Тема 2. Україна у складі евроазійських державних утворень (стр. 5 )

Спочатку обидві сторони не тільки не порушували умов договору, а й допомагали одна одній. Так, одразу після його укладення об’єднані українсько-московські підрозділи рушили до Білорусії, де відвоювали в поляків значну частину території. У 1655 р. Б. Хмельницький спільно з московськими військами вступив у Галичину, завдавши під Львовом поразки польсько-шляхетським загонам. У цій безнадійній ситуації Польщу врятувала дипломатія. До Москви було надіслано пропозицію про перемир’я, а цареві запропонували польську корону після смерті бездітного Яна Казимира. 24 жовтня 1656 р. у м. Вільно між Росією та Польщею було підписано сепаратне перемир’я. Українська делегація на переговори не була допущена. Віленський мир викликав обурення Б. Хмельницького та козацької старшини, але він розв’язав їм руки. Військовий союз України з Москвою проти Польщі втратив силу і гетьман змушений був шукати нових союзників. Ними стали Швеція, Бранденбург, Семиграддя, Молдова, Волощина та Литва. Союзники планували розділити Польщу між собою, але ці плани не були реалізовані. 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер, не завершивши розпочатої справи.

Зі смертю гетьмана розгорілася боротьба за владу. Розпочався найдраматичніший період в історії Української гетьманської держави під назвою „Руїна”. Вона принесла жахливе спустошення українських земель, жорстоку громадянську війну з численними жертвами, безцеремонне втручання у внутрішні справи сусідніх країн, насамперед, Московської держави.

Питання 5. Суспільний і державний лад Гетьманщини у др. пол. XVII ст.- ХVІІІ ст.

У 60 – 70-х роках XVII ст. провідні місця в суспільних відносинах Гетьманщини почали посідати представники військової козацької знаті. Вони брали безпосередню участь у визвольній війні, після закінчення якої продовжували виконувати військову службу на користь Війська Запорозького.

Провідний стан українського суспільства дістав назву знатне військове товариство. У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки: 1) бунчукове товариство – відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем особи, яких гетьман брав під свій бунчук (гетьманський знак). Відтоді бунчукові товариші потрапляли під особисту юрисдикцію гетьмана. У своїй більшості це була генеральна старшина; 2) військове товариство – до його складу входили авторитетні козаки, які залишилися за межами кількісно визначеного бунчукового товариства. Вони підпорядковувалося Генеральній військовій канцелярії, судочинство щодо них проводив особисто гетьман; в) значкове товариство – особи, які приймалася „під значок” (прапор, корогва), вилучалася з козацького загалу та передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковникам надавалося право зараховувати до складу значкового товариства. У загальному аспекті зі складу знатного військового товариства формувалася козацька старшина.

На відміну від Польщі та Литви, на другому рівні ієрархічної соціальної піраміди опинилася українська шляхта. Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов’язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану було значно обмежено. Отримати статус козака могли лише особи, що одружувалися на козацькій дочці або вдові. Частина військових обов’язків перекладалася на плечі селян – козацьких підсусідків.

Міщани – це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу відмежування міщан від решти суспільних верств сприяло отримання містами прав на самоврядування, такі міста називалися магістратськими. У Гетьманщині налічувалося 12 міст із магдебурзьким правом, серед них Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Глухів, Батурин та ін. Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст також вибиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду (адміністрації). Як у магістратських, так і в ратушних містах відбувався інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міське населення диференціювалося на три групи: а) міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духівництво, знатні військові товариші, які працювали в місті); б) середній прошарок (ремісники і торгівці); в) міські низи (незаможні ремісники та дрібні торгівці).

В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях „вільні” військові села, а також їхні мешканці, залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави. Вони перебували у віданні Військового скарбу і становили основний фонд для пожалувань знатному військовому товариству, козацькій старшині та шляхті. Групу залежних селян становили піддані козацької старшини, знатного військового товариства, їх кількість зростала за рахунок селян „вільних” військових сіл.

Духівництво. Вищі церковні ієрархи обиралися на козацьких радах, а нижче духівництво – на сільських сходах, їх обрання затверджував глава держави – гетьман. Незважаючи на певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні церковних питань.

Державний лад. Формування української держави відбувалося в умовах бойових дій, що, звичайно, не могло не вплинути на спосіб організації державної влади. Упродовж свого існування в Українській гетьманській державі було створено тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади.

Гетьман (польс. hetman, від нім. heuptmann – воєначальник, отаман, ватажок) обирався на довічний термін. Як главі держави, йому належала вища законодавча, виконавча і судова влада. Законодавчі акти гетьман затверджував після ухвалення їх Генеральною радою. Він також очолював збройні сили країни. У разі обставин, що заважали гетьманові керувати військом, призначався наказний гетьман, який виконував тимчасові функції головнокомандувача на час воєнного походу. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та Запорозьку Січ. У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки з державного фонду. За гетьманом закріплювалося право налагодження дипломатичних зв’язків з іноземними країнами. В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема повноваження гетьмана часто перетиналися з компетенцією Генеральної ради. Після смерті Б. Хмельницького царський уряд усіляко намагався обмежити повноваження наступних гетьманів.

Генеральна (військова, козацька) рада – колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, що виконував адміністративні, законодавчі, управлінські та судові функції. Лише Генеральній раді належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи полковників. До складу Генеральної ради входили: козацьке військо, знатне військове товариство, козацька старшина, вище православне духівництво та представники міської адміністрації (війти та бурмістри). Селянство на козацьких зборах не було представлене. Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьманові. Він відкривав засідання та головував на ньому. Окрім виборів гетьмана, до компетенції Генеральної ради належали окремі питання зовнішньої політики, воєнного характеру, ухвалювалися судові рішення, які для гетьмана були обов’язковими до виконання. Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало.

Старшинська рада – постійний станово-представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною радою, а наприкінці XVII – на початку XVIII ст. перебрав її повноваження. У роботі старшинської ради брали участь: вище духовенство; генеральна старшина з полковниками; запорожців представляла обрана козаками січова старшина; офіційні делегати від знатного військового товариства та обрані представники міської знаті. Старшинські ради виконували функції дорадчого органу. Складалися з двох палат: верхня палата – колегія генеральної старшини була постійною установою, нижня – старшинські з’їзди, що скликалися двічі на рік (на Різдво Христове та Покрову). Засідання проводилось у гетьманській резиденції. Повноваження старшинських рад були досить широкими, але не розмежованими з компетенцією гетьмана та Генеральної ради. Здебільшого вони вирішували питання внутрішньої політики: розпоряджалися фінансами, організовували військове постачання, розглядали судові справи, за відсутності гетьмана колегіальне очолювали державу.

Гетьман разом з генеральною старшиною утворював генеральний уряд. У його складі другою посадовою особою після гетьмана (голови) був генеральний обозний – відповідав за військову підготовку, обоз (постачання) та керував козацькою артилерією, займався розслідуванням особливо резонансних злочинів. Генеральний суддя (згодом два судді) очолював Генеральний суд, який був вищим судовим органом та апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, вів дипломатичне і таємне листування, приймав послів, брав участь у засіданнях Генерального суду. Генеральний хорунжий відповідав за головний прапор козацького війська, очолював загони особистої охорони гетьмана. Генеральні осавули (як правило два) відповідали за ведення козацьких реєстрів, спорядження військ, командування окремими військовими підрозділами, виконували окремі доручення судового, поліцейського та дипломатичного характеру. Генеральний підскарбій відав фінансами, розподіляв грошові та натуральні податки, очолював скарбову канцелярію. Генеральний бунчужний відповідав за охорону гетьманських клейнодів, супроводжував послів, виконував адміністративні та судові доручення, у воєнний час очолював особливий загін бунчукових товаришів.

Генеральна військова канцелярія – вищий державний військово-адміністративний орган в Гетьманщині, за її посередництвом гетьман здійснював адміністративне, судове, військове, фінансове управління. Вона готувала проекти нормативних документів (універсалів, наказів, привілеїв) з різних питань державного та суспільного життя. Загальне керівництво роботою Генеральної військової канцелярії здійснював генеральний писар. З 20-х років XVIII ст. набула значення колегіального органу виконавчої влади з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання нормативно-правових актів нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 р., в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, завершеного вигляду набула після Зборівського миру 1649 р. За реформою територія воєводств поділилася на адміністративні округи, що називалися полками. Командир військового підрозділу – полковник одночасно очолював адміністративний округ, що дістав ідентичну назву – полк. Відтак, полковники ставали не тільки командирами військових одиниць, а й керівниками адміністрацій, управляли фінансами, були вищою судовою інстанцією. Кожен полк іменувався за назвою міста, де розміщувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія. Наступним за ієрархією посадовцем у полку був осавул. У кожному полку посаду осавула обіймали дві особи. Перший – виконував поліційні функції, проводив слідство, виконував вироки. Другий – безпосередньо допомагав полковникові в його військових справах. Повноваження хорунжого обмежувалися зберіганням та охороною військових символів полку – корогви та значка. На посаду писаря призначалися освічені люди з цивільних осіб. Писар відав полковою канцелярією, діловодством, забезпечував дипломатичне листування. Усі перелічені старшини входили до полкового уряду.

У свою чергу полк поділявся на 10 – 15 сотень. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія. Влада сотника була майже необмеженою на території сотні. Козаки – мешканці сіл входили до куреня, на чолі якого був отаман, який призначався сотенним правлінням. Полково-сотенна система управління була характерним елементом української державності. Річ у тім, що полки як військові одиниці існували в багатьох країнах, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала як в Україні військової, адміністративної та судової влади.