Олексій Роготченко (Київ)
кандидат мистецтвознавства,
старший науковий співробітник ІПСМ НАМ України
Соцреалізм як втілення соцтоталітаризму
Українському та закордонному мистецтвознавству і культурології сьогодні доводиться переоцінити багато явищ і подій з історії українського мистецтва і ті культурологічні парадигми, які супроводжували мистецькі процеси упродовж часів воєнного лихоліття – 1940-х та наступних після Другої світової війни – 1950-1960 – х роках. Велика кількість не дослідженого матеріалу, фізично знищені творці та їх твори, школи і угрупування, перебріхування історичних фактів змушують істориків мистецтва та культурологів звернути увагу та події півстолітньої давнини. Українська культура і мистецтво здобуває нові факти, імена, твори навмисно забутих і згублених в історії вітчизняного мистецтва подій. Нещодавнє минуле проходить складний процес реставрації і відновлення у новому чесному форматі сьогоднішнього бачення складних проблем, що оточували тодішнього митця і формували його світогляд. Відкриті після шести – семи десятиліть архівні документи дозволяють переосмислити спотворені факти власної історії.
З полиць архівів повертаються незаконно забуті імена, насильно і надовго витіснені з наукового обігу явища. Оживає творчий доробок знищених або мало згадуваних раніше митців, чиї твори не потрапляли на офіційні художні виставки Міністерства культури УРСР, всесоюзні та республіканські виставки Спілки художників та Художнього фонду.
У світовій мистецтвознавчий літературі період образотворчого мистецтва України 1940-1960 характеризується як тоталітарне мистецтво другої фази. Це найбільш недосліджений період вітчизняної образотворчості, що був пов’язаний з культом особи Й. Сталіна, кровопролитною війною і проблемами відбудови країни після війни. Сьогодні не всі критики одностайні у тлумаченні терміну тоталітарне мистецтво і часом висловлюються думки, що варто було б забути про тяжке минуле, яке вже не може вплинути на подальший розвиток мистецтва сьогодення. Деякі країни східної і центральної Європи про своє тоталітарне минуле згадують вкрай обережно. Проте світовий мистецтвознавчий та культурологічний досвід свідчить про інше. Без ретельного вивчення навіть важких періодів власної історії розуміння сьогоднішнього найактуальнішого мистецтва може виявитися мало перспективним.
Нерідко доводиться стикатися з думкою, що немовби, не варто уже говорити про тоталітарне минуле: слід жити проблемами нинішнього дня і майбутнього. Проте суть полягає у тому, що досвід розбудови нашої молодої держави свідчить: без ретельного вивчення і належної оцінки нещодавнього періоду тоталітаризму рух уперед може виявитися надто повільним, а то й цілком безперспективним. Лише неупереджений фаховий аналіз подій, опрацювання фактологічного матеріалу не лише з історії мистецтва, а й політичної складової, соціокультурного сегменту, відмежування від офіційної доктрини допоможе єдино вірному прочитанню мистецьких проблем і відродженню незаконно знищеного. Багато з того, що досліджується лежить у поза ідеологічній площині. На митця пори, що вивчається, впливали чинники, відсутні у нормальному цивілізованому суспільстві – страх, ненависть, «обов’язкова любов» і повага до керманичів і комуністичної партії, сповідування єдиного напрямку у мистецтві, відмова від релігії. Закордонні учені з Європи і Америки сприймають деформації у ділянках образотворчості в умовах тоталітарних режимів як константу. Разом з тим не відкидається висока академічна майстерність художників, що творили у обіймах тоталітаризму. Для переважної більшості з них соціальні проблеми тоталітарного світу, який породив саме таке мистецтво, стають не головними. На перший план виступає суто професійне дослідження мистецьких творів. Це докорінно не правильно і ще раз підтверджує необхідність вивчення, оприлюднення і тлумачення процесів які сформували тоталітарне мистецтво другої фази. Практично в кожній вищій школі Європи, де вивчається історія і теорія мистецтва, у програмі присутні цикли лекцій, які докладно висвітлюють специфіку мистецтва тоталітарних держав і його вплив на розвиток світової культури.
В Україні дослідження мистецьких процесів, які відбувалися в епоху тоталітаризму, стало можливим лише з часів проголошення Незалежності. Нові документи, свідчення, які вже не бояться дати учасники процесу, сховані роботи того періоду надають реальні шанси об’єктивної оцінки усього комплексу змін, які відбувалися в мистецькому середовищі за радянських часів. При цьому особливої ваги набуває детальне і всебічне вивчення докорінного перелому 1940 – 1960 - х років, якому передувало насильницьке впровадження методу соціалістичного реалізму, ліквідація у другій половині 1930– х років усіх мистецьких організацій і творчих течій, створення Спілки радянських художників, проголошення методу соціалістичного реалізму в літературі, образотворчих мистецтвах, кіно і театрі єдино вірним. Особливим з точки зору переоцінених цінностей, вимальовується період воєнного лихоліття, коли не надовго змінюється ставлення правлячої верхівки до інтелігента і особливо до творця потрібних образів – художника, літератора, композитора. Відновлені та розсекречені факти минулої післявоєнної історії проливають світло на вчинки художників і той мистецький продукт, що вироблявся протягом 1940 –1950- х років аж до ХХ з’їзду КПРС (1956).
Соцреалізм переміг інші мистецькі напрями не у відкритому протистоянні, а примусовим, адміністративно-командним шляхом і видозмінювався протягом десятків років двадцятого століття щонайменше тричі, за формою і змістом. Єдиною незмінною константою залишалася партійна належність, для збереження якої і були розроблені мистецькі та естетичні норми новоствореної держави. За роки існування стиль перероджувався і трансформувався, пристосовуючись до політичного замовлення радянської держави. Він винищував митців, які не бажали його підтримувати, підносив та забезпечував матеріально тих, хто його визнавав. Разом з тим слід визнати, що період домінування соцреалізму відкрив немало нових імен талановитих митців, які, пристосувавшись до невільного вибору, спромагалися створювати справжні шедеври.
Тобто художнім методом ставала сукупність принципів художнього відбору, узагальнення, ідейно-естетична оцінка та художнє зображення дійсності у мистецтві. Два головні чинники ставали закладинами розуміння методу – співставлення форми і змісту у творах мистецтва і межа умовності дозволеного у мистецтві. Умовність, без якої у мистецтві зображення залишається фотографічним відбитком, пережила у соцреалізмі трансформацію від умовних зображень в образах 1930-х до гіперреалістичної передачі образного ряду у творах скульптури чи живопису наприкінці 1960-х, які подекуди лише копіювали навколишнє життя, не створюючи ані явного, ані схованого підтексту. Як не парадоксально, такі твори (В. Костецького, О. Шовкуненка, В. Касіяна, К. Трохименка) були найбільш розповсюдженими і зрозумілими у народі.
Однак, в умовах тоталітарної системи, панування одного єдино правильного творчого методу, бути «незгодним» означало бути не просто сміливим, а швидше – внутрішньо безкомпромісним. Критичне бачення існуючого порядку та загальноприйнятих норм, піддавання сумніву непорушних для більшості істин, критика на адресу загальновизнаних авторитетів, а не самовдоволене «почивання на квазі-власних принципах» – ось ті якості, які притаманні митцям-нонконформістам, здатним на незалежне, самостійне осмислення дійсності. Такі індивіди нерідко таврувалися соціумом: їх відносили до рангу дурних, психічно нездорових чи просто намагалися «триматися подалі». У той же час, суспільні реалії другої половини ХХ століття змінювалися так швидко, що звичний конформізм не встигав за парадоксальними метаморфозами життя, і все частіше давав збої
Сучасне українське суспільство поступово повертається до забутих у роки тоталітаризму морально-етичних цінностей, в ієрархії яких одне з перших місць належить свободі. Завдяки мистецькому нонконформізму. традиції вільного мислення, індивідуалізму збереглися в українській культурі та стали підґрунтям для її оновлення в наші дні. Нонконформістське мистецтво, що в складних умовах тотального панування соцреалізму виборювало нове розуміння краси, уникнуло крайнощів формалістичного нігілізму і тоталітарної естетики. Його естетичні пошуки призвели до появи нових форм художньої творчості та вироблення нових підходів до реалізації мистецького задуму.
