Марія Гаркуша-Омельченко
НАШ НАРОД – ОДВІКУ І ДОВІКУ
Біла Церква
2015
Я - З УКРАЇНСЬКОГО РОДУ
Я з українського древнього роду,
Де зірка правди незгасно сія,
Де споконвіку цінують свободу.
Від діда-прадіда мова моя.
Я - українка по духу і крові,
Що в моїх жилах від Байди тече,
Мене голублять стежки барвінкові,
І мудрий сонях ляга на плече.
У мене в серці пісні проростають,
У мене доля – барвистий рушник,
Мене легенди в століття вертають,
Де ніжна мавка і дід-лісовик.
ДЕНЬ ГІДНОСТІ Й СВОБОДИ
День гідності святкуєм і свободи.
Це – свято миру, єдності і згоди!
Це – пам'ять про загиблих на Майдані,
Чиї серця нам сяють полум’яні.
Ми шану віддаєм героям смілим
І горе матерів на всіх розділим
Хай майорять жовто-блакитні стяги,
Як символ незалежності й звитяги.
Хай день цей сил додасть бійцям на Сході!
Підтримка наша буде їм в нагоді
Хай чорний ворон злісно так не кряче,
Завзяття в кожнім воїні, козаче!
Хай день цей гордо йде по Україні,
Як оберіг у спадок юній зміні!
День гідності повториться без ліку,
Бо наш народ – одвіку і довіку!
ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ СВІТ
Готує серпень осені ключі,
Чекає свята славного народу,
Що виплекав омріяну свободу.
Гартуючи для захисту мечі.
Стають жовто-блакитними мости,
І лавочки, й паркани, й огорожі.
Піднесено-врочисті перехожі
Спішать потрібну фарбу принести.
В руках тріпочуть рідні прапорці,
Жовто-блакитні стрічки у волоссі.
Дрімає тиша в стиглому колоссі,
А сонце шле із неба промінці.
День торжества двох гордих кольорів,
Як оберіг свободи і єднання.
У нім - надії, мрії, сподівання
Народу, що здійнятися зумів!
Радіє весь жовто-блакитний світ!
Обійми друзів – щирі, теплі, дужі!
Небесна сотня дивиться у душі,
І знов звучить Шевченків «Заповіт»!
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
Скорботною тишею марить Майдан,
Стукочуть серця, оповиті журбою.
Гіркою сльозою озвався туман,
І голос з небес поманив за собою.
Небесної сотні незламні ряди
Крокують в безсмертя, з’єднавши героїв.
Супроти неправди, сваволі, біди
Стояли із честю в смертельнім двобої.
По-різному долею кожному з них
Відміряно літ до кривавої днини,
А снайперська зброя в долонях лихих
Підступно і влучно спиняє хвилини.
В лампадках і квітах сьогодні Майдан,
І прапор державний в жалобі схилився.
Небесною сотнею зорано лан,
Щоб в кожного з нас дух свободи зродився!
ЛИСТ ПОРАНЕНОМУ СОЛДАТУ
В палатах білих причаїлася журба.
Озветься стогін або зойк. І знову тихо.
Неначе рік, триває зболена доба.
Прийшла війна. Прийшла печаль, неждане лихо.
Ви погляд смерті відчували на собі,
В лещатах голоду, і холоду, і болю.
Та не скорились у безжальній боротьбі
За незалежність, на народу світлу долю.
Безсилі руки, та міцна у вас душа,
Підбиті крила, та незламна ваша віра.
І хто сказав, що є у мужності межа,
І що до ліжка прикує недуга сіра?
Та ви у снах нестримно рветеся у бій.
І люки танків закриваєте незримі.
І серед болю не втрачаєте надій,
Що знов вам бути між героїв-побратимів.
Хай Божа Матір захищає вас в бою,
І зброю недруга примусить замовчати!
В біді не кинете країну ви свою,
Вона для всіх вас дорога, як рідна мати!
ДОНЕЦЬКОМУ РОВЕСНИКУ
Ровеснику з донецької землі,
Звертаюся до тебе в час тривожний.
Обоє ми були колись малі,
І в Україні ми зростали кожний.
Батьки водили нас у дитсадок,
У вихідні ми йшли на каруселі
І мріяли злетіти до зірок!
І гостювали в кожного в оселі.
Чому ж між нами прірва пролягла?
І що ж такого сталося між нами,
Що нас незгода розділить змогла
І наші тата стали ворогами?
А наші мами плачуть уночі
Сльозами, що однаково пекучі
У лютім гніві схрещені мечі,
З екранів вісті для усіх гнітючі.
Ровеснику з донецької землі,
Давай батьків попросим зупинитись.
Хай мир несуть на крилах журавлі,
І ми могли б з тобою поріднитись!
МИ – ВСІ РАЗОМ
Чорний ворон злісно кряче
На червонім чорноземі.
Підіймися, встань, юначе,
Ми – всі разом, не окремі.
Грізне лихо знавісніле
Світле небо закриває,
Та лиш серце твоє сміле
Чорний ворон не здолає.
Голуб Миру і Свободи
Люд скликає звідусюди.
Хай же знають всі народи –
В Україні мирно буде!
…Чорний ворон вже не кряче
На багатім чорноземі.
Вдячні ми тобі, юначе,
Що всі - разом, не окремі.
ДІАЛОГ
Часу збурена ріка
Швидкоплинно мчить віками.
Раптом глянь – між берегами
Кладка вигнулась хитка
Лівий берег – сміх луна,
Правий – смерті володіння.
Наче кривда і сумління, -
Мир на кладці і війна.
Війна: Я – нащадок скрути й чвар,
Грізний кожен мій удар!
Я несу неволю й смерть,
Все руйную в шкереберть.
Мир: Найсвітліша мрія у людей -
Мир, єднання, злагода і згода.
Мир – найвища з - поміж всіх ідей,
Поряд з ним завжди стоїть свобода!
Війна: Я – загарбників оплот,
Поневолюю народ,
Його ставлю на коліна.
Я – нужденність і руїна.
Мир: Мир - це шлях до правди і добра,
Хоч на ньому - втрати і скорбота.
Мир – це найщасливіша пора
Для всієї гордої спільноти.
Війна: Олігархи – за війну,
Знають їй вони ціну,
Їм дохід несе війна,
Їх збагачує вона.
Мир: Необхідний мир планеті всій,
Добрим людям, дітям і дорослим.
Мир - це оберіг усіх надій.
Миру вимагаємо і просим.
Мир на кладці і війна.
Хто ж поступиться і здасться?
Переможе зло – чи щастя?
Ось дилема головна.
Та незламні люди в нас,
То ж війну здолають люту,
Мужньо вистоять у скруту
І наблизять мирний час.
ВІЧНА СУТЬ
Жаданий ранок в росяній імлі
Прислав букетик променів весняних.
Скрізь – пахощі від пиріжків рум’яних,
А головне – від паски на столі.
Ця паска – пишнобока і ясна,
Духмяна, горда, сяюча, велична!
Розквітла днина за вікном незвична, -
Стрічають нас Великдень і весна.
Усі стежки до храму люд ведуть,
А там уже свічок рясніє коло,
І великодні кошики довкола…
Христос воскрес! - і в цьому вічна суть.
Освятить душі світло із небес,
Очистить їх від розбрату і скверни,
І нас усіх Господь від зла відверне.
«Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!».
І АНГЕЛ ОБІЙНЯВ ЙОГО КРИЛОМ…
Пречистий Ангел з висоти небес
На землю зачудовано дивився.
Він бачив безліч неземних чудес.
Та нині перед ним талант відкрився.
То був хлопчак з родини кріпаків.
Зіщулений, маленький і змарнілий,
Він до землі неначе прикипів,
Малюнок свій виводячи несмілий.
З-під палички, що вистругав з бузку,
З’явились річка, стежка і тополі.
Кріпацьку долю Ангел знав гірку.
Та бачив – хлопчик не скориться долі.
Життя нужденне випало йому,
Воно було сирітським у хлоп’яти.
Немов пірнув у болісну пітьму.
Одну лиш мав утіху – малювати.
Та ось з’явився сонця промінець –
Пізнав Тарас таку стражденну волю!
І вже коли, здавалося, кінець,
Юнак все ж не піддавався болю.
Колись зігріє світ душі теплом,
Підійме всіх мистецьким многотруддям…
І Ангел обійняв його крилом,
Щоб крізь віки подарувати людям.
МОЖЛИВО, МАЄ РАЦІЮ АРЕС?
Колись з Аресом стрілася Афіна.
Журбою й горем змучена сповна,
Богиня мовить:
-Там гримить війна,
Де правиш ти, бо там – завжди руїна.
Чому не спинишся і не відступиш?
Навіщо смерть ти сієш на землі?
Життів багато вже сховав в імлі…
Благаю, зупинись! Ти люд погубиш!
-Я - Бог війни! Мої це володіння! -
Арес від гніву, ніби спалахнув, -
Сама ж поглянь! – правицею змахнув, -
Війна хай буде! Це моє веління!
На цій землі уже людей немає.
Це - звірі, що їх вабить тільки кров.
Хай зникнуть мир, і злагода, й любов.
Хай вічний хаос землю обіймає!
Війна хай буде! – мовив так Арес,
Зайшовся сміхом і миттєво щез.
Ще довго так Афіна простояла,
На землю споглядаючи з небес…
Можливо, має рацію Арес?
Лише тому оця війна настала,
Вогнем війнула злісно із пітьми,
Що люди стали зовсім не людьми?
ДИТЯЧІ МРІЇ
Тонує ніч шибки в моїй кімнаті,
А я шукаю відблиски зорі.
І враз, немов зродилось у багатті,
З’явилась дивна птаха угорі.
Жар-птиця! З казки, сяючи невпинно,
Торкнулася душі своїм крилом.
Запитує: «Тривожить щось, дитино?
Я бачу, ти не в злагоді зі сном.»
- Не спиться мені, птахо золотава,
Немов туман, клубочаться думки.
- Яка в безсоння ув’язнила справа,
Що ти у ніч пірнаєш крізь шибки?
- Я мрію, що на цьому білім світі
Не буде більше кривди і біди.
І жителі Землі, добром зігріті,
З’єднають руки в мирі назавжди.
- Та як нам до примирення дістатись,
Порозуміння, єдності, добра?
Бо невідступне лихо може статись!
То ж нам над цим замислитись пора.
-Дитино, - дзвінко мовила Жар-птиця, -
Твори довіку праведне життя,
Не прийме скверни хай душі світлиця,
Щоб забуяло мирне майбуття!
ЛИСТ ДО ДАНТЕ АЛІГЄ’РІ!
Шановний письменнику!
Адресатом цього листа я обрала саме Вас. Це тому, що у своєму творі «Божественна комедія» Ви передаєте людські емоції, в яких віддзеркалюються каяття, страх, ненависть, відчай, розпач, туга. Я хотіла б вирости в такому світі, де ці почуття не мали б місця у душі людини. Це буде суспільство добрих, милосердних, інтелігентних і національно свідомих громадян. Це буде спільність патріотів, які пишаються своєю державою, волелюбних, сміливих, надзвичайно чесних і порядних. У їх душах не буде скверни, іржі ненависті та непорозуміння, зла і ворожнечі. Найвищим законом у них буде мир і справедливість, а дороговказом стануть слова Тараса Григоровича Шевченка:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.»
Я впевнена, що такий омріяний світ настане зовсім скоро. Треба лише, щоб кожен громадянин усвідомив свою причетність до майбутньої долі держави, своє місце у створенні суспільства, де не буде скривджених, зневажених, знедолених. Назавжди зникнуть слова скрута, самотність, неволя, приниження, війна. Так, саме війна буде безповоротно викреслена з лексикону малих і дорослих жителів усіх країн на Землі.
Шановний письменнику! Я гадаю, що якби Ви жили у тому майбутньому щасливому світі, з-під Вашого пера з`являлися б прекрасні художні твори про рай на землі, працьовитих, гуманних, порядних людей, для яких найважливіше – злагода, мир, свобода.
УКРАЇНСЬКА НІЧ
Поснуло все. Зімкнула ніч повіки,
Ліниво обрій морок обійняв.
Затихли буйні, невсипущі ріки,
І гай зелений в мареві куняв.
А вітер колискову на сопілці
Для поля тихо грав в нічній імлі.
Принишк і дятел на дубовій гілці,
А літо задрімало на землі.
Гаптує небо дивовижні зорі,
Розкрив вже місяць срібний свій бутон,
І тиша причаїлася надворі.
В оселю нишком прокрадався сон.
В СТИЛІ РЕНЕСАНСУ
Мамі
Твої вуста – троянди цвіт,
Глибінь очей твоїх бездонна!
Мов Рафаелева Мадонна,
В собі плекаєш цілий світ!
Ясніє ледь світання час –
Ти землю хочеш обігріти,
Бо без любові Афродіти
Вогонь добра б навіки згас.
Напевне, зникла б вічна суть,
І світу доброго ескізи
Померкли б, бо без Мони Лізи
В душі – безбарвна каламуть.
Взірець жіночого буття,
Добра, надії і терпіння.
Мов сонця золоте проміння,
Моє освітлюєш життя.
НЕБЕСНІ СУЗІР`Я
На бархаті ночі, немов на подвір`ї,
Вже хтось ненароком розсипав сузір`я.
Вони, як звичайні, але хто захоче,
Побачить дива! Лиш розплющуйте очі!
Там Рись, і Стрілець, і Персей у бою,
Там Лев, що безжально вбиває Змію,
Велика Ведмедиця, поруч-Мала,
І Діва, що в косу зірки уплела.
Самотній Пегас у пустелі нічній,
Там келих небесний несе Водолій.
Там Гідра від Вовка біжить вже віками,
Дракона Геракл зупиняє руками.
Це начебто світ, що існує над нами…
І варто лиш погляд звести до небес,
Там – всесвіт безмежний, там повно чудес!
Не просто сузір`я, а цілі світи!
Вони - з нами поруч, лиш треба знайти.
АЗБУКА ВЕТЕРИНАРА
Автор цих рядочків поетичних
Вам абетку вигадав незвичну.
Мова в ній про лікаря ведеться.
Лікаря від Бога і від серця.
Благородний, вмілий і терплячий,
Жде його хвостатий і кусачий,
Люблять, сподіваються не даром, -
Звуть його усі ветеринаром.
Є така професія на світі -
Звірі всі турботою зігріті,
Від хвороб врятовані завжди,
Від нещастя, лиха і біди.
Їде лікар, поспішає всюди,
Ждуть його тварини, а не люди.
Стогнуть, і зітхають, і голосять,
Допомоги щиросердно просять.
Мудрий, милосердний і дбайливий,
Кожен пацієнт йому важливий.
Кожна мить для нього дуже цінна,
Праця ж – бездоганна і відмінна.
Юрмиться народ під кабінетом.
Добрий лікар ділиться секретом.
Як тварин щасливими зробити,
Як із ними на планеті жити.
Я ветеринаром стати мрію,
Досягти мети в житті зумію.
Я з добром науку поєднаю.
Любі звірі, я про вас подбаю!
ВІН ЗАВЖДИ МЕНЕ ПАМ’ЯТАЄ…
(Фантастичне оповідання)
Літній вечір був росяним, і незабаром Зореслава відчула, що її ноги в модних черевичках стали вологими. Молода жінка, не гаючись, скинула взуття, і за мить її босі ноги відчули приємну свіжість літньої трави. Вона посміхнулася. Знову перед очима постали захоплені обличчя людей, що прийшли на її вернісаж. Цього разу він і справді був тріумфальним, чудернацькі планети, зображені на картинах, дуже вразили глядачів і суворих, вимогливих художників.
Пахощі квітів, які вона несла в руках, розносилися по всьому парку, і їх, здається, всотувала кожна травинка, кожна стеблинка.
Скільки себе пам’ятає, Зореслава любила малювати космос, - загадкові планети, зорі й дивних зелених прибульців. У школі звикли до її чудернацьких зображень і врешті-решт перестали насміхатись.
Якось на уроці астрономії вчитель дав завдання намалювати всі дев’ять планет сонячної системи. Дівчина із задоволенням взялася до справи, а на аркуші зобразила 10 планет. На здивування педагога пояснила:
- Десята планета – це моя дитяча мрія.
Вчитель вражено дивився на неї, але так нічого й не сказав. Така ж реакція була у всіх, хто бачив її дивні космічні малюнки…
Зореслава вже стояла біля паркану прекрасного будинку – свого дому. Оселя була збудована з цегли і прикрашена чудовим орнаментом, що був створений самою Зореславою. Жінка відчинила дверцята в паркані і попрямувала до дверей будинку. Стоячи вже на порозі, вона раптом почула гучне дзижчання телефону, що лунало зсередини оселі. Зореслава швидко відімкнула двері і піднесла слухавку до вуха:
- Слухаю вас, - промовила вона.
У відповідь почула стривожений голос якогось чоловіка:
- Пані Зореславо! Вас турбує організатор виставки. Справа в тому, що знову трапилося дещо незрозуміле. Ваші картини, як і минулого разу, почали зникати. Знову залишаються тільки їхні бліді відбитки. Та ви не хвилюйтеся, ми спробуємо дізнатися, що це все означає, - промовив чоловік, і зв'язок між ними перервався.
Зореслава лягла на своє ліжко і замислилася:
- Вже вкотре відбувається те ж саме. Як це пояснити? – подумки запитувала себе.
За роздумами вона не вгледіла, як почала провалюватися в сон. Такий глибокий, з дивовижними планетами, яскравими, сяючими зорями і зеленими іншопланетними чоловічками, що ніби посміхалися їй з космосу.
А вночі, ледь відкривши повіки, жінка побачила, як у її вікно проникало зеленкувате світло, яке повільно наближалося.
Зореслава підвелася, сіла на ліжку і здивовано спостерігала.
Враз із сяйва з’явилась якась постать. Жінка уважно придивилася і побачила невеличкого зеленого чоловічка, який привітно їй посміхався. На зріст він був не більше метра. Вік його важко було визначити, адже обличчя він мав зеленувато-лискуче, здається, без жодної зморшки. Величезні очі мали смарагдовий колір і випромінювали якесь внутрішнє сяйво. Прямо з маківки голови виглядали чудернацькі антени. А щодо одягу, то на чоловічкові був строкатий жакетик, дивні за формою шкіряні черевики і штанці помаранчевого кольору.
- Оскільки у нас обмаль часу, почну з головного, - почувся металевий, ніби з гучномовця, голос прибульця.
Вмощуючись на стільці, він продовжив:
- Ваші зображення на картинах забрав я, сфотографувавши їх спеціальним пристроєм. На своїй планеті я зробив величезну виставку ваших картин. У нас вас знають і люблять. І я теж…
Зореслава сиділа нерухомо, не вірячи, що це відбувається тут і з нею. А прибулець швидко продовжував:
- Моє перебування з вами – дуже шкідливе для вас, адже від мене йде величезне випромінення. На жаль, це наша перша і остання зустріч, - в металевому голосі забриніли нотки невимовного смутку. – Але я завжди даватиму вам про себе знати. Раз на рік в цей самий серпневий день, зі сходом Сонця, на заміських ланах ви будете отримувати мої послання з космосу…
- Але ж!. – вигукнула Зореслава.
Та враз чоловічок почав поволі зникати, доки не перетворився в зеленувату хмаринку. Тільки його загадкова посмішка залишилася в повітрі, але згодом також розтанула.
… Працівники аеропорту вже звикли до того, що в один із серпневих днів, щороку, на світанку струнка й приваблива жінка, пред’явивши заздалегідь придбаний квиток, підіймалася по трапу літака. В салоні літака вона діставала із невеличкої сумочки фотоапарат і зосереджено, невідривно вдивлялася в ілюмінатор.
В якусь мить жінка починала один за одним робити серію фотознімків, не відриваючись від об’єктиву. Через деякий час пасажирка відхилялася на спинку сидіння, закривала очі і нерухомо сиділа до кінця польоту.
Зі щоденника Зореслави
Знову і знову, кожного року я сідала в літак і завмирала в очікуванні побачити його дивні малюнки. Але ось настав той день, коли я зрозуміла, що більше не зможу стати пасажиркою. Моє золотаве волосся, неначе срібним інеєм, припорошила сивина, а руки взялися зморшками.
Я вже не могла навіть виходити з власного будинку. Якось я підійшла до полиці з книгами, дістала старенький фотоальбом і, присівши на стілець, почала розкладати на столі фотографії, які робила під час польотів. Зображення на них були дуже схожими на ієрогліфи. Я з усмішкою розглядала їх, аж раптом заклякла від подиву: я зрозуміла, що ці символи є частинками літер!
В хаотичному розмаїтті фрагментів літер я почала знаходити послідовність. Згодом розпізнала всі літери і зрозуміла, що вони складають слово. А ще точніше, - ім’я, моє ім’я – Зореслава!
Ніби тепла рука доторкнулася до мого серця. На радощах я визирнула у вікно, і мені здалося, що зірки на небі також виклали моє ім’я.
Він пам’ятає…Він завжди мене пам’ятає…
НОВОРІЧНЕ
Рік Кози спішить у гості,
В кожний дім, в оселю кожну
І несе нам з високості
Долю щасну і заможну!
Рік надій і сподівання,
Миру, спокою, удачі,
І здійсняться всі бажання -
І дорослі, і дитячі.
Рік, коли не стане зради,
Кривди, скверни і крамоли,
І смертельні, люті гради
Не озвуться вже ніколи.
Ворог щоб не ставив роги,
Щоб жили в єднанні, згоді.
Щоб був шлях до перемоги
Гордим, мужнім у народі!
ЗМІСТ
Я - З УКРАЇНСЬКОГО РОДУ 3
ДЕНЬ ГІДНОСТІ Й СВОБОДИ 4
ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ СВІТ 5
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ 6
ЛИСТ ПОРАНЕНОМУ СОЛДАТУ 7
ДОНЕЦЬКОМУ РОВЕСНИКУ 8
МИ – ВСІ РАЗОМ 9
ДІАЛОГ 10
ВІЧНА СУТЬ 12
І АНГЕЛ ОБІЙНЯВ ЙОГО КРИЛОМ… 13
МОЖЛИВО, МАЄ РАЦІЮ АРЕС? 15
ДИТЯЧІ МРІЇ 17
ЛСИТ ДО ДАНТЕ АЛІГЄ’РІ 18
УКРАЇНСЬКА НІЧ 20
В СТИЛІ РЕНЕСАНСУ 21
НЕБЕСНІ СУЗІР`Я 22
АЗБУКА ВЕТЕРИНАРА 23
ВІН ЗАВЖДИ МЕНЕ ПАМ’ЯТАЄ… 25
НОВОРІЧНЕ 30
