Містерія брехні
Диявол є батьком брехні. Брехня є середником, через який він відводить нас від людської і Божої правди, і веде до загибелі. Брехня є не лише у світі, але і в нас, які вважаємо себе віруючими християнами – самого навернення недостатньо, щоб визволитися з неї. Єдиним виходом є втратити свою душу задля Христа.
Містерія зла: одна сторона цього таїнства – що те що в кінцевому результаті спричиняє людині зло, спочатку взагалі не виглядає як зло, а що більше, часто є поєднане з чимось приємним для людини, а тому вона це радо вважає добром.
Містерія брехні – це щось подібне до таємниці зла. Наголошується на якусь правду, щоб відвернути увагу від основного, і досягнути прихованої мети. Можна цей механізм пояснити на прикладі ковбаси, в якій є отрута. Чи є ковбаса на вигляд поганою? Ні, є добра. Чи не пахне? Пахне. Неприятелю людських душ подобаються такі дискусії. Якщо йому вдасться витягнути нас на це поле, де може нам довести, що ми помиляємось, то завжди нас переможе і примусить виконувати його план. Мусимо признати: пахне, є смачною, – і слідує логічний висновок: добре було б її з’їсти. Однак наслідком – плодом – є отруєння і смерть. Про це, однак, людина не хоче думати, не хоче усвідомлювати основних речей! Вона сприймає зовнішні враження – сугестивну усмішку, ласкаві слова – і цьому повірить.
Отож суть обману полягає в тому, що використовуються т. зв. психологічні засоби, щоб людина “у своїх інтересах” зробила крок до свої загибелі.
І навпаки, людина щоб досягти справжнього добра, мусить пройти тим, що їй видається на даний момент поганим. Напр., мученики перемогли демонський обман, коли обрали муки і смерть. За цю ціну вони здобули вічне життя! Христа не зрадили!
Раніше поняття брехні мало примітивний характер. Напр., було сказано: “Прийдуть вам на поміч”, а не прийшли. Сьогодні не обманюють, прийдуть, але замість обіцяної допомоги – прихована ліквідація (примітка т. зв. візитації, які сьогодні є засобом нищення живих монаших спільнот). Це є якийсь істотний обман.
Той, хто обманює, має мету, а обманений її не бачить і дозволяє себе ліквідувати “у своїх інтересах”, при чому ще й вважає неприятеля своїм добродієм. Тут потрібно навчитися постійно ставити основне запитання: “Який дух є за т. зв. добродієм і яка його мета?”
Напр., декілька років тому Церкву в Україні ліквідували ззовні. Єпископів замучили, монастирі позакривали, монахів і священиків ув’язнювали і переслідували. Сьогодні висвячуються нові і нові єпископи, монастирі підтримуються багатьма закордонними благочинними проектами, монахи і священики регулярно відвідують різні психологічні та інші курси і семінари і т. д. Чи Церкві дано можливість розвиватися? Так. Тут є докази. Однак, цей “розвиток” не є для її збудування, але для її внутрішньої ліквідації! Кінцевою метою усіх цих акцій не є Боже життя, але смерть. В цьому полягає суть істотного обману!
Хто протиставиться цій системі брехні? Хто взагалі її викриє? Лише той, хто йде за справжньою метою, якою є Ісус Христос; той, хто має Його Духа – Духа правди.
Хто в сучасній добі, напр., в УГКЦ, вибирає єпископів? Святий Дух? Ні. Бо Йому не є даний простір. Не може вибирати той, хто неприсутній, кого вигнали. Насправді обирає той, хто має владу в УГКЦ – дух внутрішньої апостазії. Та цей дух на Конгрегації східних церков лицемірно прикривається Святим Престолом, і аргументує тим, що Святий Престіл не може помилятися. Це є спритний обман, що паразитує на католицькому мисленні.
Сучасна Церква контра – Божий Дух
Відкрившись духу ІКТ і пошані до чужих релігій, Церква вигнаняє Святого Духа. Цей факт підтверджують плоди: нездатність чинити наказ Ісуса – іти і проповідувати покаяння на прощення гріхів. Статистики вказують на щорічне стрімке зменшення числа не лише покликань, але і вірних (в 1949 році в Празькій дієцезії було 1710 монахинь і 69,7% мешканців було католиками. 2004 року кількість монахинь була 328, а процент католиків – 23,6%. В Парижі за цей період кількість монахинь знизилась з 9500 до 2500). Католицька Церква сьогодні не є свідоцтвом для світу, але є звітрілою сіллю.
Зовнішньо усе те, начебто Боже, залишилося (зовнішня структура, уряди, гідності, церковні інституції – монастирі; норми, як напр. послух....). За цим усім сьогодні вже є інший дух, але усі мусять думати, що це є Святий Дух. Отож усю автодеструкцію Церкви сьогодні начебто спричиняє Святий Дух. Хто на конкретних прикладах докаже, що це не є Святий Дух, цього називають бунтівником і шкідливим для Церкви і народу. Наступає процес його ліквідації офіційним шляхом – через церковних настоятелів і т. зв. на базі церковного права – церковними декретами.
Це подібне до того, як первосвященики видали наказ, щоб кожен, хто визнає Ісуса Месією, був виключений із синагоги. Цілком офіційна ліквідація офіційним декретом і офіційними настоятелями.
Хто все ж підпорядкується цій системі офіційної брехні, не матиме зовнішньо жодних проблем. Залишиться включеним до структури, де йому поступово будуть міняти мислення, віру і духа, аж накінець дійде до втрати вічного життя. Це все під послухом і з благословенням настоятелів. Це є безпроблемна широка дорога до загибелі.
В політичних системах це відбувається подібно, з тією відмінністю, що у переслідуваних за політику відвага розрізняти і терпіти за правду називається геройством, тоді як в Церкві – непослухом.
Коли брехня стане офіційною, то залишаються лише дві можливості: або людина через своє боягузтво в цій системі дозволить себе зліквідувати внутрішньо, або виступить проти системи брехні та смерті, а тоді мусить рахувати з тим, що буде ліквідована зовнішньо і офіційно, як Ісус Христос. Однак вона буде вже тут щасливою і здобуде вічне життя.
Саме тому Господь говорить про закон втрати душі. Хто б хотів спасти свою душу (в системі брехні і смерті), той її втратить. А хто втратить її задля Ісуса, той її спасе.
Втрачати задля Ісуса
Чому Церква не чинить покаяння? Бо залишила Божі норми. Згідно норм духа світу, які прийняла, вже не має жодної причини до покаяння. Незважаючи на те, що плоди вказують на тотальну деструкцію духовного життя, далі прямується в розпочатому напрямку, який цілком виключає покаяння. Так це відбувається назагал, і так це є індивідуально в житті кожного християнина. Лише коли обновляться євангелійні норми, покаяння стане чимось необхідним, життєво важливим.
Основною і найвищою цінністю є живе відношення до Ісуса. Він є нормою, яка визначає все інше. Однак, щоб це відношення було правдивим, воно мусить бути закоріненим у Божому Слові, з якого виходить і розвивається. На закінчення притч про будівництво башти і військову перевагу, Ісус говорить: “Так і кожен з вас, хто не зречеться ВСЬОГО, що має, не може бути моїм учнем” (Лк. 14,33). Так, як людина не може будувати без будівельного матеріалу і воювати без війська, так ніхто не може наслідувати Ісуса, доки задля Нього і задля Євангелії не хоче все втратити. Інакше все закінчиться так, як з недобудованою вежею чи програною війною. Скільки є таких життєвих трагедій. А причина? Нездатність серйозно підійти до основної вимоги – втратити все задля Ісуса.
Сьогодні, однак, є одна велика комплікація – коли людина навернеться і у неї зродиться бажання все втратити задля Ісуса, а тому вступить до монастиря чи на теологічні студії, тим самим у більшості випадків опиниться в умовах, які саме цього основного не дозволяють. Навпаки, тут вона втрачає живого Ісуса і Його Духа. Це є біль сучасної Церкви. Доки не настане духовне пробудження, це питання неможливо вирішити.
Однак тут є одна ще глибша перешкода, яка є прямо в нас самих, а нею є “стара людина”, тобто наша порушена природа, первородний гріх. В першій фазі навернення ця перешкода начебто не проявляється. Людина, навпаки, просто усвідомлює потребу втрачати щось задля Ісуса. Однак потім, замість зрілості, приходить байдужість або повне пристосування до світу. Чому так є? Бо Церква не прокладає дорогу наслідування, не забезпечує умов для духовного росту так, щоб вести до створення живих спільнот, в яких би втілювалося і жило Боже слово.
Коли не втрачаємо задля Ісуса, то втрачаємо Ісуса. Не мусимо боятися, бо коли насправді втрачаємо для Ісуса, то одержуємо у стократ більше і спасаємо свою душу. А що більше – Ісус бере це наше – фальшиве, а дає нам те своє – справжнє. Проблема все ж полягає в тому, що ми не усвідомлюємо Божої правди або відсунемо її в область теорії, і це нас задовольняє. Брехню ж, навпаки, ми автоматично втілюємо. Пастки неприятеля є цілком природніми, непомітними, і завжди супроводжуються якимось добрим наміром або, навіть, богоугодним намаганням і серією добрих вчинків. Наприклад: молода монахиня з найщирішими намірами присвячувала свій час студентській молоді. Вона прагнула навернути їх до Христа і відвернути від їхніх злих доріг, але вона не враховувала законів нашої порушеної природи. Розпочинала з найчистішим наміром, але згодом побачила деякі свої успіхи, засмакувала увагу і захоплення від людей, а в результаті чистий намір, який мала на початку, помалу замінила за самореалізацію і залежність від людей. Якщо людина не є охоча ЧУВАТИ з метою постійно втрачати задля Ісуса: свої втіхи, свою приємність, свою важливість..., то в духовному житті або зазнає краху, або принаймні великої шкоди. Через ці т. зв. дрібниці, які не хочемо втратити, приходить дух, який нас поневолює. Прихована небезпека полягає в тому, що без цієї основи – втрачати задля Ісуса – усі добрі наміри, добрі вчинки, служба Богу... є найпевнішими середниками утримувати себе в обмані.
Приклади самообману в щоденному житті
Впертість
Одного разу в дитинстві нас хотіли фотографувати з живим оленятком. В присутності чужих людей я була дуже несміливою, сховалася під стіл і ні за що не хотіла звідти вилазити, хоча й мене переконували. Тоді інших дітей сфотографували, а оленятко забрали. Коли я дізналася, що оленятка вже немає, то залишилася під столом ще декілька годин і проживала це буквально як трагедію. Своїм дитячим розумом я думала, що вже ніколи не вилізу з-під столу. Мені здавалося неможливим, що вони могли так поступити – віднести оленятко! Якщо б мене витягали з-під столу – було б погано, а коли мене залишили – ще гірше. Я, мабуть, вважала б найкращим, щоб це оленятко залишилось до вечора, і щоб мене постійно переконували, а я б з-під столу не вилазила.
Таку “логіку” має “стара людина” і в дорослому віці, лише з тією різницею, що вже не лізу під стіл.
Що робити? Покаяння. Як? Признаю, що у своїй писі хочу бути в центрі уваги, щоб інші додумувалися, як мають мені догодити, хоча це є практично неможливим.
Заздрість
У сестри в спільноті я бачила дуже добру рису і точно знала, що я її не маю. Також усвідомлювала і признання, яке їй приносить цей талант. Прийшли думки себежалю. На молитві я отримала слово: “Чи гріхом заздрості, коли тобі йшлося про себе, а не про Нього, ти не відділилася від Голови, якою є Христос? Якщо ти поєднаєшся з Головою, то тобі знову належатиме усе тіло. Цей дар доброї риси характеру я дав тобі не безпосередньо, але у твоїй сестрі, щоб ви разом працювали на збудування Мого царства.” З’єднання з Головою, якою є Христос, повернуло мені справжню радість з єдності Його тіла. Я пізнала, що завжди потребую лише одного – правдивого з’єднання з Ним, Головою, і тоді все інше буде на своєму місці.
Важливість
Коли на мене не дуже звертали увагу, я була спокійна, а навіть не уявляла, що могло б бути інакше. Я не мала до інших жодних претензій. Коли декілька разів я засмакувала те, що мої слова сприймалися серйозно, то почала внутрішньо домагатися, щоб так було завжди, і тоді почала ображатися та давала відчути іншим, як мене заторкнуло те, що вони не керувалися моїми поглядами.
Можливо, це надто тверде порівняння, але мені це виглядало так, як коли собаку годують сирим м’ясом, то переважно її треба застрілити, бо вона стає небезпечною.
Через це в мені виросла велика гора пихи і я попала до такого рабства свого “еґо”, що сама цього налякалася. В молитві я мусила, як то кажуть, повернутися аж до нуля: “Тепер я вже нічого не хочу. Аж до смерті нічого не хочу, тільки Тебе, Ісусе.” До такої позиції я поверталася і під час дня, тоді приходив Божий мир. І хоч я знову грішила своїм егоїзмом, то вже могла легше зорієнтуватися, що це є, і знову робити покаяння.
Хвороба як наслідок
Я демагогічно плекала своє дрібне потішення, а Бог на це не міг мені нічого сказати, бо у своїй неправдивості я вважала свою поведінку правильною. Тоді прийшли цікаві хвороби. Лікарка, яка не могла знайти причини, посилала мене на різні неприємні діагностики. Вони не дали ніякого результату: жодної хвороби, але багато лікування. За деякий час я зрозуміла, що це була справедлива кара за мою неправдивість.
У всіх цих та інших ситуаціях є одна спільна риса – бажання вірити неправді. Це спричиняє стара людина, тобто наша гріхом порушена природа. Ліком є правда. Ісус є не лише Правда, але і Дорога, і Життя.
Плодами невіри є брехня і зрада
Мойсей послав розвідників, щоб вони пройшли обіцяною землею. Всі вони послухалися – цим сповнили Божу волю і завдання, яке одержали – пройшли всією обіцяною землею і принесли її плоди.
Отож вони послухалися Мойсея і сповнили Божу волю. А наслідок? Повернулися до табору і викликали таку велику паніку, що весь народ кричав зі страху аж до ранку. Тоді вони хотіли укаменувати Мойсея і повернутися до Єгипту. Якби між ними не було Ісуса і Калева, про яких Св. Письмо каже, що мали іншого духа, то це виглядало б так, що їхня спільна реакція є обґрунтованою. Свою невіру і зраду Господа вони поставили як єдиний вихід у даній ситуації. Кожен з народу приймав їх сугестивний коментар в силі духа невіри як незаперечний факт. Таким чином вони перегородили доступ до обіцяної землі, хоч вони і ходили в розвідку за вказівкою Мойсея, а до того ж він сам їх вибрав! А саме тоді, коли потрібно було зробити крок згідно з Божими вказівками, виявилося, хто якого духа має. Хоч вони і чули слова Ісуса і Калева, однак зовсім не зупинилися, щоб покаятися з гріха невіри, з внутрішньої зради Господа, з того, що відкрилися духу страху, а ще й весь народ заморили невірою. Не каялися ані з того, що перебуваючи з Мойсеєм, не мали з ним одного Духа. Здавалося б, що вони зі свого боку робили максимум – послухали Мойсея при виході з Єгипту, слухалися його в дорозі через море і через пустиню, послухали його і тепер, коли мали розвідати обіцяну землю – все це йому вирахували, щоб показати, які вони герої. Тут вони наткнулися на т. зв. реальність, так що вже, так би мовити, “протверезіли” зі своєї наївності і почали бути “розумними”. Такими розумними, що за крок до обіцяної землі мало не укаменували Мойсея з наміром повернутися у землю рабства. Якщо б їх не зупинила Божа сила, то вони б реалізували план своєї власної загибелі.
Через свою невіру і те, що більше зважали на амаликів, ніж на Бога, вони потрапили у екзистенційну кризу, а ще й до того звинуватили Мойсея, що він їх до цього довів! У своїх думках вони вже його каменували і хотіли укаменувати і фізично. Замість Божого слова вони “підбадьорювалися” такими фразами: “Ми були перед ними (перед амаликами), наче сарана!” Вони зовсім не були здатними сприйняти правду, що те, що вони називають реальністю, не є реальністю, але їхньою невірою.
Для Мойсея реальністю був Бог. Мойсей знав, що бій не міряється силою неприятеля, але відданістю і послухом Божого люду Богові. Не були з Мойсеєм одним серцем, на відміну від Ісуса і Калева. Вони мали свої факти, які могли доказати, і ними керувалися – вони були у них на першому місці. Вони не були спроможні правдиво признати, що насправді серцем залишалися у Єгипті і по суті не наслідували ані Мойсея, ані Божого голосу. В кризовій ситуації лише проявилося, яке хто має внутрішнє ставлення. Замість покаяння зі своєї невіри, їм більше підходив висновок – у всьому винен Мойсей, ми його слухалися і ось такий результат. Єдиним виходом
є відділитися від Мойсея, озлобитися на нього (у них це дійшло навіть до того, що хотіли його вбити). Калева та Ісуса, які для них мали бути барометром, що вказував би на їх реальний стан, у своїй гордості вони усунули як мрійників, подібних до Мойсея. Тому вони мусили померти в пустині, тоді як Ісус увійшов до обіцяної землі.
Так легко неприятель обманює кожного з нас, коли залишаємося закоріненими у “стару людину” і лише зовнішньо начеб слухаємось Бога, але серцем залишаємося в Єгипті свого фальшивого добра. Так як ізраїльтяни, при першому ж важливому випробуванні через свою невіру ми вже перед боєм вважатимемо його програним. Мойсея, якого нам послав Бог, ми звинуватимо і за цю капку добра, яке ми колись хоча б зовнішньо зробили для Бога, і що тепер з т. зв. досвіду бачимо як найбільше безглуздя. Стара людина є насправді “п’ятою колоною” диявола в нас. Тому духовна боротьба є такою підступною, а система брехні є так забезпечена, що коли будемо автоматично керуватися лише своїм т. зв. добром, то закінчимо як більшість Ізраїльтян.
Одного разу, коли Мойсей з цілим народом був у пустині в безвихідній ситуації, то сказав Богу: “Якщо перед нами не йтиме Твоє обличчя, то краще нам вмерти”. В цій безсильності він зовсім не казав: “Головне, спаси нас, щоб ми могли спокійно жити і бачити зовнішні успіхи”. Ні, Мойсей ніколи не відкрився такому духу зради. Його метою не було лише якесь власне дочасне добро, але справжнє Добро – сам Бог. Він не цінував ефекту свого послуху, але цінував Того, Кого слухав; не слухав Його задля себе, але задля Нього самого. Своїм послухом він Його любив, тому навіть в кризовій ситуації він не мав на меті вийти з цієї безсильності. Він волів краще померти в ній з цілим народом, ніж вийти з неї власною силою і на власну дорогу.
Так думає справді навернена людина, яка усвідомлює основне: що найбільша життєва цінність – це правдиве відношення любові до Бога.
Це є основою Євангелія – втратити свою душу не задля демонської нірвани, але задля Христа і Його Євангелія!
Висновок
Диявол є батьком брехні. Брехня є засобом, через який він відводить нас від людської і Божої правди, і веде до загибелі. Брехня є не лише у світі, але і в нас, які вважаємо себе віруючими християнами. Самого навернення недостатньо, щоб визволитися з неї. Єдиним виходом є втратити свою душу задля Христа!
В Христі
В Христі
о. ThDr. Ілля А. Догнал, ЧСВВ
о. ThDr. Методій Р. Шпіржік, ЧСВВ
о. ThLic. Маркіян В. Гітюк, ЧСВВ
Підгірці 2.2.2008
Адреса: Монастир ЧСВВ, 80660 Підгірці, Бродівський р-н, Львівська обл., Україна
munity.
