Чернецтво – шлях до спасіння
Сьогодні для усіх читачів “Української Автокефалії” пропонуємо інтерв’ю преосвященного Афанасія, єпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви, у якому преосвященний владика ділиться своїми роздумами про сучасне та минуле православного чернецтва.
Кор.: Владико, в наш час, коли життя динамічно розвивається, а цивілізація безперервно продукує стільки спокусливих принад, від яких не тільки молодим, а й дорослим людям важко відмовитися, то що, власне, спонукує людей, особливо молодь, кидати світ і йти в монастир?
Єп. АФАНАСІЙ: Саме якраз нинішній етап розвитку людської цивілізації, який набирає все шаленішого темпу, і спонукає до цього. Не кожна людина може вписатися в цей цивілізаційний молох, а тому, не витримавши його звіриної суті, шукають своїй душі захисту в Бога – спочатку стають вірними тієї чи іншої церковної громади, відвідуючи богослужіння в храмі, знайомляться з духовною літературою. Але стан, коли переважна більшість часу все ж проходить у тому ж таки світі, який, так чи інакше, вривається в душу, постійно її травмуючи, наносячи рани, які людина не завжди може загоїти самотужки, змушує людину зважитися залишити свій дім, родину й піти до святої обителі, щоб там знайти своїй душі спокій.
Звичайно, людині важко одразу зважитися на цей доленосний для неї крок, вона тривалий час обдумує, вагається, адже прийняти чернецтво – означає докорінно змінити звичний уклад життя, в якому до цього все було розкладене по своїх полицях і з чим кожному не так легко розлучитися.
Преподобний Іоанн Ліствичник називає ряд причин, із-за яких людина кидає світ і йде в монастир. Перш за все, це усвідомлення власної гріховності. Звичайно, кожна людина розуміє, що спосіб її життя гріховний, але не в кожного це відчуття настільки загострене, не в кожного душа так оголена, що усвідомлює – в світі спасіння немає, а тому шукає порятунку в святій обителі. Більш духовно підготовленні, а це ті, хто з малих літ ведуть оцерковлене життя, шукають способу отримати в Господа найвищі духовні нагороди в подвижництві, яке можливе лише з відреченням від світського життя.
А є й ті (хоч їх і значно менше), хто приходить в монастир з великої любові до Бога, такої любові, яка заполоняє душу й усі помисли, і робить життя в світі нестерпним. Такі присвячують життя Богу, тому що вже не мислять себе в іншому оточенні, хто вже не мислить себе без постійної молитви, без безперестанного духовного вдосконалення.
Кор.: Так, досягти хоча б середнього рівня духовної досконалості в нинішньому світі дуже важко. В той же час, мало хто має хоч якісь правдиві уявлення про чернецтво. І це, очевидно, одна з головних причин, чому людина, особливо молода, походивши по храмах, надивившись на різні невлаштованості духовного життя й переносячи враження від них і на монастирі, а зустрівши щось подібне і в обителях, відмовляється від духовних пошуків і повертається до вже звичного для неї життя. Чому так стається?
Єп. АФАНАСІЙ: Через непідготовленість людини до зміни свого способу життя. А невідомість завжди і притягує, і лякає. Тому людині слід на початку налаштувати себе до того, що коли вона вже відважилася хоча б пожити в монастирі тиждень, два чи місяць, а хто й більше, і як би в монастирі їй не сподобалося, то вона повинна витримати хоча б той термін, який собі намітила. Взагалі, якщо людина прийшла в монастир не з поклику душі, а з-за якихось зовнішніх негараздів, то вона здебільшого в ньому не закріпляється. Такій людині треба проявити дуже багато старання, аби монастирське життя так увійшло в душу, що вже про щось інше вона й помислити б не могла. В протилежному випадку така людина піде з монастиря так само, як і прийшла, але часто ще й з великими духовними втратами.
Так само людина не повинна й дуже захоплюватися монастирським життям, бо настає такий час, коли душу відвідує зневіра й так тяжко б’є, що не кожен справляється з розчаруванням. Але те, що багато хто не справляється з надуманим, уявним чернецтвом і реальним, є закономірним, так було завжди. Щоб так не сталося, треба просто частіше бувати в монастирях, спілкуватися з ченцями, мати за свого духівника також ченця. Тобто, готувати себе завчасно до чернецтва, а не піддаватися тимчасовим емоціям, бо чернецтво – це дуже тяжкий труд.
Людина повинна знати, що в чернецтві мало вірувати в Христа, мало просто йти за Христом до того чи іншого перехрестя життєвих доріг, треба знати, що чернецтво є щоденною духовною Голгофою. А з цим мало хто справляється. Треба ж враховувати той момент, і дуже важливий, що першою спокусою, з якою доведеться боротися в монастирі, будуть спогади про рідних, а в голову лізтимуть думки: «Навіщо я сюди прийшов? Що я тут забув? А ось дома…» і таке інше. З цими думками дуже тяжко боротися. Це, знаєте, як голодній людині дати шматок хліба й одразу ж його забрати.
До монастирського життя людина повинна себе готувати ще живучи в світі. Я пішов у монастир, коли вже світогляд мій сформувався, хід мислення визначився, а віра в душі зайняла таке становище, що світ для мене втратив свою цінність. Роки, власне, пройшли, і треба було бути рішучим у виборі того, як жити далі. Тому, коли й потрапляв у монастирі далеко не з чернечим способом життя, то у відчай не впадав, зберігаючи поставлену перед собою мету, а тому, очевидно, Бог зі Своєї милості й беріг мене. Головне, ніколи не втрачати віру, а вона дає нам терпіння, разом же вони зміцнюють наші духовні сили, а також і тілесні, щоб ми гідно витримували всі ті випробування, що їх неодмінно доводиться проходити кожному.
Кор.: Ви говорите, що чернече життя є дуже важким, але в суспільстві побутує думка, що в монастирі, навпаки, йдуть ті, хто шукає собі легшого життя. В той же час людині, котра збирається присвятити своє життя Господу, як я розумію, слід знати про всі ті труднощі, котрі на неї чекають, лиш вона переступить межу, що розділяє світ і святу обитель. Як же готувати себе до чернечого життя?
Єп. АФАНАСІЙ: Спочатку треба відчути непереборне бажання боротися зі злом у самому собі, потім слід усвідомити, що борючись зі злом у собі, ти борешся з ним і довкола себе. повчав, кажучи: «Спасися сам і довкола тебе спасуться тисячі». Це найголовніша умова чернецтва, без якої перебування в монастирі є лише спільним життям у гуртожитку. Але ж людина йде в монастир не тому, що їй ніде жити! Хоча й таким чином багато хто приходить до монастиря. І це теж вірно. Як тинятися попідтинню, то вже краще піти в монастир та Богу молитися й на славу Божу трудитися.
Але, знов же таки, нинішні люди живуть життям неоцерковленим, а тому, потрапивши в складні обставини, тим паче опинившись на вулиці, в рідкісних випадках шукають собі притулку в монастирях, а здебільшого стають бомжами. Це трагедія їхнього особистого життя, з якою вони не справляються. Причина та ж сама – коли від тебе відвертаються люди, навіть найрідніші, то Бог не відвертається ніколи. Та зрозуміти це заважає зачеплене бідою непомірне самолюбство, адже така людина згадує про Бога лише в тяжку годину й то з глибокою образою: «Як же Він міг таке допустити? І чому зі мною?»
Тобто, претензія виставляється Тому, Хто дав життя, а не самому собі, хто так невдало й безрозсудно тим життям розпорядився. Й оте: «Як же Він міг…», міцно перекриває людині дорогу до спасіння, бо тоді образа на всіх і на все, і на Бога так само, закриває перед людиною зір духовний і зір звичайний, коли вона вже не звертає ніякої уваги ні на саму себе, ні на світ, що її оточує, і дуже швидко скочується на самісіньке дно, а життя для неї стає суцільним гріхом. Через виплекане самолюбство людина вже не знаходить у собі сили повернутися до нормального способу життя, з якого вона випала зі своєї чи чиєїсь злої волі.
Інший аспект цієї проблеми полягає в цій же площині – невір’я таке глибоке, так міцно воно вкоренилося в душі людей, так наші люди звикли в атеїстичні часи «розвиненого соціалізму» отримувати від держави ті чи інші блага, що й до Бога вони тепер безсоромно приступають, вимагаючи: «Дай!» А Бог же каже: «Я вам дав життя і все, що тільки можна уявити, що є довкола вас. Віруйте в Мене і трудіться, й матимете те, що потрібне для користі кожного».
Але більшість людей ставлять себе вище Бога, а тому не можуть усвідомити, що в Нього на кожного з нас Свої плани, Він кожному приготував лише йому визначене випробування для приготування душі у життя вічне, а отже, й своє місце. Тому батьки хочуть (і вимагають), щоб син чи донька обов’язково одружилися і мали дітей. Це, звичайно, природне бажання, але як бути з тим, що в доньки чи сина душа черниця і кличе не до чоловіка чи жінки в шлюбні обійми, а в обійми Жениха Небесного з Яким ніщо земне не може зрівнятися?
Люди повинні враховувати найголовніше – подвиг чернецтва йде від Бога, а не від людини. І тому саме з цієї причини багато хто не витримує вже першого етапу – послушництва, і повертається назад у світ. Буває, що й прийнявши постриг, людина знімає клобук. А все тому, що піддалася дії власних емоцій, а не поклику Божої волі. Без розуміння того – є воля Божа на чернецтво, чи немає її, дуже небезпечно наполягати на чернецтві, адже це може зламати людині все життя.
Звичайно, чернече життя в суті своїй таїнне, глибинне, і саме це й притягує багатьох. Але слід знати, що чернече життя так само й важке, навіть тяжке й мало хто може стати справжнім ченцем. Важке не фізичною працею (хоча й це часто буває присутнім), а безперестанною духовною боротьбою – щоденною й щонічною, яку доводиться вести ченцеві з різноманітними бажаннями, що виникають постійно, помислами, в тому числі й хтивими, адже природа намагається брати від людини своє. Це людина обов’язково повинна спати, бо не витримає її фізичне тіло, а лукавий не спить ніколи, він з особливим завзяттям спокушає саме того, хто став на шлях спасіння, особливо в чернецтві. Діє лукавий через розум, який, за висловом апостола Павла, бажає протилежного душі, яка вірою й зводить людину на хрест подвижництва в Ісусі Христі, а розум, навпаки, маловір’ям, більше того – невір’ям, скидає її з того, істинно спасенного хреста.
Крім того, слід знати й розуміти, що сучасне чернецтво далеко не те, яким воно було в попередні віки, особливо в період становлення православної віри. Шлях чернецтва можна розділити на три періоди, які відрізняються один від одного.
Кор.: Що ви маєте на увазі й на скільки періодів поділяється чернецтво?
Єп. АФАНАСІЙ: Маю на увазі те, що кожна епоха накладає свій достатньо суттєвий відбиток на чернецтво. Скажімо, чернецтво перших століть, коли православна віра утверджувалася кров’ю перших християн, яких язичники піддавали страхітливим тортурам, винищували тисячами, іноді піддаючи смерті цілі поселення, було істинно подвижницьким. До речі, в ті часи кожен християнин, де б він не жив – у світі чи десь в пустельництві (адже монастирське життя тоді ще не було спільножитним), йшов по шляху Голгофи.
Наступні століття – період сповідництва, коли віра православна вже не переслідувалася, а навпаки, набувала навіть державницького статусу, а в Тіло Христове – Церкву хлинула величезна кількість люду, для якого, власне, християнство вже не було подвижництвом, спорідненим із мучеництвом, але стало способом життя. І якщо до цього кожна мить життя християнина була героїчною, тому що будь-коли могли схопити й розтерзати, не дивлячись на становище в суспільстві – проста людина ти чи найвищого рангу сановник, то коли християнство вийшло з катакомб, а бути християнином стало навіть почесно, бо сам імператор і найвищі сановники постійно брали участь у богослужіннях, для людей високого духу стало нестерпним жити в умовах лицемірства, що проникло в Церкву Христову.
В життя християнської громади, що ми бачимо й донині, владно увійшов світ і вніс в неї свої пристрасті, з якими не кожен християнин бореться та й здатен боротися. Сміливо можна сказати, що тих, хто порівнює свій спосіб життя з євангельським вченням і самовіддано втілює його в собі, одиниці – це було як в давніші часи, такий стан існує й донині, але зараз ще з більшим зануренням в зло світу цього, яким все більше і впевненіше управляє диявол.
І, здебільшого, ці одиниці, усвідомивши, що громада вже перестала бути істинним тілом Христовим, розіп’ятим заради спасіння світу, виходили не тільки з громад, а й відходили від світу взагалі. Вони йшли в пустелі, вони заглиблювалися в ліси, щоб там, у цілковитому усамітненні, стати лицем до лиця з Самим Господом, а так само й перед самим собою, і вже в собі самому боротися з тим злом, яке опанувало душу, з неміччю, яка заповнила тіло й свідомість пристрастями, що все далі відводили від спасіння, втягуючи в погибель.
Це усвідомлювала частина християн тоді, це усвідомлює частина християн і нині. Хай і не в такій кількості, а значно меншій, але все ж і зараз знаходяться як чоловіки, так і жінки, які дбають не стільки про спасіння тіла, як ставлять перед собою мету всього свого життя – спасіння душі.
Кор.: Ви хочете сказати, що чернецтво є більше особистісним ділом власного спасіння, ніж ділом колективної молитви в чернечій громаді, де людина, відірвавшись від світу, працює над власним спасінням?
Єп. АФАНАСІЙ: Ви мене не зовсім вірно зрозуміли. Можливо, чернецтво й залишилося б ділом окремої людини, хоча воно б тоді не витримало перевірки часом і поступово б загасло, так і не набувши того поширення, не зайнявши того визначного місця в житті людства, яке воно зайняло. Але, увібравши в себе всю суть істинного християнства – так полюбити Бога, так прийняти Його в душу, що вже нічого не залишається в душі, окрім цієї всеохоплюючої любові, коли серце вже не сприймає світу, ніщо вже не є дорогим у ньому, а є лише Бог і Його любов, така безмірна, що Він навіть Сина Свого віддав на розп’яття заради спасіння людини, – ці люди йшли за Христом, куди б Він не йшов. А Христос, як ми знаємо, йшов на Голгофу заради спасіння світу, тобто людини. Він не просто йшов.
Він, перетерпівши всі тортури й знущання, приниження й насмішки, таки дійшов до мети. І тут ми повинні знати, що тільки в чернецтві людина може не просто йти шляхом спасіння, а саме якраз дійти до нього, осягнути і, таким чином, повторити подвиг Христа. Отже, як дійшов неосяжний Христос до спасіння світу, так і зло, переможене людиною, яка повторює подвиг Христа, йдучи Його хресною дорогою, в собі самій, зменшує зло в масштабі всесвіту.
Тому, ставши переможцем над злом у собі, людина в чернецтві здобуває те спасіння у вічне життя, заради якого вона відмовилася від такого принадного життя у цьому світі. Нам слід знати, що, прийнявши чернечий постриг, людина розпинається заради Христа, як і Христос розіп’явся заради людини. А хто не розп’ятий, той не Христовий! В цьому суть спасіння в чернецтві.
Так само слід усвідомити й те, що чернецтво є сукупним вираженням самої суті Церкви – тієї Церкви, яка є тілом Христовим, тобто, яка уособлює всі риси подвигу Христа Спасителя, самовідданої жертовності апостолів і святих отців в ім’я Христове. Без монастирів і чернецтва немає всієї повноти Церкви Христової, а, отже, така Церква все одно, що інвалід без ноги, який шкутильгає на милицях.
Побутує думка, що за нинішніх часів людина може спастися й живучи в світі, а загинути духовно може й в монастирі. Звичайно, монастир не є панацеєю спасіння, бо воно залежить, перш за все, від самої людини – якщо вона не захоче осягнути суть духовного подвигу, то перебування навіть у найстрогішій за правилами спільножительній обителі, їй не допоможе.
Свого часу святитель Феофан Затворник, коли пішов у монастир, то одразу відчув, що опинився наче у в’язниці. І він став обмежувати себе в усьому, а найперше – перестав виходити з монастиря. Якийсь час він піднімався на його стіни й оглядав так любий йому простір, уявою звужуючи його до території обителі, а в обителі ходив лише на служби, до бібліотеки та на послухи. Це допомогло йому поступово опанувати собою, якнайглибше увійти всередину себе самого, в такі глибини душі, що вже він не випірнув звідти, а більше того – пішов у затвор і прожив в одній кімнатці двадцять дев’ять років, а вона йому здавалася такою просторою, наче в неї вмістився увесь світ. А все тому, що він увійшов у своє серце і жив уже в ньому, жив у самому собі, а людина, як ми знаємо, то цілий всесвіт. До речі, в стані духовного усамітнення він написав головні свої духовні праці, ставши визначним православним мислителем.
Але тут слід застерегти, що такого стану не досягають одним бажанням. Він дається шляхом важкої боротьби – як духовної, так і тілесної, і ця боротьба триває з року в рік протягом усього життя й перебування в монастиреві. Ця боротьба може увінчатися успіхом, здебільшого, в умовах монастирського способу життя, бо тільки за стінами монастиря можна насправді відсторонитися від принад світу цього.
Знов же таки, якщо людина, усамітнившись і віддавшись в руки Господа, крапелина за крапелиною здобуває мир у своїй душі, без якого неможливе подвижництво, то вона переходить з однієї якості в іншу – спочатку опускається на самісіньке дно своїх переживань і розпачу, а потім, духовно зіщулившись до гірчичного зерня, починає розправлятися, зростати в міру цілого дерева.
Тобто, корінням (власне, як людина, то тілом) перебуває в землі (келії), але стовбуром і кроною піднімається до самісінького неба. Так і людина в затворі своєї келії духовно виростає, осягаючи всесвіт, бо келія є проймою дверей, за якими вічність, що розкривається на всю ширину й глибину свого безміру.
Я сам долучився, як чернець, до монастирського життя на короткий термін (всього лише кілька років), але й того виявилося достатньо, щоб зараз, коли нині я єпископ і керуючий єпархією, відчути всю глибину болю навіть часткової втрати того миру, якого не можна порівняти ні з яким іншим станом найглибшого спокою, якого можна іноді досягати в світському житті.
Спокій і мир в душі – це різні речі. Спокій світської людини є лише тимчасовим заспокоєнням нервів, а мир в душі ченця – це глибоке примирення з Богом і самим собою, тобто власними пристрастями, подолання будь-якого зла в собі, що й є запорукою царювання Духа Святого в ньому. Без такого миру годі й говорити про подвижництво, як годі говорити про врожай на кроні, стовбур якої позбавлений основного коріння. Адже це найголовніша його умова: смирення, терпіння й послух, які в сукупності й плекають мир в душі, без якого внутрішня робота над собою неможлива, тому що чернецтво – то велика Божа тайна, а Бог може перебувати й розкривати Свої таїни тільки в мирі й любові.
До речі, це стосується й Божої благодаті, яка може перебувати лише в любові, такій любові, яка є в Ісуса Христа до нас – вона й безмірна, жертовна, але вона й залишає нас повністю вільними, така любов, коли інша людина для мене, як я сам для себе. Ви скажете, що це неможливо. Але в тому й полягає наше уподібнення Богу, шлях до Нього, який ми повинні торувати впродовж усього свого життя, а особливо в чернецтві, – що нам треба так вдосконалити себе, так опанувати себе, виховати в собі таке смирення, щоб приймати іншого таким, який він є, адже він живе в цьому світі з волі Божої і незалежно від мене, від моєї волі, бо що таке моя власна воля перед Божою?
Крапелина в безмежжі океану! Кожна людина живе в своєму світі, перебуває у координатах власного світогляду, який нею вибудовується впродовж усього життя і, можливо, навіть не розмірковуючи над тим, чи вірні ті його координати, чи помилкові. В кожної людини власне розуміння свого місця в світобудові, яку вибудував Бог, і лише Він є розпорядником долі людини і її Суддею. Та розуміння всієї сукупності взаємозв’язку між Богом і Людиною можливе лише в усвідомленні Христової любові, такої вимогливої, і в цій своїй вимогливості суворої, а ще й у суворості своїй – страшної, яка є осердям Євангелії, непохитною твердинею, якщо хочете – грунтом, на якому виростають і дають щедрі плоди всі настанови Христової науки.
До цього хочу додати й те, що хіротонія на єпископа не позбавляє ченця його чернецтва, а, відповідно, й усіх тих обітниць, які він дає Господу в час постригу, а навпаки, ще більше оголює їх. Адже архієрей стає світильником на горі, якщо перефразувати слова з Євангелії, і є прикладом для кліру єпархії, і для вірних Церкви, адже стоїть уже на видноті, з усіх сторін оглядають його, як на оглядинах. А це дуже відповідально і багато в чому є визначальним не тільки в його особистому житті, а й в житті вірних Церкви, суспільства взагалі. Одного разу прийнявши чернечий постриг, людина залишається ченцем до кінця свого життя, в які б умови вона не потрапляла. Хоча на це мало хто з них звертає увагу.
Мене дуже обтяжує той стан, що зараз я живу не в монастирських умовах, а мешкаю в звичайному будинку, власне, у світі, який, як не опирайся, але розхолоджує, поступово відбирає й ті крихти чернечих духовних набутків, які вдалося з таким трудом напрацювати. Адже тільки обителям властива атмосфера намолення, яка благотворно впливає на кожного насельника, в якому б сані хто не перебував. Тому найпершим моїм завданням нині є заснування й облаштування чоловічого монастиря, де й сам хочу жити.
Свого часу, засновуючи монастир на Житомирщині, я намагався робити все, аби налаштувати молитовне й подвижницьке життя таким, яке воно було властиве кращим монастирям хоча б кінця дев’ятнадцятого століття. Чи це можливо? Гадаю, що так, бо моя спроба, хоч і не в повній мірі, але все ж вдалася. Хочу набутий досвід втілити вже на Лівобережжі, де, власне, немає монастирів українського духу, через що українське православ’я збіднене.
Маю непереборний намір розвивати свій досвід, вдосконалювати його, щоб у цих двох монастирях (одночасно з чоловічим, буду засновувати й жіночий) не тільки рідною мовою Бога славили, а й ці обителі щоб були славні святістю й подвижництвом, щоб у них панував братерський дух, як то було в давніх українських монастирях. Було б тільки з ким…
Тому чекаю насельників і насельниць, але таких, які серйозно налаштовані на молитовний подвиг, адже це для ченця основний труд. І своє завдання вбачаю в тому, щоб життя в цих обителях налагодити так, аби людина зуміла набути таку духовну стійкість, щоб шукала Бога не де-ін-де, а в глибинах власної душі, до яких сягає Сам Христос, подолала на своєму шляху спокуси й зустрілася з Жими Богом, а не тільки в уяві. Це неймовірно важко, це дається не одразу, тому, якщо сам маєш хоч якусь уже стійкість, допоможи й тим, хто тобі довірився, хто теж відважився стати на подібний шлях спасіння.
В той же час хочу наголосити, що боятися, що тебе одразу ж, як тільки поступиш в монастир, пострижуть, не слід. До чернецтва готуються не один рік, і до постригу треба гідно підготуватися. Тільки тоді, коли, на думку настоятеля, людина готова понести нелегкий тягар іноцтва, вирішується питання постригу. А до того людина живе в обителі як послушник – молиться, в міру сил трудиться і придивляється до нового, монастирського способу життя. Так само вона може в будь-який час повернутися до світського життя.
Кор.: Тоді, Владико, задам особистісне для вас питання – хіба ви не розуміли, що, вийшовши з монастиря, ви втрачаєте навіть ту крапелину миру, яку вже набули, і вже не набудете його до кінця своїх днів?
Єп. АФАНАСІЙ: Власне, то ще й не був монастир у всій повноті розуміння цього слова. Я прийшов ієромонахом у Білки і, з благословення керуючого архієрея, заснував там чоловічий монастир. Духовного наставника в мене не було ні до того, ні після, бо якщо їх, як таких, немає в Московському патріархаті, то де їм взятися в Київському? І тому мені доводилося опановувати азами чернецтва самотужки й, здебільшого, за працями святих отців минулого, за духовною літературою, якої, слава Богу, нині дуже багато.
До речі, не те, що нині, а навіть у давніші часи, коли не було насильно перервано традицію чернечого життя, люди, котрі шукали саме істинного подвижництва, не могли знайти собі справжніх духоносних наставників і вдавалися до книг із працями святих отців, вважаючи їх головними провідниками на шляху спасіння.
Наприклад, преподобний Паїсій Величковський, пройшовши не один монастир і зрозумівши, що старця-наставника не знайде, став збирати книги з працями святих отців, перекладав їх з грецької на старослов’янську, ретельно переписував їх, щоб і собі навчатися й іншим, хоч таким чином, допомагати осягати науку спасіння.
Але, знов же таки, тут також таїться небезпека для новонаверненого – читаючи житія і праці великих подвижників минулого, сучасна людина, що живе в розбещеному світі, слабка духовно й немічна тілом, врешті, може втрапити в духовне розслаблення, коли, начитавшись, уявить собі всі ті засоби тілесного й духовного подвижництва, що їх застосовували для вдосконалення їхні попередники. Ось тут і потрібен досвідчений наставник, який допоможе вірно зрозуміти прочитане і підказати, як його застосувати в своєму житті.
Біда сучасного чернецтва в тому, що монастирі відновлюються чи будуються на духовно голому місці, адже чернецтво, як головна інституція Церкви, було фактично знищене за комуністичної доби. Як ми знаємо, в Україні на час незалежності діяв лише один монастир – Почаївська лавра, та й у ньому жило лише з десяток насельників.
А тут за якихось двадцять років в Україні появилося кілька сотень чоловічих і жіночих монастирів, у яких подвизаються до десяти тисяч ченців та черниць. Уявіть собі – всі ці люди прийшли з атеїстичного суспільства, багато з них насправді не були навіть глибоко віруючими, мали приблизне, часто викривлене уявлення про монастирське життя, тим паче про духовне й тілесне подвижництво в святій обителі.
Так само й у монастирях не було не те, що досвідчених, а й навіть подібних до них духівників-наставників. І за таких умов нинішній духовний наставник більше схожий на комуніста-наставника радянської доби на виробництві, якого приставили до молодої людини, що прийшла на роботу після закінчення школи. Здебільшого, ми бачимо в монастирях напускне благочестя, зовнішню, виставлену напоказ праведність, за якою приховується або духовна порожнеча людини, котра просто пристосувалася до нових умов життя, або навіть страшна аморальність. Та це не тільки біда нашого часу, подібний стан чернецтва ми бачимо й за попередніх часів.
Хочу знову наголосити на тій різниці, яка суттєво відрізняє монастирі минулого від нинішніх – полягає вона в тому, що монастирі попередніх віків існували сотнями років, досвід чернечого життя, подвижництва передавався з покоління в покоління. Тобто, були досвідчені духівники, були ченці, з яких можна було брати приклад, наслідувати їх спосіб життя, і на основі вже досягнутого іншими, вдосконалюватися самому. Зараз же братію монастирів складають новонавернені, вони ж стають настоятелями, духівниками, хоча самі ще не мають такої глибини духовного й тілесного вдосконалення, щоб бути прикладом для інших, бо їхній досвід набувався переважно самотужки, а за приклад були не живі ще за них попередники-ченці, а знов же таки, житія преподобних отців минулого. Але це добре, коли по книгах вивчається, скажімо, історія середніх віків, але це не зовсім добре стосовно духовного життя в чернецтві. Тому це проблема сучасного чернецтва, яка ще довго стоятиме на перепоні перетворення монастирів на справжні святі обителі. І це та причина, чому люди не знаходять в монастирях того, що вони шукають – істинного духовного пристанища своїй розхристаній душі.
І все ж цього страшитися не слід – прийде час і визріють плоди святості, а поки що слід користуватися тим, що маємо, хоч не завжди воно нас і задовольняє. Треба й самим потрудитися на цій важкій духовній ниві, відроджуючи чернецтво – основу віри православної. А то багато хто шукає вже готового та ще аби його й виклали йому, як на блюдечку. Трудяща ж людина знає, що для того, щоб виростити добрий урожай, треба пролити багато солоного поту.
Кор.: І все ж, Владико, якою повинна приходити людина в монастир?
Єп. АФАНАСІЙ: Готовою до покаяння і з глибоким усвідомленням своєї гріховності, пам’ятаючи, що перед Богом нічого втаїти не можна. Власне, все життя в монастирі проходить у покаянні, без нього чернець ніколи не досягне навіть найнижчого ступеня духовної досконалості, тому що ним тоді опанують дві крайності – лінощі та гординя. Особливо небезпечна гординя, коли чернець, ще не зміцнившись в тілесному постуванні, а в духовній праці просто відбуваючи ранкові та вечірні правила й богослужіння, впадає в самовозвеличення, яке, в свою чергу, відволікає його від пізнання волі Божої, а, відповідно, й від виконання заповітів Божих.
Але монастир є місцем покаяння, а не возвеличення, місцем покаянної молитви, адже людина повинна приходити в монастир, щоб ще яскравіше побачити свої гріхи, свою духовну недосконалість, і вчитися боротися із своїми недоліками, а не когось повчати. В монастир приходять шукати Бога і спасіння в Богові. Ось тут на перший план і виходить смирення, без якого в монастирі робити немає чого.
В будь-якому випадку людина, збираючись вступати до монастиря з наміром прийняти там чернечий постриг, аби остаток свого життя, відведений їй Господом, прожити в стороні від погибельного світу, повинна усвідомлювати, що в обителі їй треба буде наполегливо трудитися над собою, над станом своєї душі в покаянних молитвах, постуванні, виконанні послухів, набуваючи найголовнішу чесноту ченця – смирення, яке буде освітлювати їй шлях до спасіння.
Тут варто навести приклад із Євангелії, коли митар, який не знав за собою нічого доброго, окрім гріхів, який заслужив від людей лише осуд, був оправданий перед Богом за те, що, усвідомлюючи свою негідність, говорив собі: “Боже, помилуй мене, грішного”, а фарисей не отримав від Бога такої милості. Я хочу сказати, що Бог дарує Свою милість тільки тим, хто працює над собою в тілесних і особливо духовних подвигах. Але завжди слід пам’ятати, що без духовного подвигу до розуміння Божих істин не підступитися.
Так само, як слід пам’ятати й те, що виснажувати себе постуванням в тому вигляді, як цей подвиг здійснювали святі отці давніх часів, нині, власне, неможливо, тому що стан здоров’я нинішніх людей дуже немічний, то слід братися до всього помірно, за своїми силами.
Взагалі, якщо людина живе за законами євангельської любові, з глибокою вірою і смиренням, то Господь дасть їй розуміння міри посту й молитви. Тобто, вона стане справжнім посником і молільником. А коли людина із постування робить самоціль та ще й виставляє це напоказ, щоб усі бачили й захоплювалися, то дуже швидко вона впадає в гординю, починає всіх довкола себе повчати, доводячи своє чернече життя до абсурду. Це біда і для самої людини, і для монастиря, в якому вона подвизається. Ніскільки не принижуючи посту, як засобу самовдосконалення, хочу наголосити, що головним повинне бути покаяння, яке рятує від гордині й самолюбування, а також смирення, яке утверджує в серці любов до Бога й ближнього, без якої немає істинного християнства. Підсумовуючи, наголошу – в світі людина, як би не намагалася працювати над вдосконаленням себе самої, все одно буде віддавати більше сили й часу, працюючи на когось, на щось, таким чином розтрачуючи свої духовні й тілесні сили на другорядні речі, але тільки не на спасіння. В монастир же людина приходить трудитися над собою, осягаючи науку спасіння в життя вічне.
Кор.: Чернецтво, як я розумію, це цілковите відречення людини від самої себе, щоб жити за правилами духовного закону, відійшовши від звичного життя серед людей заради оновлення душі й тіла в Ісусі Христі, перебуваючи під постійним Його зором.
Єп. АФАНАСІЙ: Наше спасіння в Богові, тому й Бог є нашою метою, нашою пристанню, до якої ми можемо допливти лише в правді Христовій, а правда Його – Хрест розп’яття, проти якого бунтує наше тіло, бо єство його зіпсоване різноманітними спокусами й принадами, розум наповнений всякими бажаннями, якими жила людина до чернецтва, а тут треба від того всього відмовитися. Ой, як це дуже непросто! Мабуть, фізичні тортури легше терпіти, аніж проти свого тіла й розуму боротися. Але поборювати можна.
Не скажу, що можна одразу побороти, та отримувати успіх все ж таки можна, якщо долати їх духовними подвигами, тобто трудами душі й серця. Адже Бог бачить, що ми не в самозаспокоєнні перебуваємо, а в постійній боротьбі (а вона ж таки – постійна!), мученицькій боротьбі зі своїм тілом і розумом, з духами нечестивими, що під’юджують нас до протилежного, з усілякими труднощами, що навалюються як ніколи й ні за яких інших умов.
На все це Він дивиться і здійснює особливий промисел Божий над такою людиною, адже все людині в житті попускає Бог. Вона ж, якщо не помре для людей і всяких людських принад, а буде ними постійно захоплюватися, – то впродовж усього свого життя так і не зуміє відірватися від землі, плазуватиме по ній, і не сподобиться нічого духовного.
Від розуміння, що все діється з нами з промислу Божого, серце наше зберігає глибокий мир до будь-яких обставин і людей, що спричиняють ті обставини. А мир у серці – як губка вбирає істину Божу, яку преподає Господь нам щомиті. Наша віра повинна бути не теоретична, а жива й практична, здатна успішно боротися зі спокусами, а ми завжди повинні пам’ятати, що навіть кожна волосина на нашій голові порахована Богом і не випаде без Його на те волі. Все, що з нами відбувається, знов же таки, стається з Його святої волі.
Чернець, як, власне, й послушник, тим паче, якщо він має намір здобувати постриг, стоїть вище за світську людину, тому що вже віддався в руки Господа, під Його опіку, а тому й дивитися повинен увесь час вгору, туди, де Господь і Царство Небесне, а не вниз, де панують спокуси й вирують пристрасті людські, бо коли з висоти опускатиме зір вниз, в нього закрутиться голова і він легко впаде.
Але тут теж треба знати, що тримаючи зір в небесах, в той же час носа треба тримати опущеним донизу, бо спокуса гордині річ підступна, незчуєшся, коли заволодіє твоєю свідомістю і зв’яже твої помисли, як сітка крила у птаха, що вже й виборсатися з неї буде дуже тяжко, або й неможливо. Дай то Боже, аби вчасно на допомогу прийшов досвідчений духівник. Треба розуміти, що все відбувається з Промислу Божого, і тоді не закрутиться голова й твоєю свідомістю не заволодіє сум’яття, яке може дуже легко відвернути від молитви, а згодом і від віри, коли вуста хвалитимуть Бога, а душа Його хулитиме.
Треба вірити Спасителю й словам Його, а Він сказав: “В терпінні вашому душі свої здобудете” (Лк. 21:19), а той, хто ”витерпить аж до кінця, той спасеться” (Мт. 24:13), коли ж спасеться, то до віку вже буде Божий. Тобто, здолавши будь-які пристрасні потяги тіла й розуму, тілом помре, а душею безсмертя здобуде, бо тоді тіло вже не матиме ніякої влади над душею і вона буде розкрита для прийняття Божої благодаті, яку Він вливає Духом Святим.
Ця ж благодать виявляється, перш за все, миром, для пояснення якого навіть слова підібрати важко, але коли чернець опанує себе, кров свою – як у давнину писали святі отці, смиренням і терпінням, тоді Господь і дарує його душі незбагнений для звичайної людини духовний стан – мир. “Віддай кров і отримаєш Дух”, – так писали святі отці, а їм приклад показав Сам Господь наш Ісус Христос.
Я ж додам до цього – вирвись зі світу остаточно, тобто, подолай у собі будь-які жалкування до всього, що складало до того твоє життя в світі, подолай бажання відчути навіть на мить насолоду від усього, до чого ти звик вдома, чи що колись би мав, щоб воно не відволікало тебе від головного – осягнення Істини. А істина – Христос! Це й є ідеал чернецтва, до нього й треба повсякчас прагнути, ним жити, в ньому знаходити втіху своїй душі.
м. Полтава
