тому постало питання, а чи може взагалі відсутність інформації про неідентифіковані заповіти у спадковій справі бути підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину?
Безперечно, позитивної відповіді на це питання не може бути, бо, як зазначалося вище, для того щоб отримати право на оформлення спадщини, спадкоємець повинен вчинити певну дію, тобто її (спадщину) прийняти, або, маючи докази фактичного прийняття спадщини, навпаки, утриматись від вчинення відповідної дії, тобто не подавати заяву про відмову від спадщини в установлений законом строк.
З визначенням спадкоємців, які фактично прийняли спадщину, оскільки проживали зі спадкодавцем на час її відкриття, за існування ЦК 2003 року проблем не виникає. Залишається питання спадкування недієздатними, обмежено дієздатними, неповнолітніми та малолітніми особами. Що стосується дітей, то питання втратить свою актуальність з грудня 2018 року, оскільки спадковий реєстр та запровадження обов’язкової реєстрації в ньому заповітів з зазначенням ідентифікуючих даних заповідача було проведено саме з 1 грудня 2000 року. Отже, проблема «непізнаних» заповітів, складених на користь малолітніх та неповнолітніх спадкоємців, автоматично зникне.
Залишиться проблема з недієздатними та обмежено дієздатними особами, але про майнові права таких осіб повинні дбати їх опікуни та піклувальники, на яких законом покладено такий обов’язок. Отже, саме ці особи повинні вжити заходів щодо повідомлення нотаріуса, в провадженні якого є спадкова справа, про наявність спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, відповідно до ч. 4 ст. 1268 ЦК.
До того ж, слід звернути увагу на те, що ЦК 2003 року визначає механізм перерозподілу спадщини (ст. 1280). Незважаючи на те, що ч. 1 цієї норми наголошує: якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці внаслідок надання згоди на подання заяви про прийняття спадщини або за рішенням суду, вона підлягає перерозподілу між ними. Доцільна аналогія права і в частині недієздатних та обмежено дієздатних спадкоємців за заповітом. До речі, ці спадкоємці можуть спадкувати і за законом, але нотаріусу про них не буде відомо. Такі правонаступники мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.
Таким чином, ЦК змінив правове регулювання перерозподілу спадщини порівняно з ЦК УРСР 1963 року. Останній встановлював норми, згідно з якими спадкоємець, який прийняв спадщину після пропущення строку, не мав таких широких прав на майно, як спадкоємець, що прийняв спадщину вчасно. Встановлювалася цивільно-правова відповідальність спадкоємця за недодержання встановлених законом строків для прийняття спадщини. Між тим, ЦК за загальним правилом не встановлює для такого спадкоємця жодних негативних наслідків.
За змістом ЦК УРСР 1963 року спадкоємцеві, який пропустив строк для прийняття спадщини і прийняв її внаслідок продовження цього строку у судовому порядку або за згодою інших спадкоємців, передавалося лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти належного йому майна (ч. 2 ст. 550). Вищезазначена норма позбавляла спадкоємця права на одержання майна у разі відчуження його на підставі договору міни, оскільки у такому випадку відбувався обмін майна не на гроші, а на майно.
ЦК 2003 року не містить подібних обмежень прав спадкоємця, який з’явився після оформлення права на спадщину, іншими спадкоємцями. Підтвердженням цього є широке формулювання норми абз. 2 ч. 1 цієї статті, за змістом якого спадкоємці, які з’явилися після оформлення спадщини, мають право вимагати передання їм у натурі майна, яке збереглося, а за неможливості, тобто у разі його втрати, пошкодження або відчуження — сплати грошової компенсації.
Враховуючи наведене, нотаріусу до питання розшуку та ідентифікації «непізнаних» заповітів слід підходити диференційовано. У разі якщо в нотаріуса є підстави вважати, що спадкодавець, відносно майна якого є спадкове провадження, може бути суб’єктом цього правочину, то слід витребувати відповідну інформацію. Якщо ж ні, то невитребування інформації про відповідний заповіт не може вважатися порушенням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
