Віра Казидуб

Транс,

або роман з власною душею

Казидуб Віра Іванівна

Транс, або роман з власною душею

Віра Казидуб – автор книг "Іди собі, болю...",

"Вечір кольору індиго", "Битва з амазонкою",

"На кораблі приречених”, "Точка біфуркації",

"Катарсис", "Біжу за тінню", "Ривок у простір",

"Ангел-хранитель", "Ідолопоклонниця",

"За амальгамою дзеркала", "Місто байдужих манекенів", "Мій хлопчик Дощ", "Свеча в цепях".

Член Національної Спілки письменників України.

©

Цю книгу я дарую

Пані Марії та пані Оксані

з чарівної вілли «Ксенія»

в Східниці

***

Вітер такий, що, здається, долину змете.

Хмари ганяє якісь неймовірно зловіщі.

Вище над ними злітаю, все вище і вище, -

Слід мій туманом в долині за мить заросте.

Слід заросте, так неначе мене й не було,

Зовсім для світу я є неважлива неначе.

Так мені боляче! Вітер чи я – хто з нас плаче?

О, як же байдуже спить у долині село…

Як мені страшно на вітрі! Бо я тут чужа.

Вітер такий, що, здається, дахи позриває.

Зовсім чужа і нікому і діла немає,

Де я лечу, і куди я лечу? Де межа?

Що я шукаю і що я чекаю знайти?

Там, де так високо, страшно й немає поради.

А, там, де нижче, то лише бездушшя і зради.

Я хочу вище, і вище, і вище…А ти?

***

Вже скоро-скоро сніг.

Тремтить останнє листя, -

Не встигло ще обпасти з зажурених дерев.

І небо темне-темне,

І темнота не чиста,

Засмоктує долину, здається, забере.

Тут буде дуже гарно, коли туман розтане,

Тут буде дуже гарно, коли сніги впадуть.

Тут буде чисте небо, та тут мене не стане,

Але обов’язково я знов з’явлюся тут.

Побачу сніг і гори, відчую заметілі,

Ліси мене зустрінуть в біленьких шапочках.

І знову буде радість бентежна в білім тілі,

І музика чарівна – без скрипки, без смичка.

Чудесна, особлива – її почують двоє.

Сідатимуть сніжинки на віях, на руках.

Закохана у Ліста, я переймуся грою,

І, мабуть, не почую, що ти мене гукав.

Це буде дивна казка. Це буде, як в дитинстві –

Біжу, біжу бездумно – ніхто не дожене.

Я наряджу ялинку – таке магічне дійство

Загоїть мої рани. Не зупиняй мене!

Сама створю я щастя, коли ніхто не може.

Який прекрасний вечір учора був в «Шале»…

І вже сьогодні сніг. Який чудесний, боже!

І я, мов завірюха – не зупиняй мене!

5

6

***

Щастя безмовне. Мовчиш і посміхаєшся.

А сонце сліпить кімнату через чистісінькі вікна,

і ніби ще кілька сонець,

засліплюють очі куполи і хрести церкви,

особливі, неймовірно красиві

на фоні темно-зеленого з позолотою лісу.

Вийшла і бреду протоптами через ліс,

просто сиджу в малесеньких, ошатних альтанках, розкиданих то там, то там.

Листя так пестливо тремтить на деревах,

так грайливо шелестить над головою,

що не хочеться навіть думати ні про що,

навіть про те, як воно добре.

Щастя – воно безмовне і бездумне.

Воно дуже просте. Простота без обмежень.

***

Якісь вологі теплі ночі.

Чомусь вологі в мене очі.

Чомусь не відступає самота.

Озвись! І голос твій заскочить

Мене за спогляданням ночі.

Літак над головою проліта.

Коли цвіте в Карпатах рута?

Тоді я теж тут хочу бути.

Можливо, хочу бути тут завжди.

Літак не зіб’ється з маршруту,

І зможу я тебе забути.

Це значить відвернути знак біди.

Коханих вибрати не можна.

Це дуже добре знає кожен.

Я не хотіла б вибрати тебе.

Та нагорода ачи кара –

То все від Бога. Й нелукаво

Покірно все приймаю від небес.

7

8

***

Допоки добре все, допоки ми з тобою рідні,

Допоки ще невинне слово може вразить,

І по-дитячому смішні наші образи,

І сяють посмішки іще, мов квіти в квітні,

Допоки руки ще тремтять, коли ти дзвониш,

І не знаходжу місця ще, як зустріч близько,

Допоки страшно, як мовчиш, а небо блиска,

І телефон зриває тишу, ніби дзвони,

Святкові дзвони на весь світ - і голос, голос…

Простий «привіт», так ніби світ до ніг складаєш,

І нічогісінько цього ти ще не знаєш,

І серце досі нічиє не розкололось.

Коли попереду іще розчарування,

Роздратувань суцільна смуга – не повернеш,

Коли торкаєшся руки, неначе вперше,

І поцілунком будить ще лиш зірка рання,

Коли ще думати не треба про майбутнє,

Коли минуле просто є, але не ноша,

Коли найкращий ти мені і я хороша,

Коли ми мріємо іще, щоб разом бути.

Між нами тисяча кеме, ми рідні люди,

Стократ рідніші, ніж коли б щодня стрічались.

Проходить все, навіть тоді, коли б звінчались,

І краще нам, аніж тепер, повір, не буде, -

Давай відміним зустріч цю, поки не пізно,

Бо знаю точно, що ми вже дійшли до краю.

Так просто все, так твердо все, немов залізно, -

Давай зупинимось на цьому. Я благаю.

***

Якісь вологі теплі ночі.

Чомусь вологі в мене очі.

Чомусь не відступає самота.

Озвись! І голос твій заскочить

Мене за спогляданням ночі.

Літак над головою проліта.

Коли цвіте в Карпатах рута?

Тоді я теж тут хочу бути.

Можливо, хочу бути тут завжди.

Літак не зіб’ється з маршруту,

І зможу я тебе забути.

Це значить відвернути знак біди.

Коханих вибрати не можна.

Це дуже добре знає кожен.

Я не хотіла б вибрати тебе.

Та нагорода ачи кара –

То все від Бога. Й нелукаво

Покірно все приймаю від небес.

9

10

***

Колись все буде так, як треба –

Спокійна ніч, спокійне небо.

Все в мене буде так, як треба.

Не буде в мене лиш тебе.

Бо проміняю я на спокій

Тебе, коханий, синьоокий,

Тебе, мій рідний, синьоокий,

Тебе – на небо голубе.

Аби ні болю, ні тривоги,

Щоб не чекать тебе з дороги,

Аби ніяких хвилювань.

Я перетворююсь на камінь

З холодними, мов лід, руками, -

Лишилось трохи, зовсім трохи…

Але поки що…не порань.

Нехай тебе хоч не задушить

Моє сплановане бездушшя,

Я залишаюсь вірна досі

Комусь, що зветься самота.

Не йде, не йде до мене щастя,

Мов не ходила до причастя,

Мов не була до болю ніжна,

До згуби щира і проста.

Колись все буде так, як треба.

Як вмію, розірву я греблю,

І ти побачиш, як бурхливо

Тече вода, вода, вода…

На горизонті озирнуся –

Кого – тебе? себе? - боюся?

Від кого все життя втікаю,

Чому я вся – біда? біда?

Колись все буде так, як треба.

Колись мене не буде в тебе.

Молю тебе: радій із того,

Бо я тебе не погублю.

А нині…Все недобре нині…

Мов сонце закотилось в днині.

Так відчайдушно, мов з розпуки,

Люблю тебе! Люблю…Люблю…

Колись все буде так, як треба…

11

12

***

Шале, Шале – минають дні і ночі,

Але у пам’яті зринають раз по раз

Твої проникливі й такі бездонні очі –

Віват, Шале, що поєднало нас.

Такий маленький, неповторний простір,

Цей милий затишок від світу нас сховав.

І все здавалось неймовірно просто,

Що навіть зайвими були усі слова.

Маленька вуличка і тиша, тиша, тиша…

Нема нікому діла – головне –

Є кава й жінка, яка щось там пише, -

І дивно, що побачив ти мене.

Шале, Шале – і ми такі шалені,

І гори, й ліс, і річечка стрімка.

Жовтіє листя на самотнім клені,

Надійна і тверда твоя рука.

Мій хлопчику, ти ж бачиш, я мов рана, -

Сміюся, а в очах стоїть печаль.

Тобі таких ще рятувати рано.

Мені – вже пізно. Господи, як жаль…

Шале, Шале… Прощай, але спасибі…

Мій хлопчику, спасибі і за це.

Це, мов голодному маленький кусник хліба,

Твоє красиве вдумливе лице.

Ти дав можливість все мені забути

Хоча б на мить, хоч на маленьку мить…

Ми ще з тобою знайдемо ту руту,

І зірвемо, і серце защемить.

Шале, Шале – і гарно, й нелукаво.

В очей твоїх бездонній глибині -

Їх колір гарний теж – це колір кави –

Вичитую освідчення мені.

Шале, Шале - і ми такі шалені,

Ми вільні, все нам можна – все-усе…

Я шепочу тобі: іди до мене…

І музика несе кудись, несе…

Мій хлопчику, у тебе все ще буде, -

В житті завжди можливість є для мук.

Але сьогодні – ми щасливі люди,

Шале, Шале… твоїх шалених рук.

Шале, Шале…Яка велика втіха

В холоднім колі східницьких ночей

Кружляти, піднімаючись, мов вихор,

Й безпечно падать на твоє плече.

Шале, Шале – все можна без причини.

Тремтить в твоїй руці моя рука.

І я така безпечна, мов дівчина, -

Та лиш на мить – з собою не гукай.

Печальні очі – ось моя природа.

А те, що я сьогодні, мов огонь,

Мені й тобі маленька нагорода

За неповторність погляду твого.

За те, що ти не вмієш ще лукавить,

За те, що майже все ти зрозумів…

Шале, Шале – яка чудова кава…

Як добре, що не треба зайвих слів…

Бармен, до всього звичний, незворушний,

Цікавість за байдужістю сховав.

Не хоче теж ідилію порушить,

Ідилію, де зайві всі слова.

Мій хлопчику, щасливий і безпечний,

Живи на повну, смійся ще, поки

13

14

Ти ще не знаєш, що існують речі,

В яких ми всі безпомічні таки.

Але то потім. А сьогодні свято.

І в ньому точно божа іскра є.

Могли ж Шале сьогодні не обрати, -

Але ж обрали! О, Шале, Шале…

***

Дівчинка в платтячку кольору беж,

Як ти граційно по Ралівці йдеш…

Все до ладу в тебе – зовнішність, ріст,

Ти переходиш до Самбору міст,

Міст через Дністер. І сива вода

Знизу на тебе також погляда.

Роки пройшли, мов десятки віків,

Я тебе знову спіймати хотів.

Взяти за руку, в житті повести…

…Знов, як колись, тебе зрадив. Прости.

15

16

***

Я так хотіла бачити тебе…

Так довго, що каштани зацвітали

Аж тридцять весен під бажання це.

Старіла не душа, а лиш лице.

І це мене надмірно дивувало, -

Бо, може, я в собі душі не мала

І так жила, бездушна і пуста?

Ішли роки і сад мій виростав,

І вже старіли яблуні і груші,

А я тебе, тебе хотіла дуже,

Мій випадковий, мій на мить зустрітий,

Залишений десь на краєчку світу,

Мій вигаданий, значить, недосяжний,

Найкраще із усіх можливих вражень,

Мій справжній і несправжній одночасно,

Той, хто приходив в сни і мрії часто,

З приємним голосом, яким тримають віче,

Щось говорив серйозне, чоловіче,

Щось говорив, не дивлячись у вічі,

Аби я не впізнала й не признала

В них щастя, що я так його й не мала.

Я так хотіла бачити тебе…

Так довго, що забула, що хотіла.

Вже листя саду тридцять раз зотліло…

І тридцять раз весна тебе вітала

Моїм ім’ям. А ти й не знав, що віра –

То суть безмежність, суть відсутність міри.

Як страшно зараз зазирнути в очі,

Де все змінилось. Погляд проти ночі

Не віддзеркалює того, що буде ранком.

Я мала рани, ранища і ранки,

І їх ніхто, ніхто, ніхто, - ти чуєш, -

Мені не пришептав. Живеш, цілуєш,

На рани шепчеш іншим. Стільки років

Я навіть не чекала твоїх кроків,

Але хотіла бачити тебе

Так довго, що нічого вже не хочу.

Півдня, пів ранку, пів твоєї ночі…

І може, навіть бачити тебе.

17

18

***

Я люблю тебе знову. Отож, не минуло ніщо.

О, я так випікала із себе тебе, мов залізом…

Коли випекла все, то й життя непомітно пройшло.

І так страшно у вічність колись пакувати валізи.

Ти з’явився неждано. І знаю, що точно не з мрій.

Але знов, як колись, не видніється світла в тунелі.

Що я маю сказати? Просити: облиш, пожалій?

І немає поради на аркуші білої стелі.

Захлинаюсь минулим – повториться все, як колись.

І цю ношу, напевне, мої вже не винесуть плечі.

Але хочу, щоб знову ти в очі мої подививсь…

Але ж, Господи, вечір…О, Господи, вечір вже, вечір...

Чомусь осінь в природі красива така, золота…

Все ще збутися може, ти кажеш – я вірити хочу.

Не губись, не зникай, і нікуди вже не відлітай,

Будь промінчиком світла посеред суцільної ночі…

***

Ледве вловимий запах троянд.

Ледве вловима тривога за тебе.

Ледве вловиме, та є почуття.

Ледве вловимо лечу вище неба.

Ледве вловиме щастя моє.

Є відчуття, що минеться все скоро.

Але поки що ти в мене є –

Я через те піднімаюся вгору.

Може, злечу я, може, впаду –

Просто люблю тебе, думать не хочу.

Може, на щастя чи на біду

Я зазирнула колись тобі в очі.

Що буде завтра? Знаю, не слід.

Але якщо розкажу тобі нині,

Просто раптово потьмариться світ,

Спільний з тобою, ще в пуповині.

Ледве вловимий запах троянд…

Пахне розлукою…Так…А поки що

Я вибігаю дівчатком під град.

Я піднімаюся вище і вище…

19

20

***

Не треба тобі їхати сюди.

Ти третій лишній – ти і я, й природа.

Яка мені від тебе нагорода?

А від природи – спокій. Підійди,

А потім відійди від телефону,

Коли захочеш подзвонить мені.

Закрутять справи мирні і земні,

Тихесенько сповзатиме корона –

Тебе так не любив ніхто іще.

Тебе ніхто так не полюбить більше.

Коханим залишишся тільки в віршах,

Та ще в моїй душі залишиш щем –

Щем самоти, що є невиліковним,

Щем самоти, що нездоланна є.

Усе, що в мене є, лише моє.

І самота. Велична. Безгріховна.

***

І розвела, й зустрітись не дала –

Все доля знала, - все, що мало збутись.

І лиш губами до твоїх очей

Я все життя хотіла доторкнутись.

Легесенько-легенько – тільки знак,

Як в тихий вечір непомітний вітер.

Живу і знаю, й вірю: буде так.

І ти губами сльози мої витри.

Як сумно, що кінчається життя,

Жовтіє листя, давить душу осінь.

А я, мов кат, вбиваю почуття,

Що в нас з тобою так і не збулося.

І це, можливо, наш найбільший гріх –

Ці два життя, прожитих без любові.

І я очей не бачила твоїх,

І я не захлинулася на слові.

А зараз, зараз нащо мені це?

І, якщо каятись не пізно, то я каюсь.

Та знов і знов, та знов і знов вві сні

Губами я очей твоїх торкаюсь.

21

22

***

Послухай, я майже щаслива, що ти в мене є.

Зелена у жовтні трава дивує й безмежно красива.

Так гарно у Східниці сонце щоранку встає!

Я стільки років таких ранків у долі просила…

Щоб паморозь рання, мов згадка про хисткість буття,

І щоб прохолода студила розпечене тіло.

Я щастя ніколи собі не просила в життя – не сміла.

Жила собі тихо і хрест свій угору тягла.

Я навіть не знала, що мало би зватися щастям.

На долю – ніколи – ані нарікань, ані зла – нащо?

Я, мабуть, щаслива, що ти мене будиш здаля –

Мого телефону мелодія серце стискає.

І так, ніби доля і небо мені прихиля, -

А доля ж все знає.

Тут падає вечір раптово, неждано щораз.

Тут падає вечір, мов птах, невловимо і стрімко.

Давно не було відчуття, що усе вже гаразд.

Давно не було і спокійно, й приємно настільки.

Як солодко жити! Як гарно любити тебе!

Як гарно нічого не ждати і все розуміти!

Як добре дивитись на колір вечірніх небес,

Де зорі квітують, неначе і справді то квіти…

***

Сині гори. Синя трава.

Сині жоржини схилили голови.

Ранок у Східниці.

Східниця на заході, але тепер я знаю,

Що сонце сходить саме тут.

Велике-велике, відразу піднімається великим,

Відразу чистим і ненав’язливо сяючим.

Покрова. Але до снігу ще далеко.

Далеко навіть до опалого листя.

Лише яблуні стоять, наче з казки –

Листя скинули, а яблука обліпили гілки –

То білі. То жовті. То червонобокі. Гарно.

Біжать маленькі прозорі гірські річечки.

Густа зелена трава ніби й не готується до зими –

Мабуть, тут вона вічнозелена.

Ранок у Східниці тихий.

Природа – втілення спокою,

Розважливості і самоповаги.

Куди ти поспішаєш? – питають Карпати.

Вклякни і стій, просто стій, не рухайся.

Споглядай світ, допоки тобі те дозволить Бог.

Ото і все. Все.

23

24

***

Спокійна строгість. Спокій над усе.

Життя у Східниці спокійне нереально.

Повільно кожен пляшечку несе

І щось говорить завжди тривіальне.

Мене, що з виру буднів прибула,

Мене, що все життя без вихідного,

Шокує спокій вільного села

І пульс Землі вже відчувають ноги.

І я, мов на найдальшій із планет,

Три дні вже озираюся довкола.

Трагедій не приносить Інтернет.

Обов’язки не обступають колом.

І якщо просто вимкнуть телефон,

Я залишаюсь недосяжна зовсім.

Стоять хатки. І гір величний фон

Темніє. Не нагадує про осінь.

Але ж кудись ведуть гірські стежки,

Приховують ялиці кладовище,

Але туди не варто навпрошки,

Там інший спокій вже. Напевно, вищий.

Вже холодно. Вже майже пусто скрізь.

Вже люди всі вдяглися в темні строї.

Мені тут добре. Тут немає сліз.

І метушні безглуздої, пустої.

***

І звечора, й зранку дими і дими

В глибокій долині.

Готується Східниця вже до зими,

Хоч тепло ще нині.

Знайшлося у осені стільки тепла

Для дивного краю…

І я від тепла твого теж не втекла –

Знаю.

О, нагородо моя золота,

Знаю я, за що.

Мабуть, за всі вже прожиті літа,

Гірші і кращі.

Мабуть, за сльози мої, за печаль

Кожної днини.

Господи, ти мені вперше послав

Душу Людини.

Як же красиво вечірні дими

Східницю вкрили…

Швидко і впевнено все навкруги

Заполонили.

Ще раз повірю у душу чужу,

Наче у власну.

Знову бездумно іду за межу.

Знову за щастям.

25

26

***

Долина Східниці залита сонцем.

Павутина летить назустріч,

Зачіпаючись за вії, губи і волосся…

Після перших приморозків ожили квіти

Біля випещених садиб.

Вода в гірських струмочках прозоріша, аніж влітку.

Мабуть, від нічних холодів.

Осінь в Східниці тиха й приємна.

Другий день дзвонять дзвони храмів,

Бо Покрова.

Мовчать телефони, мене всі забули.

Та я не забула всіх.

Забути…За…бути…Бути…за…

Я не проти.

***

Відстань від твоєї сивини до нашої любові

Більша, аніж ті двадцять три роки…

Це два наших життя, помножених на тисячі годин Болю, зневіри, пекельної самоти і відчаю,

На сотні годин нерозумінь і непорозумінь,

На відсутність тепла, ніжності

І навіть легкого доторку руки, коли ти розумієш,

Що хтось є поруч. В цьому світі,

Немов в темній доісторичній печері,

Де тебе завжди може зустріти голодний звір

І розірвати за мить.

А ти сам-сама-самота і очі твої з тих самих пір

Завжди переповнені печаллю.

Печаль вихлюпується через вінця і заливає

Обличчя, ні, не сльозами –

Я вже давно не вмію плакати,

Як не вмію і сміятися, -

Печаль заливає обличчя холодом великої німоти

І її металевий блиск відлякує людей,

Немов страхітлива маска,

А ти страждаєш іще більше,

Бо в серці твоєму магма нерозтраченої ніжності

І вона виливається звідти,

Бо вона була лише для тебе.

Де ти був? – може запитати тебе печальна жінка

З моїми очима, але я не буду тебе про це питати,

Бо й так бачу, як було тобі – по твоїй сивині,

По характерних зморшках нещасливої людини

На твоєму обличчі, а ще…

27

28

Я просто знаю, я пам’ятаю,

Якими синіми були твої очі…

Це був неймовірно синій колір

І, коли б я не знала цього,

Я б придивлялася, якого кольору вони нині.

Бо вони не сяють.

І тому я не питаю тебе, де ти був?

Я й так знаю: в пеклі.

Я не буду писати тобі, як любила тебе,

І що я робила з тією любов’ю,

Бо тоді по твоєму суворому чоловічому обличчю

Потече скупа сльоза – ні, не від жалості до мене, -

Від жалості до себе,

Бо так тебе ніхто ніколи не любив

І вже не полюбить.

Ніколи.

***

Це вітер говорить зі мною словами пустими, не ти.

Я надто вслухаюсь, аби щось розчути

У шелесті вітру.

Там слів, мов зірок, та немає там слова «прости».

Збідніла й зміліла без нього словесна палітра.

Навіщо мені це останнє із розчарувань?

Навіщо й за віщо? – не маю собі що сказати.

Забула спочатку сказати тобі: не порань…

Та ні, говорила. Я навіть пригадую дату.

Не вмію відразу вертатись, як річка мілка.

Пливу й сподіваюсь, що в справжнє я випливу русло.

Чекаючи довго-предовго чийогось дзвінка,

На твій упіймалась.

Як порожньо…

Порожньо й пусто.

29

30

***

Я в твоїх руках б'юся, мов пташка поранена

З давніми-давніми і незагойними ранами.

Чи ти нагрішив,

Що розворушив?

Рятівниче мій, рятівниче,

Мій коханий, розрада, відчай,

І до мрій моїх справжній ключик...

Хочу, хочу, щоб ти мене мучив...

Захлинатися голосом ніжності,

Забувати закони вічності.

І живою горіти в пожежі.

Не собі, а тобі належать...

Я в твоїх руках б'юся, мов пташка поранена,

Забуваючи дійсності правила.

Тліють дрова – розворушив.

І воскресив.

***

Я хочу, щоб ти страждав

Від того, що я далеко.

Що я недосяжна для тебе,

Як найдальша зірка,

Від того, що людство ще не знає,

Як до неї дістатися.

Так як і ти не знаєш,

Як дістатися до мене –

Немає такої можливості!

То знайди її!

Вигадай щось, винайди щось,

Придумай щось!

А доки ти цього не зробиш – страждай!

Відстраждай за мої страждання,

Переболи моїми болями,

Додай до цього мої втрати –

Тоді ти зрозумієш усе.

І якщо й тоді відчуєш, що любиш,

Найдальша зірка, до якої неможливо дістати,

Сама впаде тобі до рук.

Бо насправді я зовсім не хочу,

Аби ти страждав хоч трохи…

31

32

***

Позолота торкається темних схилів гір

щодень то більше, мов сивина волосся, -

наче й непомітно, але приковує зір.

Дивишся з вікна вдалечінь -

так далеко он ті церковки, он ті будиночки,

а я ж щойно там ходила,–

все в мініатюрному масштабі,

все у розумній відповідності до розмірів людини.

І так багато сонця, так багато всього золотавого, розкиданого то там, то там і зібраного воєдино

величними золотими куполами

греко-католицького храму,

що вражає своєю привітністю.

Я почувалася в ньому вільно,

а не сковано й налякано, як в православному.

Можна було ходити вільно,

говорити з Богом вільно.

Отець Степан підходив щоразу, як тільки бачив,

що хочу щось запитати,

бо не все ж мені зрозуміло – східнячка ж.

Всюди переважає голубий колір –

на чудесних вишивках рушників,

на обрамленнях ікон.

Голубий колір вишивок, білі квіти всюди –

білі хризантеми, бо осінь, білі, щоправда штучні, лілії. Але де ж їх взяти справжніх в селі восени…

Неймовірна довіра до людей вразила теж –

в православному храмі не можна покласти гроші

і взяти свічки та здачу, коли нікогісінько немає в храмі.

Доброзичливість, довіра, чемність,

повага до кожної людини –

це риси отця Степана.

Виходжу з храму і йду в нікуди – думаю…

Повсюди продаються гриби –

таких красивих я не бачила ніколи.

Навіть на картинках…

33

34

***

І ніхто, так як ти, ще не кликав мене на ім’я.

І ніхто, так як ти, мене ніжно-тривожно не кликав.

І нічий мені голос так душу не грів ще здаля,

Аквареллю розмивши події, і втрати, і лики…

Все здавалось несправжнім, скидалось на сон звіддалік.

Непідробність реалій вривалась епізодично.

Все чекалось кінця та секундам втрачала я лік –

Ось сьогодні, ось завтра, ось нині…уже не покличеш.

І цікаво, до чого мене приведе самота?

Що безжальна, як тать, коли вже візаві очі в очі?

Я давно уже схожа на змерзлого взимку кота,

Та господар жене і жене його з хати щоночі.

І я знаю, що можу тебе приручить назавжди.

Назавжди – на сьогодні, на завтра, на місяць, на більше…

Та мій досвід стоїть і волає щосили: зажди.

І слухняно я жду – не тебе, не кохання, а вірша…

***

І знову забувати довго, важко.

Все, як тоді – давно-давно, колись.

І знову я – з крилом підбитим пташка –

Не можу підійнятися увись.

В ту саму воду ми ступили двічі –

І знову я красива й молода.

Та через те й стискає серце відчай,

Що не та сама це уже вода.

Не можна повернутися в минуле.

Були тоді ми інші – я і ти.

І якщо ми нічого й не забули,

То все одно це різні два світи.

Стоїть життя між нами в тридцять років,

І виноградним гроном поміж нас

Спресована у кетяги морока,

Однакова і в профіль, і анфас.

І знову забувати важко й довго.

Не пожалів мене ти – розшукав.

Нічого і не трапилося мовби…

Лягає на мою твоя рука.

35

36

***

В греко-католицькому храмі немає органа,

Але музика чується урочиста, піднесена.

І пан Степан – настоятель храму, -

Говорить так, ніби музика лине,

Так, ніби гладить серце людини.

Так вмиротворює душу людини –

Йому належить.

Очі закрию – яка золотиста вежа!

І небо синє, і колір синій в храмі.

Рядочки лав запрошують сісти і слухати.

Я так боюся дихати, аби свічу не задмухати…

Я так дивлюся в очі Діви Марії в рамі…

Діва Марія дивиться в мої –

Я вірю, що вона бачить в них щирість.

Тут так мало людей, і можна говорити з Богом.

Можна стояти і думати. Ходити і дивитися,

Можна впасти ниць, а можна спокійно стояти –

Можна молитися. Можна просити і вірити в допомогу,

Можна дякувати всім святим і Богу.

Тут привітно, тут добре, тут тебе ждуть

І ти нікому не заважаєш.

Тут всі з тобою й водночас на тебе ніхто не зважає –

Тут вільно і я сюди знову заходжу й заходжу.

Тут мене чують, тут розуміють. Дякую, Боже…

***

Господи, я щаслива!

Яка я щаслива, Господи!

Диво, велике диво –

Голос далекий вдосвіта.

- Здрастуй... Заплющу очі.

Руки ураз, мов крига.

- Звідки ти, рідний?

- З ночі...

- Дихай, - собі я. Дихай...

- Як ти? Мовчу і плачу.

Щось же сказати треба.

Господи, що це значить? –

Сяйво раптове в небі...

Господи, то від тебе

Це величезне диво...

Щось же сказати треба...

Видихнула: щаслива...

37

38

***

Про тебе неможливо, як про всіх,

Сказати. Так. А я і не сказала.

В своїм житті, як в гаморі вокзалу,

Я мала святість, але мала й гріх.

Я мала каяття й не каяття.

Я розправляла й опускала плечі.

З тобою – те і те – в єдиний вечір…

А зорі з неба в білий сніг летять…

Це щастя, так? Бо з неба мокрий сніг.

Все фарбувалось кольором індиго.

І крил чи рук твоїх раптовий вигин

Поклав на мить весь світ мені до ніг.

Я знала, що так бути не могло.

Ти моя вигадка. Ти сон, де все можливо.

Там одночасно з неба – сніг і злива.

Це в дійсності мело, мело, мело…

Поглинув парк за мить твої сліди,

І я все бігла і не озиралась –

Я доторк твій утратити боялась,

Немов вокзал бездомні поїзди.

***

Зараз подзвониш, я чую, я знаю –

Радісний голос з далекого краю…

Справді я чую радісний голос,

Серце ледь навпіл не розкололось.

Скільки для щастя треба людині?

Інколи голос о шостій годині,

Просто твій голос рідний почути –

Можна й від цього щасливою бути…

39

40

***

Детективи писатиму потім.

Сьогодні – тільки лірика.

Це мій день, це той день,

Коли не хочеться печалі,

Не хочеться суму, страждань,

Навіть кохання – нічого не хочеться.

Мені просто добре.

Просто добре наодинці з собою,

Я ще не скучила за тобою аж так,

Щоб печалитись – де ти?

Зима… скоро зима – сум перейма.

Сум переймає - то лише для рими,

Щупаю щастя, всотую зримо,

Спиться і сниться, серце іскриться…

Господи, нащо це скоро скінчиться?

***

Ранок зустрів густим туманом в долині.

Тільки верхів’я гір темніли гордо й велично.

Де ти? Чому ти? Куди ти? І що в тебе нині?

Чуєш мене ти? Чуєш? Я тебе кличу.

Відстань смішна у наш час і в космічних людей.

А якщо ні, то провідати може і голос.

Що там з тобою? Хто там з тобою? І де?

Небо на чорне і біле якраз розкололось.

Ти запитаєш, чи краще, коли б не зустрів?

Мабуть, що краще, бо знов я повірила в чудо.

В чудо, не в диво. Бо диво – складається з снів.

Але ні дива, ні чуда не буде. Не буде!

41

42

***

У нас немає навіть спільних друзів

і навіть спільних знайомих.

І якщо за тисячу кілометрів

мобільний телефон колись не відповість,

думати чому, можна на вибір…

Думати можна навіть те,

що когось із нас вже немає.

І ніхто-ніхто-нічого-нічого-нічого не пояснить…

І саме тому, коли ти мовчиш,

мені дуже страшно.

Але коли мовчатиму я, не хвилюйся –

значить, в мене просто закінчилися сили боятися

і я вибрала тотальну самотність –

навіть без телефонних розмов.

Я нікому не потрібна в цьому світі аж настільки,

щоб хтось хвилювався за мене.

Але все одно не хвилюйся.

Хтось когось має перемогти –

або я самотність, або вона мене.

Це двобій. Ти в ньому третій.

Отже, лишній.

Та коли мене колись не стане,

добре було б, аби тобі хтось це сказав.

Коли хвилюватися за мене буде вже пізно.

***

Ранить боляче пальці безжалісний глід,

Мов колючка втикається кожна.

Я для тебе тепер заборонений плід –

Розмовляти нам навіть не можна.

Стиглий глід – його сік поміж пальців тече,

І червоним зволожує губи.

І тепер неможливо уткнутись в плече,

Й тихим шепотом видихнуть: любий…

І тепер неможливо торкнутись руки,

Й неможливо зустрітись очима.

Мов між нами не штампик стоїть, а віки,

Ну а скільки їх, я не лічила.

І я знову без роздумів йду собі геть,

Залишивши на щастя надію.

Хоч минає життя і попереду смерть,

Не борюся за щастя. Не вмію.

43

44

***

Коли б заплакати вдалося,

З душі б, здається, камінь зліз.

Але не сивіє волосся!

Але немає в мене сліз!

Сама, як сталь, або мов камінь,

Я незворушна, мов біда.

Не обів’ю тебе руками,

Не клич мене, не виглядай.

Іду вперед, не озираюсь

На тих, хто вже минув. Простіть.

Ні в чім ніскілечки не каюсь.

І ви, як вийде, відпустіть

Мої гріхи, мої провини,

Усе, куди мене несе.

Мої сарказми, смішки, кпини, -

То що там ще? Усе-усе…

Немає сліз, немає муки,

Живу зневірена й пуста.

І сподіваюсь лиш на руки,

І ставлю свічку до Христа.

Іду на Ви – так то ж раніше.

Тепер частіше – мимо, повз.

Простіть, чужі і найрідніші, -

Тоді б з душі хоч камінь сповз.

Душа болить – немає краю,

І віз біди – вези, вези…

Коли б заплакати могла я…

Але немає ні сльози.

***

Попрощатися можна і так –

Телефоном, без слів.

Доки ти ще пригода,

Й лише претендуєш на горе.

Місяць зовсім недовго

Сиріткою в небі висів –

І сховався за гори.

Що ж, прощай і забудь.

Іншим скарб відкриває Сезам.

Треба вміти любити,

Щоб зватись коханим і другом.

Вже ніколи й ніщо

Не поможе зустрітися нам,

Хіба там, за межею,

За сонячним східницьким пругом.

Може, в іншім житті.

Але в цьому – забудь і прощай.

Може, й боляче. Може.

Та біль – то шалено і круто.

Щось було-відгуло,

Мов політ несвідомий хруща.

Брут, і ти в мене ніж?

Та не знаю, чи тягнеш на Брута.

В мені спалено все.

Все згорьовано.

Ти все це знав.

Та ножем спідтишка

Дуже впевнено вдарив у спину.

45

46

І стікає сльоза на доріжку

Із східницьких трав.

Чи сльоза. Чи роса.

Чи жорстокі безжалісні кпини.

Можна й так попрощатись –

Без слів. Головне, без образ.

І, як зможеш, не згадуй

Мене ні добром, ані лихом.

Місяць трохи повис

І сховався за гори якраз.

Все. Кінець. Попрощались.

Бездушно. Безжалісно. Тихо.

***

Сивий простір очам вже звичний,

І душа в нім моя горить.

Ти ще прийдеш, мій чоловіче,

На життя чи хоча б на мить?

Ти приїдеш іще із далей,

Звідки я тебе день і ніч

Так приречено виглядаю,

Щоб спинитися віч-на-віч

Із твоїми очима добрими,

І, завмерши, чекати слів,

Для яких ми в цей світ приходимо,

Але знаємо лиш із снів...

Я давно вже не вмію плакати,

Лиш печалюся, мов зима.

Ти приїдеш, мій друже, брате мій?

Той, хто є, і кого нема...

47

48

***

Приголуб мене, пожалій мене,

Я лиш з виду і сильна, і строга.

Може, скресну я, може, біль мине,

Може, легшою стане дорога.

Так самотньо йти, мені страшно йти,

Озиратись мені вже пізно.

Пригорни мене, наші два світи

Паралельні, бо надто різні.

Полюби мене, інше все пусте.

Проводжаю пташину зграю.

І повзе туман, наче сніг мете,

В різні сторони нас розмітає.

***

Небо сивіє повільно, мов жінка щаслива.

Скоро вже ранок у Східниці. І новий день.

Осінь. Але ні дощинки, ні, тим паче, зливи.

Де стільки сонця береш собі, Східнице, де?

Сонячні й теплі, наповнені запахом сосен,

Швидко минають для мене у Східниці дні.

Дякую, Східнице, дякую щиро за осінь.

Осінь щасливу, що щедро даруєш мені.

Падають тихо у білий блокнот хризантеми,

Золотом сипляться на сторінки пелюстки.

Осінь у Східниці. І хризантеми до теми.

…Ранок забився, мов короп звільнивсь від луски.

49

50

***

Ти вже прощаєшся? Знову біжиш чи летиш?

Знову розмова обірветься враз на півслові.

Знов, так як хочу, не буде й не буде «прости»,

Знову романтики мало і мало любові.

Мрії далеко про принца на білім коні.

Мабуть, і я на принцесу давно вже не схожа.

Але чомусь це і досі потрібно мені.

Я все чекаю на принца – зустрінеться, може?

Ти вже прощаєшся? Знову біжиш чи летиш?

Ми поспішаєм для інших, забувши про себе.

Ми ж поспішаємо в будні, а не до мети,

Ми ж не встигаємо навіть поглянути в небо.

Ти поспішаєш, немов тебе хтось іще жде

Більше за мене. Можливо, не в душу, а в хату.

Може, так треба? І ти цю розмову крадеш

В когось для мене? Можливо, й цього забагато?

***

Коли туман в долині рано-вранці,

Коли земля парує в небеса, -

День буде гарний. І, мов два скитальці,

Обоє цьому раді – я й краса.

І я тут посміхаюсь без упину,

І я така безпечна й молода,

І роки не штовхають мене в спину…

Яка прозора тут тече вода!

Мені хотілось припізнитись в осінь,

Але як випадковість привела,

Я, жінка, що собі ще літа просить,

Раптово, мов весною, розцвіла.

51

52

***

На небі місяця рівно половинка.

Він схожий на скибку кавуна, розрізаного навпіл.

Рівно половина моєї відпустки.

Відпустка – відпустили – випустили – впіймали…

Світ ловив мене, та не впіймав…

Так то ж босого філософа

З вузличком нехитрого скарбу за спиною,

А мені конче потрібні черевики і саме тому

Світ впіймав мене, не напружуючись.

А чи хотіла б я бути не впійманою?

В країні мільйони не впійманих – безробітних, -

І вони дуже хочуть, аби їх впіймали.

І я хочу бути впійманою.

Я повернуся з великим задоволенням

До своїх буденних, як мені здається,

Надзвичайно важливих справ,

Порину в них з головою,

А коли прийде час відпустки –

Час відпускання – випускання на волю –

Я не знатиму, що з нею, з відпусткою, робити,

І з великим незадоволенням викинуся на волю –

На волю від своїх надзвичайно важливих справ, -

І лише на якийсь день опісля

Відчую насолоду волею – на дуже короткий час,

Бо знову сама себе заштовхну в неволю

Або санаторних процедур,

Або підганяння колись покинутих справ…

Світ не ловить лише блаженних…

***

Тільки ховається сонце, в Східниці холодно.

Так, мов то різні долини і різні світи.

Тут в кінці осені трави всміхаються молодо,

Зелено-зелено, так, мов їм в літо іти.

Тут ще далеко до повної урбанізації.

Тут ти людина, і тут лише любиш весь світ.

Сосни так струнко довкола стоять, наче грації,

Світ величаво розкриллям розгойдують віт.

Зорі так близько вночі, що можливо торкнутися.

Темінь глибока небес надзвичайно близька.

Я загадала бажання. Воно має збутися.

Я лише в Східниці, мабуть, щаслива така.

53

54

***

Ранок у Східниці. Вітер у Східниці.

Небо чорніє подібно до гір.

Душу засіяно – тут усе й вижнеться,

Все отут вижнеться й стихне, повір.

Тіло й душа моя, й розум лікуються

Спокоєм, тишею, небом, а ще

Трохи інакше на відстані чується

Все, що говориш, змиває дощем.

Я почуваюсь безмежно щасливою,

Просто собою в оточенні гір.

Чистою, спраглою, вільною зливою.

Наперекір собі, наперекір.

***

Безславно закінчую відпочинок – захворіла.

Занадто гарно довго не може бути.

Але те, що було, неможливо тепер забути.

А сьогодні свіча на каміні так довго горіла.

І туман розливався і так зависав на ходу.

І трава зеленіла, як в травні, щемливо-щемливо.

І я тут зрозуміла, що в душу мою молоду

Пролилася любові шалена усміхнена злива.

Наче та нагорода, що довго шукала мене.

І знайшла, і долоні з усміхненим серцем розкрила.

І за все, що було, - за недобре, образливе, зле, Мов пораненій пташці, в політ заліковує крила.

55

56

***

Гори димлять красиво.

Мовби на чорних косах волосся сиве.

Трішечки зовсім. Сонце на мить

Лише виглядає. Вдалеч дивлюсь – димить.

Страждаю.

Я від’їжджаю. Красу залишаю іншим.

Не випадає ще залишитись в ніші

Блаженства і насолоди красою.

Я озираюсь. Трохи іще постою.

Каюсь.

Все, що могла я ввібрати у душу, - ввібрала.

Гори й дими, і тумани, і роси, й заграви.

Все іще збудеться, все іще прийде, все ще не пізно.

Все іще може скластися в музику, в пісню.

Надіюсь.

Знов озираюсь. Прощаюсь. Прощаюсь поки що.

Вітер притих – не говорить зі мною, не свище.

Я від’їжджаю. Я каюсь. Надіюсь вернутись.

Все ще повинно, все може іще в мене збутись. Прощаюсь…

***

Не можу відключити телефон –

Так то ж для інших.

А ти лише своїм дзвінком

Лякаєш тишу.

Про що ми можемо удвох

Ще говорити?

Усе ясне, як божий день, -

Облиш дзвонити.

Залиш для інших казочки –

Я їм не вірю.

Давно вже вчуся довірять

Не людям – звірям.

І коли руку простягну

З довіри знаком,

Ти швидше руку відгризеш,

Аніж собака.

Вже не дзвони, не відповім – я захворіла.

І це вже інше, ніж коли

Душа боліла.

Знов вибираюся сама з в’язкого мулу.

Облиш мене – не відповім – температура.

57

58

У чому хочеш звинувать – не винувата.

Приходить нам колись в житті

За все розплата.

І якщо ти своїм дзвінком

Злякаєш тишу, -

Для тебе вже мене нема –

Вся вийшла.

***

Не заховатись від проблем і тут.

Розкажуть телефоном рідні, друзі.

І ти живеш, немов на злітній смузі –

Твоєї допомоги десь там ждуть.

Ти можеш навіть дихати, але

Натискуючи кнопку телефону,

Впускаєш сто проблем відпустки фоном,

І ти безпомічна, немов дитя мале.

59

60

***

Останній ранок в Східниці. Додому!

Але я повернусь сюди колись,

Де все мені і досі невідомо,

Де гори і смереки рвуться ввись.

Смереки, і ялиці, і модрини –

Усе разом – божественна краса.

І не було тут жодної години,

Щоб в травах не світилася роса.

Яка розкішна й горда тут природа!

Які привітні люди і прості!

Так мов мене чекала нагорода

За всі мої негоди у житті.

Як я жила без цього всього досі?

Як я не знала, що існує це?

Сумне прощання – розвівав волосся,

Мій вітер дмухав у заплакане лице.

***

Заховатись, заховатися в долині,

І від того, що було, й того, що нині.

Від морозу моє серце тут відходить –

Я дивлюся, як зоря вранці сходить.

Як беззахисна зоря в темнім небі,

Я дивилась до сих пір лиш на тебе.

Тільки знов не повезло – гра в рулетку –

Плакав ти, так як і всі, у жилетку.

Через це болить цей вірш так триндично,

Бо втішать чоловіків майже звично.

І знаходити слова я втомилась.

Я купилась на твій голос – помилилась.

Заховатись від проблем чоловічих –

Все забути. І лиш думати про вічне.

61

62

***

Завтра тільки дорога. Із Східниці. В будні без свят.

Але свято скінчилося й в Східниці якось недобре.

Я тримаюсь, як можу, оскільки горобчик хоробрий –

В його тільці сіренькім завжди розцвітає весна.

А якщо й не цвіте, то в малесенькім серці отім

Є готовність щомиті весну і надію прийняти.

На найменше добро відгукнутися так, мов на свято.

Через те стільки болю в його безтурботнім житті.

Завтра тільки дорога. Сьогодні дощі і печаль.

І немає нікому до мене у Східниці діла.

Я горобчик хоробрий і це, мов клеймо, мов печать…

Я сама так схотіла.

***

Останній день сумний і дощовитий.

Лікую горло й кашель в самоті.

Тут все було якось несамовито,

Як, власне, і завжди в моїм житті.

Туман такий, хоч очі, кажуть, вирви.

Здається світ подібний на ясу.

Ти з пам’яті провалишся у прірву,

А звідти я тебе вже не спасу.

Коли то вдасться рани зализати,

Вернутися в реалії із мрій…

Спливуть за часом всі знаменні дати,

І знову я забуду голос твій.

Ми півжиття не бачилися. Значить,

Було що говорити на віки.

І знову я зуміла не побачить,

Який твій світ безжалісно мілкий.

Я вмію забувати вчинки ниці –

Людина ж може каятись, але

Те саме відображення в криниці

І дощ рясний тепер не прожене.

Останній день сумний і дощовитий.

І хочеться подалі від людей.

Та тут є ліс. І можна там завити,

Сховавшись від усіх. Від себе де?

63

64

***

Мені дихати нічим.

І не лиш в переносному сенсі.

Не штовхай мене в відчай –

Я не хочу з ним жити у серці.

Я просила: облиш,

Не потрібно мене приручати.

Тобі б гратися лиш –

Я ж не хочу нікого втрачати.

Гра жорстока у нас -

Гра жорсткіша смертельної кулі.

Пас – я стратила – пас –

Не потрібно вертатись в минуле.

Хочеш двічі ступить – а не вийде –

В одну і ту ж воду.

То була у нас мить –

За життя наперед нагорода.

Приручав – приручив…

Ми ж в одвіті за тих…Ну та добре.

Хто кого із нас вчив?

Я одна лиш навчилася мовби.

Не просити: облиш,

А відразу втікати потрібно.

Стрімголов і чимдуж –

Прямо, швидко, і широко, й дрібно.

Я втікала – втекла - не втекла –

Я сама залишилась.

Мені дихати нічим.

Я просто втікати втомилась.

Мені дихати нічим,

А ти все ракеткою в м’ячик.

Не штовхай мене в відчай –

Я ним захлинулася наче.

65

66

***

Усе перемелеться. Все буде знову, як слід.

Щасливий полон вже чекає – робота, робота.

А ти, що збирався мене рятувати від бід,

Колись та забудешся. Отже, сьогодні субота.

Сьогодні в дорогу. І завтра, коли, як бог дасть,

Я буду вже вдома, мене мої будні закрутять.

А ти – це хвороба. Якась тимчасова напасть.

Якась дуже сильна, але не смертельна, отрута.

***

Вілла Ксенія скоро проснеться – то лиш я палю світло до ранку, заповнюючи аркуші блокнота, нормальні вночі сплять. Скоро защебече молода господиня – красуня Оксана. І мене, як і щоранку, зустріне добра, мудра, привітна посмішка її мами – пані Марії. Тут затишно, тут всі привітні, тут всі припрошують почуватися, як вдома, тут все можна і саме через відсутність будь-яких заборон і строгостей і почуваєшся як удома. В їдальні милі дівчата з сяючими посмішками побажають смачного стільки разів, скільки страв приноситимуть, а деталі інтер’єру мало нагадують їдальню якогось закладу – камін, на каміні свічки, естетично і з любов’ю оздоблені власними руками, квіти такі, як удома – їдальня нагадує простору домашню кухню-їдальню заміського котеджу. Вілла є вілла – криволінійні сходи, приємні картини по ходу – все мило і затишно. Дивуєшся, що все це зроблено руками двох тендітних жінок. А ще ж випещений екстер’єр – капличка завжди зі свіжими квітами біля Божої Матері, альтанка, газони, квітники, гойдалки, - то розумієш, що ці милі жінки не присідають зранку до вечора. Вілла Ксенія вже прокидається. Її жителі не знають, о котрій годині вночі ішов дощ, а я знаю, бо просиділа цю безсонну останню ніч у Східниці, не зімкнувши очей, і причин для цього більш ніж достатньо.

67

68

***

Погода перемінлива, мов настрій.

Така лише й буває восени.

І голос винуватий твій – ну, здрастуй! –

А в чому можу я тебе винить?

Такий, як є – таким уже і будеш, -

Занадто пізно змінювать себе.

Облишмо все. Я знаю, не забудеш.

А будеш пам’ятати до небес.

І я так само. Переможем відчай,

Безвихідь і обставини круті.

Я б, може, і заплакала, та нічим, -

Все, чим було, відплакала в житті.

Самотній вовк в довічнім колі зграї –

Все звично і буденно – кров є кров.

І я також давно не виглядаю

Нікого, щоб віддать свою любов.

Самотній вовк – за кістку – на коліна.

І зграя обриває шерсть твою.

Не відчував. Але душа боліла,

Коли не раз бував вже на краю.

Чи не боліла? Чи вже так зачерствів?

Ти здичавів, змирився чи продавсь?

Чому ж ти дозволяєш проти шерсті?

І вже не розумієш, де біда?

Привіт-пока. Тебе чекає зграя.

Обгавкають, обвиють, обгризуть.

І я тебе уже не виглядаю –

Я просто раптом зрозуміла суть.

Ми стрілися – в обох печальні очі.

Давно не чули добрих, справжніх слів.

Врятуй мене – тобі сказати хочу.

Врятуй мене – мені сказати хочеш.

Я рятувала. Ти – не зрозумів.

69

70

***

Слова ті самі сотні тисяч літ.

Слова ті самі. Почуття ті самі.

Вже сотні літ акацієвий цвіт

Літає дивом попід небесами.

І я тобі услід вже сотні літ

Кричу: люблю! І ти мовчиш так само.

Це диво, що акацієвий цвіт

Летить сьогодні попід небесами.

Люблю тебе! І цих магічних слів

У відповідь собі почути хочу.

Ти – ангел мій...Ти диво моїх снів.

Ти сяйво дня і світло неба ночі...

Ти чоловік. Мовчиш ти через те,

Що скупість слів тобі природно личить.

Але поглянь: акація цвіте!

Я упізнаю щастя на обличчі.

Те саме світло - сотні тисяч літ –

Нас упіймало з нашими життями.

Це зветься щастям. Білий-білий цвіт

Летить під небо разом з почуттями.

***

Милий мій! Мій цвіте яблуневий,

Мій коханий, добрий мій, ясний!

Вересневе сонце полудневе,

Синьоокий янголе весни!

Промінь гострий довгої розлуки

Серце, наче шпага, пронизав.

Пам’ятаю очі, губи, руки,

Пам’ятаю світ, що суть краса.

Я чекаю. Я чекаю дуже.

Я щомиті невідступно жду,

Наче та висока біла ружа,

Одинока ружа у саду.

Говорю до тебе чи до себе –

Я не знаю – говорю в думках.

Очі – у подушку, а не в небо,

Коси на натомлених руках.

Я чекаю. Як тебе чекаю!

Ніби й справді зустрічі хотіть –

Це така примарна точка краю,

Що лиш раз стрічається в житті...

71

72

***

Ну ось і дощ. Як ми з тобою любим.

Мов мокрим димом світ заволокло.

І губи знов шукають твої губи,

І вже ледь-ледь видніється село.

І пахне сіно – затишне кубельце.

Волошка зупинилась на щоці.

Летіла з вітром... я згадала все це

За стільки літ у тебе на руці.

І знову дощ. Як ми з тобою любим.

Минає час – його, мов не було.

І губи знов шукають твої губи.

І мокрим димом світ заволокло.

***

Ти вже далеко і поруч.

Тебе обіймаю і кличу :

Дай мені свої очі.

Дай мені свої губи.

Дай мені рідне обличчя...

Кидаюсь в прірву вогню твого

І спалюю губи в очах коханих.

Я досі не знала, що є вогонь,

Вогонь, що на згубу манить.

І жодна весна не приходила так

Щасливо і так бурхливо.

І серце мені не давало знак,

Що я ще пізнаю диво.

Ти вже далеко і поруч.

Тебе обіймаю і кличу:

Дай мені свої очі.

Дай мені свої губи.

Дай мені рідне обличчя...

Пальці гарячі тулю до щік,

Шукаю губами губи.

Хитаються стіни і голос втік,

А світ замість мене: "любий..."

Це мало? Багато? – не знаю я.

Щоб щастя пізнати – досить.

Заплач, мій коханий. Твоя Нічия,

Мов юнка, примчала в осінь...

73

74

***

Напевно, випадковість, що розлука.

Говоримо. А дощ іде й іде.

Це ж телефон – ні взятися за руки,

Ні відійти подалі від людей.

Коли б то можна глянути у очі,

Тоді могло б усе інакше буть.

А так прошу забути дні і ночі.

І ти говориш лиш одне – забудь.

Забудь, забудь. Бо інших слів немає.

Та як вже вийде, - справа не моя.

І не твоя – я подумки тримаю

Тебе за руку. Там, в твоїх краях.

Губами я очей твоїх торкаюсь,

І вії, мов метелики, тремтять.

Я так люблю тебе, хоч мало знаю…

І сльози із очей моїх летять.

Але тобі я говорю вже інше.

На найкрасивішій стою із львівських площ.

Мені здається, в цій аморфній тиші

За нас говорить дощ, вселенський дощ…

Ти ж зовсім близько, лиш за день – далеко,

Іди назустріч і не бійсь дощу.

Хоч раз не бійся. Ну хоч раз не бійся!

Не бійся! Я тоді тебе прощу…

***

Ти б не мучив мене, а відразу натиснув курок.

Ти ж убивця досвідчений –

Легше б тоді мені стало.

Що ж, виходить, в житті

Не довчила якийсь я урок,

І щоб я його вивчила,

Тут тебе доля й послала.

Та у тому й біда, що не можу я втямити суть

Тих теорій, що я, може бути, таки не довчила.

Пізня осінь уже. І вітри сюди зиму несуть.

Скільки зим ми не бачились?

Просто стояла й лічила.

Ти злякаєшся, так.

Ти не вистрелиш. І

Мене вб’єш по-інакшому.

Ніби вбивати не хочеш.

Де ж я втратила розум?

І пильність я втратила де?

Хай колись, а тепер що зі мною? І де мої очі?

Все зі мною – і очі, і пильність,

І розум, і сила – були.

Як по правді сказати, то стала сама перед дулом.

Знала добре, що буде – та ти себе слухать велів.

Я тобі підкорилась – накрило болотяним мулом.

Я уроків не вчила – хапала усе на льоту.

То Господь мені дав, а сьогодні послав і розплату –

От стою перед дулом в холодну осінню сльоту –

Я плачу а чи плачу?

Я вбита, а чи розіп’ята?

75

76

До якої ж дійти було треба страшної межі,

Щоби знаючи все наперед, чим закінчиться все це,

Дати в руки тобі і себе, й своє серце, й ножі –

Мені дуже самотньо. Скажи щось. І бий мене в серце.

Та на віддалі жертва, напевно, приємніш тобі.

Піднімаєшся ти над собою, коли я під дулом.

Я стою і дивлюсь тобі в очі. А може, судьбі?

І смердюче болото засмоктує вниз мене мулом.

***

Я з тобою була щаслива

Так довго – аж цілий місяць.

А потім у Східниці злива –

І нам там не стало місця.

Хотів, аби я сміялась –

Сміялась до гір, до сонця –

Долина вся дивувалась –

Хто то сміється?

Хто це?

Хотів, щоб мені було добре?

Мені було добре. Справді.

Ти знаєш, що я хоробро

Завжди говорю лиш правду.

Щасливою бути вмію.

І є…але, хай йому трясця –

Немає тебе… я вию.

Вию, як вовк. Від щастя.

77

78

***

Захлинаюсь від болю –

Не знаю, куди подіти руки,

Щоб вони не згадували твоїх рук,

Не знаю, куди подіти очі,

Щоб вони не дивилися прямо в твої

Дивовижно сині очі.

Здавалось, в них написана вся правда –

Я не вміла її прочитати.

Не знаю, куди подітися в цьому світі,

Аби не чути твого голосу,

Аби не чекати щодень

З десяток твоїх буденних дзвінків,

До яких звикла.

Господи, що зміниться,

Якщо в просторі своєї квартири

Я розіб’ю ще з десяток ваз, тарілок і фужерів?

Що зміниться. Господи?

Захлинаюсь від болю…

***

Ти зробив це свідомо – приручив, потім викинув геть.

Я тобі заплатила за все, чим образили інші.

І тепер я живу, мовби то вже була моя смерть,

Бо ніхто і ніколи в житті не робив мені гірше.

Я просила тебе: буде боляче, не приручай.

Не кажи, що я можу на тебе в усьому покластись.

Я роблю це свідомо – ти більше не будеш втрачать,

І ти будеш щаслива, бо ти заслуговуєш щастя.

І потроху із мене ти панцир струсив крижаний,

Щоб добратись до тіла, а потім вже знищити душу.

Я тобі заплатила за всіх, хто тобі завинив –

Я своєю судьбою довіку платить тепер мушу.

Ти свідомо вбивав мою душу – це не кримінал.

Раз так можеш свідомо,

То, значить, ти зможеш і більше.

Бережися себе. Може бути печальний фінал –

Набагато печальніший, аніж він є в моїх віршах.

79

80

***

Все було неоднаково, гарно і феєрично.

Чом же тепер заплакане чисте любові личко?

Бавились телефонами – слово – очей не бачиш.

Щастя складали з того, що відчували наче.

Просто ми дві самотності, вбиті життям і зношені.

Як ти живеш в безродності, на кілька днів хороший мій?

Ти говорив – я слухала. Я говорила казкою.

Нащо ми все роздмухали, двоє, обділені ласкою?

Йшли до кінця фатального кроками семимильними,

Супер-нео-брутального – душі, мов посуд, вимили.

Гірко, і чисто, й солоно…Знаю одне, що знищена.

Привид фіналу сольного ближче і ближче, й ближче вже…

Вистріл контрольний в голову вийшов у тебе міченим…

В інших – інакше олово. В інших – секунди лічені…

Ти відрізав шматочками, дбав, щоб були маленькі.

Що ж, я жахливо мучилась, мій ти жалю гідненький.

Думала про одне лише зціплено, щоб не вити –

Завтра наступить інший день – як же ти будеш жити?

***

Живи інакше – і не бійсь любити.

Собаки гавкають на тих, хто їх боїться.

Коли ми разом – в нас щасливі лиця.

І якщо ми удвох не можем жити,

Одне без одного також не можем жити, -

Це непросте життєве протиріччя просте водночас.

Ти не бійсь любити.

Бог є любов. Люби – це значить - можна.

Ми для любові в світ оцей приходим.

Я тут про душу, не про насолоди.

Мені також і складно. І тривожно,

Я теж раба обставин, як і кожна.

Але я щира, як дитя природи, -

І щиро я люблю. Лиш так і можна.

Одне життя. Одне. Люби – не бійся.

Не бійся помилитись. Не болото.

То звідти не виходять. У суботу

Я покажу тобі долину й висі,

Смарагди гір в смереках, й гори лисі.

Таких щасливих бог спитає: хто то?

Скажи, що ми – любов.

Скажи, не бійся…

81

82

***

Коли виходять всі, немов герої з казки,

І ті, з ким я жартую,

І ті, з ким я сміюсь,

Я, втомлена від гри, зриваю свою маску,

І в дзеркало на себе дивитися боюсь.

Печаль, печаль, печаль…

Що ти зробив зі мною?

Іще ж недавно зовсім такий горів вогонь!

І вже мене не видно за змушеною грою,

І вже я не живу, а жду дзвінка твого.

Навіщо приручив мене, немов собаку,

Що може бути вдячна за те, що має дім?

Яка й сама не знає, любов це а чи дяка

За те, що їй уперше було так добре в нім.

Навіщо? Ці шість букв із знаком запитальним

Так невідступно й німо стоять в моїх очах.

Навіщо? Риторично, простенько і банально.

І руки обпікає сльоза, печаль, свіча…

Дивуюсь щиро досі жорстокості людини,

Що може зло творити із ангельським лицем.

Ти й досі не навчилась? Тоді ніхто не винен.

Тоді платити треба якраз за це. За це.

***

Ти плачеш, хлопчику…О, як твоя сльоза

Мені повільно обпікає пальці…

Цього я не забуду завтра вранці –

Забудеш ти. І проти всі, і за,

Усе, що мучило сьогодні так жахливо,

З твоєї пам’яті відійде, наче злива,

І знов твоє обличчя осяйне

Укотре змусить мучитись мене –

Це буде завтра! Треба ще дожити.

Ще треба ранку дочекатись. Миті,

Коли залишиться до зустрічі з тобою

Всього нічого. О, коли б судьбою

Було це повідомлено мені

Давно-давно…В тисячолітній скелі

Замурувалася б. Віки, мов каруселі,

Навколо би летіли. А я б ждала.

Заборонила б очі і дзеркала,

Вітри заборонила б, сонце, зливи…

Тебе б чекала - і була б щаслива…

Мій хлопчику, мій ангеле, не плач…

Я так люблю тебе! І ти пробач

Слова мої, думки мої і очі

З зеленим сяйвом – погляд мій пророчий, -

Не плач, мій хлопчику, не плач, моя любове, -

Із сліз не може народитись слово.

З нещастя не народиться, із муки…

Сльозу ловлю – німіють пальці, руки…

А, втім, поплач. Біду цю проведи –

Нехай не буде більшої біди.

Твоя сльоза мої вже очі сушить.

Ти все забрав у мене. Навіть душу.

.

83

84

***

Нічого, що не почую.

Нічого, що не побачу.

Ще згадую. Ще не всує.

І, можна сказати, плачу.

Забулися вже образи

І все, що не мало б бути.

Любов – це така зараза –

Немає протиотрути.

Нічого, перехворію.

А, власне, яка хвороба?

За те, що так серце гріло,

Спасибі, спасибі Богу!

Любити – можна й не чути.

Любити – можна й не бачить.

Просто не можеш забути.

То й розлюбити, значить.

Місяць – копійка мідна –

Плаває вже три ночі.

Мій дорогий, мій рідний,

Просто живи, як хочеш.

Просто живи і більше

Я не прошу, не треба.

Дякую. Власне, віршів

І не було б без тебе.

***

Ти будеш плакати, мій прочитавши лист,

Одну лиш ніч. А потім будеш жити,

Так, як і жив. У тебе справжній хист –

На себе одягати оксамити -

У певнім сенсі – й гладити себе

Закохано-захоплено словами,

І кидати, не боячись небес,

Людей, вже використаних тобою а чи вами –

Тобою і твоїм великим его.

Я все це знаю. Але є душа.

Моя душа лишається з тобою,

І її вибір я терплю, відтак.

85

86

***

Розмова вже – свідомості потік,

А в підсвідомості щемить, мов зірка рання,

Бо кожен з нас по-своєму утік

Від зустрічей, від щастя, від кохання.

Нічого не було й усе було.

Від доторку тремтіли білі стіни.

І біла північ – західне село –

Не залишила в споминах ні тіні.

Усе лишилось білим – чистий лист, -

Про тебе ані слова з часу того.

І вічну музику зіграє Ференц Ліст,

Коли я в відчаї волаю про підмогу.

Я все тобі сказала, - як жила,

І ти, як жив, розповідаєш досі.

Вісь Всесвіту – сади твого села –

Мою судьбу намотують на осі.

І в кожного судьба, немов роман,

З сюжетом незакінченим і рваним.

І як би добре, щоб то був обман,

Лиш для сюжету годний – наші рани.

***

Ти радієш, бо я почала сміятися.

Звідки ти дізнався, що вже багато років я не сміюся? Я не вмію сміятися після того, як…

І ще після того, як…

Таким було моє життя – оціпеніння…

Між нами тисяча кілометрів

І ми говоримо по телефону,

І ми не бачились майже двадцять п’ять років.

То звідки ти знаєш,

Що я почала сміятися лише зараз,

Лише з тобою? А я не просто почала сміятися –

Я почала почуватися щасливою. Справді.

Ти зробив мене щасливою простими словами.

Чому? Бо ти був щирий.

І ти телефонував по вісім разів на день,

А я, може вперше, почувалася потрібною.

Бути потрібною – ось сіль мого щастя.

87

88

***

Перон. І ти, немов юнак,

Закоханий. І в тебе квіти.

А я ховаюся в купе,

А я боюсь тобі радіти.

Твої троянди чарівні –

Вони тримались цілий тиждень.

Як добре відчувать мені,

Що я на світі ще не лишня.

На фоні гір, смерек, небес

Вони в моїй кімнаті квітнуть.

Дивлюсь на них, мов вірний пес,

Дивлюсь, мов на людину рідну.

І місяць дивиться в вікно,

І доки не пірне за гори,

Радітиме, бо вже давно

В мені не бачив він покори.

Мені тут добре. Я корюсь.

Троянди пахнуть ледь вловимо.

Я ще не знала, що боюсь.

Тебе. А то б пробігла мимо…

***

Ти знову скажеш, що життя одне –

не варто уникати насолоди

ярма любові. Але й це мине,

переіскриться, згасне, перебродить.

Нехай мине. Але сьогодні є.

Нехай мине, але ще завтра буде.

Багатовекторно летить життя твоє,

а є в нім та, яку ти не забудеш?

І не через обов’язок. О, ні.

Чи є в нім та, без шику і без вроди, –

Дивися в очі і скажи мені, –

Через яку не схочеш насолоди

Ярма любові й зовсім не ярма,

Тілесних втіх і навіть жару серця?

Промовчиш ти, та знаю я –нема.

Тоді нащо було у тебе все це –

Жінок десятки для розваг і втіх,

Вино в бокалах і вогні, і свічі...

Усе, що ти і не вважав за гріх.

Усе-усе, що виправдати нічим?

Хіба словами, що життя одне.

Хіба банальним: хоч на мить забути,

Що ми минущі. Що життя мине,

І хай хоч щось, та має в ньому бути.

А я сама. Мені потрібний ти.

Роки летять. Життя таки минає.

Та де ж ти є? І де тебе знайти?

Дивись у очі і скажи: не знаю...

Оце і все. Уся розмови суть –

Чи я люблю, чи ти мене не любиш...

Але чому тепло таке несуть

Твої довірливі – чужі і рідні – губи?

89

90

***

Тільки знову нікому немає до мене діла.

І не бачить ніхто моїх сліз, що падають в каву.

Я раділа тобі, як нікому давно не раділа.

Не лукавлю.

Тільки знову і знову повсюди твої проблеми.

І тобі відчайдушно потрібна моя допомога.

То бути нам чи не бути – від нас не залежна дилема -

Від бога.

Ти взяв від мене усе, що було потрібно.

Ти витяг із мене не тільки душу, а й жили.

Мислиш глобально, ти так вважаєш,

Насправді ж – дрібно.

Чого тужила?

Той, хто від мене пішов,

І той, хто зі мною нині,

Той, хто прийде іще,

І той, кого пам’ятаю досі -

Ні у нічні, ні в ранкові, ні в будь-які інші години

Не гладив коси.

І я знову і знову чекаю, аби як в дитинстві,

Хтось просто, як мама,

Мене по голівці погладив.

Господи, просто я хочу тепла –

Серце тисне, як шию гади.

Тепла хоч трішечки, елементарно простого.

Ніби сніданок з шматочком сиру і кави.

Тепла, за яким у черзі весь вік простою –

Не лукавлю.

***

Ти не вмієш любити.

Я знаю, коли б ти умів,

Ми з тобою були б

Найщасливіша пара на світі.

І коли б ти був щирим,

Нам добре було б, наче дітям,

Тим, найменшим, які

Ще обходяться якось без слів.

Але в світі страшному

Страшніша за світ самота.

Але в цім велелюдді

Нема кому вимовить слово.

І тому я з тобою

Веду телефонну розмову,

Мов тягну монотонне й безглузде

Заняття крота.

Відпусти мене, чуєш?

Завию, впаду, закричу

Лиш від того, що нікому

Знов буде слова сказати.

Переб’ю, наче посуд,

У пам’яті зустрічі й дати.

Ти почуєш.

Та знову вдаватимеш, що не почув.

І за віщо й навіщо

Ти знову мене розшукав?

Я ж обходилась якось

Сама в цьому дикому місті.

91

92

То весна. То зима.

І дерева зелені чи лисі.

І ніхто і ніколи

В цім лісі мене не гукав.

Відпусти мене, зникни.

В мобільному десь загубись.

Я втягнусь в самоту дуже звично,

Як голову в плечі.

Хай між нами лишиться

Один лише ралійський вечір.

Особливий, чудесний.

І ти, - яким був ти колись.

***

І навіть нікому сказати: прощавай!

Хіба колись – цьому розчаруванню.

Так швидко наступив, мов прірви край,

Кінець ілюзії, яка здалась коханням.

І нікому подякувать за те,

Що Музу розбудив на кілька тижнів.

Ніщо таки узимку не росте –

Дерева взимку теж, мов голі стрижні.

І нікого винить – це я сама

Придумала героєві чесноти.

Як швидко їх розвіяла зима!

Який холодний був вогонь на дотик!

93

94

***

Чи вміємо насправді ми кохати?

Це значить віддавати, а не брати.

Вогонь, тепло, бажання, ніжність, ласку,

Творити навіть з будня дивну казку.

І серце тобі навстіж відчинити,

Щоб затишно тобі у ньому жити.

І не боятися любові слів банальних,

І не соромитись дзвінків щоденних дальніх...

Любов – це мить. А мить – аби втрачати.

Коли ти любиш – смій про це кричати.

Очима, серцем, дотиком, словами...

Яка веселка піднялась над нами!

Так, мов коханню нашому радіє.

Кохання – це й для всесвіту подія.

Тебе чекала все життя – й зустріла.

І вже із серця не виймаю стріли

Ані Амура, ані Купідона.

А, може, в них також немає дому?

Немає, як у мене і у тебе –

Ми спільним домом визначили небо.

Там десь на небі укладають шлюби...

Я на Землі твої шукаю губи.

Я на Землі тебе любити хочу.

І спільне щастя на Землі пророчу.

***

Я не готова розуміти сни –

Усе, що робиш ти, мені наснилось.

Ще дуже-дуже довго до весни.

Шкатулка неба темного розкрилась

І звідти зорі сипляться на нас,

На нас окремо – разом ми не будем.

Одне життя, один лиш день і час,

Один був жовтень – перескочив в грудень.

Вже скоро грудень. Вже без тебе він.

Я пам’ятатиму один лиш день у жовтні -

У храмі дзвін, такий тривожний дзвін,

І жовті куполи блищать, і листя жовте.

І я дивлюсь з усміхненим лицем

Тобі услід – повернешся, я знаю…

В цій казці з найтрагічнішим кінцем

Ані початку не було, ні краю.

У небі Східниці лишилася зоря,

На тебе схожа – з синіми очима.

Мені її не видно вже здаля –

Не бачити її я вже навчилась.

Вона мені приходила у сни,

І я їй усміхалася назустріч.

Ще дуже-дуже довго до весни.

Ще довго-довго жовтень буде мучить…

95

96

***

Голівки останніх хризантем

приречено схилились до землі

в чеканні справжніх морозів.

Останнє яблуко закотилося

в густі коси ще зеленої трави.

Чорні в своїй старості жоржини

вже не чекають нічого.

Голі дерева вражають своєю беззахисністю, показуючи свої справжні фігури,

без листя, без плодів, без роси,

без сонячних променів між зеленими гілками. Беззахисна голизна природи оголює душу.

Іду – людина без шкіри, людина-струм, струмок. Людина – неприп’ята блискавка.

Іду… Іду по осені, нічого не прошу, нічого не чекаю, самотня й беззахисна, як ці голі дерева,

як останнє яблуко, що закотилося в траву, -

один бік червоний, іншого вже немає –

земля холодна, трава мокра. Осінь.

Глухну від тиші в чеканні дзвінка –

отже, чогось іще чекаю.

Тиша така в’язка, що мелодія дзвінка

вчувається постійно і від того тиша ще в’язкіша.

Хапаю мовчазну трубку - тиша.

Осінь. Пізно. Все пізно.

Весна і літо минули непомітно.

Життя відкладалось на потім.

І ось те потім давно наступило –

самотнє осіннє потім у в’язкій тиші похмурого дня.

Врятовані останні хризантеми

хилять голівки до столу –

вони справжні, не тепличні,

вони пережили літо

і мають своє останнє потім –

осіннє зараз холодів, зів’ядання, опадання. Небуття…Іду… Людина без шкіри.

І коли ти не розумієш, що це – боляче, то хто?

97

98

***

Ну що ж поробиш, коли я сильніша

За всіх, кого стрічала у житті…

В душі для тебе є ще вільна ніша,

Але без тебе краще в самоті.

Роки летять несправедливо швидко,

Так ніби рік – то просто довгий день.

Я лиш дивлюся – знов зів’яла квітка

В моїм саду. То знов зима іде.

Іде зима і холодом не втішить.

А я ніколи й не шукала втіх.

Я особлива. Хоч і не безгрішна.

Я дуже відрізняюся від всіх.

Так жити важко. Але дуже-дуже

Я жити хочу. Максимум небес!

Ти ходиш поруч. Я тобі байдужа.

А ти – мені. Але я жду тебе!

***

Коханий мій, мій ангеле з небес,

Усе ще може статись, може збутись.

Як хочу я торкнутися тебе,

І як боюся я тебе торкнутись.

Це справді незбагненно – я і ти.

Дев'ятий вал накрив у першу ж зустріч.

Нічого не робила, щоб знайти,

Нічого не зроблю, коли й розлучать.

Усе на світі справді неспроста.

І я боюсь торкнутися до тебе,

Щоб залишалась назавжди свята

Моя любов висока – вище неба.

99

100

***

Я все вже сказала іншим.

Тобі не лишилось нічого.

І серце в завислій тиші,

Мов стрілки годинника, човга.

Немає вже слів для тебе.

Єдине сказати мушу:

Простити благаю небо –

Тобі віддаю я душу.

***

Павутина бабиного літа

Втомлене обличчя поснує.

Осінню війнуть барвисті квіти,

Осінню війне життя моє.

Чоловік, на долю мою схожий,

В сильних і натруджених руках

Принести тепло і ласку може,

Але він з собою не гука.

Зависа, не пада біле небо

На застиглі липи восени.

Не дивись на мене так, не треба,

І мене ні в чому не вини.

Чоловік суворий, нелюдимий,

Втомлений, мабуть, від самоти,

Поглядом ковзне і пройде мимо,

Хоч не знає, де він має йти.

Де і з ким – немає вже різниці.

Самота повсюди самота.

Вже ніхто нікуди не покличе,

З добрим днем ніхто не привіта.

Бабиного літа павутина

Мимо, мимо, мимо проліта…

101

102

***

Коли приходить паморозь осіння.

Не вжнеш нічого – жни тепер – не жни.

І восени багаті лиш весілля –

Яким їм буть яскравої пори?

Тепло і холод день по черзі носить,

Тепло і холод вмить перепліта.

І я шовкові розпускаю коси –

Хіба мені зважати на літа?

Я гарна, молода, тому – зухвала –

І день не мимо, й ночі всі мої.

Мене на щастя мама колихала,

І тіло загартовувала в Пслі.

Життя уміло гартувало душу –

Тому й сміюсь – чого б то я сумна?

Тому й літаю – я ж літати мушу,

Я ж птах, не риба, щоб шугать до дна.

І я щаслива – в леті так буває,

Як горда швидкість подих забива.

Лечу сама – я уникаю зграї –

Самотність теж щасливою бува.

***

Вже чую щастя. Ось воно іде

Тихесенько, щоб не здаватись грубим.

Дарує небо – тихе і бліде –

Осінній день, вологий, наче губи.

І проблиск сонця, наче погляд твій,

Зустріну по дорозі на роботу.

Осінній день, осінній кошик мрій,

Любов осіння і осінній дотик.

І знову – знову! – голос мій тремтить,

А я ж прості слова кажу – це ж будень.

Та прийде свято. Святом будеш ти.

Хоч трішечки. І я тебе забуду.

103

104

***

Ну ось і все. Зустріла. Вклякла. Мій.

Я все життя чекала, щоб збулося.

Щоб саме так прийшов ти, наче з мрій.

І так щоб вітер розвівав волосся.

Я ще навіть не бачила тебе

Так близько, щоб поглянути у очі.

Щось вразило, мов блискавка з небес,

Із чорної грози посеред ночі.

І я прошу: ще трохи не зникай.

Побудь на обрії – тебе впіймати мушу.

Я підійду й замкнеться неба край

Посеред осені – зігріти наші душі.

***

Ти сам ідеш. А я ступаю вслід –

Це навіть виглядає небанально.

І кетягами нас вітає глід,

Червоний, наче кров артеріальна.

Ми довго так ще будемо іти.

В нас тільки й спільного,

Що там, за видноколом.

Ти чуєш, я кажу тобі прости.

Бо ти не будеш вже моїм ніколи.

Поля пусті і там шугає крук,

Зими чекає, проводжає осінь.

А ми не сплетемо з тобою рук

Ніколи вже, бо не сплітали й досі.

105

106

***

Чого я виглядаю восени?

Вже осипають листя ясени

І золотом блищать, аж сліпнеш, клени.

І ти чужий, чужий іще для мене,

А я тебе уже беру в рідню.

Беру тебе в рідню, мов долі дотик.

Я помилюсь, але так буде доти,

Допоки осінь тепла й золота.

А піде дощ…І я тоді не знаю,

Що буде вже – під дощ я душу краю

З дитинства і по нинішні літа.

Чого я виглядаю восени?

Того, що вже приходило у сни,

Про що так мріялось та так і не збулося.

І жду тебе, чужого мені досі…

Чого я виглядаю восени?

Вже осипають листя ясени

І золотом блищать, аж сліпнеш, клени.

Подумалось, а може, ти із мрій,

Мій подарунок долі, промінь мій…

А ти ж чужий-чужий іще для мене….

Чого я виглядаю восени?

Того, що вже приходило у сни.

Про що так мріялось та так і не збулося.

Життя – це школа. Ось мій клас і парта.

Живу і вчусь тому, що вчити варто.

І жду тебе, чужого мені досі.

***

І стала раптом осінь золота,

Лиш мить тому була іще зелена.

То Ви зайшли й засяяли до мене

І я на мить забула про літа,

І я за мить забула про усе,

Я так хотіла Вас запам’ятати,

Не знала, що сказати, як вітати,

Відчувши страх – мене кудись несе.

Це вже було, це пройдено не раз.

Я знаю, як це – подих забиває.

Але я знаю, потім що буває.

І захисту не ставлю знов. Гаразд.

Гаразд, я згодна кинутись пливти,

В безодні почуттів себе шмагати,

Щоб потім довго забувати дату,

Коли ми раптом перейшли на «ти»…

107

108

***

Вийшовши з алеї золотої,

З золота лісу осіннього,

Вийшов і став на горі,

Наче дитя неба синього.

І клятий, і гнаний, - та все одно

Святом ти є, мов причастя вино…

***

Ти переконаний, що потім це потрібно?

Переконаний – не переконаний…

Всі слова звучать пустодзвонами,

Ми сьогодні з тобою є –

Що нам з того, що буде завтра?

Є життя – моє і твоє –

Треба йти – наша мантра.

Сині сутінки вже на склі,

А я знову: скажи мені -

Зараз разом, удвох, а завтра?

Лиш загоїли рани вже,

А підступним слизьким вужем

Дикий страх, що болітиме завтра.

Я втрачаю тебе. Це так.

То від страху я вільний птах.

Чи ж потрібна ця воля, боже?

Замість тебе страх обійма

І нікого поруч нема.

Захищаюсь самотністю, боже…

109

110

***

Іще трохи і вже зима. І знову зима. І раптом зима.

Але ж тепло ще вчора було.

Дощем заливало сліди ще вчора.

І очі горіли. І руки затерплі троянди тримали.

І ще не чекалось біди.

І знову зима. І раптом зима в мою душу

Ввірвалась, влетіла. Душа похолола. Зима…

І крикнули очі, і зойкнуло зранене тіло,

І я відчуваю, що знов мене в мене нема…

Проходили дні, непомітні мені за дощами.

Летіли години, як птахи у вирій, увись…

І де та весна ще з садами, квітками, хрущами…

Наосліп від себе втікаю. Куди я? Кудись…

***

Зігрій мою душу…Сказати б…та ти не почуєш.

Сказати б так тихо, щоб тишу навколо зірвать.

І де ти блукаєш, і в кого сьогодні ночуєш,

І хто тебе хоче – о, ні, не почути, - впіймать…

А я тебе чую. І навіть в твоєму мовчанні.

А я тебе чую в могутній холодній ході.

Як холодно, господи…

Господи, як же відчайно…

Як сумно й печально зникають сніжинки в воді…

111

112

***

Сніг летить, мов опадає листя.

Біло і лапато на землі.

Погляд Ваш нехитрий, світлий, чистий

Чимсь мене нагадує мені.

Різні ми, але до болю схожі,

І тому відштовхуємось ми.

Може, ще зустрінемося? Може…

З чимсь на нас не схожими людьми.

***

Знову вільно граюся словами,

Знов сміюсь крізь сльози й через те

Піднімаюсь високо над Вами,

Але Ви ще вище летите.

Падати не боляче, бо звично.

Сніг летить, мов листя восени.

Білий-білий-білий, наче відчай.

Наче з горя відчай, не з вини…

113

114

***

Ну ось Ви і наснилися мені.

Це значить – Ви ввірвались в підсвідомість,

Де все для Вас суцільна невідомість,

Там ліхтарі не світяться в імлі,

Там Вам нелегко відшукати шлях,

Яким назад ще можна повернутись.

Таких, як Ви, непросто так забути,

Як долю, що стоїть на всіх вітрах.

Життя коротке. І минають дні.

Я ж бачу крізь холодне привітання,

Як Ви всміхаєтесь, мов небо на світанні,

Усьому світові, а не лише мені.

***

Обов’язково зараз тебе пропущу.

Зараз ти зникнеш – отак не впіймаю я слова.

Чим я завдячую (вкотре і нащо?) дощу,

Що не зустріну тебе? Обов’язково…

Списані аркуші білі й тендітні, мов сніг.

Як же тебе я люблю! Заколисую тишу.

Хочу заснути. Не впасти тобі щоб до ніг.

Як я тебе відпущу? Але як я залишу?

115

116

***

Львівська політехніка…Ти ходив сюди щодень цілих п’ять років. І мені хочеться погладити ці стіни, які щодень тебе зустрічали. Але Львівська політехніка строга, як і належить серйозній Альма-матер. І як вона може готувати таких несерйозних, як ти? Вулиця Степана Бандери. Красиво. Хто б сумнівався. Увесь Львів красивий. Я так давно і назавжди закохана в це місто, що шукала його взаємності в твоїй особі. Можливо. Все можливо. Окрім моєї помилки. Бувають такі помилки – чи то злочинні, чи то гріховні. І я помилилася. Біжу. Забігаю до Зеника. Мило. Забула, що для дерунів вони мають ще виростити картоплю, так довго їх тут готують. Шлунок чекати згоден, а я ні. Сперечаємося. Я перемагаю. Сьогодні я сильніша. Мені все одно треба кудись сховати себе від себе. То чому не тут? Несіть хоч каву, чи що. З цим наперсточком довго не просидиш. А довго і не можна – скоро поїзд. Телефон кричить. Крізь дим розрізняю напис: невідомо. Здогадуюсь, хто це і прошу хлопчину за сусіднім столиком відповісти – голос має бути чоловічий. Це «невідомо» полює лише за жіночими голосами і горе власниці впольованого голосу… Смішно? Зате дуже ефективно в боротьбі за чоловіка. Та в даному випадку просто смішно – твоя дружина не знає, що мій голос з такого далекого минулого, що абсолютно безпечний. З далекого і світлого минулого, відстань до якого в півжиття…Дуже-дуже не хотілося плакати…

***

Мені добре в Східниці. Я тут в Україні.

Мене називають пані. Мені приємно.

Якщо і є кілька Україн, то, окрім моєї,

я хотіла б мати за рідну цю.

Опинилася в лоні материнської природи.

Навряд чи зумію звеличити словами

ці темні, таємничі гори, зелені лише тому,

що я знаю – то зелений колір, а так чорні,

чи майже чорні, оточили селище,

що колись було чудовим,

а тепер цю чудовість краде бізнес,

і село залишається селом.

Але урбанізованим.

Та чи перестає ліс бути лісом лише від того,

що в ньому ростуть опеньки, а не боровики?

Дихати, вдихати і нічого не видихати…

Дивитись, вбирати і нічого не віддавати.

Замурувати в собі цю щемливу красу

і стати від неї красивою.

Спокій в душі, спокій в голові, спокій в тілі…

Блаженне неробство…

Коли б здатність бачити красу

не можна було назвати роботою…

Роботою душі.

117

118

***

Дощ скапував з піддашків невеличких.

У Східниці була глибока ніч.

Балкон і я. І ліс такий величний,

Що трохи страшно. Та не в тому річ…

На віллі Ксенія всі сплять. Вогнів немає.

Лиш я собі, схилившись із перил,

З душі виймаю все й перемиваю –

Душа відкрита – все звідтіль бери.

Але ти вже забрав усе, що бачив.

Довірливих неважко обібрать.

Так звично, що я навіть і не плачу –

Смереки лиш заплакані стоять.

Там, вдалині. Не видно за дощем їх.

Та їх присутність скрізь у цім краю,

В оцій красі, привабливій до щему,

Лікує душу зболену мою.

***

Ти будеш любити в мені

Мою любов до тебе.

Ми з тобою поки що земні

Й естетично лиш бачимо небо.

Я – за колір очей твоїх,

За твою невловимість, мов хмари.

А іще за знання, що любить не гріх,

Коли ми із тобою пара.

Ти – за те, що в житті твоїм

Так багато від нього залежить.

Хай пізніше, колись, але я розповім,

Як я знищила в небі межі

Між тобою і мною. І небом цим

Ми безмежно з тих пір володієм.

І – щасливі...сказала. А небо: цить...

Не лякай нереальну мрію.

Замовкаю. І далі люблю в тобі

Щонайвищої хвилі гребінь,

Що єднається з небом в моїй судьбі.

Знаю відповідь, хто ти. Небо...

119

120

***

Як холодно...Я думаю про те,

що холодно мені вже буде завжди.

Мене не гріють спогади про завтра,

ні мрії про минуле. І цвіте

моя любов до тебе надаремне.

Ти не зігрієш, бо мене нема

в твоїй душі. Не спопеляє ревність

мене. Це правда? Так. Бо я сама

це вибрала. В цю воду увійшла.

А кажуть, що туди не можна двічі...

Я так тебе шукала…І знайшла.

Та заодно я ще знайшла свій відчай.

Чого я хочу? Аби ти сказав,

що я тебе любов’ю рятувала.

Ти так далеко.. Падає сльоза

на однотонне ночі покривало...

***

Чому саме ти?

В безмежному просторі, в часі,

що збився з рахунку

у конгломераті віків,

в людському хаосі

зійшлись траєкторії наші,

нічим не зумовлені,

ще не відкриті ніким

на рівні закону,

на рівні доведення формул,

бо це аксіома,

яку ми збагнули удвох,

бо ми найрідніші,

а рідним зустрітися – норма,

так стовбур сосновий

стрічає із півночі мох

в затемненій хащі,

в густім не прорубанім лісі,

так хвої сухої

чекає в тім лісі земля...

Ми мали зустрітись, коханий,

мій гостю із висі,

бо саме для цього

на світі з'явилася я.

Як довго блукала,

як часто я падала в русі,

повзла і злітала,

ішла, захлиналась, пливла...

121

122

Та ось пригортаю

до себе я голову русу,

і очі цілую,

в яких ні краплиночки зла...

Чому саме ти?

Ми знаєм, кому це відомо.

А, може, і нам

про це стане відомо колись.

Ми маємо щастя,

не маючи спільного дому,

та нас поєднає навіки

ця зоряна вись...

***

У чомусь краща, може, й розумніша,

Та я далеко, аніж всі оті,

Що завжди поруч. Поруч завжди інші

Щодень тобі стрічаються в житті.

А відстань дивиться на все оце зловредно,

Питає: любиш? Не тебе – мене...

Вона незмінна, відстань. І конкретна.

І нас вона ніяк не обмине.

Я, може, інше щось таки борола б,

Щось інше б сподівалась подолать,

Та відстань ця лежить, немов корова

На греблі – і немає де минать.

123

124

***

О, не наповнюй гіркотою чашу!

Цього я зілля вдосталь напилась.

Хай солодко вуста зіллються наші,

Немов судьба у нас таки вдалась.

Біжить хай трепет світом, містом, тілом,

І зорі падають, утоплюючись в сніг.

Я ждала все життя. І я хотіла,

Щоб цей тягар мені на душу ліг.

Щоб я любила й через заборони.

Щоб ти любив і через них мене.

Та інших Бог від цього хай боронить –

Судьба така нехай їх обмине.

А що поробиш, як зустрілись пізно?

Але ж зустрілися! І це є головне.

І брама розступилася залізна,

І ти до серця пригорнув мене.

І я не вмерла, Господи, не вмерла, –

Хоча від щастя забивало дух.

Світились зорі, мов коштовні перла,

А ми збагнули хаотичний рух,

В якому можна і пересіктися.

Це значить – одне одного знайти.

Хіба тепер ми можемо зректися

Того, чого так прагли я і ти?

***

Розквітла квітка – я у неї є.

Дивлюсь на неї – через те і квітне.

Отак мені – хоча б тепло твоє,

Раптове літепло – бентежне і тендітне.

Світає вже. І холодно стає.

Тепло пішло в казкову темінь ночі.

Тобі – моє, мені – тепло твоє.

Я іншого не знаю і не хочу...

125

126

***

Цвіте моє літо. Як гарно, як щиро цвіте...

Плодами і квітом щасливо обтяжені віти.

І знов, мов колись, приголомшує думка про те,

Що літо моє неспроможне мене обігріти.

Моя насолодо і радосте, – щастя земне,

Невже було можна прожити й тебе не зустріти?

Невже було можна й тобі оминути мене?

Не можна – аж сяють плодами і квітами віти...

***

Тобі подякую, бо лиш заради тебе

Я полюбила, як колись, село.

А ще за те, що білим стало небо

І світ снігами раптом замело.

І на очах твориться казка нині –

Із снігу плаття справжніх королев.

На горизонті з небом злився іній,

Упавши на сумне гілля дерев.

Твоє життя – без мене. Ти не скажеш,

Як тобі в ньому – добре ачи зле.

А в мене теж знайомого пейзажу

З мого вікна ніхто не забере.

Так будем жити. Може, найрідніші,

Але ніхто не знатиме про це.

Ти звично вже вночі обнімеш іншу,

А я в подушку утоплю лице.

А за любов безмежну нагорода

Все падає і падає з небес...

Я дякую тобі, що ця погода –

І ця також – нагадує тебе.

127

128

***

Порух життя – життєдайні слова

В слухавці тихі.

Здрастуй, коханий! Озвався – жива.

Ось в чому втіха.

Трохи весна розтопила сніги,

Карстом застиглі.

Знову вертаємось ми на круги

Сонця і криги.

Щастя і холоду, сліз і тепла –

Щось та озветься.

Все, що знайшла, і від чого втекла –

Як воно зветься?

Ти нагадаєш ранковим дзвінком,

Сміхом, зітханням,

Мов уквітчаєш веселим вінком, –

Значить, коханням...

***

Сказати? Чи зумієш ув очах

все прочитати? Подивись на мене,

поки вогонь не згаснув, не прочах,

небесний колір утопи в зеленім.

Моя любове! Вже життя мина,

а ми зустрілися. Чому, чому так пізно?

Звідкіль цей дивний голос долина?

Я знаю – з недоспіваної пісні.

Іще не йди. Ще трохи. Пригорни –

прощаємось щоразу, мов востаннє.

У тім немає нашої вини.

Розсталися. Розтанули. Розтали...

Бо ми із снігу навпіл із вогнем.

Вогонь в мені переважав над снігом.

І хоч ти інший – не забудь мене.

Немов дорогу, по якій ти їхав...

129

130

***

Нахилися до мене, як тихий став

Нахиливсь до трави – любити.

Місяченьком для мене у небі стань,

Щоб могла я для тебе жити.

Подивися, як буйно цвітуть гаї –

Я щаслива – гаї розквітли!

Це весна, мій коханий, стрічай її,

Бо ти й сам іще, наче квітень.

Нахилися до мене – віддам тобі

Свою ніжність і справді першу.

І тебе, наче диво, в моїй судьбі

Пам'ятатиму і померши...

***

Прощайте, прощайте...Уже відлітає сніг.

Прощаюся з Вами, із снігом,

із серцем, наповненим Вами.

Прощаюся справді, не лише печалі словами.

Здається, що відчай, мов ворог, у схові заліг.

Казали, подружимось. Мов запросивши у рай.

Це фраза із казки, такого в житті не буває.

Ця фраза – межа, за якою півкроку до краю.

А зроблено крок. Отже, в прірву.

Це значить, за край.

Прощайте, прощайте...ніяк не минає зима.

В мені Ви нічого, здається, і не зрозуміли.

Я чесно скажу, що мені Ви ще не відболіли.

Я з власними болями звикла боротись сама.

Можливо, зроблю відчайдушний останній дзвінок.

Можливо, і ні, бо Вам здасться: занадто багато.

Прощайте, прощайте...Це в прірву іще один крок.

Єдиноможливий. І я не питаю, чи варто.

131

132

***

Тривожно так. Це серпень. Отже, осінь

Вже дуже скоро. Десь у далині,

За горизонтом те, що сниться й досі.

Чи сниться, чи ввижається мені.

Біжить дорога – мокра і глузлива –

Туди, де ти. А я її мину.

Бо там, де ти, – вже і найбільше диво

Складається в мелодію сумну.

Я вже минула поле й перехрестя,

І вже не озираюся назад.

Та все частіш хапаюся за серце,

Сумуючи, немов старезний сад.

Життя минає. Спогади про тебе

Приходять і терзають без жалю.

Одне життя у мене є під небом.

А я тебе, далекого, люблю...

***

І ось Ви навпроти. Так близько, що навіть сама

Не впевнена я, що це Ви, а не сон невідступний.

Це Ваш подарунок, що саме сьогодні зима

Прощається з нами і перед весною відступить.

І ось Ви навпроти. Не ранок, не день, не зоря...

Я бачу, що очі у Вас, як і снилося, сині.

Ви дивитесь так, наче щойно зійшли з вівтаря,

Якщо і не богом, то з поглядом Божого сина.

І ось Ви навпроти. Упевнений, сильний, чужий...

А я від утоми така нецікава із виду.

Між сонцем і поглядом я, а не бачу межі,

І в серці на долю душу зародкову обиду.

І ось Ви навпроти. Ще трохи, недовго, ще мить...

В житті не буває реалій таких фантастичних.

Я вже відчуваю, як серце моє защемить

За цим почуттям – іскрометним, яскравим, величним..

133

134

***

Давайте поговоримо крізь шум

Життя, що мчиться телефонним дротом.

Крізь горе, радість, щастя, болі, глум, –

Усе, що для розмови стане фоном.

Давайте поговоримо в цю мить –

Робота не подінеться нікуди, –

Водночас, в унісон, - що нам болить, –

Що в серці, що в очах, – мов рідні люди.

Якщо ми ще умієм говорить.

Якщо ще відчувають наші душі.

Якщо умієм цінувати мить.

Якщо ніщо людське нам не байдуже.

Я уявлю собі, що ми удвох.

Що нас ніхто не чує і не бачить.

Я говоритиму, неначе Ви – це Бог.

І Ви тоді відчуєте – я плачу.

Від того, що ніколи і ніде

Мене не упізнаєте, мій любий.

Від того, що дротами виклик йде,

Але лише : “Почуйте...” шепчуть губи.

***

Життя проходить швидко. Не встигаю

Заглянути в калейдоскоп оцей.

І кольору ще й досі не вгадаю,

Що ллється із твоїх сумних очей.

І день з тобою – щедрий подарунок

Недолі-долі, що з'єднала нас.

І твій прощальний – похапцем – цілунок

Згадаю, мабуть, і в свій смертний час.

Бо щастя – рідкість. Звикнути не можна.

Щасливим бути важче, аніж ні.

І через те в ці дні секунда кожна

Карбується у пам'яті мені.

Осіннє небо – тихе й променисте.

Осінній ліс – щедріший від палітр.

І довго буде сумно ще у місті

У ореолі вже прожитих літ.

Так довго буде чисто й тихо-тихо.

Й у пам'яті зірветься раз у раз

Осіннє листя, схоплене у вихор, –

У вихор, що єднає й досі нас.

135

136

***

Просто прелюдія. Просто дощі.

Просто любов. Якщо просто буває.

Просто жасмину розквітли кущі.

Просто цей запах вночі відчуваю.

Просто це пам'ять. Це просто було.

Просто дві хмари летять між громами.

Просто забула, як зветься село,

Де блискавиця упала між нами.

Просто не буде. А що я скажу?

Що я скажу? Може, що найрідніший?

Навіть тоді, коли бачу межу,

Ту, за якою чекає вже інша?

Дощ на обличчі вуаллю лежить.

Вираз очей закриває. Одначе,

Я вже навчилася з пам'яттю жить.

– Здрастуй. – Ну, здрастуй...

Минуло вже, значить...

– Здрастуй... – твій голос долине мені

Разом з дощами і пам'ять розбудить.

Ходять фігурки малі вдалині.

Сіють розлуку. Так створені люди.

***

Зранку Східниця, мов розведене молоко, -

Не сіра, але й не біла.

Так виглядає справжній туман в долині.

Ніби дощу й немає,

але суцільна важка волога

зависла в повітрі –

незвичні люди витягли парасольки.

Така погода – мені насолода.

Добре думається ні про що.

В таку погоду себе не жаль.

Це подарунок мені від Східниці до мого від’їзду,

знак вдячності за те, що так її полюбила.

Мені до душі ця природа, ці люди,

довгі черги приїжджих до джерел,

ці різнокольорові потиньковані будинки,

прості і розкішні вілли,

ця, здається, вічнозелена, трава –

такою її вкриває сніг на зиму,

а коли сніг розтає,

трава виринає з-під нього так само зеленою. Східниця – це інша планета.

Або хоча б острів посеред океану –

тут мені все інакше, аніж на Землі,

чи хоча б на материку.

Повний релакс вже десь на четвертий день

і просто катастрофічне небажання

колись їхати звідси десь на сьомий.

Тут здається, що ти вічний

і смерті просто не існує.

137

138

Але хризантеми пахнуть так само, як і скрізь.

І чорнобривці.

Чорнобривці з древньої країни ацтеків

стали символом України.

Отже, це не інша планета.

Це – моя Україна, від Східниці до Керчі,

моя рідна, моя різна Україна…

І коли в черзі до джерела №2

всі сваряться, а то і б’ються,

я розумію, що це – Україна.

В цій черзі її зріз для вивчення під мікроскопом.

***

Твій шепіт легким вітерцем налетів

І бездонного щастя безмежно наміряв.

Я здогадуюсь, що ти сказати хотів –

Інтуїція вбитого звіра.

А якщо і не те, а якщо не права,

А якщо це щастя також неправда,

Все одно, наче блискавка, твій овал

Розітне ще й моє післязавтра.

Все одно мені вже на роки, на віки

Твоїх губ шепотіння тихе.

Я загорнена в ласку твоєї руки

І захищена нею від лиха.

Ці грудневі дощі...І зоря намока,

Не втрачаючи світла в небі.

І я плачу від ніжності. І дзвінка

Моя пісня. Бо що їй треба?

І втрачаю свідомість, коли твої

Доторкнуться до мене губи.

Це весна, мій коханий. Пізнай її

До кінця. До кінця, до згуби...

139

140

***

Місяць тоненькою зігнутою рискою

завис посеред неба Східниці.

Малесенький клаптик ще лазурового неба справа. Глибока прірва темного неба зліва.

Чорно-сіро-синій неймовірний колір по центру,

а на ньому зігнута риска місяця біла.

Зір ще не видно, а замість них

вогники низенької Східниці.

Ніби зорі попадали долу і сяють.

Так починається ніч в Східниці.

А потім все-все глибокий чорний колір,

котрого не можна передати жодними фарбами. Глибокий чорний колір неба, лісу, гір, долини –

глибокий чорний колір ночі,

і справді мільярди зір, ніде, більше ніде

неможливо побачити таку кількість зір…

Ближче, ближче, ще ближче…

Купками, клубками, сузір’ями, суцвіттями, кетягами висять в небі в форматі 3D і їхнє сяйво разюче,

а думки, які вони викликають, глибокі, вічні…

Думки про невідворотність…

Живу і знаю, що десь на світі точно є людина,

якій потрібно не так і багато –

щоб її любили,

з ким добре було б просто помовчати,

хто б розумів з півслова, з пів-погляду,

з виразу обличчя чи навіть очей та губ –

не так вже й багато, а разом з тим безмежно багато…

***

Заповниться блокнот лиш болем, не словами,

І ти – лише одне з глибоких почуттів.

І серце, наче піч, заповнена дровами,

Горить, горить, горить…ти так цього хотів…

Підтримував вогонь безжально і свідомо –

Погрітися хотів в осінні холоди.

І я це розумію – немає в тебе дому,

Але висить, мов місяць, округлий знак біди.

Незатишно тобі. Не люблено і важко.

І нікому тобі схилитись на плече.

І ти летиш, летиш, неначе й вільна пташка,

Та прив’язі мотузка услід тобі тече.

Обставини буття – то лиш тобі відомі.

Вже пізно щось змінити і десь себе знайти.

Усе я розумію, мій рідний, мій бездомний,

Чужий і не зігрітий…Усе-усе…А ти?

141

142

***

Додати нічого до безкінечних шпал

І краєвидів, що минають хутко.

Я так зробила – пан або пропав –

Над головою підняла я хустку.

Пречисто-білу. Значить, я здаюсь.

Я подзвоню і запитаю: де ти?

Що далі буде, знаю. І боюсь.

Але чиню, як діти. І поети.

Я просто хочу знати. Це – усе.

Щось трапилося – точно відчуваю.

Не в світі – он вівчар овець пасе, -

А в тебе. Відчуваю. Точно знаю.

І я не помилилася. Але

Ти не просив у мене допомоги,

Хоча і важко, й страшно, й дуже зле,

І сам осилить це не маєш змоги…

Але мені нічого не сказав.

І в цьому відповідь на всі мої питання.

Ти зігнешся від бурі, мов лоза.

Але без мене. Цей дзвінок – останній.

***

Базарчик в Східниці зовсім маленький.

Всіх продавців знаєш за день.

А за тиждень – до сьомого коліна.

Дідуся, що продає бринзу з козячого молока,

Маленького, худенького, з добрими очима,

В яких світиться довга житейська мудрість.

Статного, дужого Сергія, чемного-пречемного,

з його вуст мед би пити,

так по-особливому він припрошує

купити його смачності: пані, покуштуйте цю телятину, приготовану на парі, - і це «пані» мовлено так,

що й справді відчуваєш себе пані і дуже шкодуєш, що в наших краях так до жінок не звертаються.

А як? Женщина, дайте пройти.

Мужчина, передайте білєт.

А тут – казка. А телятина на парі і справді смачна,

як і безліч інших делікатесів пана Сергія,

хоча його молодість не особливо в’яжеться

зі словом пан – в моїй ментальності, звісно.

В нього особливий дар продавати,

припрошувати: пані, покуштуйте цю бринзу,

а тепер ось цю, овечу, але то для розуміючих – скривилися, не сподобалось, -

говорив же, то для розуміючих,

що Ви, пані, та я ніколи не посмів би

назвати пані дурною…

Такий діалог, а тим часом великі шматочки нарізаються від різних голівок сиру

і вони спочатку невимушено

143

144

опиняються в моєму роті

(та досить, мені не можна куштувати, дієта,

а я вже навіть не накуштувалася, а наїлася),

а потім великі шматки вже покладені до моєї сумки

і я вже покірно відраховую панові гроші…

Дівчинка продає гриби – свіжі і сушені, -

а раптом десь отруйні? –

що Ви, пані, я ж сама збирала…

І показує на руки –

дивіться, які темні від того збирання…

Що ж, сама збирала, то, звісно, гарантія…

Дихаючи сіллю в соляній кімнаті, зрозуміла,

що я все життя дихаю сіллю.

Солоне-солоне життя…

Але в цій кімнаті воно зовсім непогане…

***

Ти, звичайно, заходиш до Зеника

випити кухлик пива,

потонувши в сигаретному димі,

серед зсунутих докупи маленьких столиків,

за якими перекрикують одне одного

розпашілі від диму,

пива і суперечок про вічне, студенти,

а поміж столиками протискуються

еталонно негарні офіціантки,

схожі на засушену тюльку,

мабуть, аби не забирали своїми формами

багато місця в маленькому залі,

вбрані як для порання біля худоби на хуторі,

повільні, не вельми привітні,

невідомо ким і навіщо навчені

вгепувати на столики тарілки

з чимось геть пересмаженим,

як у невмілої господині.

Ти, звичайно, заходиш до Зеника,

бо більше у Львові і зайти нікуди,

аби бодай присісти –

у Львові немає вже, де випити кави,

як то було раніше, коли ми зустрілися з тобою.

Львів втрачає свою родзинку,

манюсінькі кав’ярні, куди можна було забігти

по дорозі на роботу, зникли,

назви магазинів в центрі такі самі, як і в Полтаві,

вивіски однакові, все однакове –

то називається мережа магазинів –

все уніфіковане, безлике.

145

146

Ти, звичайно, заходиш до Зеника,

дивишся довкола

і вибираєш столик справа від входу,

побіля колони, манюсінький –

для одного, максимум двох,

якщо люди близькі і розмова інтимна.

Ти сідаєш спиною до дверей і думаєш.

Про що ти думаєш? –

найбезглуздіше і найбанальніше питання,

яке жінка може задати чоловікові.

Тим паче, воно риторичне,

бо відповідь я і так знаю –

завжди і всюди ти думаєш лише про себе.

Думаю, тобою б зацікавився Ніцше.

Не сідай за того столика більше ніколи.

Там сиділа я…

***

Три години у Львові. Проїздом. Так мало, але

Все, з тобою пов’язане, бачила знову.

Всі деталі малі, та звеличеним стало мале –

Ці будинки, кав’ярні, розмови…

Це на площі Міцкевича. Дещо змінилося вже

За ці двадцять п’ять років. Але основне залишилось –

Матір Божа так само львів’ян від біди стереже,

Дітлахи голубам трохи печива скрізь накришили…

І та сама книгарня за рогом приймає гостей –

Ми удвох там бродили і книги удвох там гортали.

Ми не знали тоді ще усіх наших бід і страстей.

Ми були молоді. І закохані. Де це розтало?

Розтавали сніги – і не раз – в Прикарпатті твоїм.

І в Дністрі твоїм теж

Щовесни, певно, крига скресала.

Тільки в пам’яті ми над Дністром із тобою стоїм.

І я жодного слова з тих пір про нас двох не писала.

Нас життя розвело якось легко, мов НАС не було.

Що обставини знали про наші стривожені душі?

Все, мов поїзд швидкий,

Пронеслося кудись, прогуло –

І ми стали байдужі.

Я проїздом у Львові.

Прийшла лиш на хвильку сюди,

На Міцкевича, 8, і сльози дощем мої змило.

Ти знайшов мене нині. Даремно. Це знов знак Біди.

Ти не вмієш любити. Не вмієш. Тому ти безкрилий.

147

148

І тому ти спустошений. Навіть твоя доброта

Не рятує тебе від самотності в цім велелюдді.

Я також самота. Особлива така самота.

Це в’язниця, в яку мене ти посадив колись, суддю…

***

Коли до дому зовсім близько

І поїзд мчить мене щосили,

І кожен вогник радо блиска,

І за вікном все рідне й миле,

І хочеш все-усе забути,

Усе погане і хороше,

Всі складності, печалі, смутки,

Посильні й непосильні ноші,

Усі дилеми і проблеми,

Усі хвороби і напасті, -

Є дім, і я в нім – королева!

Це щастя.

149

150

***

В вагоні-ресторані п’ю коньяк.

Для того, щоб мене звідси не виганяли.

Тут ніхто не заважає писати.

Просто сидіти, а не слухати

пусті теревені сусідів по купе.

Випадкових людей, цього разу

особливо нахабних і безцеремонних.

Я хочу писати,

все, що відбулося за останні дні, душить.

Всього надто багато навіть для мене,

звичної до душевних катаклізмів.

Аліса блукала по країні чудес.

Я блукаю по країні катаклізмів.

За вікном мерехтять маленькі станції –

поїзд швидкий.

Темні поля, ще темні ліси, калюжі блищать,

мов розкриті клювики пташат.

Треба писати, але не можу.

Знаєш, в тім кафе, де ти колись

пригощав мене чудовими львівськими пиріжками, тепер помпезна імперія суші.

Чужі назви, чужі товари – так само, як і скрізь, але ж Львів завжди був особливим.

Але книжковий магазин за рогом залишився.

Ти пам’ятаєш, я купувала там поезію.

Ти пам’ятаєш більше, аніж я.

Ти вмієш пам’ятати, але не вмієш любити.

А я навпаки.

За вікном зовсім стемніло.

Весела компанія молоді

заповнила вагон-ресторан.

Шумно. Броди. Плюс 9.

Стоїмо. Ти обіцяв передзвонити.

Вже розумію, що не подзвониш.

Якщо все так, як ти сказав,

я тобі співчуваю.

Не мовчи, я розповім тобі,

як можна щось врятувати…

Стоп…Поради дають, коли їх просять.

А якщо ти не просиш,

значить, не такі ми вже й близькі з тобою.

Чужіших не буває…

151

152

***

Спасибі тобі за вересень.

Ніколи він не повернеться.

Але я була щасливою!

Це був подарунок царський.

І з царства твого тридесятого,

Із царства твого розпроклятого

Твій голос звучав, мов музика,

І світ видавався райським.

Сама захотіла яблука –

Сама відкусила – я така! –

Спокуснику мій, спокуснику,

Вже ліпше ти був би змієм.

Із царства твого тридесятого,

Із царства твого розпроклятого

Солодкі слова шепталися

І я у них вірю. Вірю!

Спасибі тобі за вересень.

Обличчям до нас повернеться

Весь всесвіт, усі галактики,

І, може, усі світи.

Із царства твого тридесятого,

Із царства твого розпроклятого

На білім коні приїде гість –

І гостем тим будеш ти!

***

Прости мені і ти. Скажи, що ти прощаєш

І смуток від дощів, і срібний зорепад,

І тихий поступ дня, омитого дощами,

І все-усе-усе, що не вернуть назад.

Он дівчинка іде. І так на мене схожа!

Оглянеться назад – зустріне погляд твій.

Колишній, неповторний, його забуть не можна, -

І я сховаю сльози лиш опусканням вій.

Бо ще в моїх очах стоїть трава зелена,

Там можна прочитати всі сторінки душі.

Прости мені усе, що відбулось без мене, -

І айстри у саду, і сині спориші.

Прости мені усе, про що я пам’ятаю,

Що сіялось колись, і лиш тепер – жнива.

Прости мене за те, що серце калатає,

За те, що ти – убив, а я іще жива.

153

154